МК способу відбиває погляд мовця на характер зв’язку дії з діючою особою або предметом [Виноградов 1986, с. 472]. її структура характеризується формалізацією (внутрішньою) орієнтаційної інтерпретації дії/ стану щодо їх реальності/ірреальності, спрямованості/неспрямованості. Ряд засобів реалізації суб’єктивного сприйняття події чи факту характеризується власне формальною спеціалізацією (чекай, пиши // чекайте, пишіть // чекаймо, пишімо; ходив би, писав би, чекав би), окремі форманти виступають поліграматичними, уміщують ГЗ способу, часу, особи. Такий синкретизм і повна адекватність індикатива часовій парадигмі зумовлює підхід до способу як двочленної категорії, у якій вирізняються ГЗ кон’юктива та імператива [Вихованець 1988, с.92].
Поширеним є погляд на категорію способу як поліелементну15. В українській мові спосіб є трикомпонентною категорією, яка охоплює індикатив, кон’юнктив та імператив. У тлумаченні останніх немає одностайності. Ще К. С. Аксаков указував на необхідність розмежування морфологічних і синтаксичних способів [Аксаков 1855], пропо
224
Морфологія
нуючи віднести до перших лише імператив та індикатив: «Якщо вже визнавати умовний і бажальний, то вони суть не що інше, як відтінки до власне-наказового і водночас разом з ним становлять три види того самого способу» [Там само, с. 539]. Інколи позбавляють права самостійності умовний спосіб у силу його «власне-синтаксичного статусу» [Шведова 1967, с. 27; Востоков 1831; Греч 1827], індикатив уважаеться нульовою категорією, уявним способом [Пешковский 1956, с. 193-194] або взагалі заперечується доцільність його виділення [Овсянико-Ку- ликовский 1912, с. 123]. На підставі формальних характеристик й інфінітив тлумачиться як окремий неозначений спосіб [Некрасов 1865, с. 101-102]. Р. В. Пазухін вичленовує імператив із категорії способу і переводить до системи вербоїдів, ставлячи поруч із дієприкметниками, дієприслівниками, інфінітивами і кваліфікуючи як «гібридну форму дієслова і вигука» [Пазухин 1974, с. 89]. Виводить за межі МК способу форми імператива також Д. Штелінг, який звертає увагу на їх апеля- тивну функцію. НадумкуЛ. С. Єрмолаєвої, індикатив та імператив не можуть бути протиставлені як форми способів і утворюють єдину категорію спонукальності/неспонукальності, що принципово «відрізняється від категорії способу і підпорядковану їй», у межах якої вони й становлять єдиний спосіб реаліс [Ермолаева 1977, с. 103].
Принципово відмінним є семантико-синтаксичний підхід до аналізу способів у О. О. Шахматова, який вирізняє шість способів: 1)дійсний;
1) наказовий; 3) умовний; 4) недійсний нездійсненої дії (Яледве не впав); 5) передбачуваний (Здається, він буде вдома); 6) потенційний (не згадаю, не почую, не побачу, не прочитаю, не заспіваю). При цьому у МФ умовного способу розмежовуються бажальний (Почув би ти її спів; Побув би ти зі мною), що реалізується у реченнях мети, і власне- умовний способи. Останній виражений у реченнях із сполучниками коли б, хоча б тощо. ([Шахматов 1927, с. 184]; див. також: [Виноградов 1986, с. 473; Грепл 1978; Золотова 1982; Мещанинов 1945а; Сабанеева 1980; МеіпЬої 1948]). У концепції О. О. Шахматова синтезувалося розуміння способу як морфологічної (умовний, дійсний) і семантико- синтаксичної величини, статус грамем якої пізнається на рівні синтаксису потенційний, передбачуваний тощо). Такий підхід є надзвичайно продуктивним у плані визначення функціональної парадигми КОЖНОЇ ГФ у структурі категорії способу, тому О. О. Шахматов наполягає на розмежовуванні МФ дієслівного способу та їх синтаксичної інтерпретації [Шахматов 1927].
