Григорко чи не на свою біду залишився на Криворіжжі. Спочатку він весело подався шукати гарного місця для купання, прилаштувався обіч хлопчаків, які, зайшовши по коліна в Саксагань, вудили в побожній мовчанці. До­схочу поплавав, полежавши на воді, бачачи одночасно небо й два високих береги іржаво-рудого кольору. Потім при­вабила цікава картина, коли виліз на руду гору й став дивитися на місто: з одного боку обрію заходило повагом сонце, вже похололе й непекуче, а за містом із хмарки над самою землею вилуплювався великий круглий місяць, такого ж розміру, як і сонце, тільки білий, мов густо запнутий габою. Подумав, що на цей раз усе обійшлося гаразд. Мусій Гандзя не бачив, як він тут лишився, це дуже гарно почати самостійне життя. Тут йому сподоба­лось, річка звалася так лунко — Саксагань, степ, на якому метляла срібним чубом під вітром ковила, радість обдувала серце, його волі ніхто не обмежує. «Тепер ти чистий, Гри- горко,— почувся неподалік голос,— хоч просто смали до раю!»

Григорко рвучко оглянувся, — позад нього сидів Мусій Гандзя.

Сказати, що Григорко затремтів, було б недостатньо,— його підкинуло од землі, мов гумовий м’яч,— «ви ж по­їхали, дядьку Мусію?!» Гандзя повагом дістав кисета з махоркою, скрутив із шматка газети замашисту цигарку й смачно закурив. Над містом стояла прозора курява, просвічувана з одного боку останніми променями сонця, а з другого — позначена великим диском місяця, що по­волі набирав холодного жару; трохи аж парило, затихав гамір денного руху, тільки од свічада ріки одбивалися на береги постуки вагонів — десь ішов поїзд. І в цій тиші Григорко виразно чув биття свого серця, що попару не знаходило в грудях, наче хлопцеві снився кошмар…

Таємниця Григоркового життя нездатна приголомшити, хоч хлопець намагався зіпхнути її на самий спід свідо­мості: він був у фольксдойчах ²³. Це стало великою неспо­діванкою для нього самого, його тато — молодий офі­цер — служив на Далекому Сході. На Україні у тата жила сестра, одружена з лікарем. Григорко приїхав з мамою до тітки погостювати, а тоді одразу почалася війна. Хлопцеві саме виповнилось одинадцять років, мама ще встигла влаштувати його іменини, це вийшли останні іменини з мамою, бо зміна клімату так вплинула на мамину хво­робу, що порятунку не було.

Тоді невдовзі прийшли німецькі фашисти, і тітчин чоло­вік став працювати у них в лікарні. Дядько розшукав доку­менти, які доводили, що мати дядькова була чистокровною німкенею, а він, як син її, має незаперечне право записа­тися до фольксдойчів. Коли б ще й батько дядьків виявився німцем, то дядько ще вище сягнув би — просто в рейхс- дойчі²⁴. Як відомо, ці дві категорії людей навіть харчува­лися під час окупації нарівні з вермахтом ²⁵ та «організа­цією Тодта»²⁶, решта ж мешканців окупованих земель, звалися вони офіціально тубільцями, не діставала нічого.

Григорко, що його одразу став дядько звати по-німе­цькому «Грегор», ходив не раз до магазину для фолькс­дойчів із тіткою, щоб допомогти їй нести в корзині про­

дукти. Його підстригли на німецький манер, пошили коротенькі німецькі штанці з попругами навхрест, стали забивати в голову німецьку граматику. Скільки разів Гри­горко, одпросившися до вбиральні, яка стояла в кущах бузку, цілими годинами непорушно сидів там, щоб відпочи­ти од насильницької германізації!

«Ти записаний на мою фамілію,— казав дядько, затис­нувши його між колінами й насунувши собі на око кругле сліпуче дзеркальце з діркою посередині, наче дядько хотів заглядати одночасно до носа й до горлянки,— моя фамілія чесно служить рейхові, ти не мусиш цього забувати!» — «У мене батько є на Далекому Сході,— пробував казати Григорко. «Твій батько — я,— гнівався лікар, підштов­хуючи хлопця до дверей.— Пам’ятай, Грегоре, тебе піднято до панівної раси!»

Коли окупанти налагодилися тікати під тиском Черво­ної Армії, вони евакуювали і фольксдойчів… Григорко з дядьком і дядиною рушили в путь. Дядько був сумний і непомітно для себе називав хлопця знову Григорком. Тітка пиляла чоловіка тупою пилкою й на кожній станції хотіла злізти з поїзда, щоб не забиватися до біса в зуби на чужину. Григоркові приснилась мама, яка сказала йому: «Ого, як ти виріс за три роки!» — й зникла, поманивши сина.

Григорко вночі зійшов з вагона й рушив просто в тем­ряву од станції, загрузаючи поверх черевиків у весняну розкваслу ріллю. На світанок він добрів до Веселої Кам’янки, упав коло копиці сіна й мертво заснув — і встав по дню з запаленням легенів. Як це найчастіше буває, прийняла його не бездітна родина, що мала можливість це зробити, а саме родина, якій аж ніяк це не випадало: прийняли Григорка Зайченки. Під час хвороби Григорко- вої коло нього сідав флегматичний Свиридон і без кінця щось майстрував, вирізував, стругав саморобним ножем. «Ти янгол?» — питав його в маренні хворий. «Янгол,— сумлінно відповідав веснянкуватий Свиридон,— ось тіль­ки крила зроблю!» Од челюстей печі одвихалася баба Гапка й скубла Свиридона за блюзнірську мову.

По одужанні Григорко сміливо сідав до столу в купі Зайченків, так само одержував запотиличники од Юхими- ни-матері, як і всі діти, дражнив бабу й духу боявся молодої Юхимини-доньки. Зрештою, ступивши в п’ятна­дцятий рік життя, він смертельно закохався в цю Юхи- мину й потоваришував з меншим од нього на два роки Свиридоном. Коли б не староста Мусій Гандзя, Григорко почував би себе на горі блаженства.

Староста чув, як Григорію марив фольксдойчами й ні­мецькими дієсловами неправильних форм, налякав хлопця слушної години й змусив признатися, що той втік з еше­лону. Німці ще вважалися владою,— отже, Григорко опи­нився в руках старости на повну його волю.

Мусій ганяв хлопця, як щеня, бив сп’яну, загрожував видати німцям. Він мстився на Григоркові за неспійманих партизанів, за втрачене особисте щастя, за те, що гітле­рівці виявились не тими, яким варто було служити. Нареш­ті окупанти втекли, спаливши більшу частину села й хату Зайченків, зник і староста. Григорко зітхнув із такою полег­кістю, наче вдруге народився на світ. Довго ще він жахав­ся ночі й трусився по дню, і тільки спокійний гумор Свири- дона та лукавий погляд молодої Юхимини повернули його на стежку одужання.

