іі   і її (ознаки, дії), що стали об’єктом повідомлення, подаються авто- КМ мовлення у певній формі, яка знаходить у мовленні і взагалі у ‘ ін темі мови відповідне відображення. Усвідомлюване людиною стає ясністю її свідомості, проникає в її мову. ГК особи виражає відпо­

О.  О. Потебня підкреслював, що в поняття про дієслово неодмінно входить ставлення до особи, якою б не була ця остання: відомою чи ні, справжньою чи фіктивною. Традиційно розрізняють три особи: 1-ша особа, тобто той, хто говорить; 2-га особа — той, до кого звернене мовлення; 3-тя особа — той, про кого йде мова. Така класифікація видається логічно мотивованою, ієрархія її компонентів відображає домінування 1-ї особи над 2-ю, 2-ї над 3-ю. Наведена диференціація швидше психологічна, ніж логічна, оскільки мовець намагається суб’єктивно тлумачити себе як особу-домінанта. Логічна ж мотиво- ваність подібної класифікації означала б її відносну універсальність. Як відомо, в окремих мовах граматисти починають описувати дієслово не з 1-ї особи, а, наприклад, з 3-ї (семітські мови, зокрема арабська)’, оскільки в цих мовах перфектна форма 3-ї особи є основою дієслова, потім наводиться форма 2-ї особи і лише після цього форма 1-ї особи (аналогічно й у санскриті).

Простежується принцип оберненої піраміди — те, що в одних мо­вах вважається ієрархічно вершинним, в інших мовах усвідомлюється як периферійний компонент. Виступаючи психологічною структурою за своєю значущістю й ієрархічним структуруванням, категорія особи не знаходить підтвердження у цілому ряді мов [Храковский 1950, с. 18-36].

Тричленність психологічної структури особи ґрунтується на поверх­невих уявленнях і спостереженнях. Насправді всі мовні факти, які можуть бути застосовані, свідчать про наявність двох бінарних коре­ляцій — персональності та суб’єктивності. Перша з них протистав­ляє особу (1-шу або 2-гу) не-особі, остання форма в арабській мові, наприклад, називається «той, хто відсутній». Якраз у цій формі дієслово наводиться у граматиках санскриту на відміну від грецької грамати­ки, у якій дієслово репрезентується у МФ 1-ї особи. Нарешті, не-особа (3-тя особа) близька до іменників багатьма своїми особливостями у значній кількості мов.

Кореляція суб’єктивності протиставляє особу-мовця й особу-адреса- та. Якраз це протиставлення за відношенням до «не-я» мовець усві­домлює як суб’єктивну персональність своє «я».

Категорія персональності, що охоплює всі мовні засоби «вираження відношення дії, ознаки, предмета до граматичної особи» [Борщ 1973, с. 54], ґрунтується на особливих формах дієслова, які відбивають відно­шення дії до діяча у парадигмі. До формально мотивованого центру персональності прилягають усі інші засоби реалізації особової семанти­ки — лексичні (займенники, іменники), синтаксичні і контекстуальні.

Категорія особи не є власне-дієслівною категорією, її ГЗ виступа­ють результатом формально-граматичної детермінації дієслова-присудка іменником-підметом, про що свідчить відсутність особової дієслівної парадигми в ряді мов, пор. лезг.: за чар кхьизва (Я листа пишу), ва чар кхьизва (Ти листа пишеш), бубади чар кхьизва (Батько листа пише).