Відрізняється своєрідністю погляд на категорію способу 0. О. Потебні, який встановив генезис кожної форми і кваліфікував МК способу як чотирикомпонентну (дійсний, наказовий, умовний і бажальний). Якраз ця концепція найповніше репрезентована в ряді останніх робіт [Виноградов 1986; Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 97-100; Сучасна 1969, с. 387], при цьому підкреслюється, що, наприклад, бажальний спосіб реалізується у специфічному контексті [Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 99]. Останнє є абсолютно правильним щодо функціонально-семантичного на-
РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 225
нантаження певних аналітичних утворень, основою ж їх статусу в структурі ГК способу є вираження ірреальності дії без її вольової орієнтації.
У сучасній українській мові тричленність МК способу підтверджується семантичними і формально-граматичними формами: 1) експонентною маркованістю; 2)внутрішньокатегоріальним протиставленням грамем; 3) системною закріпленістю способових форм; 4) співвіднесеністю МФ способу з реченнєвими рівнями. Окрема форма може видозмінюватися у певному контексті, який не є генератором значень. Він постає як «зовнішній «виявник», що дає можливість відрізнити одну функцію… від інших» [Кацнельсон 1972, с. 43]. Кваліфікація бажальних, спонукальних та інших способів ґрунтується на тих чи інших семантичних особливостях дієслівних лексем та їх дистрибуції, пор. зауваження В. М. Русанівського щодо спонукального способу, який тлумачиться ученим як контамінація наказового й умовного способів і утворюється за допомогою форм умовного способу; його відмінність полягає лише в семантиці, що забарвлена відтінком імперативності (ти піди II ти пішов би; ви підіть //ви пішли б) [Сучасна 1969, с. 395]. Таке значення форми умовного способу витворюється під впливом керуючої функції імператива і зумовлюється комбінаторикою мовних ресурсів, комунікативно-актуальними завданнями і належить до комбінаторики, репрезентуючи дистрибуцію форми. Структура МК способу дієслова охоплює власне-морфологічні форми та їхні аналоги, що є носіями постійної семантики і виступають одним членом речення. Усі інші реалізатори значення реальності/ірреальності дії з наголошенням її вольового-невольового виконання/невиконання належать до інших ярусів мови і співвідносяться з МФ способу на основі їх сино- німічності/несинонімічності, особливостей відтінків реалізації нере- нльності дії з її вольовим/невольовим спрямуванням щодо виконання/невиконання.
Неодноразовими є спроби розмежування МК часу і способу, визначивши за ними відповідну семантику і засоби реалізації ГЗ: «…категорія часу в ієрархії категорій посідає таке ж автономне семантико-гра- матичне положення, як і категорія способу, розрізняючись семантичними, морфологічними і синтаксичними особливостями: перша розташована на площині об’єктивних (реальних) відношень, друга — на площині суб’єктивних (ірреальних) відношень» [Вихованець 1988, 0. 95].
Час характеризує повідомлюваний факт щодо факту повідомлення іпс попередній, супровідний, наступний. З трьох логічно можливих і ргллізованих характеристик жодна не виступає об’єктивно зумовлені по, а є лише реалізацію погляду мовця на відношення повідомлюваного факту до факту повідомлення. Мовець вільний у доборі будь-якої і трьох (чотирьох) гіпотетичних характеристик повідомлюваного факсу щодо самого факту повідомлення, який зазнає суб’єктивного визначення й інтерпретації. Мова нічим не обмежує мовця у цьому плані, що й відбивається у структурі МК часу. У подібній площині перебуває
II ‘Теоретична граматика”
226
Морфологія
семантика способу, пор.: Дівчина вишиває рушник //Дівчина вишивала рушник // Дівчина вишивала б рушник, якби голка була для цього рушника. У наведених реченнях реалізуються два способи дії, що відбито в їх засобах- вираження і підтверджується відповідною семантикою: реальність/ірреальність. Реальність/ірреальність дії подаються в інтерпретації мовця, будучи рівновеликими величинами і виконуючи комунікативну функцію. Способом існування реальності виступає часова співвіднесеність повідомлюваних фактів (минуле/неминуле, остання є ширшим щодо часу за обсягом поняттям (В. Врьондаль називає дійсний спосіб «амодальною» формою (Вгопсіаі 1950; Вгилтапп 1899; Вгилтапп 