Функціонування більшості ГК дієслова пов’язане з побудовою ре­чення, у межах якого здіснюється стратифікація денотативного змісту

Термінологічне окреслення дієслів з послідовною аналітичністю ГЗ виду належить до дискусійних. Показовим у цьому плані є підхід до них С. Карцевського, що розглядав їх як дієслова «неозначеного виду» [Кагсеузкі 1927, с. 114-115]; А. Бєлич кваліфікував ці слова як такі, що набувають ГЗ виду тільки за умов їх уживання [Велип 1955, с. 11]. У подальшому дослідженні більшість мовознавців схилялась до думки про двовидовість таких дієслів, визначаючи при цьому тільки їх обсяг [Виноградов 1986, с. 406-410; Мучник 1971, с. 130]. Зосередження ува­ги на двовидовості дієслів наштовхує на думку про потенційну здатність МФ виду розчіплятися на синтаксичному рівні, відображаючи відпо­відну семантику. Такі дієслова на віртуальному рівні вміщують дві МФ виду, тому їх слід кваліфікувати як дієслова з омонімією видових форм. Подібна характеристика відображає функціональну специфіку дієслівних лексем і послідовне розмежування видових форм на парадиг­матичному і синтагматичному рівнях. Тлумачення дієслів типу анексу­вати, амортизувати, анестезувати, технізувати як двовидових не розкриває механізму розчеплення ононімічних форм виду на синтагма­тичному рівні, а спрямовує увагу на потенційну здатність лексеми ви­ступати із ГЗ доконаного/недоконаного виду, у той час як ці ГЗ є вірту­ально закріпленими за лексемою, визначаючи спектри її взаємодії у формально-парадигматичному і функціонально-семантичному планах, і постійно актуалізуються на синтагматичному рівні внаслідок поєднан­ня із ГЗ часу, способу і підпорядкованості ситуативно-прагматичним завданням (пор., наприклад, тлумачення девербативів як таких, що на віртуальному рівні вміщують омонімічні форми числа: [Загнітко 1991г, с. 54-60]). Більшість дієслів з омонімією видових форм є іншомовного походження. В. М. Русанівський до спільнослов’янського фонду зара­ховує лексеми мовити, веліти, женити, розслідувати, а серед запози­чених дієслів зупиняється тільки на лексемах з початковою літерою «а», зауважуючи при цьому, що до таких дієслів належать «безпрефіксні дієслова іншомовного походження, що виражають дію, спрямовану до певної мети» [Русанівський 1971, с. 224].

Семантика виду завжди формально закріплена, і це спостерігається в утворенні спеціалізованих форм типу автоматизувати/заавтома- тизувати і автоматизовувати, адресувати/заадресувати і адресову- вати, амністувати/заамністувати і амністовувати, анексувати/за- анексувати і анексовувати. Найпоширенішим і регулярним засобом формального маркування розчеплення омонімічних видових форм ви­ступає імперфективація (суфікс -овува). У сучасній українській мові частотним є розчеплення омонімічних форм за допомогою аналітич­них конструкцій, у межах яких, наприклад, семантика доконаного виду виражається спеціальними лексемами типу уже, більше, а недо- конаного постійно, кожен раз, пор.: У Німеччині уже заздалегідь мілітаризували економіку… 1938-1939 роки були роками активної підготовки до війни (Молодь України. — 1990. — 18 січня) і Сьогодні

