Усі мовні одиниці набувають у мовленні тільки їм властивих функцій, які мовець усвідомлює чи тільки уявляє. До таких мовних і мовленнєвих одиниць нале­жать, зокрема, встав ні і вставлені слова, спо­лучення слів і речення, які містять додаткові, часто побіжні повідомлення, зауваження до того, що виражається членами (членом) речення в багатьох ре­ченнях, висловлюваннях.

Усне і особливо писемне мовлення — усвідомлюваний процес, який майже завжди супроводжується бажанням мовця висловитись стилістично, правильно, бездоганно. Виявляючи своє неповторне Я, мовці найповніше репре­зентують себе мовленням розгорнутим, семантично й граматично впорядкованим. Усі лінгвальні (мовні) засо­би в мовленні виконують одночасно смислову й стиліс­тичну функцію. Щоб розкрити стилістичну спрямова­ність, налаштованість вставної чи вставленої мовної одиниці, щоразу потрібне достатнє осмислення змісту й форми всього ускладненого речення — в контексті сусід­ніх речень або й усього тексту.

У простих ускладнених реченнях із вставністю (особливо) чи вставленістю часто виникає комунікатив­на потреба. Кожен з мовців навіть у межах не дуже роз­горнутого висловлювання використовує речення з таки­ми вставними словами чи вставними сполученнями слів, як безперечно, без сумніву, звісно, правду кажучи, м’яко кажучи, мабуть, здається, на жаль, на щастя, шкода, нічого гріха ховати, хвалити долю, по-моєму, на мій погляд, по-вашому, за висловом.., до речі, по-перше, по-друге, приміром, наприклад, значить, виходить, сло­во честі, отже, одним словом, зрештою і под. Напр.: Мабуть, людині не можна без страждань, бо й хто ж на цім світі, крім людини, здатен на це почуття? (П. За- гребельний) — вставним словом мабуть автор вислов­лює певний сумнів у слушності висловлюваної думки, применшує її категоричність, обов’язковість. Вставне слово надає реченню певної модальної спрямованості, відображає саме таке, а не інше сприймання мовцем ним же мовленого (говореного чи писаного). Без слова мабуть речення-вислів набуде іншої модальності — сповниться значенням категоричності, беззаперечності. Отже, вставне слово (з погляду синтаксичного — навіть не член речення) суттєво видозмінює зміст висловлен­ня, що переконує в його комунікативній важливості.

Своєрідний стилістичний ефект може бути створе­ний і повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні: У тих скиртах ще, може, шукатиме притулку, в тих посадках ще, може, займатиме бойові рубежі (О. Гон­чар). Паралельно можуть уживатись:

—  синонімічні вставні одиниці: Може, справді, нічо­го не було? (П. Загребельний);

—  однокореневі вставні слова: В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привер­тав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися… (П. Загребельний);

—  несинонімічні вставні одиниці, які внутрішньо роз­членовують модальність речення: До речі, моїй доньці, мабуть, стільки років, як і вам…; Може, вдруге, справ­ді, такого не буває; Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то, виходить, заєць (П. Загребельний).

За наявності в синтаксично членованому реченні вставного речення будь-якої структури на ньому скон- центровується увага, посилюється комунікативна важливість вставності. Однак і в цьому випадку най­більше важить те, якою мірою логічно виділяється вставність у структурі речення: Соя… радився з шах­тарями в будь-якій справі і, як кажуть, знав, хто чим дихає (Д. Ткач) — вставне речення зі структурою односкладної неозначено-особової конструкції; Та от, уяви собі, і не довелось (А. Головко) — вставність у формі односкладного означено-особового речення. Деякі речення вставністю завершуються, і вставне слово (сполучення слів) не може бути перенесене в препозицію або ж у серединну частину речення, тому що це не допускається змістом і структурою синтак­сично основної частини речення: Та от і не довелось, уяви собі.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтону­вання, а в писемному мовленні — розділовими знаками (переважно дужками).