Він послав запит про батька і чекав відповіді, ганяв скотину на пашу, допомагаючи Свиридонові, ходив поло­ти, робив у погоничах. Його хлопчача душа, випорснув­ши з-під тиску дядька-лікаря й Мусія, росла як з води, загоювала виразки, вирівнювалась, буяла. «Ти якийсь наче намаханий,— казав йому побратим Свиридон, повторюючи мамині слова,—• наче з тюрми вирвався або з мотуза зі­рвався!»— «Нічого не знаєш, Свиридоне, а раптом батько мій знайдеться!»

Батько доки що не одгукнувся, а Мусій Гандзя одного вечора таки переступив поріг Зайченкової землянки,— «да­вай, збирайся»,—сказав Григоркові. «Куди?» — злякано прошепотів Григорко, якого сама поява Мусієва налякала до смерті. «Поведу в район, щоб вибили з тебе фольксдой- ча!» — «Він тікав од німців,— сказав Свиридон, вирішив­ши оступитися за друга,— його батько — червоний офі­цер».— «А твій хто, що ти варнякаєш, сороченя?» — «Я — не сороченя, пане старосто,— трохи подумавши, одповів неполохливий Свиридон,— мій тато трудящий елемент на будівництві».— «Ну, а я не староста, а демобілізований воїн, щоб ви знали!» — гукнув Мусій. Григорко не вору­шився. Серце — просто виривалося з грудей. Насолодивши­ся з хлопцевого переляку, Мусій Гандзя отак само, як зараз, потяг цигарку, аж зашкварчала махорка, а газета раптом зайнялася полум’ям: «Ти вже й жартів не розу­мієш… Я хочу тебе усиновити…»

І тепер, сидячи на горі над річкою Саксаганню, Мусій видавався Григоркові уособленням злого духа,—-ось він докурить, затопче недокурок, розправить чорні крила й полине шукати іншої жертви, роздерши наперед Григорка. «Не вбивайте мене, дядьку,— сказав хлопець і заплакав, остаточно втрачаючи самовладу,— пустіть жити!» Мусій І посміхнувся, погладив Григорка по плечах, аж той уві- 1 гнувся ще дужче,— «оце так бугай виріс, ач, як реве!..»

Остання передосіння гроза розташувалася над Криво- ¹ різьким басейном. З південного заходу блискали зірниці, сунули високо в небо чорні хмари, місяць почав упірнати, котитися, меркнути. Страшної сили розкотистий грім роз­колов небо навпіл од зеніту до землі. Ринула злива. З дерев потекли іржаві струмені. Небо, блакитне, тихе небо гри­міло, наче струшуючи з себе велетенські залізні аркуші. Григорко біг, тікаючи од Мусія, не ховаючись од зливи, сприймаючи все, як втручання стихій до його долі. З-за повороту вулиці селища випливли крізь дощ фари машини, й люто заскрипіли гальма за крок од хлопця.

XXX

Смуга лісів київського лісостепу поєднується з дріму- І чими хащами Чорного лісу в районі Сміли — Чигирина, біжить вздовж Дніпра на північ, щоб долучитися до По­лісся, масивів Житомирщини й Волині. На півдні до лісу ще докочується степ — хвилястий, сизий; він біжить, мов море під кілем корабля, то чорний од хмар над ним, то блакитний од височенного неба, затишний, пісенний степ. Ліси стоять замислившись, в задумі. Гайки, мов зелені ватри, горять до самого небокраю. Пройшла над землею гроза, а ватри ще зеленіше палають, виблискують, сяють під сонцем. Поналивав зеленаві калюжі дощ, золотом бриз­кають вони в лісовій глушині.

Дикий голуб пурхне низько над зелено-чорним берестом, дзвінко впадуть з листя краплі дощу. Мурашник під сосною ліквідує власним горбом наслідки зливи: гуртом волочать геть непотріб, тягнуть на покрівлю глицю, сушаться на сон­ці. Блакитна ракша верескне, задирчить і майне в кущі, як у воду. На прогалині цвіте темна, мов черниця, запашна материнка. Волохатий лісовий джміль, неповороткий і вайлуватий, домовито гуде над блакитними купами чебре­цю. На колючому терні — ягоди круглі й чорні, як волове око, вкриті сизою памороззю. Над струмком похилилася ліщина, дика грушка вибігла на стежку, а поруч сріблястим килимком постелилося ведмеже вухо: стеблик із жовтою квіткою, навкруги по землі листки, мов вушка, стеблик — і знову вушка. Кротовини перетинають лісову дорогу,— сві­жі, лискучі купки чорноземлі, які зникають за густою в низинах травою, прибитою дощем до землі.

Отарка молоденьких лип загородилася високою сосною,

мовчки пишається одна з одної і з гладенької темно-каш- танової кори, і з ясного підсподу густо-зеленого листя. Полин, деревій, червоні бунчуки кінського щавлю, кущі шипшини з ягідками, до них скаче сіренька довгонога лісова пташка — клюне й оглянеться, клюне й подивиться вгору, повернувши набік голівку. Білокорі берези оступили лісове болото із яскраво-зеленою жаб’ячою цибулею, з мо­хом на трухлявих пнях, з листям конвалії по березі. З гли­бини лісу виступили наперед чорні стовбури велетнів дубів. Вузлувате галуззя, різьблене листя, могутня врода, непорушність. І осторонь на осиках рухливий, мерехтливий лист, мов труситься дерево в лихоманці серед сонячного дня. На вузькій лісовій галявині — нивка падалішнього жита, занедбана, нежата.

Вести приїжджих гостей випало на долю Семену Бой­кові, до нього вчепилася й дружина,— без неї, бач, вода не посвятиться. «Горпино,— благав Семен,— ну, що ти там не бачила? У тебе ж мале в колисці!» Та добра Горпина аж ніяк не корилася, взяла в торбу хліба й цибулі, одягла ватянку, хоч пекло сонце, підперезалася, нагострила лопату, почепила до пояса німецький розцяцькований ніж у шкура­тяних піхвах,— «пішли, не дляйся, Семене,— отак я, не смійтеся, йшла б аж до Брянських лісів! Кортить згадати наші партизанські походи…» Семен вибрався у довгополій німецькій шинелі, підтикавши її, як баба спідницю. До лісу доїхали на полуторці, далі проїзду не було, шофер залишив­ся спати під кузовом, а пасажири заглибилися в ліс.

Приїжджих було двоє — оператор кіно та працівник історичного музею. Перший виконував доручення свого друга, який колись провадив знімання в партизанських краях і мусив був закопати зняту плівку під час неспо­діваного нападу карателів-есесівців. Тепер ця дорогоцін­на плівка була об’єктом і метою походу. Працівник музею сподівався розшукати відповідні реліквії.

