Дудик П. С. Стилістика української мови

Правильність мовлення

Правильність чого-небудь (дії, вчинку, висловлюван­ня) — це його істинність, відповідність певним явищам дійсності. Основою семантики слова «правильність» є те, що позначається прикметником «правильний» — той, який відповідає тепер чи відповідав у минулому тому, що насправді існує або існувало.

Правильність мовлення — одна з його суттє­вих ознак. Це, з одного боку, повна відповідність мов­лення нормам літературної мови, а з другого — одна з основ мовленнєвої культури.

Потрібно розмежовувати такі терміни, як «правиль­ність мовлення» і «культура мовлення». У слов’янсько­му мовознавстві першим запровадив їх і частково пояснив російський мовознавець Григорій Винокур (1896—1947): «Поняття культури мовлення можна тлу­мачити в двоякому смислі — в залежності від того, чи ми будемо мати на увазі одне тільки правильне мовлен­ня, чи також мовлення вміле, мистецьке». Розмежову­вати правильність мовлення і культуру мовлення також пропонують сучасні теоретики культури російського мовлення Л. Скворцов і Б. Головін, які вважають, що правильність мовлення — це тільки перший ступінь засвоєння літературної мови, а культура мовлення — другий, значно вищий, завершальний ступінь володін­ня літературною мовою. Правильність є базовим рівнем культури індивідуального й колективного, народного мовлення. З позиції правильності можна оцінювати всі контексти будь-якого стилю мови — розмовно-побуто­вого, наукового та ін. Сказане (написане) правильно завжди відповідає всім нормам певної мови: фонетико- акцентним, лексичним, граматичним тощо. Якщо у висловленні мовець використав усі мовні одиниці най­більш комунікативно виправдано, тобто стилістично, то це означає, що він оволодів культурою мовлення.

Тільки широкий розвиток мови, багатство її лекси­ки і фразеології, точність фонетичних і граматичних форм мови, усталеність усіх мовних норм забезпечує належний рівень мовленнєвої правильності і, отже, культури кожного, хто послуговується певною мовою. Найвищий рівень користування мовою — це досконала стилістика мови, її найширший вияв у кожному інди­відуальному мовленні. Правильне в мовленні наочно пізнається в порівнянні з неправильним. Виявлення неправильного в мовленні слугує імпульсом до встанов­лення правильного. Правильність і неправильність властиві лише мовленню, бо в мові як системі, що стано­вить колективний, всенародний продукт, який зафіксо­ваний у різноманітних наукових джерелах, усе пра­вильне, нормативне.

Правильність мовлення має суто лінгвістичне під­ґрунтя і встановлюється на основі зв’язку мовлення із системою мови. Правильність — одна з найголовніших комунікативних ознак мовлення. Правильність мов­лення є, по суті, об’єктом шкільного навчання. Програ­ма середньої школи передбачає формування навичок правильного мовлення, але, звичайно, з досить широ­кою орієнтацією шкільного вчителя на озброєння учнів також і основами стилістики, бо лише так досягається найвищий рівень мовленнєвої культури будь-кого.

Норми української мови допускають паралельні форми: директорові, Харченкові, товаришеві, секрета­реві, ведмедеві, Олексієві і (рідше) директору, Харчен­ку, товаришу, секретарю, ведмедю, Олексію. Закінчен­ня -ові, -еві, -єві природніші для іменників чоловічого роду, що є назвами осіб чоловічої (зрідка й жіночої) ста­ті. Слова з такими закінченнями переважають у народ- нолітературній мові, особливо в творах українських до- радянських письменників: А її батькові низенько кла- нямось я (В. Білозерський); Батьку мій рідний, порай мені, Як синові, що мені робить? (Т. Шевченко).

Стилістично невдалим є вислів: Слово надається представнику цукрового заводу громадянину Іваненку Петру Охрімовичу. Надмірне вживання іменників чоло­вічого роду із закінченням -у робить вислів одноманіт­ним, безбарвним. Стилістично вмотивованішою була б така синонімічна форма цього речення: Слово надається представникові цукрового заводу громадянинові Іванен­ку Петрові Охрімовичу.

У розмовно-побутовому й публіцистичному мовлен­ні трапляються неприйнятні мовленнєві неправильнос­ті, які суттєво дискредитують літературне українське мовлення. Зрештою, такі мовленнєві негативи широко відомі, про них уже немало говорено й писано. Дехто з мовців, наприклад, забуває, що українське не дивля­чись на відповідає російському не глядя на, напр.: А дів­чата наче й не дивилися на Василя, одказали йому «доброго здоров’я», не піднімаючи очей від землі. Одні дівчата вміють розглядати, не дивлячись прямо в очі (І. Нечуй-Левицький); а незважаючи на відповідник ро­сійського несмотря на; не підписка газет, журналів, а передплата; складати екзамени, заліки, а не здавати (але Ми здали речі в камеру схову; відчиняти або відми­кати двері (замком), а не відкривати та ін.).

Отже, правильність мовлення — одна з основ його стилістичності, складовими якої є точність, логічність та інші позитивні ознаки мовлення.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.