Категорія істот відрізняється від категорії особи тим, що узгоджен­ня в роді із словами — носіями семантики істоти зумовлюється форма­ми цих лексем, у категорії особи простежується тенденція до узгоджен­ня за змістом, за статтю особи, що яскраво виявляється у формах минулого (давноминулого) часу, умовного способу (профорг виступила, бригадир повідомила, директор наказала). У цьому виявляється фор­мальний аспект змісту МК особи дієслова, що спрямований на відбит­тя відповідного змісту лівобічного компонента (пор. наявність родової диференціації у формах множини минулого, теперішнього часу дієслівно­го індикатива, кон’юнктива у чеській мові: Ьускот певіі, у, а 11 Ьуіі, у, а Ьускот пезіі, у, а, що свідчить про міцність опозиції ч. р. і ж. р. у формах множини дієслова в чеській мові. Ця опозиція в ряді випадків нейтралізується (див.: [КосЬег 1934]; пор.:[8т,апкіе\УІС2 1968, р. 27])). На парадигматичному рівні формальний зміст є потенційно передбачува­ним і реалізується в мовленні, набуваючи актуально-інтерпретативної якості в силу поєднуваності дієслова з особовими займенниками у фор­мах синтаксичного зв’язку, що виражає певні синтаксичні відношення (пор.:[Борщ 1973, с. 55-58; Кацнельсон 1972, с. 17-76; Мельничук 1966, с. 147; Мещанинов 1945, с. 253, 256; Русанівський 1967; Юрченко 1972, с. 48]). ГК істоти/неістоти, особи/неособи іменників є складниками категоріального значення предметності. У займенниках, навпаки, пред­мет мислиться або як відхилення від категорії особи, або як її проти­лежність (пор. статус займенників я, ти, ми, ви і він, вона, воно, вони). Структура категорії особи дієслова перебуває у міцному зв’язку з кате­горією особи займенників. Осіб у системі дієслова стільки, скільки й особових займенників, що дає змогу інколи кваліфікувати особові зай­менники як специфічні префікси-репрезентанти ГЗ особи дієслова [Ви- ноградов 1986]. У складі займенникових лексем зберігає свою силу про­тиставлення мовця (я), автора мовлення, співбесіднику (ти) і комусь або чомусь третьому (він, вона, воно).

Різниця між категорією особи іменника і категорією особи дієслова полягає в тому, що перша входить до структури категорії істоти і за своїм вираженням є міжрівневою ГК перехідного типу. У дієсловах предмет, що є джерелом дії, граматично зображується як особовий діяч. Зв’язок значень особи дієслова й іменника яскраво простежується у формах минулого й давноминулого часу, умовного способу, серед яких виявляється супровідний характер ГЗ роду дієслова (Підземельник присів був на лапах, зачаїв подих (Тютюнник, 1984, с. 47)). Якщо у формах теперішнього і майбутнього часу та імператива особова харак­теристика зводиться до встановлення відношення між мовцем і суб’єк­том дії, то в минулому, давноминулому часі й умовному способі суб’єкт

Взаємопов’язаність категорій особи і роду виявляється також у ко­реляції аналітичних сполук і синтетичних особових форм, родова ха­рактеристика знаходить свою реалізацію лише в аналітичних сполу­ках типу «репрезентант родової належності + особова форма дієсло­ва», пор.: хлопець пише/писатиме/писав; дівчина пише/писатиме/ писала; дитя пише/писатиме/писало. Отже, якщо особові дієслова мають особовий афікс, то вони позбавлені родового афікса, і навпаки. Щодо осіб форма 3-ї особи часто відповідає не граматичному родові іменника, а статевій ознаці, яка виступає визначальною на семанти- ко-синтаксичному рівні і зумовлює послідовну диференціацію омоні­мічних форм роду на актуально-комунікативному рівні речення, пор.: фахівець підкреслив/фахівець підкреслила; лексикограф уклав слов­ник/лексикограф уклала словник і т. ін. Форми роду дієслова по­слідовно репрезентують референційний рід іменника-суб’єкта, пор. випадки референційного контрасту типу Рідний Танюшик бігла йому назустріч (Самбук, 1979, с. 314), у яких форма іменника видображає різновиди конститутивного контрасту в родовій приналежності імен­ника: -ик + 0 = ч. р.; Танюшик — формально маркована і внутріш- ньопарадигматично, міжпарадигматично закріплена і словотвірно підкріплена грамема ч. р., семантично ж мотивована грамема ж. р. (див. також: [Уеугепс 1976, р. 27-41; Лешка 1978а, с. 142-147]). Рефе- ренційна віднесеність іменника є визначальною для форми родудієсло- ва-присудка. ГЗ кожної особи складається з інвентаря семантичних ознак вираження/невираження участі мовця, адресата, суб’єкта вза­галі і розчленування певного дискретного цілого на окремі компонен­ти. Такий інвентар диференційних ознак розмежовує не менш ніж два елементи МК особи, що відбито у внутрішньокатегоріальній структурі, і їх протиставлення умовно можна назвати парадигматичним (первин­ним). У тернарній структурі категорії особи протиставлені форми 1-ї і 2-ї особи як репрезентанти значення суб’єкта дії і форми 3-ї особи як репрезентанти неможливості вираження участі мовця в комунікатив­ному акті. Форми 1-ї і 2-ї особи позначають дію лише реальних осіб (неметафоризовані конструкції), виражаючи власне-особове значення, форми 3-ї особи позначають участь суб’єкта дії не лише особового, а й предметного.