Семен ішов попереду, обережно ступаючи по стежці, за ним крокувало двоє гостей, позаду — усміхнена Горпи­на. Оператор хотів заспівати, як це полюбляють на при­роді містяни, але жінка заборонила, пояснивши, що в лісі галасувати не годиться, ліс вимагає тиші. Працівник му­зею став насвистувати, Семен тільки виразно й мовчки глянув,— свист ущух. Ішли в мовчанці. За короткий час приїжджі вповні відчули себе в партизанському лісі. Коли Горпина позаду заджерготіла сорокою, гості щиро здриг­нулися й збилися з ноги. Далеко в лісі відповіла сорока, Горпина стиха засміялася: «Ще білобока не забула пар­тизанської науки!»

Семен і Горпнна йшли, легко ставлячи ногу, груди їхні роздимала знайома лісова гама запахів, очі сторожко слід­кували за однаковими для непосвячених деревами, за при­м’ятою травою, галузкою, що лежала поперек стежки. Вони по запаху й паркій вологості знали, коли переходять низо­вину, по корі на деревах брали потрібний напрямок, по мохові на камені визначали сторони світу. Гості напочатку бадьоро йшли, повипивали баклаги з водою, хоч Семен і Горпина просили од цього втримуватись, бо потім не стане ніякої води, щоб напитися. Згодом до кожного болотця під­бігали загасити спрагу, і тільки рішуче заперечення Семе­нове одводило їх од спокуси. Коли знайдено було джерель­це, що било просто з-під куща й хлюпотіло по дерев’яному жолобку у видолинку, гості мов поп’яніли з радощів, кину­лись напиватися досхочу, мочили волосся крижаною водою, наливали в баклажки. Семен з дружиною лежали на суш­няку й мовчки спостерігали. Води вони ие пили, бо коли не потерпиш перші години й почнеш пити,— нічого путнього не вийде, підіб’єшся одразу. Горпина переборола ніяковість перед малознайомими людьми й попросила обох скинути чоботи, щоб поглянути, в якому стані ноги. Гості з жартами й сміхом пороззувалися, і тоді стало ясно, що Горпинині побоювання мали під собою грунт: босі пальці приїжджих були червоні, п’яти натерті, онучі збилися й покрутилися в чоботях,— як ті бідні люди тільки йшли! Показавши, як треба замотувати онучі, Горпина помастила натерті місця смальцем, що був у її запасі, гості озулися, всі рушили далі.

Горпина ласкаво дивилася на спину свого Семена, як він красиво йде, мов лебідь пливе, обережно одводить га­лузки, щоб їх не поламати, пригинає голову під колючим паростком ожини, що поп’явся, поп’явся. Такого, як Семен, вона не стрічала в світі, і цей ліс був свідком її любові, а потім — щастя.

Родом була Горпина з Чернігівщини, з дерев’яної руб­леної хати, вкритої очеретом. Славилося село дівчатами,— так, так, здоровими, дебелими, рум’яними й роботящими дівчатами, голосистими, красивими — хоч з лиця воду пий. Горпина була не гірша од інших: сині очі під чорними ши­рокими бровами, коса в руку завтовшки, й дужа сама, як добрий парубок на сватанні. Коли брала кісся в руки й заходила косити,— її ручка була найширша, і ніхто за нею не міг угнатися. Коли молотила — ціп їй батько давав окремий: бич із вареного вишневого дерева, капиця з най- міцнішої шкіри. Парубки її щиро боялися, бо коли Горпина кимось потрусить або й кине під ноги, то вже тому треба мерщій тікати й місяць викашлювати сором. Проте душа

Горпинина була добра, незлобива, сміх лагідний, мова доб­розичлива. І дивна річ, ніхто з парубків Горпину не ціка­вив, а кого вона притягала, той боявся підійти.

Окупанти швидко дізналися, чим славне Горпинине чер­нігівське село, крім хліба, овочів, меду, масла. Одного разу приїхало семеро есесівських офіцерів, походили по хатах — ситі, опецькуваті, п’яні, і майже біля кожної дівчини цмо­кали язиками, плескали по плечах. Біляві, рослі й біло­шкірі дівчата розхвилювали цих новітніх з ласки Геббель­са ²⁷ нібелунгів ²⁸, і вони, отаборившися в хаті, яка перша їм сподобалася, вигнали з неї на сніг старих і малих, а ста­росту послали привести негайно трьох Брунгільд та чо­тирьох Крімгільд²⁹. Дівчата поховалися, староста прибув до офіцерів і боязко повідомив про втечу дівочого населен­ня до лісу. Каральний загін спалив село до пня. Люди жили партизанським колективом у глушині лісу два роки, ходили з риском для життя до власної землі — орати її й сіяти, зби­рати пашню.

Горпину було відряджено з дорученням до партизанів Київщини, вона благополучно прибула в загін «За Бать­ківщину». В київських краях Горпина гарно прищепилася і все відтягала своє повернення на Чернігівщину. Ходила з бійцями загону на ризиковані операції, розвідки, дивер­сії, діяла нарівні з чоловіками, і часом траплялося, що, не будь дужих Горпининнх рук, багато хто не дійшов би до бази,— Горпина доносила поранених на руках. Що її три­мало в цій стороні, вона не знала, серце було спокійне, залицяльників одбривала хутко й рішуче,— добре, коли від­літали з неушкодженими ребрами. її спокійна, затишна, чиста й велична краса наробила того, що коли йшла Гор- пина — група діяла зухвало й скажено, наче то були якісь несмертельні люди. За однієї такої експедиції було піді­рвано моста й на зворотній дорозі спалено штабну німецьку машину. Семен Бойко, який ішов за старшого, теж дістав свою порцію під ребра, коли спробував показати Горпині, як обіймаються в його селі.

В глибині душі дівчина була щаслива, що саме Семенові вона не байдужа, але як він смів доторкнутися до неї, наче звичайний зальотник! В тім же бою Семена було поранено, і Горпина однесла його до лісового хутірця. Як їй приємно було нести! Вона знала, що Семен страждає, але тим біль­ше приємно було нести його, рятувати, тримати в обіймах, як дитину, міцно тулити до себе, дозволяти його кволим рукам обіймати себе за шию. Мабуть, ніколи не забуде Гор­пина того зимового лісу, білої урочистості й безмовності, лапатих ялин, під якими перестоювала, відпочиваючи, ці­лющого снігу, яким поїла спраглі Семенові уста й підно­сила потім до своїх власних. Дійшла з пораненим до хутір­ця, влаштувала його в землянці під стогом сіна, ходила ра­дісна й усміхнена, аж їй сказала баба-господарка: «Щось ти, дитино, наче й не пораненого принесла, а оте іцастя в хату!»

Семен, ідучи попереду гостей, оглянувся на них і ска­зав: «Ось ми й наближаємось до табору…» Горпина під­моргнула чоловікові через голови гостей і запропонувала відпочити. Вже вона побачила, як оператор зовсім підбився. Ліс осінньої пори був наче кований з ясної міді, у цитри­нові мантії вбралися кущі глоду, золоті шапки зодягла бе­реза. Прозору тишу протинав стук ятеля по дзвінкій корі, наче бив він у дерев’яний дзвоник. Гукнув на болоті птах бугай дужим голосом. Прошуміла крильми зграя шпаків. Урочисто стояв ліс, і, як перо жар-птиці, падав з високого клена позолочений листок.