Розглядаючи особливості омонімічних форм виду, О. В. Бондарко та Л. Л. Буланін підкреслюють, що «збіг доконаного і недоконаного видів у плані вираження торкається лише частини форм» [Бондарко, Буланин 1967, с. 37]. Послідовне функціонально-парадигматичне роз­межування омонімічних форм є результатом взаємодії семантики форм і способу та загальної структури ГК виду. Так, на зрізі форм теперіш­нього часу репрезентується тільки семантика недоконаного виду (апро­бую, амортизую, ампутую, акредитую, революціонізую, механізую, електрифікую тощо). Потенційна здатність таких форм уміщувати значення теперішнього і майбутнього часу переводить їх розмежуван­ня на контекстуальний рівень: Микола Іванович давно апробує сорти нової озимої пшениці, вивіряючи їх морозостійкі властивості (Вінницька правда. — 1989. — 17 лютого); Отримані результати апробуємо на нашому експериментальному виробництві й отримає­мо перевірені дані, що стануть основою для подальших висновків (Го­лос України. — 1991. — 12 квітня). Поряд з формами простого май­бутнього, що пов’язуються з доконаним видом, дієслова типу оренду­вати, акредитувати, авансувати, реабілітувати утворють МФ склад­ного і складеного майбутнього недоконаного: орендуватиму/буду орен­дувати, атакуватиму/буду атакувати, пор.: Василько завмер від хви­лювання; завтра він разом з друзями атакуватиме… (Збанацький, 1977, с. 56) і Молоді воїни раді вільній хвилині, весь час вони віддають репетиціям, адже вони нарівні з усіма будуть атакувати неприступ­ну висоту (Хижняк, 1952, с. 96); Батальйони знову атакують (Дес- няк, 1951, с. 156).

Омонімія видових форм, що найповніше виражена на віртуальному рівні мовного знака, зникає на парадигматичному і синтаксичному ярусах. Засобом парадигматичного розмежування омонімічних форм виду виступають формальні показники часу і способу, що свідчить про міжпарадигматичний характер МК виду. Вираження дії як потенцій­ної взаємодіє із семантикою доконаного виду (функціональний план) за умови активного співвідношення зі значенням інших дієслів: [Тур­чин:] Авансуй йому всі витрати, зроби все, щоб потім всі тверди­ли — він достойний був цього (Мельничук, 1990, с. 105). При кореля­тивності форми наказового способу і семантики незавершеності вона набуває ознак недоконаного виду: Мілітаризуйте Європу, а щастя як не було, так і не достанете, його не буде, бо не в цьому призначення людського духу (Літературна Україна. — 1985. — 19 березня).

У визначенні аналітичних форм у лінгвістиці помітні дві тенденції. Одні мовознавці схиляються до думки про включення аналітичних форм поряд із синтетичними до частиномовної парадигматики (вужче — па­радигми окремої МК). При цьому несуттєвою виступає розбіжність у їх термінологічному окресленні (пор. «аналітична форма» —уО. І.Смир- ницького, М. М. Гухман; «описова форма» — у В. М. Никитевича), важливішим є твердження про регулярність/нерегулярність такого типу

• Ііідмінність в утворенні цих форм полягає лише в тому, що форма майбутнього часу можлива тільки від дієслів недоконаного виду, фор­ми ж наказового способу — від дієслова будь-якого виду» [Никитевич

1963, с. 197]. Головним аргументом на користь зарахування таких форм

до парадигми імператива з цього погляду є регулярність їх творення та ідентичність їх семантики із синтетичними формами. Наявність подібних конструкцій мотивується комунікативними завданнями та впливом аналітичних форм 3-ї особи на МФ 1-ї і 2-ї [Храковский, Ііолодин 1986, с. 110], пор.: Давай поїдемо за місто стрічать весну… (Оосюра, 1976, с. 52) і Поїдьмо за місто стрічать весну.

