Однією з позитивних і, водночас, визначальних оз­нак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. eup­honia, від eu — добре і phône — звук). Ця якість мовлен­ня досягається певними мовними засобами, переважно лексичними і фонетичними. Винятково важливими й прямими елементами мовленнєвої евфонії є евфеміз­ми — слова чи сполучення слів, якими замінюють точні назви з негативним, непристойним чи неприємним емо­ційним забарвленням, напр.: нерозумний замість дур­ний; акція замість убивство; вона у делікатному стані, не сама, готується стати матір’ю замість звичного во­на вагітна; хірургічне втручання замість операція; не вигадуйте, не кажіть неправду замість не брешіть тощо.

Отже, евфемізми — це слова і сполучення слів, які використовуються замість прямих назв предметів, явищ, дій. Вони нерідко позначені образністю, позитивною чи негативною емоційністю, експресією. Досить часто ев­фемістичними тенденціями спрощується, отже й полег­шується, фонетичне звучання слів.

Деякі евфемізми породжені мислено-мовленнєвим табу (франц. tabou, від полінез. tapu — заборонений, священний) — забороною на вживання певних слів, що зумовлюється містично-заборонними, соціально-полі­тичними, зокрема цензурними, культурними і морально- етичними чинниками. Особи з ненауковим мисленням можуть вірити в те, що вживання певних слів, висловів (мовне табу) неминуче спричиняється до покарання. Че­рез таку забобонність, марновірство прямі назви когось або чогось замінюються непрямими, які здебільшого по-значені емоційністю. Особливо характерні такі яви­ща для розмовно-побутового мовлення. Наприклад, назву чорт дехто замінює словами дідько, щезник, той, воно і навіть батько, змію називають довгою, могилу — домовиною, мертвого — покійним тощо. Табу (заборона або уникання певного слова) може зумовлюватись ви­разним соціальним чинником: скажімо, за радянських часів вважалось «націоналістичним» вживання слова ненька стосовно України.

Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:

—   певними словами й сполученнями слів, стиліс­тично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій струк­турою речень, котрими гармонійно відтворюється пози­тивний мовно-почуттєвий стан людини;

—  стилістично вдалим використанням певних фоне- тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.

Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і ев­фонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різно­типних одиниць. Евфонія мовлення — це кон­кретне милозвучне використання наявних у мові засо­бів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.

Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, ана­фора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.

Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — пре­фікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,

від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся—————- сь,

-ти——- ть, хоч — хоча, ще — іще та ін. Напр.: в очах —

у полі; — у (ві-, уві-) сні; він увійшов — вона ввійшла; він відпочив (одпочив) — вона відпочила; І тихо, як із дали­ни, із спогадів… оповідала вона про життя своє (А. Голов­ко); писала б — писав би; він іде (пор. він йде — складно для вимови, немилозвучно) — вона йде; дружні та ін­тимні стосунки, а не дружні і інтимні; підіймалися вгору — підіймались угору; працювати вранці — працю­вать уранці; будемо — будем; він іще в хаті (іще — від­тінок розмовності, фольклорності) — вона ще в хаті; си­нові — сину; по-юнацькому — по-юнацьки; розмовляю по-українськи — …по-українському; на тому боці — на тім боці.

Евфонії (милозвучності) також сприяють:

—   спрощення в групах приголосних: тиждень —> тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость -> волосний;

—  вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни —> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герб[й]іка), пор. рос. паук, героика);

—  додавання голосного на початку окремих слів: ір­жа, імла, вухо, вулиця;

—  зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;

—  вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковно­слов’янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);

—  явище дисиміляції (розподібнення) хто із к-ьто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цьо­го слова.

Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і сти­лістично вмотивована вимова окремого звука і найріз­номанітніших поєднань звуків, дотримання орфоепіч­них, інтонаційних та інших норм. Внаслідок щонай­більшої орієнтації на дотримання ознак евфонічності мовлення створюються художні тексти, особливо пое­тичні. Евфемізми є також досить важливою ознакою де­яких жанрів мовлення публіцистичного, саме тих його текстів, яким властива підвищена емоційність, створю­вана актуальністю змісту і мовними засобами образнос­ті — тропами, синонімікою, виразною мелодійністю, ін­шими засобами мовленнєвої естетики.

Отже, евфонія мовлення — одна з бажаних ознак мовлення в межах усіх стилів мови, але найбільше сти­лістична досконалість у використанні евфонізмів вияв­ляється у мовленні художньому.