Відношення дії до діяча є семантико-граматичним змістом кате­горії особи дієслова. Усвідомлення діяча відбувається з позиції мовно­го акту, і форми особи виражають відношення дії до учасників мовно­го акту. Виконавцем дії може бути сам мовець (від кого ведеться мов­лення), його співбесідник (до кого звернене мовлення) або особа чи предмет, що є лише фактом мовлення. Таким чином, у межах МК особи дієслова наявні три граматичних протиставлення, що зумовлю­ють виділення трьох грамем — грамем 1-ї, 2-ї і 3-ї особи. 1-ша особа дієслова в однині репрезентує відношення дії до мовця: Я тисячу разів переконуюся (Сухомлинський, 1988, с. 102). У множині змістовий план

Форма 2-ї особи в однині виражає відношення дії до співбесідника: Не давай прорости в своїй душі насінню зневіри в людину, підозріли­вості (Сухомлинський, 1988, с. 75). У множині ця форма вказує на зв’язок змісту дієслова із співбесідником, до якого звертається мо­вець: Більше як вогню бійтеся навіть найменшого злорадства (Там само, с. 135).

Форми 3-ї особи однини і множини пов’язують зміст дієслова з будь- якою особою або предметом, які не підводяться мовцем ні під 1-шу, ні під 2-гу особи: Досвідчений учитель… ніби прочиняє віконце в неосяж­ний світ науки (Там само, с. 47).

Форми 1-ї і 2-ї особи характеризуються лише особовим значенням і виражають відношення дії до осіб , які беруть участь у мовленні. Вони протистоять одна одній як елементи однієї пари. Форма 3-ї особи ре­презентує відношення дії до осіб (і неживих реалій), які безпосередньо не задіяні в мовленні. Тому протиставлення 3-ї особи 1-й і 2-й якісно інші, що пояснюється неможливістю вираження формою 3-ї особи участі мовця чи адресата у спілкуванні у прямому значенні і реалізацією семантики не-мовця, не-адресата. Власне-особове значення 1-ї і 2-ї особи та предметно-особове значення форми 3-ї особи у парадигмі формально не диференціюються. Варіанти власне-особового значення 3-ї особи виникають за умови контекстної мотивації, при сполученні з іменни­ками тощо. Семантико-синтаксична структура форм 3-ї особи однини визначається: 1) вираженням участі суб’єкта (не-мовця і не-адресата);

2)  невираженням участі суб’єкта. Таким чином, семантико-парадигма- тичний потенціал форм 3-ї особи однини містить два протилежних значення — особове і безособове, що в українській (також і в російській, білоруській) мові формально не розрізняються, а лише виявляються в межах контексту: Небо сіріє і Надворі сіріє від снігу;Добре говорить, але зле творить.

Категорія особи дієслова узагальнено відбиває відношення, що ха­рактеризують дію в реальній дійсності, уміщуючи це на рівні парадиг­матичних рядів. Про МК особи дієслова можна вести мову лише тому, що відношення дії до її суб’єкта виражено у стійких морфологічних формулах.