У зв’язному мовленні вставленість тільки зрідка бу­ває однослівною, повнозначне слово часто доповнюєть­ся службовим. До вставленості з уточнюючою функцією найчастіше вдаються в писемному мовленні, зокрема в художніх текстах, наприклад у ремарках: А це вміння (розмовляти і слухати) дуже важливе для письмен­ника. Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Риль­ський); Невже (таки) в пансіонаті не знайшлося місця великому реформаторові? (М. Хвильовий); Може, слід сказати: твори особистого споживання і твори (чи продукція) для промислових потреб… (П. Загребель- ний); Одсвяткував 18 серпня Український народний те­атр 100-літній ювілей від часу першої постановки «Наталки Полтавки». Було урочисто. Грали кращі ар­тисти: П. К. Саксаганський (Виборний), Мар’яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Тер- пелиха), був повнісінький театр… (Остап Вишня); Найбільшої врожайності досягнуто в Козятинському (Вінницька область ) і в Лубенському (Полтавська об­ласть ) районах (3 газети); Неофіт-раб (після тяжкої задуми). Ні!.. Не можу. Не збагну я свого слова. Єпис- коп(владним дужим голосом). Геть, сатано! Твоєї влади тут немає! (Леся Українка).

Стилістична своєрідність вставленості (порівняно із вставністю) найбільше зумовлюється тим, що:

—  у мові всі слова (навіть неповнозначні), сполучення слів, речення можна використати із вставленою функцією;

—   інтонування вставленості енергійніше, виразні­ше, ніж вставності, воно в більшості випадків прискоре- ніше, виділяється в мовленні повніше й чіткіше, більш тривалою паузою (паузами).

Основне речення зберігає при вставленості свою ін­тонаційну самостійність, увесь його склад вимовляєть­ся так (чи майже так), як і без вставленого компонента.

Вставленість найрізноманітнішої синтаксичної бу­дови і стилістичної своєрідності може займати будь-яке місце в реченні, в тексті, хоча препозиція для вставле­ності — явище рідкісне: це переважно ремарки в драма­тичних творах. Щоправда, деякі автори (В. Винничен- ко) різною за обсягом і структурою вставленістю нерід­ко розпочинають текст синтаксично основної частини речення, а вставка (вставленість) становить окремий аб­зац або його початок (роман «Лепрозорій»). Такий спо­сіб оформлення вставленості можна трактувати як один із своєрідних авторських прийомів якнайбільшого виді­лення того, що закладене в змісті вставленого елемента речення, сприйманого в контексті всього речення. В уривку з тексту В. Винниченка вставленими сегмента­ми (частинами) є конструкції різного типу: спершу вставленість у формі кількох речень, з яких сконстру­йовано абзац, а в другому абзаці використано явища різ- ноструктурної вставленості: (Я вже виразно бачила, що йому було зовсім не так уже й приємно від моїх нагадувань. А тому я із ще більшою настійністю і точністю робила їх).

—   Через те, — ви казали, — все людство почуває се­бе більше чи менше постійно заборгованим перед Богом та Його представниками на землі (священиками). Бо кожний з людей неодмінно не раз не міг виконати тої чи іншої заповіді. Через те (ви казали ) все людство жи­ве в концентраційному моральному таборі. (І цей ви­раз справив на мене, пам’ятаю, сильне враження). А тому кожний, казали ви, раз у раз хоче обманути дозор­ців цього табору (священиків, громадську опінію, суд) і втекти з цього… «Люби ближнього, як самого себе»… Але, коли виконуватиму заповідь чесно й послідовно до кінця, люблячи убійників, значить, помагаючи їм (бо любов же повинна бути на ділі, а не на словах, правда ж). Отже, помагаючи їм… (В. Винниченко).

Речення із вставністю чи вставленістю (з обома цими структурами) є важливим мовностилістичним засобом і з деякою своєрідністю використовуються в усіх стилях мови.