Абзац (нім. Absatz — перерва, пауза, відступ) — частина тексту (або весь текст) від одного відступу до другого, яка містить одне, кіль­ка чи й багато пов’язаних логічно речень, що становлять певне від­носно завершене семантичне і граматичне ціле.

Абсурдне (лат. absurdus — безглуздий, від ab — від і surdus — глухий) мовлення — мовлення безглузде, неістинне, позбавлене будь-якого змісту, раціональності; мовленнєва нісенітниця, дурниця (переважно в розмовно-побутовому мовленні).

Автор (лат. au(c)tor — створювач) — особа, яка сама створила певний писаний твір: науковий, художній, мистецький тощо; особа, якій належить певний винахід, проект і т. ін.

Авторські слова — слова, якими автор вводить у текст пряму мову (мовлення); слова, які належать певному авторові і не підлягають змінам.

Аграматизм (грец. agrammatos — нерозбірливий) — порушення граматичних норм мови у мовленні, що виявляється в неправильному використанні форм, одиниць мови.

Адаптація (лат. adaptatio — пристосування) мовлення — певні зміни в усному мовленні, в друкованому тексті (скорочення, спро­щення та ін.), які зумовлені тим, що одна особа пристосовує своє мовлення до мовлення інших — залежно від їхнього віку, професії, характеру тощо.

Активний (лат. activus — діяльний) словник — запас слів, які мо­вець найповніше розуміє і найчастіше використовує в своєму усному й писемному мовленні.

Актуалізація (лат. actualis — діяльний) — змістове та інтонаційне виокремлення мовних одиниць з певною комунікативною метою.

Акцентологічна (лат. accentus — наголос) стилістика — галузь лінгвістичних знань про норми і стилістично-функціональну важли­вість усталеного в літературній мові наголошування слів: наголошу­вання голосних у складі слів і логічне виділення слова в контексті, в реченні.

Алегорія (грец. allegoria — іносказання) — спосіб художньо-сти­лістичного зображення, який має в своїй основі приховування кон­кретної особи (осіб), явищ, предметів під певними конкретними ху­дожніми образами: осел — тупа впертість.

Алітерація (лат. ad — до, при і littera — літера) — поетично-стиліс- тичний прийом добору слів, який полягає в повторенні однотипних за певною ознакою приголосних звуків — в одному чи кількох рядках — з метою посилення, підвищення інтонаційної виразності вірша, а на цій основі і його емоційності, значеннєвої важливості.

Алогізм (грец. а — префікс, що означає заперечення, відсутність, і logismos — судження, вислів) — що-небудь нелогічне, нерозумне, на­віть безглузде; сполука суперечливих понять, порушення логічних зв’яз­ків задля створення певного смислового й стилістичного ефекту.

Ампліфікація (лат. amplificatio — збільшення, розширення) — сти­лістичний прийом, який полягає в зумисному нагромаджуванні, нани­зуванні однотипних мовних засобів (синонімів, епітетів, порівнянь, антонімів тощо) для підсилення характеристики когось або чогось, до­повнення, збагачення висловлюваного.

Аналогія (грец. analogia — відповідність) — стилістичний прийом, за якого одне явище розкривається через інше, близьке до нього за певною ознакою.

Анафора (грец. anaphora — піднесення), або єдинопочаток, —■ стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повто­ренні тих самих звуків, слів (інколи й речень) на початку двох або кіль­кох суміжних рядків.

Антитеза (грец. antithesis — протиставлення) — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, поведінка особи тощо з метою посилення враження від мовленого — сказаного чи написаного.

Антифраза, антифразис (грец. antiphrasis — затемнення) — при­йом стилістичного вживання слів і виразів у протилежному значенні, часто з іронічним забарвленням, переважно в художньо-гумористич­них і сатиричних творах.

Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім’я) — пари слів, які се­мантично протилежні одне одному.

Арготизми (франц. argot — жаргон, первісно — жебрацтво) — ненормативні слова, сполучення слів у мовленні осіб, яких характери­зує аморальна, навіть злочинна поведінка: блатний, по блату та ін.

Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, сполучен­ня слів, морфологічні форми слів і синтаксичні конструкції, які нале­жать до пасивної лексики, використовуються зрідка з певною стиліс­тичною, функціонально-виражальною метою.

Асонанс (лат. assono — відгукуюсь) — мовно-художній повтор од­нієї чи кількох голосних фонем у словах, розміщених поряд або з пев­ним віддаленням одна від одної.

Афереза (грец. apheresso — букв, позбавлення) — випущення у деяких словах початкового звука з метою уникнення збігу голосних: з певною стилістично-зображувальною метою …три сини вояки, да не ‘днакі, що ‘дин за бідних, другий за багатих (П. Тичина).

Афіксальна стилістика — теорія і практика стилістичного вико­ристання афіксальних слів, знання функцій (функції), які закріпились за кожним із афіксів — суфіксом, префіксом, флексією.

Афоризм (грец. aphorismos — визначення, вислів) — короткий влучний, оригінальний вислів, узагальнена глибока думка, зручна для запам’ятовування: Поспішай повільно (Октавіан Август).

Бажальні речення — синтаксичні структури, якими мовець вира­жає своє бажання що-небудь зробити, сказати, написати, осягнути.

Безособові речення — речення, головний член яких означає сти­хійну дію чи стан природи або таку дію чи стан особи, які трапляються з нею незалежно від її волі.

Варваризми (грец. barbarismsos, від barbaros — чужоземець) — іншомовні слова, які не до кінця засвоєні літературною мовою, зов­нішньо певною мірою суперечать її лексико-граматичним нормам, але не мають власне української національно-мовленнєвої заміни.

Вигуки — особливі, морфологічно незмінні слова, які виражають почуття, емоції, волевиявлення людини.

Відмінок — властива іменним частинам мови граматична (морфо­логічна) категорія слів, яка виражає різні синтаксичні зв’язки і семан- тико-синтаксичні відношення між словами в словосполученні й реченні.

Внутрішнє мовлення — мовлення-мислення кожної особи про себе, про інших, але тільки для себе.

Вульгаризми (лат. vulgaris — простий, грубий) — непристойні, лайливі слова, які з моральних причин перебувають поза нормами літературної мови. Вживаються переважно в художніх творах для надання їм побутового колориту і є ознакою низького морального рівня дійових осіб: Хулігани? Одержать по мордасах! (П. Загре- бельний).

Гармонія (грец. harmonia — зв’язок, співзвучність, злагодженість) мовлення — естетично-стилістична якість мовлення, в якому органіч­но поєднані його зміст і форма, а також об’єктивне і суб’єктивне.

Гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) — стилістичний прийом надмірного перебільшення позитивних або негативних якос­тей особи (осіб), предмета, дії задля художнього увиразнення їх.

Градація (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, спосіб мовлення, яким забезпечується його ло­гічна й емоційна єдність, поступовість, і рівномірність у розгортан­ні подій, образність і виразність: Так, мабуть, і в часи Бояна квітча­лася пора весняна, І накрапали молоді дощі, І хмари насувалися в Таращі, І яструби на обрій углибали, І дзвінко озивалися цимбали… (В. Мисик).

Гумор (лат. humor — волога, рідина) — стилістичний прийом ко­мічного сприймання й відображення смішного в житті, характері лю­дини — найчастіше в доброзичливому, жартівливому тоні.

Двоскладне речення — речення, у якому наявні два головні чле­ни речення (підмет і присудок).

Демінутиви (лат. сіетіпіДиз — зменшений) — виразні стилістичні засоби усного й писемного емоційного мовлення із семантикою зменшеності, пестливості, голубливості, згрубілості, зневажливості, інтимності: матуся, їстоньки, дідище.

Діалектизми (грец. сііаіекіюз — наріччя, говірка) — нелітературні, ненормативні мовні одиниці, використання яких надає мовленню, зокрема художньому, місцевого колориту, характеризує особу, особ­ливо її літературно-мовленнєву зрілість: Тут же не покушаєш ані жен- тиці, ані будза, ані бриндзи, ані бануша (І. Франко).

