- Усі мовні одиниці (навіть найменша з-поміж них — фонема) стилістично вагомі, бо виконують певну функцію. Наприклад, форми ввечері й увечері однозначно-варіантні, хоча початкова фонема в них суттєво інша (приголосний в і голосний у); внаслідок цього змінюється звучання всього слова, отже, і добір однієї з цих форм у кожному конкретному акті спілкування проводиться для мовленнєвої зручності, милозвучності, стилістичної доцільності.
- За характером, сутністю і функціями мовних одиниць, які становлять окремі об’єкти стилістики, виокремлюють стилістику фонетичну (фонематичну, орфоепічну й акцентологічну), лексичну, фразеологічну і граматичну (морфемно – сл о вот вір ну, морфологічну й синтаксичну).
- У межах фоностилістики особливий інтерес становлять такі явища, як різнотипні звукові повтори й напівповтори, зокрема рефрен (повторення віршованих рядків наприкінці кожної строфи), анафора (повторення слів на початку віршованих рядків), алітерація (повтор однакових приголосних звуків у певному поєднанні слів),асонанс (повтор голосних у словах, які розміщені поряд), р и – ма (певне співзвуччя слів у віршованих рядках), звуковідтворення, звуконаслідування тощо.
- Важливим для стилістики є дотримання сил а б/ч них законом ір н осте й у мовленні, тобто нормативного поділу слів на склади й відповідної їх вимови, і закономірностей просодичних — усталеного наголошування слів, виразів, їх мелодики, інтонування; дотримання нормативного логічно-інтонаційного виділення в реченні одного з його елементів, слів. Інтонація, будучи явищем незмірно різноманітним в усному мовленні, завжди потенційно властива й писемному мовленню, бо, пишучи, мовець повсякчасно орієнтується на стилістично найумотивованіше усне прочитання написаного. Стилістично вагомий і кожен з елементів інтонації: мелодика мовлення; ритм, або ритміка; сила, або інтенсивність, мовлення; темп мовлення; його тембр, тобто індивідуальне забарвлення голосу кожного з мовців.
- У лексичній етил істи ці досліджують семантику слів і зумовлену нею, а також контекстом, стилістичну функцію (функції) слова. Стилістично зовсім нейтральних слів немає. Навіть загальновживане, стилістичної немарковане слово (земля, вода, він, його, білий, чорний, працювати, сьогодні, без, і), логічно виділяючись у реченні, набуває певної додаткової семантико-комунікативної важливості, отже, й певної стилістичної функції, бо в цьому випадку слово об’єктивно привертає до себе дещо більшу, ніж звичайно, увагу, активізується, його семантика сприймається з певною емоційністю.
- Лексична стилістика має своєю метою переважно характеристику стилістичних функцій усіх різновидів лексем, тобто слів і лексичних сполучень слів (ними виступають дво- і кількаслівні поєднання слів із функцією одного номінатива, найменування і члена речення: асиміляція звуків, складнопідрядне речення з підрядним означальним’, власні назви з двох і більше слів).
- У лексикології як галузі лінгвістичних знань уже достатньою мірою схарактеризовано найрізноманітніші за своєю сутністю групи лексики (словникового складу мови), передусім такі, як загальновживана лексика (найбільш комунікативно важлива, умовно кажучи, «щоденна») і різні шари стилістично обмеженої лексики: п ро- фесійно-виробничої, офіційно-ділової, наукової (науково-термінологічної), побутової, емоційної; іншомовної. Уже досить повно осмислено й науково визначено стилістичні можливості таких лексико-семантичних груп слів і сполучень слів, як полісемічні (багатозначні) слова й сполучення слів (серед них метафора, метонімія, синекдоха), омоніми, пароніми, синоніми, антоніми; архаїзми, історизми; неологізми; діалектизми; жаргонізми, сленгізми й арготизми; варваризми, екзотизми, вульгаризми. Кожен із цих шарів лексики має свою неповторну логічно-значеннєву сутність, слугує номінацією певної групи своєрідних реалій; сукупно ними названо все пізнане людиною, більш чи менш соціально важливе, реальне та ірреальне в навколишній дійсності, в самій людині. Отже, кожна лексема також по-різному вагома й стилістично: за конкретної мовленнєвої ситуації, а також інтонування речення й кожного слова в ньому на звичну для слова семантику нашаровується певна конотативність, тобто додатковий значеннєво-почуттєвий відтінок, емоційність. Існує й природно об’єктивна емоційна лексика, в якій кожна лексема перебуває поза межами емоційно-сти- лістичної нейтральності, бо виражає, називає певний елемент нашої почуттєвості, емоційності (позитивної чи негативної); любов і ненависть, вірність і зрада, дідусь і дідуган, щасливий і нещасливий, нещасний, поважати і ганьбити і т. ін.
