Варіантність (варіативність) полягає у видозміні чо­го-небудь. Варіантні (варіативні) мовні норми найчастіше представлені в мові у двох пара­лельних виявах: учневі й учню, (на) батьковому і (на)

–   батьковім (полі), восьми і вісьмох та ін.

Для стилістики вкрай важливо розрізняти й прак­тично послуговуватись варіантними (паралельними) формами мовних одиниць, передовсім слів, бо кожна з них завжди має певну значеннєво-функціональну своЄ^ рідність, неповторну стилістичну індивідуальність. У мові й мовленні найчастіше розрізняють такі види варі­антності:

* — семантико-лексичну варіантність. Вона здебіль­шого виявляється у відносних (відтінкових) синонімах: занапастити (призвести до загибелі кого-небудь, до за­непаду чогось, зробити нещасним чиєсь життя) і загуби­ти, погубити, знівечити, сплюндрувати, звести, доко­нати, також і запропастити, збавити, угробити, рід­ко — спакостити;

—     лексико-граматичну варіантність. Така варіант­ність полягає в тому, що певне слово тільки своєю мор­фологічною формою вносить зміну до семантики того самого сполучення слів: принеси стілець (тобто саме цей стілець, а не якийсь інший) і принеси стільця (тоб­то будь-який стілець із наявних у кімнаті); пишу лист (будь-який) і пишу листа (пишу його комусь конкрет­но); заплатив карбованець і заплатив карбованця, пошкодив пальця і пошкодив палець, взяв ніж і взяв ножа (один з-поміж інших, саме цей ніж). Отже, фор-

мою родового відмінка досягається увиразнення, ін­дивідуалізація об’єкта, названого відповідним імен­ником;

—    граматичну (морфологічну) варіантність. Вона виявляється тоді, коли дві паралельні форми розрізня­ються не семантично, а лише граматично (морфологіч­но), фонетично й стилістично: (на)робітник -у і (на)ро­бітник -ові (М. в.), син (у значенні Кл. в.) і син -у (Кл. в.), зал, залу (Р. в. одн.) — велике приміщення для багато­людних зборів, засідань, занять і т. ін.; люди, які пере­бувають у залі; простора кімната в квартирі, яка при­значена для приймання гостей, для розваг, і зала, зали (те саме, що зал); жезл і жезло, коромисел і коромисло, цебер і цебро, безлад і безладдя (чол. і сер. рід); титла і титло, бистрина і бистрінь, ланя і лань, одежа і одіж, роль і роля, акварель (клеєва фарба, яку розводять во­дою) і акварель (картина, малюнок, виконані такою фарбою); шинеля і шинель, латина і латинь, Ворскла і Ворскло, безсоромність і безсором’я, недбалість і нед­бальство, безжурність і безжур’я, щебет і щебетання, розлучення і розлука; перл — перла — перло, шов — шва — шво (чол. — жін. — сер. рід). Є також незначна кількість іменників, які в межах одного граматичного роду мають неоднакові форми, які належать до різних відмін: глибина (жін. рід, І відміна) і глибінь (жін. рід, III відміна); (в) у книзі, на книзі, при книзі (М. в.); штань­ми — штанами — штанями (О. в.); ім’я — імені (Р. в.).

Варіантні форми спостерігаються і в системі слів, які належать до інших частин мови: (на) синьому морі і (на) синім морі; найбільш розгорнутими є варіантні форми в системі кількісних числівників: однієї і одної; числівники п’ять — двадцять, тридцять, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят в усіх непрямих від­мінках представлені двома однозначними, але фонетич­но й стилістично розрізнювальними формами: сьома і сімома (О. в.); вісьми і вісьмох, десятьма і десятьома, вісімдесяти і вісімдесятьох і т. ін. (Р. в.).

У формах піднімати й підіймати, хай і нехай пред­ставлено варіантність на морфемно-фоне- тичному рівні.

Найрозгалуженішою є синтаксична варіант­ність: вчитися грамоти і грамоті, переступити по­ріг і через поріг; близькі семантично і стилістично (але не синтаксично) такі структури речень: Я читаю (дво­складне речення) і Читаю (односкладне речення); Пере­можець перший (двоскладне речення) і Перший перемо­жець (односкладне речення); Сонце заходить. Гори чор­ніють (два прості речення) і Сонце заходить, гори чорні­ють… (Т. Шевченко) (складне безсполучникове речення) та ін. З кожною окремою синтаксичною формою пов’язана певна зміна як у структурі комунікативної одиниці, так і в її стилістиці: Я не читаю і Мені не чи­тається — двоскладне й односкладне речення, у пер­шому реченні йдеться про дію-стан, який регламенту­ється самою особою, її волею, а в другому — про те, що відбувається з особою, про її внутрішній стан.

Варіантність фразеологізмів настільки розгалужена, що не підлягає очевидній визначеності, бо, наприклад, фразеологізм зі словом Бог з певною ок­ремою (саме такою, а не іншою) семантикою представле­ний у багатьох варіантах: як у Бога за плечима (за пазу­хою, за дверима, за рідним батьком, за рідною матір’ю та ін.).

Найменший вияв варіантності — фонетичний: два різні звуки в межах однозначного, того самого сло­ва: бігос і біґос (тушкована капуста зі шматочками ков­баси чи м’яса); гордуб і горюдуб (гра), побачив у ньому і побачила в ньому, плещу і плескаю; між — поміж — по- межи.

Нерідко у певних варіантних відношеннях чи зв’яз­ках перебувають лексеми, які фонетично різні, напр.: собака — слово нейтральне і пес — найчастіше стиліс­тично забарвлене; лексичне значення обох слів (най­важливіша їх ознака) збігається; песик і собачка — пест­ливі, псяра і собацюра — згрубілі. Якщо з лексемою пес утворилось лише кілька фразеологізмів (на пси сходи­ти (зійти, піти, іти); не для пса ковбаса), то слово со­бака стилістично розгалуженіше: спускати собак, би­ти як собаку; боятись як скаженого собаки; зарити як (мов, немов) собаку; усякий собака (й усяка собака) потрібна, як собаці п’ята нога і т. ін.; звісно, за бага­тьох мовленнєвих ситуацій у таких і подібних фразео­логізмах слово собака може бути замінене словом пес, до того ж із збереженням тієї самої емоційності.

Отже, варіантність (варіативність^–! простежується на всіх рівнях мови, особливо на синтаксичному рівні. Ва- ІШШТНІсть — явище вкрай важливе з погляду стиліс- тичного, одне з багатств мови, її виражальної різнома­нітності, художньо-образного оформлення певного еле­мента висловлюваної думки, її евфонії, милозвучності: пор.: дурний і небагатий на розум, нерозумний (різні вияви варіантності).