Діалог (грец. сііа^оз — розмова, бесіда) — форма усного й пи­семного мовлення; розмова між двома особами.

Дієслово — повнозначне слово, яке позначає дію, стан предмета як процес.

Доречність мовлення — неодмінна ознака стилістично доскона­лого, довершеного, бездоганного за своїм змістом і структурою мов­лення, яка найбільше відповідає тій конкретній ситуації, за якої і задля якої реалізується мовлення.

Евфемізми (грец. еирЬетібтоБ, від еи — гарно, добре і рИеті — говорю, кажу) — слово чи сполучення слів, вислів, які найчастіше сприймаються з позитивною чуттєвістю; милозвучні мовні одиниці. Ними за певних ситуативних умов замінюють лексеми (слова) непри­стойні, неввічливі, з неприємним забарвленням: говорите неправду, вигадуєте замість брешете.

Екзотизми (грец. ехогіков — чужий, іноземний) — обмежено ви­користовувані зрозумілі іншомовні слова, які слугують стилістичним засобом створення особливого колориту: аул, бай, фазенда та ін.

Експресивні різновиди мовлення — своєрідний вияв мовлення в усіх стилях і жанрах мови. Розрізняють мовлення найбільш звичне (звичайне), урочисте, офіційне, фамільярне, інтимно-ласкаве, гумо­ристичне, сатиричне, саркастичне.

Експресія (лат. ехргезБІо — вираження) — інтенсивна вираз­ність, емоційність мовлення, створювана певними фонетичними, лексичними, граматичними засобами мови, які стилістично, функціо­нально завжди перебувають поза межами мислено-почуттєвої ней­тральності.

Елатив (лат. еІа1:из — піднесений) — стилістичний засіб мовлен­нєвої інтенсивності, створюваної виражально-експресивними суфік­сами, зрідка — префіксами: розумненька дитина, чистісінька правда.

Еліпс, еліпсис (грец. еНеірвіє — нестача) — семантична й син­таксична нестача (але не пропуск) у реченні повного його члена, який зрозумілий, сприймається синонімічно; один із засобів мов­леннєвої економії, стислості: На голові хустиночка. На руках дитина (Т. Шевченко).

Емотивне (емоційне) мовлення — мовлення неконтрольоване, породжуване короткочасними бурхливими переживаннями людини (її люттю, гнівом, жахом, відчаєм або ж раптовою великою радістю).

Емфаза (грец. етрИазіа — виразність) — повторення певного слова (найчастіше початкового) в реченні для його значеннєво-емо­ційного, отже, й стилістичного виділення, акцентування: Осінній день, осінній день, осінній… (Л. Костенко).

Епітет (грец. epitheton — прикладка) — різновид метафори, об­разне, здебільшого прикметникове означення: чорні дні, веселі рони.

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — стиліс­тичний прийом, протилежний анафорі; повторення однакових звуко­сполучень, слів, сполучень слів наприкінці віршованих рядків з метою посилення виразності, мелодійності висловлюваного.

Жаргон (франц. jargon, від галло-романського gargone — базі­кання) — специфічні слова чи вирази, які характерні для певного жаргону, тобто мовлення якоїсь соціальної чи професійної групи лю­дей. Розрізняють студентський жаргон, дитячий жаргон тощо.

Займенники — слова, які вказують на предмети, ознаки і кіль­кості, але не називають їх.

Звертання — інтонаційно виділене в реченні слово або сполучення слів (не член речення), що ним називається істота або персоніфікований предмет, до якого адресується мовлення в його усній і писемній формах.

Звуконаслідувальні слова — відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків.

Іменники — слова самостійної частини мови, назви предметів, іс­тот, явищ тощо.

Імітація (лат. imitatio — наслідую) мовленнєва — своєрідно-осо- бистісне наслідування, повторення сказаного чи написаного будь- ким; спосіб маскування під мовлення інших.

Імператив (лат. imperativus — владний) — стилістичний засіб, яким виражається розумово-мовленнєва беззастережність, катего­рична вимога, веління, наказ.