У ролі аналітичного (синтаксичного) елемента особи виступають різноманітні займенники, репрезентуючи разом із морфологічною осо­бою синтаксичну. Займенника узгоджується лише з формами дієслів, що вказують на суб’єкт комунікації, займенник ти — лише з форма­ми дієслів, які вказують на адресата комунікації, займенники він, вона, воно — лише з формами, що підкреслюють об’єкт комунікації. Суб’єкт, адресат, об’єкт комунікації можуть у процесі спілкування актуалізува­тися. Тому структуру категорії особи утворюють прості (синтетичні) форми, у яких на відношення до особи вказує спеціальний афікс (власне- особові форми), та потенційно-особові форми, відношення до особи у

Сема суб’єктності передбачає протиставлення суб’єктності/без- суб’єктності. У відмінюваних формах дієслів вона реалізується морфо­логічно (власне-особові форми), лексично (потенційно-особові, невлас- не-особові або контекстуально особові, у яких значення особи є семан- тико-синтаксичним) і синтаксично (іменні форми). Суб’єктивність по­збавлена власних формальних репрезентацій і виявляється в марке­рах особи, роду, числа, виступаючи об’єднуючим їх началом. Водночас вона охоплює симетричну особову парадигму особових займенників, іменників-реалізаторів позиції суб’єкта. Центр у репрезентації семи суб’єктності становлять МФ особи дієслова, що є синтаксично орієнто­ваними. Формально-граматичний зв’язок підмета з присудком спираєть­ся на категорію особи (пор. Дівчина зустрічає // Дівчата зустріча­ють і Ти зустрічаєш/Я зустрічаю), яка визначає ракурси актуальної інтерпретації інформації, її співвіднесеність з учасниками мовлення. Поєднуючи «підмет і присудок речення, мовець одночасно відносить висловлення в реальний план і координує його зміст з учасниками мовленнєвого спілкування. У результаті цього висловлення набуває сили мовленнєвого стимулу, розрахованого на певну реакцію з боку співбесідника» [Общее 1972, с. 270].

Категорія особи дієслова тісно пов’язана з ГЗ числа⁸³. Подібно до субстантивних займенників особові форми однини і множини 1-ї і 2-ї особи є семантично неадекватними. Особи, позначені займенниками я, ти, по суті, не мають множини. Багато я, багато ти — ці поняття не можуть бути безпосередньо виражені граматичними засобами. Займен-

У поєднанні з прийменником з та орудним відмінком інших зай­менників чи іменників ми і ви можуть означати я й ти, об’єднані з ким-небудь: ми з тобою (я й ти), ми з ним (я і він), ми з братом (я й брат), ви з товаришем (ви або ти з товаришем) та ін.

Послідовнішим є співвідношення між формами співає // співають. Це мотивується корелятивністю формального і семантичного плану займенників він, вона, воно // вони у силу їх опосередкованої співвідне­сеності з мовленнєвим актом. Форма множини тут може означати і множину однорідних предметів чи осіб або сукупність неоднорідних осіб чи предметів.

Категорія особи дієслова взаємодіє з ГЗ часу. Форми теперішнього часу виражаються за допомогою особової парадигми, подібне спостері­гається в майбутньому часі (в усіх його різновидах). У дієсловах мину­лого (давноминулого) часу категорія особи за способом своєї презен­тації є морфолого-синтаксичною, що знаходить своє пояснення в її генезисі та послідовній еволюції. Занепад допоміжного дієслова зумо- нив втрату формантів особової семантики, і тому форми минулого часу не виражають відношення до конкретної особи. Втрата експонентного протиставлення детермінувала формування їх функціонального потен­ціалу на віртуальному рівні мовного знака. Це виявляється в їх спо­лучуваності: вони допускають формально координоване предикативне поєднання дієслівної форми суб’єктної орієнтації з іменною формою певного комунікативного змісту — особовими займенниками. Дієсло- ка минулого часу виражають відношення до трьох граматичних осіб, никористовуючи різноманітні мовні засоби: 1) іменники, 2) субстан­тивні займенники, 3) контекстні елементи, 4) ситуативні фактори. Будь- яка форма минулого часу може відноситись до кожної особи, тому форми минулого часу є потенційно особовими.