1906/2), що не виступає ні наказовим, ні умовним способом і репрезентує нейтралізований тип способових опозицій у функціональному плані), тому часові значення, з одного боку, виступають автономною величиною і виражають місце факту (дії, події) на площині і співвіднесеності з моментом мовлення, з іншого, перетинаються із се- З мантикою способу, виступаючи одним із складників репрезентації модусу речення. Ірреальність необов’язково позначає «позачасовість». У чеській мові структуру кон’юктива, наприклад, утворюють дві часові І форми: теперішнього і минулого часу, їх відмінність міститься не у І власне-часовому, а у модальному плані (ЬусН пезі, а, о; Ьуз пезі, а, о; Ьу . пезі, а, о; Ьусігот певіі, у, а; Ьузіе певіі, у, а; Ьу пезіі, у, а (теп. ч.) // Ьуі, • а, о; ЬусН пезі, о, о; Ьуі, а, о; Ьуз пезі, а, о; Ьуі, а, о; Ьу пезі, а, о; Ьуіі, у, ! а; Ьусіїот пезіу, у, а; Ьуіі, у, а; Ьузіе пезіу, у, а; Ьуіі, у, а; Ьу пезіу, у, а \ (мин. ч.). Перша форма позначає потенційно виконувану дію (КйуЬув \ рШеї Не тпе (гііга), ргасоиаіі Ьуспот зроіи — «Якби він прийшов до І мене (завтра), то ми б працювали разом»), друга позначає невиконува- І ну дію (КйуЬуз Ьуі ріиеі ке тпе(исіега), ргасоиаіі Ьуспот зроіи — «Якби він прийшов до мене (вчора), то ми б працювали разом») (див.: [Цоку- лил 1978, с. 88-118]).
Аналогічне явище спостерігається в романських мовах, для яких властивою є наявність у вичленовуваних способах окремих часових і парадигм, що вступають в опозицію лише за модальною характерне- І тикою (див.: [Храковский, Володин 1986]). Формам непрямих способів , властиві ємні діапазони функцій, більшість з яких належить до по- 1 тенціалу самої форми.
Загальноуніверсальна опозиція реальності/нереальності дії охоплює її часові перебіги, пор. неможливість встановлення семантичної : мотивованості для форм майбутнього часу. Останні засвідчують взає- ! модію часу зі способом у плані вираження відношення дії до дійсності. Це відношення, окрім реальності/нереальності здійснення дії, може бути реалізоване з певною вольовою спрямованістю або без неї, що | пов’язано з репрезентативною й апелятивною функціями висловлення. Форми умовного і дійсного способу, виражаючи дію без вольової спрямованості, перебувають в опозиції до форм наказового способу, що реалізують дію з вольовою спрямованістю; форми умовного і наказового способу, які репрезентують нереальні дії, протиставлені, у свою , чергу, формі дійсного способу, яка відображає дію реальну (табл. 15). 1
Протиставлення ГФ у структурі категорії способу неоднопланові. І Ісршийтип (реальність/нереальність: дійсний —> умовний, наказовий) реалізований у будь-якому структурному типі речення, другий (імпе- рптив/неімператив: наказовий —> дійсний, умовний) обмежений лише ОПОЗИЦІЮ спонукальних/розповідних і питальних речень, оскільки иживання імператива пов’язане зі спонукальними реченнями, а МФ дійсного та умовного способу — з розповідними та питальними речен- іінми (переносне використання МФ способу не враховується).
Функціонально-семантичний аспект способових форм свідчить про то, що нереальність дії розкладається на два протиставлених компоненти: можливість і необхідність реалізації дії. Остання зумовлюєть- ОЯ нетотожністю виконуваних функцій: МФ кон’юнктива підпорядко- ішні реалізації репрезентативної функції висловлення, форми імпера- і нна відбивають апелятивну функцію, взаємодіючи з вокативом. Ужи- іііпіня індикатива у функції кон’юнктива чи імператива надає йому иідповідного вторинного, периферійного забарвлення: можливості ре- млі.чації дії за певних умов або її необхідності (табл. 16).
У внутрішньокатегоріальній структурі форми кожного способу ха- ішктеризуються диференційними ознаками. Індикатив за ознакою релін,мості протиставлений кон’юнктиву й імперативу, за ознакою вира- і.і’ііня дії без вольової спрямованості — імперативу, кон’юнктив за
0 шлкою нереальності дії протиставлений індикативу, за ознакою вири ження дії без вольової спрямованості — імперативу, перебуваючи в ОПОЗИЦІЇ до обох за ознакою можливості реалізації дії за певних умов; Імператив за ознакою нереальності дії протиставлений індикативу, за
м*
228
Морфологія
ознакою вираження дії з вольовою спрямованістю — кон’юнктиву й індикативу, перебуваючи в опозиції до них за семантикою необхідності дії.