«Майже дійшли»,— сказала Горпина. Тільки її звичне око могло добачити щось у тій гущавині, яка була перед очима. «За два літа заросло так, наче нічого й не було»,— одгукнувся Семен. В цей час короткі кулеметні черги доли­нули здалеку, почувся свист міни — одної, другої. Семен прислухався й несподівано зареготав: «А, щоб ви йому ви­здихали!» Горпина теж зрозуміла, в чому справа, але не хотіла вириватися попереду чоловіка. Це були шпаки, які навчилися за війну багато дечого: імітувати кулемети, свист мін, передражнювати стогін поранених. Семен узяв палицю й пожбурив на шпаків. Ті полетіли геть, кулеметне диркан­ня все віддалялося й віддалялося, доки й зникло.

«Одного разу,— мовив Семен,— хлопці вивчили шпака кричати слово «партизани!» і пустили в селі, де стояли фа­шисти. Скільки переляку було. Вагон боєприпасів вистрі­ляли на язикатого шпака!»

Партизанський колишній табір геть розтав у могутніх обіймах лісу. Ще й самі хазяї не дуже руйнували рослин­ність, але вибивали тирла, щоб не давати знаків німецькій авіарозвідці. Кущі так і стояли кущами. Велична сосна на схилі яру так і лишалась незаймана, проте під нею був хід до землянки.

Сьогодні все засунула земля, захарастив болиголов і ло­пушиння, сліди людські вкрив жовтий падалішній лист.

Оператор видобув з планшета папери друга: табір, схе­матичний план розташування землянок, опис місця, де за­копано зняту плівку. Передавши все Семенові, він ліг на траву й відчув, що не поворухне ні ногою, ні рукою. Семен дивився на план і намагався пригадати, як воно було. Він пам’ятав небіжчика-оператора: який був жвавий і одчай­душний, ніщо не примусило б його ховатися, коли перед апа­ратом відбувався цікавий епізод — бій, диверсія на заліз­ниці, напад на каральників. Часто він кидав знімати й си­пав прокльони, вимагаючи освітлення, коли пригасали за­палені вагони…

За яких обставин закопували плівку? Семен ніяк не міг пригадати. Здається, якась помилка трапилася, чи що.

«Ти не пам’ятаєш, Горпино, що ми закопували, коли залишали цю базу?» Горпина теж не могла пригадати.

Вони витримували, пам’ятається, бій до самого вечора, а потім ударили на прорив і вийшли. Оператор теж бився разом з усіма, але апарата в нього вже не було. «Пригадав, пригадав,— вигукнув Семен,— куля розривна побила йому оптику! А потім осколок. Сашко дуже лаявся, апарата ки­нув. Чисту плівку закопав, зняту плівку ніс у сумці за па­зухою. На другий день поривався бігти назад, бо виявив, що закопав не ту плівку! Себто зняту закопав, переплутав… Така була комедія!»

Семен взяв у Горпини лопату й почав енергійно виру­бувати кропиву, Горпина сиділа коло оператора, розпові­дала, який бравий був його друг, як фільмував партизан­ське життя. Скільки вона просила хоч карточку з того зро­бити! Був веселий, вірші писав, малюнки робив до стінга­зети… «Семене,— раптом перервала свою мову Горпина,— не лізь, ради бога, до землянки! Хто його зна, чи розміно­вано!»

Семен став спиною до сосни, під якою починався хід до землянки, уважно розглядав дерева, намагаючись пізнати дубок, до якого прив’язав свої координати небіжчик-опера- їор. «Он він!» — гукнув Семен, побачивши крізь бур’яни й кущі так зване «карне місце»: там партизани карали зрад­ників. Єдиний дубок ріс розкидисто, глушачи навколо себе молоду соснову парость. Навколо дуба на відстані росли сосни,— здавалося, що вони оточили самітного зайду й стис­куватимуть коло. А дуб, розпихаючи соснові верховіття, ріс угору до могутнього сонця, яскравого неба й не боявся ото­чення.

Від дубка одміряли потрібну кількість кроків, стали копати. Працівник музею оклигав швидко й допомагав Се­менові. Горпина з оператором підійшли подивитися. Але не так швидко знайдеш те, чого сам не закопував. Знову й зно­ву заглиблялася лопата в лісовий грунт. Нарешті, коли землю навколо дубка було скопано, Горпина взяла лопату з рук Семена й почала копати осторонь, де земля ще не була розворушена. І вона таки знайшла потрухлий дерев’я­ний ящик з-під патронів.

Звичайно, ніхто його не розбивав і не розкубрював. Опе­ратор витяг із рюкзака чорний шкуратяний мішок, поклав туди ящика й сказав, що повезе до лабораторії й вийматиме плівку в повній темряві, щоб не ризикувати такою дорогою пам’яткою.

Раді й схвильовані шукачі ум’яли Горпинин запас — цибулю й хліб, випили води й рушили назад, до залишеної полуторки.

Сонце стояло на передвечірній смузі, тепер уже збоку просвічувались жовтолисті берези, червоно-жовті клени, темно-коричневі дуби.

XXXI

Знову з Веселої Кам’янки відходили люди: Улас Шев­чик, гвардії сержант з двома медалями, з червоним од про­щання з Василем Івановичем носом; Свиридон Зайченко, пастух, якому од хвилювання наче аж прибавилося ласто­виння; Карпо Цар, котрому дадено по шапці з головування в сільраді. Проводжала далеко за село Пріся Вовченко,— ота Пріся, яка в майбутньому багато кислиць наснить па­рубкам, охочим до її товариства. По ріллі скакав і підлітав чорногуз Халимон, який тягся слідком за Свиридоном, своїм приятелем і другом. Пливло назустріч бабине літо, прилі­пилося до дітей, наче обняло всіх трьох.

Карпо йшов далеко попереду, заборонивши будь-кому себе виряджати в дорогу, йому ще раз давалася можли­вість стати людиною. Павлов продраяв з пісочком, і він аж схуд за вчорашній день. Прийшовши додому, востаннє напився, завалився спати, а вранці геть побив у хаті посуд, як новітній Тарас Бульба перед від’їздом на Січ. До речі, мета його подорожі саме й була Січ: він зібрався до Запо­ріжжя. А перед цим, не вірячи своїм вухам, одержав вияв полковникового довір’я, від якого аж запишався: мав од­везти хлоп’ят — Свиридона, золоті руки,— батькові на Кри­воріжжя до ремісничого, а Уласа, гвардійця,— до суворов- ського училища.