Кваліфікація тих чи інших сполук слів як аналітичних форм у сучасній лінгвістиці є досить проблематичною. Так, розлядаючи особ­ливості реалізації особових значень дієслова, В. В. Виноградов квалі­фікував предметно-особові займенники я, ти, він (вона, воно) як ана­літичні префікси, тим самим звужуючи їх функціональну наванта- женістьдо структурних елементів [Виноградов 1986, с. 375]. Т. П. Ломтєв шіалізує такі конструкції як словосполучення [Ломтєв 1976, с. 282], кідстоюючи повнозначність займенників. Подібний погляд зустрічаєть­ся у ряді робіт останнього часу. Протилежна точка зору репрезентова­на у більшості вузівських підручників [Чеснокова 1991, с. 96, Бабай- цева, Максимов 1981, с. 196]. Семантична надлишковість особових зай­менників при МФ теперішнього і майбутнього часу за законом комп­ресії зумовлює їх редукцію, у результаті чого дієслівна форма набуває семантики означеного/неозначеного/узагальненого суб’єкта, пор.: Люб­лю тебе, високе наше поле!… (Нехода, 1978, с. 96); / аж сюди у поле чутно, як у селі співають, пісня летить голосна і дзвінка, зливаючись

• і шепотом житнього і пшеничного колосся — і вже не знаєш: де кінчається пісня, а де починається подих цього поля (Сільські вісті. —

1. — 17 липня); Знатимеш — матимеш (Нар. тв.). Компресія осо­бового займенника у 3-й особі дещо відмінна від аналогічного явища у ([юрмах 1-ї чи 2-ї особи, що мотивується семантикою цих форм [Борщ 1973, с. 50-59]. ГЗ особи дієслова відносить дію до діючої особи, вказу­ючи на неї як на суб’єкт (редукція формального вираження суб’єкта трансформує це значення в імпліцитне). Особові займенники я, ти, ми, ви у підметовій позиції пов’язані з ознакою субстанціальності як складовим компонентом комунікативної функції, реалізація якого не завжди зумовлена особливостями координації, пор.: Я приїхав (особа виражена займенником) і Подивись (особа репрезентована дієслівною формою). Така симетрія/асиметрія особових форм дієслова та особо­вих займенників зумовлюється особливостями їх сполучувальних по­тенціалів. За особовими займенниками слід визнати власний спектр сполучувальних потенціалів, ядром яких виступає їх поєднуваність з особовими формами дієслова. Це мотивується самою системністю мови, що в межах здійснення комунікативної функції передбачає обов’язко-

Форми минулого часу й умовного способу є потенційно особовими, тому що містять у своїй структурі потенційну диференціацію особи і включені в загальну структуру МК особи внаслідок послідовної репре­зентації ГЗ роду. Вони утворюють площину потенційно аналітичних форм, належачи до множинності перехідних моделей, у яких катего­ріальне значення особи реалізується поза межами слова (пор. випадки розчеплення омонімічних форм числаудеад’єктивів, девербативів тощо). При надлишковій репрезентації особи у конструкціях типу Я сподіва­юсь. Ти чекаєш займенникові лексеми я, ти «обирають» словоформи дієслова відповідно до свого семемного змісту» [Химик 1990, с. ЗО], а не узгоджуються з грамемами стрижневої словоформи, як це спостері­гається при типовому субстантивному узгодженні, оскільки цьому су­перечить статус МК дієслівної особи як відображувальної величини. Активна синтагмантична роль особового займенника простежується також у тому, як він поєднується з певними тематичними групами дієслів [Кузнецова 1982, с. 4-11]. Наприклад, так звані суб’єктні дієсло­ва, що є позначеннями дій не-осіб, вступають у суперечність з архісе- мою «особа» особових займенників і не допускають неметафоричної сполучуваності з назвами істот: квакати, каркати, мекати, цвірінька­ти і т. д.

Особові займенники у формах минулого (давноминулого) часу й умов­ного способу актуалізують свою особову семантику, що за своїм оформ­ленням є нейтральною щодо комунікативного статусу особи, пор.: Я прийшов додому і відразу почав розв’язувати завдання//Він прийшов додому і відразу почав розв’язувати завдання. Незаперечним є факт потенційної здатності названих форм поєднуватися з актуалізаторами

Корелятивність інфінітива і МК дієслова позначились на самому тлумаченні цієї форми, її місця в системі частин мови. ПІ. Баллі ква­ліфікував інфінітив як дієслово, що стало іменником і може вжива­тись у віртуальному й актуальному планах [Балли 1955, с. 96]. Подібну думку обґрунтовує Л. Теньєр [Теньер 1988, с. 433]. І. Р. Вихованець відстоює «двоїсту граматичну природу інфінітива» [Вихованець 1988, с. 69, 79-82]. За своїм статусом інфінітив є швидше іменником, ніж дієсловом. У цьому плані він наближається до віддієслівних іменників.

