Дудик П. С. Стилістика української мови

Мовні й позамовні основи мовленнєвої культури

Мовленнєва культура окремої особи і всього народу, її зміст і рівень розвитку визначаються двома основни­ми чинниками:

—   станом і багатством мови (у конкретний період функціонування);

—  позамовними обставинами, рівнем, сутністю жит­тя народу, передусім його освічених верств.

Довершеність усного й писемного мовлення окремої особи в межах кожного із стилів мови залежить від об­сягу і глибини знань нею мови, функціональних спро­можностей мовних одиниць. Семантика й структура ін­дивідуального мовлення тільки в найсуттєвішому вияві відображає те, що наявне у всенародній мові.

Мовці прагнуть до якомога ґрунтовнішого осмислен­ня, пізнання мови і найповнішого її застосування у влас­ному мовленні. Особливо ретельно й по-професійному вибагливо ставляться до цього ті, кому не байдужий стан мови і її культура (класики вітчизняної літератури, уче­ні, журналісти та ін.). Учені-філологи досліджують особливості й комунікативні можливості мовлення, зок­рема з’ясовують, яке мовлення має статус точного, бага­того, стислого, образного тощо. Отже, рівень і зміст мов­леннєвої культури як певної лінгвістичної теорії і прак­тики найбільше залежить від знання мовцем мовних одиниць — фонетичних, морфемних, лексичних, фразео­логічних, морфологічних і синтаксичних.

Мовлення тісно пов’язане з мисленням. Від обширу і глибини мислення залежить його вияв у мовленні, і навпаки: виявлені під час мовлення знання мови відоб­ражають мислення мовця.

Розумово-мовленнєва діяльність людини своєрідно реалізується в усіх складниках мови, передусім у сло­вах і реченнях. Словом когось або щось називають (но­мінативна мовна одиниця), реченням чи еквівалентом (замінником) речення що-небудь виражають — розпо­відь, питання чи спонукання (комунікативні мовні оди­ниці). Слово завжди фіксує певний елемент дійсності, навіть якщо він ірреальний, фантастичний.

Кожен комунікативно-мовленнєвий акт являє собою двоєдине комплексне явище, процес, у якому своєрідно поєднуються такі реалії, як особа, котра висловлюєть­ся, і позамовні чинники. У цьому процесі прийнято ви­окремлювати:

—   мовлення адресанта (того, хто висловлюється) і мовлення адресата (того, хто сприймає висловлення ад­ресанта і відповідно реагує на нього). Мовець завжди за­цікавлений у тому, щоб сказане чи написане ним за всі­ма параметрами було сприйняте іншими найповніше;

—  конкретні умови життя особи, якою реалізується мовлення.

Мовлення залежить від певних об’єктивних і суб’єк­тивних обставин, причин. Об’єктивні обставини індивідуального мовлення, спілкування з іншими — це час і місце мовлення, його спричиненість, спосіб вияву, умови реалізації і мета. До об’єктивних чинників мов­лення належить і його стильова сутність, зорієнтова- ність. Мовлення буває повністю або тільки в основному побутовим, або науковим, офіційно-діловим, художнім, епістолярним, або конфесійним, а в межах кожного із стилів мови також і більш чи менш урочистим, офіцій­ним, фамільярним, гумористичним, інтимно-ласкавим або сатиричним, саркастичним. І хоча об’єктивні обста­вини домінують у всіх процесах висловлювання, мов­лення дуже вагомо залежить і від суб’єктивних чинників , від кожного мовця, його освіченості, знан­ня ним мови як системи і від певних реалій життя.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.