Інверсія (лат. inversio — перестановка) — мовленнєво-стилістич- ний засіб, який полягає в зміні звичайного, усталеного порядку слів у реченні. Певний член речення (інверсований, протиставлений) інто­наційно виділяється і сприймається мовцями як особливо важливий.

Інтонація (грец. intonare — голосно вимовляти) — обов’язковий елемент і засіб мови під час її реалізації в усному мовленні; постійний засіб вираження не тільки певного змісту, а й експресивно-емоційних відтінків сказаного окремою особою, певне стилістичне спрямування сутності її мовлення. Формується інтонація такими засобами, складо­вими мовлення, як його мелодика, інтенсивність, тривалість звучан­ня, наголошене виділення певного складу в слові, логічний наголос, ритм, тембр, темп, пауза.

Інфінітивні речення — односкладні речення, які мають синтак­сично незалежний інфінітив у ролі головного члена: Тільки зирнути, радо заплакать, Раз пригорнути, раз побалакать (П. Грабовський).

Інформація (лат. informatio — роз’яснення) — комунікативно-сти- лістичний спосіб мислення-мовлення, що виявляється у структурах розповідних речень, якими виражається повідомлення про які-небудь події, чиюсь діяльність, про все пізнаване чи вже пізнане людиною.

Іронія (грец. еігопеіа — букв, удаване незнання) — прихований глум, глузування; стилістичний прийом, який полягає в невідповіднос­ті між прямо висловленим змістом і тією його прихованою сутністю, що легко вгадується.

Історизми — слова застарілі або ті, що старіють, які перейшли чи переходять до пасивної лексики через дуже обмежене використання їх у мові у зв’язку із зникненням предметів, явищ, понять, які вони позначають, історизми використовуються переважно в художніх тек­стах, у яких відтворюється минувшина.

Каламбур (франц. calembour — гра слів) — дотеп, стилістичний прийом, основу якого становить використання різних значень яко­гось одного слова або кількох семантично різних слів, які схожі фоне­тично, своїм звучанням: А хай їй грець, тій Греції! (Ліна Костенко).

Калька (франц. calque — копія) — слово (зрідка сполучення слів), яке утворюється буквальним перекладом морфемних частин слова з іншої мови: укр. від-мін-ник — з рос. от-лич-ник.

Кліше (франц. cliché — відбиток) — стереотипне, «готове» сполу­чення слів, яке використовується в певних мовленнєвих ситуаціях, контекстах. Функціонально вони досить активні (особливо в публіцис­тичному мовленні), в багатьох випадках не позбавлені виразності: ви­сокі договірні сторони, з метою підвищення якості продукції тощо.

Койне (грец. koiné dialektos — спільне наріччя) — варіант певної мови, яка сформувалась на базі кількох наріч; не зовсім нормативне утворення, засіб спілкування різномовних груп населення. У Давній Греції своєрідне койне становила так звана загальнонародна грецька мова.

Композиція (лат. compositio — складання, розташування) — бу­дова, структура, розташування і взаємний зв’язок складових частин певного цілого, найчастіше художнього твору, в якому його частини, складові, образи, пейзажні малюнки поєднані в одне тематичне ціле, сприймаються компактно.

Комунікативно-стилістичні функції — комплекс тих якостей (оз­нак, прикмет, особливостей) мовлення, яких досягають найдоцільні­шим з усіх поглядів використанням мови, її ресурсів у кожній конкрет­ній мовленнєвій ситуації.

Комунікація (лат. communico — спілкуюся з кимось) — спілкуван­ня двох, кількох чи багатьох осіб, під час якого передаються певні знання, інформація.

Конотація (лат. соп — разом і notatio — позначення) — додатко­вий семантико-стилістичний відтінок, який накладається на основне значення слова, надає йому певного експресивного, емоційного за­барвлення — урочистості, невимушеності, фамільярності тощо.

Контекст (лат. contextus — тісний зв’язок, з’єднання) — частина тексту, в якій будь-яке слово чи речення реалізується сповна, виявляє свій комунікативний (спілкувальний) потенціал, конкретизується, ін­дивідуалізується семантично й стилістично.