Імператив єдина дієслівна форма, що у своєму значенні виконує специфічну апелятивну, ширше закличну, функцію. Своєрідність останньої зумовлює його парадигму. Призначення апелятивного висловлення полягає у спонуканні адресата до виконання дії, спрямування на зміну елементів дійсності і витворення нових елементів. Типізація виконавця дії як адресата зумовила найбільшу функціональну наванта- женість форми 2-ї особи (О. В. Ісаченко, Ю. Д. Апресян, В. О. Плотни- кова), пор., наприклад, структуру імператива у фінно-угорських (удмуртська, комі-зирянська, комі-перм’яцька), хантийській мовах, у яких наявні форми-лише 2-ї особи одн- і мн. для вираження апеля- тивності. В українській і більшості слов’янських мов імперативність і формально, і семантично є розгалуженим і складним явищем.
Значного поширення в українському дієслові набули і синтетичні (прийди, скажи, мовчи//прийдіть, скажіть, мовчіть//прийдімо, скажімо, мовчімо), й аналітичні (хай прийду, хай скажу, хай мовчу//хай прийдуть, хай скажуть, хай мовчать) форми імперативності, що зумовило тлумачення імператива як окремої МК. Остання ґрунтується на протиставленні «імператив/неімператив», пор. йди/не йди (імпера- тив//прохібітив) (див.: [Храковский, Володин 1986]). Коректнішим є розуміння імператива як компонента МК способу, що охоплює різноманітні спектри вираження відношення дії до об’єктивної дійсності. Імперативну парадигму становлять опозиції співай//співайте, заспівав/заспівайте; співаймо, заспіваймо, хай співаймо, хай заспіваймо, давай заспіваймо, давай співаймо; хай співає, хай заспіває, хай співають, хай заспівають, нехай співають, нехай заспівають, хай заспіваю, нехай співаю, нехай заспіваю. Кожна опозиція характеризується спільною референтно-рольовою структурою, тлумачення місця кожної з них у внутрішньокатегоріальній структурі виступає похідним від загальної концепції імператива.
Імператив є компонентом ГК способу, у межах якої й реалізується парадигма відтінків інформації, що «ґрунтується не на… аналізі об’єктивних умов» уживання МФ способу у всій сукупності можливостей, «які доступні безпосередньому спостереженню» [Ломтев 1976, с. 42], а на синтезі модальних відтінків можливості і необхідності. ‘• Прагматична трансформація того чи іншого змісту є важливою, але при визначенні функціонального навантаження граматичної структури не може вважатися головною.
На інвентар імперативних форм у сучасній лінгвістиці існують різні погляди, джерелом яких є здатність тієї чи іншої МФ репрезентувати волю мовця. Одні вчені дотримуються «вузького» погляду на парадигму імператива, вважаючи його компонентами лише форми 2-ї особи (М. П. Некрасов, Й. П. Мучник, М. П. Муравицька)і 1-ї особи множини як форми сумісної дії (В. М. Русанівський, М. В. Леонова, К. С. Акса- ков, І. І. Давидов, 0. М. Пєшковський, В. В. Виноградов, Н. С. Авило-
ц і л IV. Фоомально-гоаматична і семантичне корелятивність… 229
іш, частково О. В. Ісаченко), інші додають до них форми 3-ї особи (< > 0. Шахматов, О. В. Немешайлова, С. М. Зарецька), треті зараховують ДО імператива всі форми, що реалізують функцію спонукання, тоб-
ііі форми 2-ї особи, 3-ї особи, 1-ї особи однини і форми сумісної дії ((>. X. Востоков, Ф. І. Вуслаев, М. С. Трубецькой). Кожен із поглядів мис своє мотивування. Найприйнятнішим видається аналіз форм 2-ї ОТ >йп як ядерних (власне-імперативних), поряд з якими розташовують- і н: І) форми сумісної дії, точніше, сумісної особи з власним формантом ( чіспіваймо, скажімо, працюймо, чекаймо, давай заспіваймо, давайте чи-п іваймо/заспіваєм, давай скажімо, давайте скажімо/скажім, давай ХйЖІмо, давайте кажімо/кажім, давай чекаймо, давайте чекаймо); ‘) форми 3-ї особи (хай/нехай співає/співають, хай/нехай заспіває/ іііспівають, хай/нехай скаже/скажуть, хай/нехай чекає/чекають);
І)форми 1-ї особи однини (хай/нехай співаю, хай/нехай заспіваю, хай/ нехай скажу, хай/нехай чекаю, давайте буду співати, давайте застійна). Подібна структура ГК способу співвідноситься з організацією мовиш нового акту і спрямуванням імператива до ірреальності і витворення ситуації на користь мовця, нових елементів комунікації.