До аналітичних форм частково прилягають форми умовного спосо­бу, у яких розчеплення омонімічних (з минулим часом) форм дося­гається за допомогою компонента б (би), що набув статусу формотвор­чого. Суттєвою особливістю цих форм є використання в їх структурі елементів типу читав (ла, -ло), писав (ла, -ло) і вираження в по­єднанні із формативом б (би) значення ірреальності, яке виключає ГЗ часу. Нейтралізація значення дії, що мотивується формою минулого часу, пов’язується більшістю лінгвістів із формативом б (би), при цьо­му акцентується увага на тому, що форми умовного способу утворю­ють аналітичну парадигму, яка передає свою семантику лише в склад­ному (переважно складнопідрядному) реченні, тобто значення істин­ної умовності виступає лише в тому випадку, коли здійснення однієї дії залежить від здійснення іншої: Коли б я прийшов, то побачив би [Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 98]. Ці ж форми кваліфікуються як репрезентанти семантики бажальності у специфічних контекстуальних умовах. Визначальним при аналізі се­мантики бажальності є синтагматичне оточення форм умовного спосо­бу. Подібне твердження абсолютно правильне щодо функціонально- семантичного навантаження таких конструкцій, основою їх статусу в структурі МК способу є вираження ірреальності дії без її вольової орі­єнтації. Усі інші спектри функціонування є частковими щодо ядра і разом з ним становлять функціонально-семантичну парадигму сполук «форм на -в (ла, -ло) + б (би)».

Форми минулого часу й умовного способу є омонімічними. Ця омо­німія постала в результаті історичного розвитку, у процесі якого збіглися форми складеного присудка, де час дії передавався за допомогою дієслова бити, а дієприкметник на -лт> був позбавлений часових вимірів, та

Основою для такої кваліфікації форми є її нинішнє функціональне навантаження та сполучуваність із формативом б (би) — довільність чи закріпленість такої сполучуваності. Визначальним при аналізі ста­тусу такої форми повинен бути рівень її регулярності та ступінь вхо­дження до загальної парадигми форм способу і маркованість відповід­ною семантикою.

Позиційна незакріпленість форматива свідчить на користь його відносної автономності (власна семантика ірреальності поза сполучу­ваністю з формою на -в (-ла, -ло), пор.: Піти б мені вчасно і все було б гаразд (Підмогильний, 1989, с. 48); Одступати б нам уже пора, а то вороги уже близько — за годину-дві можуть вдарити: що тоді будемо робити? (Збанацький, с. 23); Працювати б вам краще. Сюди ж приля­гають речення, у яких ірреальність міститься у сполучниковому еле­менті (Щоб зворушити інших, треба самому бути зворушеним (Дов­женко, 1990, с. 356)).

У сучасній мові форма на -в (ла, -ло) + б (би) є регулярною з чітко визначеною семантикою ірреальності, носієм якої виступає форматив б (би), що за своїм статусом є автономним і відносно вільним у вжи­ванні і позиційній репрезентації (пор. позицію допоміжного компо­нента у майбутньому часі в конструкціях типу Я буду читати тобі книжку//Я буду тобі книжку читати//Я буду тобі читати книж­ку: порушення моделі зумовлюється потребами актуального членуван­ня інформації). При поєднанні з дієслівною формою минулого часу елемент б (би) здатний нейтралізувати її часову семантику. Тому в цьому випадку слід констатувати омонімію на психолінгвістичному рівні. Підтвердженням цього є також соціолінгвістичні дані про асо­ціативність МФ умовного способу із формами минулого часу і розме­жування їх семантики мовцями на підставі констатації формальної мотивованості перших (див.: [ГогзуіЬ 1970, р. 26, 35, 49]).