Культура мови — високий рівень розвитку, нормативності мови, всі її усталені ресурси — фонетико-орфоепічні, лексичні, фразеологіч­ні, граматичні й стилістичні.

Культура мовлення — найраціональніше, стилістично вмотиво­ване користування усіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витво­рилась культура мови.

Лексика (грец. lexikos — словесний) української мови — вся су­купність наявних в українській мові слів — літературно-нормативних і діалектних.

Лексика архаїчна — сукупність застарілих слів (власне архаїзмів та історизмів), які використовуються в сучасній мові пасивно, тільки з певною зображувально-стилістичною метою, переважно в наукових працях з історії і в художніх текстах.

Лексика емоційна — стилістично найбільш забарвлена, стосу­ється почуттєвої сфери людини.

Лексика загальновживана — слова й лексичні сполучення слів, якими користується кожен, хто володіє певною мовою.

Лексика іншомовна — лексика, запозичена з інших мов, зде­більшого являє собою терміни, тобто слова однозначні, тому позбав­лена виразної емоційності.

Лексика книжна — сукупність слів, які характерні переважно для офіційно-ділового і більшості жанрів наукового стилю мови. Вона має своєрідну й виразну стилістичну спрямованість, зорієнтованість.

Лексика офіційно-ділова — лексика офіційно-ділових докумен­тів. Стилістичні функції цієї групи лексики обмежені.

Лексика пасивна — сукупність рідко вживаних слів і сполучень слів — термінів і застарілих слів (архаїзмів), деяких інших шарів лек­сики (професіоналізмів тощо).

Лексика професійно-виробнича — назви виробничих процесів, матеріалів, знарядь праці та ін.

Лексика розмовна — лексика щоденного побутового викорис­тання, характерна переважно для розмовно-побутового стилю мови і мовлення.

Лексика термінологічна — сукупність наукових, науково-техніч­них тощо термінів, які стилістично найбільш нейтральні і з виразною стилістичною метою використовуються тільки епізодично.

Лексика фамільярна — слова, які використовуються в мовленні безцеремонно, без дотримання етичних норм, усталених позитивних якостей мислення, свідомості.

Лексико-семантичні групи слів — такі групи повнозначних слів, кожна з яких своєрідна лексично, семантично і за виконуваними сти­лістичними функціями.

Лексична стилістика — вчення про функції, зумовлені семанти­кою слів; комплекс знань про стилістичне використання повнознач­них і неповнозначних слів і вигуків.

Літота (грец. litotes — простота) — один із засобів увиразнення мовлення, який полягає в применшенні якої-небудь ознаки предмета.

Логічний наголос — знак особливого виділення голосом певного слова в реченні, чим підкреслюється його смислова важливість у структурі речення.

Логічність мовлення — продумане, виважене, семантично й структурно впорядковане мовлення, сутність якого відповідає устале­ним реаліям життя.

Марковані (франц. marquer — відмічати) слова — слова, які вживаються переважно в одному чи двох стилях мови, тобто функ­ціонально обмежені, напр.: річечка, річенька (значення зменше­ності, голубливості), річище (значення згрубілості, зневажливості). Особливо типові для художнього й розмовно-побутового стилів мовлення.

Мелодика (грец. melôdos — співучий) мовлення — інтонаційне оформлення мовленого, говореного, сказаного, яке полягає в зміні висоти голосу усного мовлення, що надає мовленню певного інтона­ційного забарвлення, тональності.

Менталітет — сукупність психічних, інтелектуальних, релігійних, естетичних та інших особливостей мислення народу, соціальної групи або індивіда, що виявляються в культурі, мові, поведінці тощо.

Метафора (грец. metaphora — переміщення, віддалення) — най­поширеніше тропеїчне використання мовних одиниць; художній засіб, який полягає в переносному вживанні слів або сполучень слів. Таким способом образно, отже й стилістично, змальовується сутність одних осіб, явищ, предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Методика стилістики — сукупність взаємопов’язаних способів і прийомів найдоцільнішого вивчення й засвоєння стилістичних функ­цій кожної із структурних одиниць літературної мови.