Імперативна парадигма відрізняється від індикативної кількістю МФ, їх функціями і абсолютною/відносною інтерпретацією. Форми
і і 3-ї особи, що входять до складу обох парадигм, семантично Співвідносні одна з одною і різняться окремим аналітичним (3-тя осо- Гш — хай/нехай, давай/давайте) або синтетичним експонентом (2-га особа — засвіти, засвітіть; зачекай, зачекайте; спини, спиніть). Індикативна форма 1-ї особи множини семантично співвідноситься з імперативними формами сумісної дії (скажемо, чекаємо, зачекаємо, кажемо // скажім, чекаймо, зачекаймо, кажім; давай/давайте скажемо, чекаймо, чекаємо, зачекаємо, зачекаймо, кажемо). Якщо у формі індикатива позначається сумісний виконувач, що складається з мовця й (іудь-якої іншої особи (або осіб), то у формах сумісної дії позначається
і умісний виконувач, що складається з мовця й обов’язково одного або декількох адресатів. Включаючи форму 1-ї особи множини до імператива, О. В. Ісаченко підкреслює, що в цьому разі мова йде про імператив «у широкому розумінні». Тим самим учений визначає статус цих форм як таких, що реалізують дію, «у якій бере участь і сам мовець»
| Исаченко 1960, с. 487]. Подібну ідею висловлював К. С. Аксаков, який нбнчав у них сполучення «першої особи з другою … поєднання елемента першої особи і другої» [Аксаков 1855, с. 72], що призводить до витворення «власного особливого відтінку».
Віднесення форм сумісної дії до імператива зумовлюється самим підходом до його тлумачення і наявністю експонента апелятивності. Тому до власне-імперативних форм прилягає 1-ша особа множини, що включає в себе, крім позначення мовця, ще й сам об’єкт апеляції. Індикативні форми 1-ї особи однини типу заспіваю співвідносяться з відповідними імперативного типу формами нехай/хай заспіваю, давай/ Оавайте заспіваю. І в індикативі, і в імперативі виконавцем виступає мовець. Подібні форми належать до периферії апелятивності. їх поява
230
Морфологія
зумовлена недостатністю власне-морфологічних (синтетичних) форм, що компенсується синтаксичними (аналітичними). Неідентичність поглядів на статус аналітичних сполук 1-ї особи однини у структурі імператива (Й. П. Мучник, Л. Л. Буланін, Є. І. Зарецька, О. В. Немєшай- лова заперечують їх належність до імперативних) зумовлюється їх синтаксичним навантаженням, відношенням до апелятивної функції, корелятивністю з індикативними формами. Аналітичні форми 1-ї особи однини є імперативними і становлять площину активного впливу синтаксису на формування категоріальної парадигми, відбиваючи співвідношення синтетичних форм і аналітичних МФ.
Відмінність між індикативом й імперативом полягає в неадекватності їх центрів. Ядром першого є форми 1-ї та 2-ї особи, центр імперл-1 тива становлять форми 2-ї особи. Включаючи аналітичні сполуки типу хай дивиться/хай дивляться до складу імперативної парадигми, ряд дослідників підкреслює, що вони утворюються поєднанням синтаксичних часток хай/нехай — показників способу — і форм презенса (майбутнього часу 3-ї особи однини/множини, які втрачають часове значення (О. О. Шахматов, В. М. Русанівський, О. В. Немєшайлова, Є. І. Зарецька та ін.). Розглядаючи їх статус, зазначають, що «частки модально-імперативного типу транспонують дійсний спосіб у сферу значень наказового способу» ([Виноградов 1986, с. 484]; пор.: [Никите- вич 1955; Русская 1979; Сучасна 1969]). На підставі останнього наголошується, що речення з такими формами мають «спонукальне значення, але вони не виступають ні прямим наказом, ні прямою забороною, оскільки в них граматично бере участь третя особа» [Исаченко 1957, с. 8-9], пов’язана з позначенням позиції неучасті у спілкуванні. Кваліфікація цього типу форм зумовлена особливостями взаємодії дієслівних категорій у їх актуально-інтерпретаційно-орієнтаційному аспекті і спеціалізованістю МФ у структурі мовленнєвого акту.