- До мовних і мовленнєвих одиниць, які завжди стилістично вагомі й виразні, належать фразеологізми, котрі формуються щонайменше з двох слів. Це ідіоми, фразеологічні одиниці і фразеологі- зовані сполучення слів. Вони використовуються майже в усіх стилях мови (крім деяких жанрів офіційно-ділового стилю — заяв, протоколів, автобіографій, законодавчих актів тощо). Фразеологізми завжди позначені образністю, семантичною глибинністю, очевидною емоційністю, а завдяки цьому також і стилістичною оригінальністю.
- Одним із розділів стилістики є морфемно-словотвірна стилістика, що передбачає визначення функцій переважно тих слів (похідних), які сформувались з участю словотвірного афікса (суфікса, префікса): сніг -> прасніг — снігур — снігир — снігиця — сніговитий — сніговиця — сніговий — снігурик — снігуронька — снігурочка — сніжаний — сніжечок — сніжина — сніжинка — сніжиночка — сніжистий — сніжисько — сніжити —- сніжище — сніжка — сніжний — сніжник — сніжниця — сніжно — сніжок — сніжечок та ін., а також і утворення з лексемою сн/’гспособом словоскладання: снігоболотохід, сніговая, сніговійний, сніговійниця, снігозатримання, снігозатримування, снігозахисний, снігозахист, снігозбиральний, снігозбирання, сніголавинний, снігомір, снігомірний, снігонавантажувач, снігоочисний, снігоочисник, снігоочищення, снігоочищувальний, снігопад, снігопаддя, снігоподібний, снігоприбиральний, снігоприбирання, снігоприбирач, снігорозорювач, снігоступи, сніготанення, снігування та ін.
- Стилістичні можливості морфологічних засобів мови — це функціональні можливості слів у їх повному складі. Вони закладені в семантиці кожного повнозначного слова, в його фонетично-акцентних якостях і граматичних (морфологічних) категоріях і значеннях, які властиві кожному повнозначному слову. Неповнозначні (службові) слова не мають ні семантичної, ні граматичної, ні внаслідок цього і стилістичної, самостійності, їх стилістичність тільки потенційна, допоміжна і практично зреалізовується в поєднанні з повнозначними словами.
- Для стилістики як для особливої теорії і практики використання всіх структурних мовних одиниць немало важить кількісне поєднання їх і вияв у мовленнєвому контексті. Функціональні можливості різнотипних фонем неоднакові (див. табл. 1, 2), що зумовлюється їх кількісним виявом, отже, і словотвірною текстовою важливістю: серед голосних фонем найактивніше використовуються фонеми а, о; з-поміж приголосних фонем активно побутують приголосні сонорні, що суттєво впливає на значну вокальність, звучність і на милозвучність українського літературного мовлення.
- Певне стилістичне значення властиве категоріям роду, числа й відмінка іменників:учитель і вчителька, співробітник і співробітниця, аспірант і аспірантка, студент і студентка, особливо лікар і лікарка. Форма жіночого роду побутова. Нелітературною є форма професорка (так звичайно з деякою негативною оцінкою кажуть про дружину професора); значна кількість іменників однаково стосується обох статей: це іменники спільного роду і розмовно-побутового використання: писака, задавака, зівака, бродяга, рева, каліка, нероба та ін.
- Більшість іменників використовується в обох часових формах — в однині і в множині. Розрізняють іменники, які мають або тільки од- нинну форму (вдосконалення, мислення), або тільки множинну (граблі, витребеньки). Значна кількість іменників, які вживаються в однині, з певною видозміною в семантиці й емоційному забарвленні (сіль, масло, сталь, лихо, зло, вода, глина та ін.) може вживатися і в множині (мінеральні води, солі та ін.).