Повна парадигма минулого (давноминулого) часу складається з трьох родових форм однини (ч., ж. і с. р.) і форми множини. Форма ч. р. у парадигмі виявляє відношення дії до суб’єкта ч. р., тобто до власне особового (реальної особи) чи предметно-особового (істоти, неживих предметів) значення. Форма ж. р. — відношення до суб’єкта ж. р., особового чи предметно-особового. Конкретне власне-особове значення 1 -ї, 2-ї чи 3-ї особи і предметно-особове значення 3-ї особи у парадигмі формально не диференціюється. Особове значення форм ж. та ч. р. конкретизується у реченні сполученням з особовими елементами типу я, ти, які характеризуються особовим значенням і перебувають у си­метричних відношеннях з особовими формами дієслова. Функціональ­

Категорія особи охоплює форми індикатива й імператива. Особли­вістю функціонування форм 2-ї особи останнього є їх потенційна спо­лучуваність із формами вокатива. Утворення аналітичних форм імпе­ратива 1-ї, 3-ї особи одн. і 3-ї особи мн. (хай скажу, хай почую, хай скаже, хай почує, хай скажуть, хай почують) свідчить про значний діапазон аналітизму серед МФ особи і поєднання в її структурі двох неоднорідних функцій — власне-комунікативної (індикатив) й апеля- тивної (імператив) — співвіднесених із двома основними функціями інформації: «керуючою» й «ознайомлюючою», або «репрезентативною» (пор.: [Братко, Кочергин 1977, с. 147]). Аналітична презентація особи властива всім потенційно-особовим формам дієслова, крім невідміню­ваних (інфінітив⁸⁴, дієприслівник). Універсальність значення особи для змінюваних дієслівних форм інколи виступає аргументом її зараху­вання до власне-дієслівних категорій. При цьому робиться логічний наголос на тому, що «недоцільно вести мову про узгодження в особі (щодо іменника й дієслова. —А. 3.), оскільки у сполученнях особових займен­ників з відповідними формами дієслів (Я пишу, ти пишеш і т. д.) ми фактично маємо справу з дієслівною категорією особи, яка надлиш­ково маніфестується формами особових закінчень і особових займен­ників» [Мартьінов 1982, с. 119]. Останні часто опускаються у розмов­ному мовленні, у минулому часі ця надлишковість знімається (Я пи­сав, ти писав тощо). У випадках, коли до складу предикативної син­тагми входять іменник і дієслово (Письменник пише; Студенти чи­тають; Учні слухають), тим більше не можна говорити «про узго­дження в особі, оскільки іменники не мають цієї категорії» [Там само, с. 119]. Таке твердження ґрунтується на тому, що іменники позбав­лені формальної презентації ГЗ особи⁸⁵ і не враховується значення відмінкових форм як реалізаторів семантики особи.

Зарахування категорії особи до невласне-дієслівних і кваліфікація її як центральної серед них здійснюється на комунікативному рівні синтаксичних одиниць, на якому будь-яка процесуальна ознака при­писується,тому чи іншому суб’єкту. Така характеристика МК особи дієслова є найпереконливішою, відбиваючи її актуалізовану семанти­ку та лівобічну спрямованість дієслова на вираження семантики учас- ника/неучасника комунікативного акту. МК особи дієслова акумулює в собі власне-морфологічний, семантико-синтаксичний і власне кому­нікативний аспект, її аналіз зумовлює вихід за межі морфологічної системи і включення в поняття форми дієслова імпліцитного/експлі- цитного підмета. Останнє положення знайшло місце в тлумаченні ре­чень типу Читаю, Пишу як повних двоскладних із повністю вираже­