Кожна людина з раннього дитинства поступово й досить швидко оволодіває рідною мовою — її лекси­кою і граматичною будовою, а на цій основі також і мовленнєвою стилістикою, функціональними спро­можностями мовних одиниць. Чим усталеніші мовні засоби і повніше закріплені народною мовленнєвою традицією, чим ширше використовуються вони в усно­му й писемному мовленні, в усіх його стилях і жанрах, тим стилістично потужнішою стає мова, тим повніше реалізуються її функціональні можливості, а на цій ос­нові також і стилістичні барви мовних одиниць. Кожна з них стилістично неповторна у всенародному та індиві­дуальному виявах. Навіть у таких близькоспоріднених мовах, як українська, російська і білоруська, мало лексем (крім деяких форм повнозначних і кількох службових слів), які б повністю збігались передусім стилістично. Це найбільше стосується художніх тек­стів, напр.:

Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище, мандрують блакит­ним шляхом, — мені здається, що бачу душу поета.

Я пізнаю її. Он пливе, чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на роже­вих устах, тремтяча бажанням пісні (М. Коцюбин­ський).

Обидва абзаци цього уривка виразно втілюють у собі національно-стилістичні барви українського художньо­го мовлення, таку його винятковість, яка межує із сло­весною розкішшю, близька до неї або (це залежить від індивідуального сприймання) повністю репрезентує її. Певна річ, стилістично-позитивні барви українського нормативного мовлення властиві всім стилям мови (як­що тільки мовні одиниці використовуються в кожному стилі з якнайбільшою функціональною довершеністю). Це повністю або щонайбільше стосується усіх розвине­них літературних мов. Кожна з них є рідною для пев­ного народу, національності: Я прошу дарувати мені, що не вітаю вас вашою рідною мовою (Ю. Смолич).

У значенні «рідна мова» нерідко використовують словосполучення «рідне слово», напр.: Взагалі, коли зможете, пишіть до мене, бо я все ж на чужині і потре­бую рідного слова (М. Коцюбинський).

Завдяки рідній мові людина входить у світ, прилуча­ється до загальнолюдських цінностей, які доповнюють­ся своєрідними національними цінностями. Поступово оволодіваючи мовою батьків, дитина стає свідомою то­го, що відбувається навколо і в ній самій. Тому рідна мо­ва сприймається не лише як засіб комунікації, форму­вання думок, а й як джерело патріотичних почуттів. Рідна мова для людини така ж важлива, як і батьківщи­на. Це, зокрема, відображено у висловлюваннях бага­тьох видатних осіб про красу і соціальну важливість рідної мови: «Рідна мова — то безцінне духовне багатс­тво, в якому народ живе, передає… свою мудрість і славу, культуру і традиції. У рідному слові народ усві­домлює себе як творчу силу» (В. Сухомлинський). «По­ки жива мова в устах народу, до того часу живий і на­род. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків…» (К. Ушин- ський).

Навіть найперші звуки немовляти певною мірою за­лежать від національності батьків. Це підтверджують результати сучасних наукових експериментів з вико­ристанням найрізноманітнішої апаратури.

Істинним вважається й те, що найповніше і найточ­ніше відтворити українське життя й мовлення в худож­ньому творі може лише письменник, який народився і проживає в Україні. Це засвідчує особливу сутність, не­заперечну своєрідність і виняткову важливість рідної мови у процесах становлення людяності й людськості в кожному, хто глибоко пройнявся почуттям, розумін­ням того, що він належить до певної нації, народу і є йо­го окремою неповторною частинкою.

До рідної мови кожен з мовців прилучається від на­родження, засвоює її разом із засвоєнням початків мис­лення. Уміння говорити розвивається поступово під час тривалого спілкування немовляти з батьками, перед­усім з матір’ю, через що рідна мова для дитини є й мате­ринською. І лише після того, як рідна мова стане для неї невід’ємною ознакою й надбанням, засобом спілкуван­ня з іншими, дитина освоює, опановує іноземну мову.

Кожна мова по-своєму милозвучна й красива. Вод­ночас є мови багатші, розвиненіші, однак усі вони (на­віть ті, що існують у первинній, усній формі) повністю задовольняють комунікативні потреби свого народу. За сприятливих умов кожна мова може розвиватись при­скорено й необмежено, а внаслідок цього — забезпечу­вати всі потреби народу у вираженні думок і почувань. Кожна мова є рідною, материнсько-батьківською для певного етносу, «живою» — всеосяжно використовува­ною або «мертвою» — такою, що з певних конкретних соціально-історичних причин перестала бути всенарод­ним засобом комунікації, використовується найчастіше тільки писемно, до того ж обмежено. Тому рідність мо­ви — це сприймання й оцінна характеристика мови з погляду соціального і фізіологічно-психологічного.

Усі якості мови визначаються рівнем інтелектуаль­ного розвитку народу, його економічним і культурним станом.

Рідною може бути тільки одна мова. Завдяки їй лю­дина по-справжньому може прилучитись до духовності свого народу, його національної своєрідності, ідентич­ності, до національно-самобутньої системи навчання й виховання, до формування й сформування таких бага­тьох якостей, національних та індивідуальних рис ха­рактеру, якими один народ відрізняється від усіх інших народів. Іноді буває так, що нерідною мовою мовці послуговуються частіше, ніж рідною. Навіть тоді, коли хто-небудь з мовців забуває рідну мову, вона продовжує залишатись для нього мовою материнською.

Українська мова як мова рідна для українців — це їхня неповторна ідентичність, одна з найсуттєвіших рис національної самобутності, індивідуальності, безбереж­не джерело культури українського народу, яка свій до­сконалий, найповніший і завершальний вияв знаходить тоді, коли українська мова всіма українцями (й не укра­їнцями) використовується стилістично, тобто передусім нормативно, логічно, точно, образно.