Широкий підхід до тлумачення апелятивності ґрунтується на включенні аналітичних сполук до імператива як репрезентантів його периферії18. У межах апелятивності розрізняються власне-апелятивні форми, що позначають безпосереднього виконавця дії — адресата (2-га особа однини і множини), і невласне-апелятивні форми, у межах яких відсутня диференціація виконавців дії як такої19. До їх числа може входити сам мовець (1-ша особа множини), мовець і адресат (1-ша осо- В ба множини — сумісної дії), звернення до виконавця дії як форма спонукання тощо (3-тя особа однини/множини). Така диференціація простежується вже на рівні системи, у межах якої аналітичні конструкції характеризуються відповідною формальною і функціональною позицією.
Протиставляючись індикативним формам щодо виконуваної функції, імператив виступає як маркований співчлен опозиції «фіктивності/ нефіктивності» дії, що разом із семантикою «реальності/ірреальності», «вольової спрямованості/неспрямованості» дії становить основу МК способу80. Імперативні форми спеціалізуються на реалізації дебітив- ності, співвідносячись із функціями вокатива: Гей! Дзвони свята!
<” і діл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 231
Гукніть завзято… (Чумак, 1991, с. 69); Жди мене, мамо, у кожну хви- шііі/.Жди у жорстоку добу… (Гнаткж, 1990, с. 37); Дзвінкороздайте- М •” піви цікавії, Линьте до Феї утіх… (Чупринка, 1991, с. 119); Здмухни жалобу з сина… Віддай мені краплину Твоїх Тремтінь! Лети на п /тлах, Йолю, Меткіш бажань: Глянь, думи мої кволі В бреду лежать (Поліщук, 1987, с. 112); Панночко, панночко в білому!.. Стій! одна Хйилиночка — Щось скажу тобі! (Черкасенко, 1990, с. 158); Скажи: чи іі досі ще рука твоя нитки тонкі виводить І чи в очах ще й досі ічніи Злились у посмішку струмка?.. (Фальківський, 1989, с. 58). Ра- Дїм з останнім імператив витворює площину апелятивної функції мови, піп дає підстави Р. Якобсонові заперечити предикативний статус імперативних форм [Якобсон 1985, с. 217]. Власне-імперативні форми ви- РПЖШОТЬдію, звернену до адресата (неінклюзивне = ексклюзивне зна- н пня), пор.: Грай, зграє, грай.Край краї вкрай (Йогансен, 1989, с. 76); І Г>і>атики мої ріднесенькі, Як голубоньки сивесенькі! Станьте ви, ко- чііі попасіте. Мене найменшого брата, пішого-пішаницю, підождіте, (ц ХОЧ між коней візьміте, Да до отця-матері підвезіте» (Костенко, І В87, с. 190) та ін. Напівпериферійні та периферійні форми, репрезентуючи інклюзивне ([Ганнуся:] Вернімся пошвидше додому (Підмогиль- піпі, 1989, с. 315); [Іваніванович:] Чекаймо, хтось ще повинен підійти (Іаченко, 1990, с. 63)) значення або значення неучасті: Хай чужина >ч > чі/сь вбирає очі, І Нехай про неї навіть мріє хтось,/До переміни місць тині охочі/Всі ті, кому вжитті не повелось (Плужник, 1988, с. 269); \ ви не розбудить смутку телефон./Нехай печаль не зрушиться лис- іпп.іш (Костенко, 1987, с. 20), досить широко в сучасній мові репре- ИМГОвані аналітичними сполуками (3-тя особа лише аналітичними).
‘ І асткове співвіднесення аналітичних сполук з апелятивною функцією ні основою організації мовленнєвого акту свідчить про їх дотичний крактер і входження в структуру імператива лише на ґрунті кореля- іишіості з функціональним навантаженням 2-ї особи і приналежні- 1 і ні до спонукального типу синтаксичних одиниць81. Останнє підтвер- |Жуе синтаксичну специфіку таких сполук і опосередкованість їх морфології відповідним типом висловлення.