Пріся, як ведеться, проводжала до перехрестя. її щоки пашіли од замішання, що йде з двома парубками одночас­но. Але її серце, проживши на світі ледве дванадцять літ, ще не могло дати собі ради з почуттям, яке не спинялося на комусь одному. Мама Оксана прибрала її гарненько, мов до клубу: рясна спідниця спадає аж на босі п’яти, сорочка вишивана, м’якенька, мов пух, дві кіски, виплетені туго, ле- жать на голові, наче вінок, до того ж мама понатикала їй у голову нагідок. Маленьке намистечко з коралів, а поверх нього — піонерська краватка.

їй буде сумно без хлопців. Ні до кого не поговориш, ні з ким не заспіваєш. Так приємно бути до серця аж двом. То Свиридон змайструє затишну хатку і все всередині, як належить: і діжа стоїть на лаві, й помийниця, й піл, і віко­нечко з зеленого скельця, і навіть ворітця відчиняються, а на воротях — стоїть дід у червоних чоботях; то Уласик прийде й розповість про закордони, які там ляльки величез­ні, навіть очі розплющуються й заплющуються, а декотрі просто аж говорять «мама!», і сам Улас, бравий та мотор­ний, медалей тих на грудях, аж очі вбирають, одного разу (цур-цура, щоб ніхто не знав!) Улас дав їй почепити не­надовго одну медальку. Яке це було хвилювання, Пріся за­кам’яніла на місці, їй здалося, що вона сама не знати який герой!

Велика зайченківська родина аж рада була, що позбу­вається Свиридона. Хоч коли батько написав, що хоче ви­вчити хлопця на майстра, баба Гапка розгнівалась, а мама Юхимина заплакала. «Де ж пак,— казала бабка, штурхаю­чи рогачем у піч,— хіба на селі й не люди? А гріх од бать- ківщизни одбиватися. От розгнівається земля та й нікому хліба не дасть!» — «Цитьте, бабо,— мовила молода Юхими­на, яка й собі вешталася на той час по хаті,— гріх, коли не робити, а в роботі скрізь святе місце!» — «Мовчи ж і ти, Химо,— перебила мати,— коли матимеш своїх, тоді взнаєш, як із дітьми розлучатися!» — «Хватить ще, мамо, на вашу долю дітей!» — зареготала Юхимина, й тільки двері грюк­нули, дівчин сміх долинув уже з вулиці.

Свиридонові того дня годили всі гуртом. Навіть баба, з якою в нього були постійні напружені взаємини, й та ро­била спроби погладити хлопця по голові, а він, ще не на­вчений такої ласки, пірнав головою під стіл чи під піл. Малі діти, яких, як відомо, була повна хата, позносили Свири­донові всі їхні добра, щоб узяв на поїзд: котушки од ниток, засушених жуків з рогами, ляльки з прядива, оболонку ні­мецької гранати, скельця різнобарвні з німецьких пляшок, залізний орденський хрест на стрічці, шматок засохлого вишневого глею, дві надкушені грушки дички, жовтогаряче перо з хвоста закордонного півня, яке встигли вже вискубти зайченківські сміливці, і багато інших високоцінних речей.

Свиридон напочатку нітився, а потім увійшов у смак, погейкував на всіх, заявляв претензії на всі ласі шматки в хаті, аж доки знову серед ласки й благовоління не заро­бив раптового ляпаса за те, що вмив одного з малих скиб-

кою кавуна. Сяк чи так, а день минув, і Свиридон був гото- а вий до мандрівки. На голові мав стару батькову кепку, якою баба затуляла в комині,— кепку випрали й визолили, вона стала як нова. На плечі хлопцеві одягли піджачок Юхи- мини-молодшої, який їй пошито з німецького плямистого маскувального халата. Сорочка була червона, перешита з дідової старої й пофарбована крамною фарбою. Ніде прав­ди діти — ноги так і зостались босі, бо в родині Зайченків за час окупації цілком вивелися такі речі, як черевики, по­столи, не кажучи вже про чоботи. Була одна пара повстя­ників, а друга — чуні, склеєні з автогуми,— цим користа- лася вся родина в міру потреби. Через плече Свиридові по* чепили торбу, куди вліз кусень хліба, дві цибулини, сіль, п’ятірко варених картоплин, жменя сушених вишень, два вергунці, десяток горішків. Наспід хлопець умостив інстру­мент, зошит із малюнками кількох своїх конструкцій, та н усе. З-під кепки в Свиридона вибивався рудий кучер, м’який, як шовк, вогненний, як з печі: довго напередодні: мама банила йому голову лугом, материнкою, щоб пішла дитина між люди чиста й охайна, нехай бачать, що в нього мати вдома, а не мачуха!

Найтяжче було від’їздити Уласові. «Дивись сюди,— ка­зав полковник,— та в тебе з очей річки біжать! Оце так гвардієць, ще й з медалями. Ну, брат, цього од тебе не че­кав. Пам’ятаєш, ми з тобою про все домовились?» Зранку Улас почав збиратися. Він договорив одного з малих Зай­ченків— свого однолітка Микитку — стати за ад’ютанта до полковника, за що наперед віддав Микитці шкіряного поя­са, буденні свої чоботи, пілотку. Це були великі скарби для Микитки, і він заприсягався не зганьбити Уласового довір’я. Для початку Микитку було навчено, як повертатися по-вій­ськовому, як підходити з рапортом, як себе поводити в при­сутності полковника. За всіх серйозних обставин Микитка мусив стрімголов летіти до старшини Гейба чи рядового Середи, доповідати їм і виконувати їхні накази. Улас повів Микитку до комори, за якою було влаштовано душ, власно­ручно вибанив його та проінструктував, яка мусить бути чистота коло Василя Ивановича. Ще Улас виклав Микитцї все, що полковник любить, а чого бачити не може, що їсть, а до чого не доторкнеться, коли голиться, коли лягає і встає. Микитка виявився кмітливим, хвацьким і поворотким хлоп­цем, за що Улас обіцяв привезти йому ще й гостинця. Після цього Микитку було представлено полковникові.

Улас пішов прощатися з учителями, з якими не доведе­ться працювати, і, вибравши хвилину, коли учителька Оле­на Михайлівна проводжала його до воріт, закинув їй сло-

вечко про ученицю 4-го класу Вовченко Прісю. Вчителька, лагідно посміхнувшися, сказала, що він може не турбува­тися, все буде зроблено,— Улас тоді вистрибом подався геть, неймовірно зашарівшися од посмішки Олени Михай­лівни.

Із школи Улас зайшов до тітки Ганни. Тітка саме доїла корову, яка ніяк не хотіла стояти смирно, махала хвостом і намагалася перекинути дійницю з молоком. Улас подав корові шматок хліба, а тітка закінчила доїти й почастувала хлопця теплим молоком, од якого Улас придбав білі піняві вуса. Мала Галя ще спала, потім, зачувши Уласів голос, прокинулась, полізла до нього на руки й нізащо не хотіла відпускати з хати. Хлопець рішуче, як належало майбутньо­му офіцерові, пересадив Галю на тітчині коліна й вийшов, одмовившися од гостинців, які давалось на дорогу.