Методологія стилістики — найзагальніше вчення про методи, способи пізнання й використання усталених у стилістичній системі мо­ви стилістем (функцій мовних одиниць), науково-філософське осмис­лення їх, трактування, пояснення.

Метонімія (грец. metonymia — перейменування) — лексико-се- мантичне перенесення назви з однієї групи осіб, предметів, явищ на іншу, яке перебуває з ним у певному зв’язку: читати Франка замість читати твори Франка.

Мова — особлива специфічна система знаків, з допомогою яких лю­ди спілкуються, обмінюючись з іншими своїми думками й почуваннями.

Мовлення імпровізоване (лат. improvisus — несподіваний, непе­редбачений) — мовлення, тематично й стилістично зорієнтоване, але попередньо не підготовлене (наприклад, виступи на зборах тощо), по­роджене конкретністю мовленнєвої ситуації.

Мовні одиниці — різнотипні елементи мови, кожен з яких пред­ставлений певною мовною матерією і виконує тільки йому властиву стилістичну функцію.

Мовознавство, або лінгвістика (лат. lingua — мова), — одна з гу­манітарних галузей знань, об’єктом якої є мова в повному обсязі її властивостей, функцій усіх мовних одиниць.

Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) — мовлен­ня окремої особи, мовлення із самим собою; розгорнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується передусім глядачам.

Морфологічна стилістика — вчення про стилістичне використан­ня морфологічних (граматичних) форм слів (синові і сину і т. ін.), про стилістичну своєрідність і важливість слів з певними морфологічними категоріями, значеннями (відмінка і т. ін.).

Наголос — елемент усного мовлення, виділення найбільш звучної частини слова, який у багатьох випадках використовують для розріз­нення семантики слів із тих самих фонем, звуків (приклад і приклад).

Народна етимологія (грец. etymologia, від etymon — істина і lo­gos — слово, вчення) — виразно стилістичне явище, яке пов’язане з переосмисленням і ненормативною перебудовою іншомовних (зрідка й рідних) слів за зразком фонетично близьких слів рідної мо­ви. Зв’язок між парами таких лексем суто зовнішній: гульвар (не­нормативне слово) і бульвар, полуклініка і поліклініка, скупилянт і спекулянт і т. ін.

Невласне пряме мовлення — граматично й стилістично своєрід­не мовлення, в якому по-особливому поєднуються прямий і непрямий способи висловлювання: Кирило вийшов у сад… Природа зітхнула повними грудьми, зітхнув і Кирило. Невже він (пор. я) сього ніколи не бачив? (М. Коцюбинський).

Неозначено-особові речення — односкладні речення, у яких ви­конувач дії мислиться неозначено, а головний член речення вираже­ний формою 3-ї особи множини теперішнього, майбутнього часу або ж формою множини минулого часу чи множинною формою умовного способу.

Неологізми (грец. neos — новий і logos — слово, вчення) — нові слова, які з’являються в мові для того, щоб позначити, назвати нові поняття, явища, процеси.

Неповні речення — речення, одна з ланок внутрішньосинтаксич- ної будови яких (один чи кілька членів речення, навіть частина одного з членів речення) не вимовляється (не пишеться), але усвідомлюєть­ся, повністю чи достатньо зрозуміла.

Нестилетвірні ознаки стилю — всемовні ознаки, які властиві всім стилям мови (фонеми, їх варіанти, найуживаніші морфеми, сло­ва, структури речень тощо).

Номінативні (називні) речення — односкладні речення, в яких ідеться про буття предмета, особи чи явища. Головний член речення у них виражається іменником, іменниковим займенником або субстан- тивованим словом у називному відмінку.

Норма, нормативність мови й мовлення (лат. norma — прави­ло) — найважливіша сутність, ознака всенародної літературної мо­ви і мовлення окремої особи; сформоване у кожного вміння всебіч­но користуватись мовою в її соціально усвідомлюваних і усталених формах, кожна з яких має статус літературної норми.

Об’єкт стилістики — система стилістичних функцій (стилістем), які властиві всім мовним одиницям (фонемам, морфемам, словам, ре­ченням і т. ін.).

Образність мовлення — спосіб передавання певних понять че­рез художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе самої в ньому.

