Будь-яке речення в мові граматично повне або не­повне. Комунікативно-стилістична сутність усіх різно­видів неповних речень (серед них речень еліптичних і приєднувальних) полягає в тому, що за умови стиліс­тичного користування ними мовець щоразу може вис­ловитись і найприродніше, і, що вкрай важливо, найе- кономніше, лаконічно: Я і так багатий. — Чим? (пор.: Чим я багатий?) — народною силою, народною любов’ю (М. Коцюбинський); А тим часом стародавню Січ роз­руйнували: Хто на Кубань, хто на Дунай (Т. Шевчен­ко); Свободу кожному народу! (П. Тичина). Як заува­жує І. Білодід, «неекономність — одне з лих нашого мовлення. У мові вченого воно викликане часто незнан­ням відповідних економічних дефініцій, визначень, формул, силогізмів, які становлять специфіку наукової мови…, у багатьох… ораторів, виступаючих нееконом­ність пояснюється невмінням, оперуючи словесним ма­теріалом, виділити основні думки і через їх вершини вести мовлення з максимальною економією словесного матеріалу. Вносяться пропозиції…, щоб до характерис­тики ділових якостей людини додавати ще й мовну ха­рактеристику: уміє (чи не вміє) економно висловлювати свої думки».

Стилістично вмотивоване користування неповними реченнями вагомо засвідчує вміння висловлюватися стисло, точно і найприродніше.

На практичну доцільність еліпсисів (пропусків) слів, зумовлених потребою досягнення стислості і економ­ності у висловленні думки, вперше вказав німецький учений Л. Босс у своїй праці «Еліпсис у грецькій мові» (1702). У 20—30-ті роки XIX ст. відомому німецькому лінгвістові Дж. Рісу здавалось, що еліптичні (неповні) структури вживаються переважно тоді, коли людина перебуває в стані сильного збудження, підвищеної афек­тації. Нині таке розуміння причин використання про­пуску слів видається дещо наївним.

Неповними є речення, в яких одна з ланок їх внутрішньосинтаксичної будови (один чи кілька членів речення, навіть частина одного з членів речення) не ви­мовляється (не пишеться), але усвідомлюється, повніс­тю чи достатньо зрозуміла.

Різноструктурні і стилістично неоднакові неповні речення поділяють на такі три основні структурно-се­мантичні групи (різновиди):

1)  власне неповні речення. Вони неповні синтаксич­но і незрозумілі за змістом, якщо їх розглядати поза контекстом, конкретною ситуацією мовлення, тобто ок­ремо від інших речень: У груди набрав повно повітря (не зрозуміло, про кого йдеться). Але: Юра спинився. У груди набрав… (Ю. Смолич) — це неповне речення з не- названим (пропущеним, випущеним) підметом Юра;

2)  еліптичні речення. Ці речення неповні тільки гра­матично (синтаксично, формально), але повні за зміс­том, бо зрозумілі без сусідніх речень: Дівчина так шви­денько травою-травою до хати (А. Тесленко) — дієсло­во (присудок) у цьому двоскладному реченні, будучи лексично й формально не вираженим, все ж загалом зрозуміле, хоч і сприймається синонімічно (пішла, по­бігла, подалася тощо);

3)   неповні приєднувальні речення, конструкції (їх ще називають видільними, парцельованими). До них належать:

а)  означальні приєднувальні речення: О! Моя Варва­ра — золота жінка… Спокійна, розсудлива, прихильна (М. Коцюбинський);

б)  обставинні приєднувальні конструкції:

—  способу дії: Марта ревнувала Антона. Вперто, за­таєно, сильно (М. Коцюбинський); І слухає мій сум при­рода. Люба. Щира. Крізь плач. Крізь сміх (П. Тичина);

—   обставини місця: А ми, упоравшись, пішли шука­ти новоі хати і знайшли зелену хату і кімнату. У гаї темному. В лугах. В степах широких, в байраках кру­тих, глибоких (Т. Шевченко);

—   обставини часу: Упала на піл Марія й ридала як ще ніколи. До самого вечора (А. Головко);

—    обставини причини: Може, цигарку позволиш? Ах, правда, не вживаєш, — пам’ятаю! З принципу (І. Франко);

—  обставини міри: Почалися жнива. За роботою лю­ди й про біду забули. Та не дуже (Б. Лепкий);

—  додаткові приєднувальні конструкції (з функцією додатка): Сам без душі і довкола себе бездушність роз­пускає. Пустоту (І. Рябокляч); Нічого не ощадила ме­ні доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності (І. Франко).

Епізодично неповні приєднувальні речення трап­ляються в поезіях Т. Шевченка, прозі І. Нечуя-Ле- вицького, Панаса Мирного, творах інших авторів. Сис­темно, широко і своєрідно вдавався до приєднуваль­них конструкцій М. Коцюбинський. Зрідка він навіть починав ними рядки-абзаци. За таких умов приєдну­вальні речення інтонуються з особливою виразністю, на них зосереджується максимум уваги: Які очі в неї? Не встиг роздивитись… Протискуюсь плечем і стрі­чаюся з нею.

—   Наче фіалки після дощу.

—   Темні, м’які, блискучі.