Улас був присутній, коли секретар райкому Павлов бесі­дував з Василем Івановичем на світанку після історії з По- лупенком. Павлов порадив полковнику придивитися до Се­мена Бойка, виховувати з нього собі заступника, а старого вчителя Феофіла Гавриловича попросити доглянути сіво­зміни, він знає не менше, як агроном. А тим часом повер­неться з армії справжній агроном, який район вивчив, ви­їздив по всіх колгоспах. Ще нехай полковник зверне увагу на молодого учителя Степана Тарасовича,— був на фронті, кандидат партії. На місце Карпа — на голову сільради під­казати людям Ганну Кравчину, ланкову,— вона, здається, сестра полковникової дружини?

Улас поглядав збоку на секретаря, який знає село вздовж і впоперек і кожну людину наче бере в руку, обма­цує, пригладжує, ставить,— і, мов уроджена, виглядає лю­дина на місці, де її ставиться. У Павлова були пухкенькі малі руки, вкриті золотим пухом, він гортав книжечку в чор­них палітурках і вичитував звідти прізвища людей, родин­ний стан, характери, нахили. Зокрема, щодо Зайченків, то секретар запитав, скільки в Юхимини дітей,— вона має всі підстави одержати звання Матері-героїні. Уласові одразу згадалася чорна землянка, кубло дітей, злидні і мати Юхи- мина — вічно заклопотана, жвава, добра,— так ось які бу­вають герої! Пересельців Павлов радив не шарпати, хай приростають до матерньої землі, а щоб це прискорити, не­гайно ж виділити їм садиби, по можливості з садом, почати ставити хати в кредит, залучити молодь до гурту, до гуля­нок. Коли полковник сказав, що двом родинам готових са­диб не вистачить, треба буде нарізати на порожньому місці, Павлов опреділив готову садибу з хатою вдові, а нарізати іншим двом, тільки зробити по-хазяйському: щоб і щеп для

них привезти з дослідної станції, допомогти впорядкувати, піде коріння їхнє в нову землю вглиб і вглиб. «Хай придив­ляються до колгоспу,— сказав Павлов,— їм багато чорного проти нас покладено в душі, треба сонечком, вітром, гро­мадою діяти!..»

Карпо далеко зайшов наперед, сховався в лощині, а діти все прощалися й не могли розлучитися. Чорногуз Халимон, до якого підходив Свиридон Зайченко й щось говорив йому, поклацав дзьобом, полетів назад. «На Єгипет швидко ру­шатиме»,— зауважив Свиридон, наче почувши цю звістку від самого птаха. Прісі мама наказала далеко не заходити, щоб бува приблудний собака не перестрів, і швидше вер­татися до хати.

Ось вони йдуть поруч неї, і серце її крається навпіл,— один бравий військовий з медалями на грудях, в шинельці наопашки, а другий із золотими кучерями — майстер. Ще хлопці не від’їхали нікуди, а Пріся вже бачить їх на зво­ротній дорозі: один генерал, а другий майстер над майстра­ми,— «здрастуйте,— озвуться вони до Прісі,— ну, як скаже­те нашій просьбі, кому руку подасте?» І Прісине серце солодко щемить, перший біль розстання карбується на душі,— скільки їх чекати — днів, місяців, років?

XXXII

Дарина часто згадувала день приїзду на шахту. Лукеря Павлівна стріла її радо й одразу заявила, що така жіночка обов’язково принесе щастя в хату. На цій підставі залиши­ла Дарину в себе аж до того дня, коли справді постукав у двері її син — загиблий і похований Дем’янко. Любу й Варвару Кіндрат Дем’янович на другий день сам одвів до гуртожитку і влаштував якнайкраще. Решту прибулих при­йняли організації, які їх вербували.

Дарина сиділа в чужій хаті наче засватана — чого вона тут і нащо вдерлася до чужого життя? Старий розповідав дружині, яку смерть прийняли невістка й онуки на Кіро- воградщині. Ніяких невістчиних речей не зосталося, «добре, що хоч Дем’янків портрет переховала,— сказала Лукеря Павлівна,— все-таки щось зосталося, бо в тому музеї на карточці наче чужа людина…» Дем’янка було знято коло шахти в ту хвилину, як вийшов після рекордної зміни,— стояв, засипаний квітами, й посміхався, дивлячись просто в апарат.

Та посмішка допомогла Дарині пізнати Дем’янка на по­розі дому, коли через тиждень постукав і прихилився до одвірка, побачивши її, чужу людину. «Ви, мабуть, Дем’ян- ко,— проговорила Дарина,— заходьте, будь ласка, й роздя­гайтеся, мама ваша пішла по пайок, а Кіндрат Дем’янович побіг до шахти, там привезли нову врубову машину…» Де- м’ян мав певну звістку, що батьки й дружина загинули, а будиночок спалено,— такі відомості, як і батьки про нього самого. Він зайшов, пізнаючи кожну дрібницю в кімнатах, скинув шинелю й сів до столу, зіперши голову на руки.

Ось прийшов батько й закашлявся од радості, ніяк не міг вимовити й слова. Потім Дем’яна сховали до темної кла­довки, коли побачили у вікно, що повертається Лукеря Пав­лівна. «Радість, радість,— гукнула їй з порога Дарина,— приходив чоловік, який знає про вашого сина!» Лукеря Пав­лівна кинула авоську з пайком і мовчки сіла просто на ган­ку. «Він живий?» — насилу вимовила дерев’яним язиком. Кіндрат Дем’янович кинувся підводити, намагаючись уник­нути її погляду. «Не одвертайся,— суворо наказала стара, ще й тупнула ногою,— ви так мене вбити можете!»

Тут і з’явився Дем’янко з кладовки, він убрався в крей­ду, і Лукеря Павлівна машинально почала чистити йому гімнастерку на спині, оббивати рукою, а він тулився до материних грудей, некажучи й слова. «От мамій, — ска­зав батько, — тебе ніяка війна не переробила, мамій, та й годі!»

І Кіндрат Дем’янович взявся оповідати, як до їхньої шахти спустили дослідний зразок врубівки, щоб перевірити продуктивність,— наче тільки вчора він розлучився з сином і більше йому ні про що говорити.

Доки селище дізнавалося про щастя, яке прикотилося до двору старого Кривохижі, доки збігалися до нього роди­чі, знайомі, друзі,— сам Дем’ян зажурено сидів біля столу, поховавши надії про дружину й дітей. Поступово кімната виповнювалася й виповнювалася родичами, поприходили батьки підпільників, кинутих до шахти, цікавих прибилося повен двір. Лукеря Павлівна відчинила й вікна, щоб усі могли почути Дем’янка.

Його кидали до шахти, коли яма встигла вже проковт­нути багато жертв, і ніхто не вмирав розчавлений, безсло­весний! Ледве тримаючись на ногах од тортур перед стра­тою, чоловіки й жінки підбадьорювали одне одного й шко­дували, що руки їхні поскручувано колючим дротом,— уже б вони показали катам. Він пам’ятає кожне слово, ви­мовлене над шахтою,— хто співав, хто гукав до безмовних руїн шахтних будов про помсту, хто плював у вічі фаши­стам, а хто підтримував кволіших: «Нічого, шахтарі,— во­станнє спустимось під землю з вітерцем!»