- Зовсім самостійно категорія відмінка виявляється тільки в іменниках, в особових і деяких інших займенниках. Кожна з відмінкових форм іменника, слугуючи виразником тієї ж самої семантики, все ж може розрізнятись флексією, поєднуватись із різними прийменниками і на .цій основі розрізнятись стилістично, навіть і значеннєво, напр.: Сідайте до столу (обідати), але Підійдіть до стола; нормативними є форми ходив по лісу, ходив по полю.
- Більшість абстрактних і матеріально-речовинних іменників, уживаючись у множині, набуває значення деякої умовності й переносності, навіть узагальненості: Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю… (М. Коцюбинський).
- Уживання власних назв (іменників) у множині завжди мотивується стилістично: бажанням, наміром висловитись про певну особу з іронією, неприхильно, зневажливо тощо (Сталіни, гітлери, донкіхоти, гобсеки, собакевичі, борулі)\ або прагненням виразити повагу, шанобливість у ставленні сучасників до видатних осіб минулого, напр.: Бракує нам тепер Шевченків, Лесь Українок, Грушевських (3 преси).
- Прикметником позначається статична ознака предметів, явищ, дієприкметником — динамічна, яка сприймається в певному часі. Прикметники становлять переважаючий засіб вираження епітетів — образно-художніх означень: ясні зорі, тихі води, золоте сонце. Стилістично вагомі морфологічно незмінні короткі прикметники (дрібен дощик іде) і нестягнені форми повних прикметників (врочистеє свято, веснянії ночі). Стислими, економними є синтетичні (поєднані, злиті) форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників (чорніший, найчорніший) порівняно з аналітичними (складеними) формами: більш чорний, найбільш чорний, які частіше використовуються в книжних стилях, особливо в науковому і офіційно-діловому мовленні. Ненормативними є форми типу самий чорний (у значенні найвищого ступеня порівняння), більш складніший замість більш складний.
- Після іменників стилістично найпотужнішими є дієслова. Це зумовлено своєрідністю їх семантики (значенням дії, стану) і розгалуженою системою форм способу й часу, вживаних з неоднаковою активністю в усіх стилях мови. Найчастіше дієслова використовуються в розмовно-побутовому й художньому стилях і значно менше — в більшості жанрів офіційно-ділового мовлення. Для мовців однаково важливі як дієслова, що відображають «стан людини», так і дієслова зі значенням «стан природи». Особливо своєрідні безособові дієслова. Дуже розгалуженою є синоніміка дієслів: тільки в художніх творах виявлено близько 90 лексем зі значенням різних виявів процесу мовлення.
- Стилістична важливість числівників найбільшою мірою визначається контекстом: схвилювати можуть і цифри до десяти, і мільйони чи мільярди. Самі ж по собі всі числівники належать до лексем нейтральних з погляду емоційного.
- До найбільш різнозначеннєвих і різнофункціональних займенників належать особові займенники я, ти, ми і ви, а також займен-
НИК-ВОНО.
- Через обмеженість морфологічного оформлення прислівники стилістично менш розгалужені, ніж, наприклад, іменники, дієслова чи прикметники. У багатьох випадках прислівники можуть уживатись у значенні слів інших частин мови: жаль — іменник або модальний прислівник; найчастіше — прикметник або прислівник; довкола — прислівник або прийменник і т. ін.
- Стилістично своєрідними є й службові слова — прийменники, сполучники й частки. Кожне службове слово по-своєму доповнює, уточнює, підсилює, розгортає чи обмежує те, що виражається повнозначним словом (словами).
- Прийменники (прості первинні, первинні складні, вторинні прості і вторинні складні) виражають найрізноманітніші семантичні й граматичні відношення між повнозначними словами, а на цій основі також і конкретну стилістичну функцію, яка тільки уточнюється прийменником, але семантично виражається повнозначним словом (словами) в поєднанні з прийменником: Книжка лежала на столі; біля, поблизу стола, в столі і под.
- Сполучники поділяють на сурядні (єднальні, протиставні, розділові) і підрядні. Сполучник ніколи не входить до складу члена речення, не виступає його частиною, натомість сполучне слово — це завжди окремий член речення. Виразної стилістичної функції сполучник (сполучне слово) набуває в тексті.