Розвиток аналітизму в системі дієслівних категорій зумовлений: а) формальною незакріпленістю ГЗ, б) омонімією МФ, в) предикатив- но-організуючою функцією, через яку синтагматичні семи дієслова спря­мовані на їх заповнення лексемами відповідної семантики, г) грама­тикалізацією словосполучень, у результаті чого «службові слова… ста­ють спустошеними семантично» [Зиндер, Строева 1968, с. 15]. Динамі-

У граматиці будь-які зміни відбуваються надзвичайно повільно, тому Процес динамізації та наступної редукції флективних форм є надто Повільним, щоб його виявити на короткому історичному проміжку.

<   ІООбливо показовим у цьому плані є розвиток та наступна еволюція ГФ на позначення абсолютного часу. Так, наприклад, на кінець дав­ні, і терхньонімецького періоду система дієслівних форм часу німецької МЗМ збагачується складними формами із значенням минулого часу — перфектом і плюсквамперфектом. Аналогічні тенденції частково вияв- ішоться у давньоруській мові в різні періоди її розвитку: у початко- тттііі період наявні сім форм часу — три для вираження часу перебігу дії за абсолютним виміром і чотири — за відносним [Якубинский 1953, с 230]. Подальша еволюція часових форм у давньоруській мовізумов-

ісміа функціонально-семантичною взаємодією форм часу і виду. У німецькій мові вже в середній період спостерігається завершення про- ЦМу граматикалізації перфекта і плюсквамперфекта, у період перехо­чу від середньоверхньонімецької до сучасної німецької мови відбувається Становлення системи дієслівних форм аналітичного майбутнього часу І ІИН 1927, 8. 101].

Про аналітизм ГК в українській мові можна вести мову тільки у підносному плані, тому що реалізація ГЗ здійснюється одночасно дво­ма (допоміжним і основним) компонентами. Так, в аналітичній формі буду читати наявні флексії -у і -ти, без яких неможлива форма зага­лом. Витворення аналітичних форм перебуває в процесі становлення:

<   • Тільки ті граматичні значення, які знаходять своє парадигматичне ви­раження, підлягають обліку в морфології, хоча в багатьох випадках повнота розкриття їх змісту можлива лише при аналізі синтаксичного ісонтексту» [Оозіаі 1954, з. 6]. Тим самим акцентується увага на компо­нентах ГК, що прямо співвідносяться з її семантикою і пов’язані з син­таксичним ладом мови. Закріпившись, вони одним зі своїх аспектів спрямовані в синтаксис форми слова, корелюючи із вільними структу­рами, у яких допоміжний компонент виконує повнозначну функцію.

Аналітизм ГК дієслова є принципово відмінним від аналітизму імен­никових категорій, серед яких особливо вирізняється відмінок, оскіль­ки ряд ГЗ відмінків безпосередньо пов’язаний з аналітичними морфе­мами типу на, біля, при [Вихованець 1980, с. 105; Вихованець 1987,

С.   182-204; Вихованець 1988, с. 202-207]. У зв’язку з цим В. Г. Адмоні підкреслює, що в ряді індоєвропейських мов поступово відмирає флек­тивна система відмінків [Адмони 1988, с. 99], замінюючись, на думку

В. М. Жирмунського, аналітичною системою форм [Жирмунский 1956,

1. 204-207; Баклушин 1989, с. 31-57]. Аналітизм відмінкових форм став ґрунтом для дослідження функціональної специфіки флективних і ана­літичних форм, ядро й периферія у кожній з них є відмінними [Степа­нов 1988, с. 31-57]. У системі дієслівних ГК аналітичні форми вклю­чені в категоріальну парадигму, інколи належать до її ядра (форми складеного майбутнього часу; умовного способу тощо).