Найпоширенішими серед неповних речень є:

1)   власне неповні. Це контекстуальні й ситуативні конструкції, в яких з певної стилістичної причини (щоб висловитися стисло, без повторення того, про що вже йшлося, що зрозуміле, відоме) не називається, випуска­ється головний член односкладного речення (підмет, присудок) або другорядний член речення. До них нале­жать:

а)  неповні двоскладні речення: Осіннє сонце сідало за хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й зем­лю огняним світлом (Панас Мирний) — неповне дво­складне речення з неназваним підметом (сонце); Вони реготали, мов діти. Вона — тонко і дзвінко, як моло­да дівчина. Він — грубіие, передчасним баском двад­цятилітнього парубка (М. Коцюбинський) — неповні речення з випущеним присудком реготали;

б) неповні односкладні речення:

—   означено-особові неповні речення: Можемо ви­робляти, що хочеш! Свистіти, співати (О. Гончар);

—  неозначено-особові неповні речення: Зачувши да­леку стрілянину, насторожився. Моргуненко (прислу­хаючись). Десь за річкою. Нібито в Кримці (О. Гон­чар); Траву дивися вдень, як обсохне, а дівку — в бу­день, коли вона боса (Нар. творчість);

—   безособові неповні речення: …Черниша дуже? [поранено] — В голову, в бік (О. Гончар);

—   інфінітивні неповні речення: …хоч трошки, на один сантиметр підлізти. А там — круча в прірву (він зна це). На один сантиметр хоч би (А. Головко);

—    номінативні неповні речення: Година… Друга. Старшина біля бійниці жде (М. Нагнибіда);

в) двоскладні й односкладні неповні речення з неназ­ваним додатком або іншим другорядним членом речен­ня: Подавай заяву. Садовенко вже подав (І. Рябо- кляч); Я не пущу Насті, — понуро сказав він. — Ба пус­тиш! — Ба не пущу (М. Коцюбинський); Сонце опалило їхні обличчя, вітер висушив шкіру (В. Собко);

2)  еліптичні речення. Особливий різновид неповних речень, котрі, як і власне неповні речення, бувають дво­складними й односкладними, поширеними, непошире- ними, розповідними, питальними й спонукальними. Слово-термін «випущення» (опущення, пропуск) на оз­начення формальної нестачі члена речення в еліптично­му реченні вважається невдалим, бо може наштовхува­ти на думку, ніби в еліптичних реченнях мовець напе­ред або в процесі мовлення так формує фразу, речення, що свідомо пропускає якусь ланку (член речення) в ній. Однак цього у більш чи менш виразних еліптичних ре­ченнях не буває. Зміст і граматичні форми еліптичних речень дають змогу синонімічно «домислити» в них пев­ний член речення (переважно дієслівний) і при цьому не ускладнити, не зневиразнити обміну думками. В еліп­тичних реченнях не вербалізується, словесно не вира­жається:

—  дієслово (найчастіше) із значенням руху, пересу­вання в просторі: Так мати мерщій до хазяїна мене в се­ло одно (Панас Мирний);

—  речення з еліпсисом присудка (або головного чле­на односкладного речення) переважно спонукальної чи питальної модальності: Води! — скрикнув смотри­тель. — Води! (Панас Мирний); Зброю на землю! — крикнув сивобородий (О. Копиленко); Тихіше, тихіше, Омеляне… (М. Стельмах);

—   еліптичні речення без лексично вираженого бут- тєвого дієслова: Солдати в тривозі (О. Довженко); Уже сонце на небі (Ю. Яновський);

—  речення з еліпсисом дієслова мовлення: Сердито й лагідно: «Ось де він, заволока» (С. Васильченко); Хоч одне слово [скажи, промов]; Нікому ні слова; А він мені на це;

—    інші різновиди еліптичних конструкцій: Іти лиш в хату… [треба] (Т. Шевченко); Пройшло лиш мі­сяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти (А. Тесленко); Пора додому, — сказала Івга (Панас Мирний); або еліптичні речення з неназваним підметом чи додатком: Зорі сяють: серед неба горить білолиций (Т. Шевченко); — Значить, свіженького, Давиде, зме­лемо? — Вже ж не торішнє (А. Головко).

Від цих еліптичних конструкцій відрізняються (сфе­рою застосування і стилістичною функцією, але не структурою) еліптичні речення, які здебільшого актив­но використовуються в публіцистичному мовленні, в га­зетних заголовках: 3 любов’ю до України; 3 новою Кон­ституцією; За рідну мову!; Усе життя з музикою; Пер­ший крок до перемоги; На ваших екранах; Ми всі — з однієї родини; Погляд із вічності; 3 останньої пошти; Від редакції та ін.

Неповні речення (усіх різновидів, синтаксичних ви­явів, форм) особливо характерні для мовлення розмов- но-побутового, усного й писемного, переважно діалогіч­ного, в якому вони нерідко однослівні: Хто?, Що?, Де?, Куди?, Чому?, Коли?, Тут, Там та ін.

Неповні речення (власне неповні, еліптичні, приєдну­вальні) формуються під впливом відповідних повних речень. Без асоціації, порівняння з повним реченням неповне речення було б незрозуміле, комунікативно неспроможне. Випущення члена (членів) у неповних реченнях надає розповіді особливо виразної лаконіч­ності, стислості. Будучи вмотивованим стилістично, не­повне речення сприймається як максимально природна форма висловлювання. Характер уживання неповних речень у художньо-літературних текстах зумовлюється також жанром твору і певними естетично-стилістични- ми намірами, завданнями. Вживання їх залежить та­кож від особливостей творчої манери письменника. Будь-яке невмотивоване використання повних речень замість неповних перевантажує вислів, робить його стилістично недовершеним, незручним. Тільки гармо­нійне поєднання повних і неповних структур є запору­кою і виявом мовлення з усіх поглядів найдоречнішо­го, найбільш зрілого, тобто стилістичного.