- Частки (словотвірні, формотворчі, вказівні, означальні, обме- жувально-видільні, підсилювально-видільні, модальні) — це завжди увиразнювальний, своєрідно доповнювальний елемент у складі певного члена речення. Саме в цьому й полягає стилістична функція часток, які здебільшого вагомі також емоційно.
- Вигуки. Особливу групу слів, які не належать ні до повнозначних, ні до службових слів, становлять вигуки. Вони ніколи нічого не називають, а тільки виражають почуття, волевиявлення. Це виразно емЬційні слова. Неемоційних, стилістично нейтральних вигуків не буває. До вигуків близькі й своєрідні звуки-наслідування людиною того, що вона чує в природі: б-м-м, б-у-х-х, ку-ку і под.
- Прийменників, сполучників, часток і вигуків у мові зовсім обмежена кількість: різнотипних прийменників — 270—280, сполучників — 80—90, часток — приблизно 70—80; кількість вигуків не підлягає навіть приблизному обчисленню, бо, наприклад, вигук а може бути представлений у багатьох варіантах: а; а-а; а-а-а; а! а-а/; а?; а-а-а?; і т. ін.
- Семантично, граматично й комунікативно стилістична спроможність мови широко реалізується на синтаксичному рівні, в структурах усіх речень, словосполучень і слів-речень. Кожне речення в літературній мові формується за певною всенародно усталеною структурною моделлю. Немає жодного синтаксично індивідуального речення, яке б сформувалось поза межами певного різновиду речень. Синтаксично речення не розрізняються за стилями мови: немає речень розмовно-побутового, офіційно-ділового чи якогось іншого стилю. Кожне речення вимірюється за загальномовною схемою: просте — складне; розповідне, питальне — спонукальне; двоскладне — односкладне; поширене — непоширене; повне — неповне (з членуванням на менш об’ємні структурні різновиди). Однак від стилю мовлення залежить внутрішня сутність речення, неоднакове поєднання в ньому членів речення, кількісний вияв певних різновидів речення в кожному із стилів мови.
- Украй важливим для стилістики є також розмаїття структури словосполучення (сурядного чи підрядного), але тільки в структурі речення, бо вживане окремо словосполучення є не комунікативною одиницею, а тільки номінативною, хоча й своєрідною, ускладненою. Словосполучення поза реченням (як і слово) — це тільки своєрідний матеріал, з якого формується речення. Значеннєво-структурний і кількісний вияв словосполучень безмежно синонімічний, у цьому виявляється багатство нашої мови: придорожні будинки — будинки вздовж дороги (…при дорозі, від дороги та ін.).
- Найчастотнішою синтаксичною одиницею є член речення. Коли він стає реченням, його стилістична функція набуває самостійності й особливої вагомості, однак і в складі речення кожен з його членів своєрідно неповторний.
- Комунікативно-стилістична цілеспрямованість мовлення постійно виявляється у структурах розповідного (найчастіше), питального чи спонукального речень.
- Крім найпоширенішого структурного різновиду речень — двоскладних, —в усіх стилях і в обох формах мови широко і з пев- ною своєрідною стилістичною метою використовують речення односкладні: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено- особові, безособові, інфінітивні й номінативні.
- Окремою стилістикою позначені різноструктурні ускладнені прості речення з однорідними членами, подекуди і з узагальнюючим словом при них; з відокремленим членом; із вставною чи вставленою частиною; із звертанням.
- Усі розумово-мовленнєві якості (виразна стислість, економність викладу, динаміка, особлива ритмомелодика і, як наслідок цього, стилістичний ефект від висловлювання) створюються структурно- синтаксичною різноманітністю не повних речень: власне неповних, еліптичних і приєднувальних конструкцій; реченнями незакінче- ними й обірваними.
- Зазвичай розгалуженіше, ніж у простих реченнях, мислення, почуттєвість людини виявляється в різноструктурних складних реченнях — реченнях із двома або кількома предикативними частинами. Виразну і своєрідну стилістичну функцію мають періоди — складні речення, які позначені виразною інтонаційною своєрідністю.
- Особливими стилістичними сегментами (відрізками) мовлен- ня є абзац і те кет. Семантично й структурно вони дуже різноманітні, утворюються зазвичай певним комплексом, поєднанням речень (а в їх складі й еквівалентів речення, які самостійно ніколи не становлять ні абзацу, ні тексту).