Однією з комунікативно-стилістичних якостей мов­лення є доречність — абстрактний іменник до прикмет­ника «доречний» (який відповідає обстановці): Євген Вікторович визнавав доречність подібних міркувань Преображенського (І. Ле).

Доречність мовлення — неодмінна ознака стилістично досконалого, довершеного, бездоганного за своїм змістом і структурою мовлення. Реалізову­ється вона тоді, коли певні ресурси мови, її фонетич­ні, лексичні, фразеологічні й граматичні засоби пов­ністю відповідають умовам і меті кожного окремого вияву мовлення, використовуються доцільно й ефек­тивно.

Найочевидніше доречність мовлення виявляється на протиставній основі — в зіставлені з недоречністю: Я його лупцюю, а він нічичирк (Ю. Збанацький), пор.: А професор нараз замість того, щоб розповісти, нічи­чирк — у цьому реченні слово нічичирк вжито астиліс- тично. Недоречною, навіть безглуздою, здалася б у газеті чи в офіційному виступі фраза: Президент, виступаючи з-за кафедри перед вченими, оцінив цю подію щонайточ­ніше, тютілька в тютільку.

Доречність і недоречність мовлення виявляється в контексті, в конкретній мовленнєвій ситуації.

Мовлення може вважатись доречним тоді, коли мо­вець щоразу максимально враховує такі чинники:

—  конкретні умови висловлювання;

—  мету висловлювання;

—  адресата мовлення;

—  конкретну мовленнєву ситуацію, контекст;

—  психологічний стан учасників спілкування, їх за­гальну і спеціальну підготовку, кругозір, вік, стать тощо.

Доречне мовлення ґрунтується на нормативності, етичних і естетичних комунікативних якостях усного й писемного висловлювання, однаково стосується діало­гічної і монологічної форм мовлення. Ще в античні часи вчені звертали увагу на особливості мовлення. Так, Аріс- тотель чітко уявляв, що «у мовленні писемному і в мов­ленні під час суперечки, у мовленні політичному, і в мовленні судовому» має бути особливий спосіб вислов­лювання. Цицерон зазначав: «Як у житті, так і в мовлен­ні немає нічого складнішого, як бачити, що доречне».

Доречність, становлячи одну з комунікативних оз­нак мовлення, як слушно зауважує Б. Головін, постійно має й неодмінне психологічне обґрунтування, залежить від сутності, єства кожного окремого Я, його позитивних і негативних рис характеру, а також від того, глибоко чи тільки поверхово кожен мовець знає мову, її структуру, вміє користуватись нею, знає той предмет (об’єкт), про який висловлюється усно чи писемно, від того, добро­зичливо чи неприхильно мовець ставиться до інших, як при цьому береться до уваги ідейна позиція, рівень (гро­мадський, науковий та ін.) учасників розмови.

Отже, доречність мовлення якнайбільше досяга­ється особистісними якостями мовця, його загальною і мовленнєвою ерудицією, спроможністю висловлю­ватись вмотивовано, обґрунтовано, отже, й доречно, доцільно.