Однорідні члени речення — члени речення, які виконують одна­кову синтаксичну функцію (певного головного або другорядного чле­на речення), перебувають у тих самих синтаксичних відношеннях з якимсь іншим членом речення і поєднуються між собою сурядним зв’язком.

Односкладні речення — речення з одним головним членом, які для вияву повноти і своєрідності своєї синтаксичної будови й об’єк­тивно-суб’єктивного змісту не потребують доповнення їх другим го­ловним членом речення.

Означено-особові речення — комунікативні структури, в яких ви­конувач дії мислиться означено, а головний член речення виражаєть­ся дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи — однини чи множини теперіш­нього, майбутнього часу або наказового способу.

Оказіоналізми (лат. occasionalis — випадковий) — в усіх випад­ках стилістично виразні, індивідуально-авторські неологізми, лексе­ми, які всенародно (навіть у всіх жанрах певного стилю) не викорис­товуються. До них найчастіше вдаються в художніх текстах.

Окличні речення — функціонально виразні експресивно-емо­ційні синтаксичні конструкції. За змістом, структурою і особливою стилістичною функцією це речення або розповідні (розповідно-ок- личні), або питальні (питально-окличні), або спонукальні (спонукаль­но-окличні).

Оксюморон (грец. oxymoron — дотепно-безглузде) — стилістично незвичне поєднання семантично протилежних чи віддалених слів, якими створюється і виражається нове контрастне поняття, уявлення: гірка радість, дзвінка тиша, красномовне мовчання.

Омографи (грец. homos — однаковий і grapho — пишу) — слова з різною семантикою, які розрізняються лише наголосом.

Омоніми (грец. homos — однаковий і onyma — ім’я) — слова, які мають різне лексичне значення, але однакове написання і звучання.

Омофони (грец. omophones — однозвучний, від homos — однако­вий і phone — звук) — слова, які утворені з однакових фонем, але від­різняються семантично і написанням.

Ораторське (лат. orator, від ого — говорю) мистецтво мовлення — висока стилістична майстерність, досконалість виголошуваних про­мов, використання задля цього лексичних, граматичних (особливо синтаксичних), інтонаційних, жестикуляційних, мімічних, пантомімічних мовних засобів, які одночасно поєднують у собі і глибоку логіку, і таку ж почуттєвість, емоційність висловлювання.

Орнаментація (лат. ornamentum — оздоба, прикраса) мовлення — ознака мовлення, яка створюється сукупністю таких мовностилістич­них засобів, особливо лексичних, синтаксичних і ритмомелодійних, якими оздоблюється мовлення в усіх його стилях (крім офіційно-діло­вого стилю в його писемній формі). Орнаментація мовлення має бути стилістично виваженою, вмотивованою.

Орфографічні (грец. orthos — правильний і grapho — пишу) мов­ні норми — історично сформоване, усталене написання мовних оди­ниць, яке представлене всією системою правописних правил: напи­санням слів з малої літери, з великої, через дефіс і т. ін.

Орфоепічна (грец. orthos — правильний і epos — мовлення) стиліс­тика — вчення, яке передбачає вивчення й застосування в мовленні нормативної вимови тих фонем, з яких сформувалося слово. Об’єктом орфоепічної стилістики є вимова всіх фонем окремого слова і слова в певному фонетичному контексті, в поєднанні його з іншими словами.

Орфоепічні мовні норми — усталені способи, зразки вимови ок­ремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків, які характеризу­ються, пояснюються у формі мовноорфоепічних правил.

Паралелізм, паралельні мовні одиниці (грец. parallelos — той, що рухається поряд) — стилістичний засіб, фігура однакової синтак­сичної побудови, розміщення схожих за певною ознакою членів ре­чення або речень, своєрідне дублювання чого-небудь: Як ми кохали­ся, як голубів пара, Тепер розійшлися, як чорная хмара (Л. Костенко).

Парафраза, парафразис (грец. paraphrasis — описовий зворот) — троп, стилістична фігура переказування своїми словами чужих думок, текстів: творець«Кобзаря»(замість 7. Шевченко).