Дем’янові руки не були зв’язані, як і в декількох інших, замучених до півсмерті,— гестапівці вважали їх безпечни­ми. В останні секунди відчув, що не може чекати, доки його підведуть до дірки в землі й штовхнуть на дно шахти, ве­ликий гнів налив жили міццю, він гукнув: «Смерть німе­цьким загарбникам!» — і скочив до безодні, не чекаючи до­торку катової руки. Він знав, що слідом за ним полетить граната, увесь зіщулився, серце стислося. Ударився об стін­ку, блискавично подумав, що не долетить, а десь прилипне до стіни купою потрощених кісток і м’язів.

Раптом ноги його черкнули об трос, що, намертво затис- нутий руїнами копра, звисав у шурфі, певно, до самого дна, де вибухнула кліть із толом. Автоматичним рухом відповіло тіло на доторк троса: руки й ноги схватилися за нього, й Дем’ян закричав від пекучого болю в долонях і на литках. Проте, загальмувавши падіння, витримав біль і завмер на тросі, обнявши його закривавленими руками, щомиті че­каючи згори гранати або вагонетки.

Трос під вагою тіла гойднувся,— значить, не доходив до низу шахти. Чекаючи, що вдариться спиною об стіну, Дем’ян відчув за собою порожнечу й збагнув, що доля по­силає йому порятунок,— це був старий штрек, яким під­возили колись до кліті вугілля, доки не перейшли на нижчі горизонти. Про цей штрек розповідав батько, працювавши там замолоду, і Дем’янко відчув під ногами землю, учепив­ся, поповз, і нервове його збудження вибухло сміхом. Чомусь ізгадав обличчя офіцера, який нагорі фотографував страчуваних, посварив йому кулаком і аж тоді загубив свідомість.

«І ви врятувалися,— сказала Дарина серед мертвої тиші в кімнаті,— вилізли тим же тросом нагору, щоб жити?»

Шахтарі раптом загомоніли, наче Даринин голос повер­нув їх до сучасного, один розповів, як витягали з шахти трупи героїв і нікого не пізнавали, як поховали на площі, думаючи, що й Дем’яна ховають. Дарина побачила крізь вікно Любу й Варвару, вийшла до них. «Ми думали — ви на заводі, Дарино…» — «Чого це людей зібралося стільки, нещастя яке?» — «Навпаки — щастя, син з мертвих повер­нувся!» Дівчата йшли щойно із зміни — працювали на еста­каді відкатницями — трохи змарнілі, стомлені,— «ходімо в степ, Дарино!».

Вийшли із посьолку, обминули терикона, повз шахтар­ські городи побрели далі й далі в степ. Зійшли у видоли­нок, за горою зникло селище й шахта, тільки вершечок чорний терикона витикався звідти. Кущі терну, глоду по­росли вздовж стежки, листя на них пожовкло й почер­

воніло, поруділо й посріблилося,— наче стояли кущі, пов­ні різнобарвних метеликів: то один, то другий, то вогнен­ний, то цитриновий, цілою купкою одразу зривалися з галузки й злітали до землі. Дарина торкнулася куща, й листя посипалося, як із рукава.

Дівчата посідали над глибокою балкою, де внизу на­кидано рудого каміння, й потихеньку заспівали. Як тут було красиво, на цім згористім місці! По сріблястому од полинів і віниччя схилу яру горіли червоно й оранжево кущі глоду. З-за гори долинув гомін, до балки спускалося кілька людей, і між ними старий Кривохижа з сином Дем’янком. Штрек, який врятував Дем’яна, тягся аж до цього місця й виходив у балку,— по штреку й виповз на волю Дем’ян, а не тросом, як це можна було припустити. Тут був вихід на поверхню, і шахтарі сперечалися, чи можна спрямувати сюди відкачувану з шахти воду, щоб загатити ставочок і завести для їдальні рибне господар­ство. Води за німців назбиралося в шахтах так багато, немов туди ринув цілий Донець. Гігантські помпи день і ніч вивергали на поверхню підземну воду, яка з ревом збігала на низькі місця, заливала городи, розмивала вули­ці. Коли б пустити її до цієї балки, от було б полег­шення й безпосередня вигода. «А коли штрек має спо­лучення з нижчими горизонтами,— сказав Кривохижа,— тоді перекачуватимемо води на власні голови?» Всі засміялися й вирішили — по-перше, опреділити інструмен­тальною зйомкою, чи є сюди з шахти похилість, по-друге, обслідувати детально цей штрек, чи годиться він як річи­ще підземного потоку, що наллє балку водою…

До селища Дарина поверталася поволі, хоч думки її летіли на крилах. Варвара й Люба давно кинули її саму. Як далеко до Веселої Кам’янки!..

XXXIII

Григорко нарешті побачив, як добувається залізна руда і яких верховин мистецтва досягнув бурщик Стоколос.

Машина, яка ледве не переїхала в грозу Григорка, на­лежала саме тому бурщикові, знатній людині басейну. Він був дуже молодий, і його слава ще трохи муляла йому, змушувала триматися дещо напружено. Стоколос тікав од слави, як міг, але вона ступала за ним по п’ятах, завдаючи багато прикростей, зайвої метушні, забираючи вільний час. Коли б не Стоколосів здоровий глузд і відчуття гумору,— ота слава наробила б нещастя: йому не вистачило б часу для роботи й він загубив би рекорди.

А свою професію він любив, як свято працьовитих рук, кмітливої голови, завзятого характеру. Він розумів місце залізної руди в господарстві Вітчизни й думав не лише про свою шахту чи рудоуправу,— його обходив і видобу­ток басейну, і цілком зрозуміло, чому невдовзі його було обрано до Верховної Ради. Стоколос був витвір радян­ської системи виховання і тому, дізнавшися, що відстає шахта сусідньої рудоуправи, яка з ним змагається, не радів з того, а заїздив до бурщиків у хату чи в гуртожиток, починав довгу розмову про різні сторонні речі, доки, нареш­ті, доходив до істотного, або самі господарі не витримували й починали виправдуватись, що в них на шахті атмосфер не хватає, свердла не тим металом наварюють і не так заточують, відпалений забій ніяк не приводять до ладу і багато інших мотивів. Стоколос брав за барки компресор- щиків, примушував їх ремонтувати труби, давати відповід­не тиснення, сам перевіряв бури.

Він ніколи не рахувався з вільним часом, коли треба було показати нові методи майстрам. На цей раз запро­сив бурщиків до себе в забій, взяв Григорка. Хлопець прожив у Стоколоса кілька днів.

Родина знатного бурщика складалася з нього самого й молодої дружини з немовлям.^Під час війни Стоколос пра­цював на Уралі, повернувся звідти одружений з білявою скреперисткою, яку навчав там бурщицької професії й між ділом закохався. Мав кімнату з кухнею, невеличкий город за будинком, молоді щепи, машину емку, яку йому подаро­вано на Уралі за виконання подвійного річного плану. Родинне життя Стоколоса було щасливе, якщо не рахувати тих подружніх бур, які йому влаштовувала сердитенька «хазяюшка», коли чоловік вертав із чергового на свою честь банкету й треба було струсити з нього зайву славу, щоб повернути Стоколоса на землю. Після чого жіночка сідала плакати, а славний на всю країну бурщик стояв перед нею на колінах, благав показати йому «козарлюгу Стецька», якого завтра ж понесе в шахту, щоб привчати змалку до батькової професії! Мамій Стецько — «Стьопушко», казала ма ги — лежав на теплій лежанці, охоронюваний Григорком, і однаково легко запихав до рота пальці правої руки чи лівої ноги. «Альоша,— казала дружина,— коли ти будеш його так термосити, я віддам Стьопу до дитячого будинку, а сама з тобою візьму розлуку!»

Стоколос працював артистично.

Він кидався на стіну залізної руди, притискав до неї пневматичний свердел, який джеркотів, наче кулемет, три­мав його руками, приймав на груди, повертався боком, підставляв спину, упирав перфоратор на стегно, знов під­хоплював на плече,— кожен м’яз працював, здавалося, що бурщик танцює надзвичайного ритму танок, хоч Стоколос не витрачав марно жодного руху. І назовні праця виглядала такою легкою, що Григорко не втерпів, попро­сився потримати. Перфоратор трохи не вирвався у нього з рук, свердел заверещав, Григорко аж зігнувся, не знаючи, що робити. Стоколос засміявся й при світлі шахтарської лампи видався хлопцеві значно старшим, ніж на поверх­ні. «Одна бурка готова,— сказав бурщик-гість,— давайте, Олекса Матвійович, другому…»

Григорко став свідком справжньої школи буріння,— Стоколос показував місце кожної бурки, напрям сверд­ла, глибину шпура, найвигіднішу для вибухової дії. Він показав станок, який допомагав працювати одночасно кількома перфораторами, пояснив систему заточки сверд­ла, новів до іншого забою, щоб переконати, як бурщик пови­нен економити хвилини. Тим часом у першому забої зробили відпалку, себто вибухом обрушили руду, й по штреках ви­разно запахло пороховим димом, наче з поля баталії.

Бурщиків-гостей було коло Стоколоса троє: літній ста­течний уралець, який приїхав до Криворіжжя позичати досвіду з тим, щоб разом і викликати Стоколоса на змагання; бурщик із Первомайки, де шахт путніх ще не було, самі «шахтьонки», проте люди зібралися путящі, з гор­дою думкою про здобуття прапора першості; комсомолець- бурщик із сусідньої рудоуправи, де відбудовувалась най­більша шахта басейну й готувалася стати цілком комсо­мольською. «Ну, давай, друг Алеша, по-нашему, по-ураль- скому!» Стоколос дивився, як бурить уралець, і підморгував до своїх,— мовляв, який ведмідь ломить. «Ведмідь,— сказав уголос,— машинку поламаєш, Пал Палич!»

Пал Палич стояв, упершися міцно ногою об породу, другу зігнувши в коліні, бурив, притиснувши перфоратора до грудей, під гострим кутом догори, часом давав холостий хід свердлові, щоб висипався з бурки гарячий пил. «Ха- рош,— сказав Стоколос,— тільки примічай, Пал Палич, що ти не ведмедя береш на рогатину, треба гратися в роботі, одні м’язи працюють, другі спочивають, хай цілу зміну однаковий жар!»

Пал Палич кінчив бурку, скинув з руки брезентову рукавицю, витер піт, який набігав на чоло не через робо­ту, а од хвилювання: «Организуемся, Алеша, я вижу, что не только в бурении дело,— у тебя вся постановка науч­ная!»— «Звичайно,— скромно озвався Стоколос,— бурщик мусить тільки бурити, щоб йому завжди готовий забій, свердла й воздух…» Уралець глянув на Стоколоса, на його зовні не дужу постать і раптом обняв, притулившися боро­дою до юнацьких уст,— «спасибо, друг Лексей Матвеич, вот как Криворожье с Уралом одно дело раздувает. Все свершим, дрожи, земля,— рабочий класс идет!»

Взявся бурити й другий гість шахти Стоколоса — Ничи­пір Корж. Його всі називали дідом, хоч йому ще далеко було й до сорока літ. Так перем’яла й випекла його ні­мецька окупація, що голова стала сіра, мов сіллю поси­лана, тіло худе, кощаве, спина зігнута в дугу, і тільки товсті пишні вуса не мали жодної сивої волосинки, кусти- сті темні брови нависали над молодими й добрими блакит­ними очима. Корж нагадував зовнішньо Дон Кіхота ³⁰ з ма­люнків Доре³¹ — високий, з довгими руками, з тонкими ногами й запалими щоками. До всього — він мав низький голос, майже октаву, за нього досі не могли помиритися два гірницьких хори. «Дрижи, земля,— сказав Корж, беру­чись за ручку перфоратора,— робочий клас іде!»

йому сподобався вислів Пал Палича, він повторив його кілька разів, легко перекриваючи могутнім голосом скре­гіт свердла. У Коржа був свій стиль роботи,— злість і не­нависть, наче не руду бурив, а розстрілював з автомата гітлерівців. В той час, як Стоколос бурив легко, весело й спортивно, Корж навпаки — наче сіючи смерть, наче добу- рюючись до серця ворога, схованого за брилою руди, його очі загорілися недобрим вогнем, щоки зблідли. «Еге,— ска­зав Стоколос,—так не годиться витрачати нерви, вам, діду, не вистачить їх і на зміну!» — «Вистачить,— глухо відповів Корж, одвернувшись од товаришів,— злості у мене виста­чить на все життя!»

Це була щирісінька правда, і про це знали всі в басей­ні, бо Ничипір Корж був людина відома й помітна. Коли він проходив уздовж Саксагані з рудні до рудні, так вико­ристовуючи свій час відпочинку, працівники шахтоуправ виглядали у вікна халупок, де на той час іще тулили­ся, й весело казали: «О, вже вийшов наш свекор на реві­зію!»

Корж заходив на територію шахти, як до себе в хату, й горе було стрітися йому на дорозі без діла чи з неробо­чим виглядом. Свекор невинненьким голосом запитував жертву, як вона себе почуває і чи не треба їй на курорт,—• курорт він вважав лайливим словом, йому одповідали, що почувають себе добре, до моря не збираються. «Не зби­раєшся?!— гриміла тоді Коржева октава.— На самій шахті курорти влаштовуєш? Того тижня приходив — шах- та лежала, сьогодні приходжу — вона ще не встала! Залізо нашій країні треба?» — «Діду Корж,— казала жертва,— ви потрусіть інженерів, що так помалу вили­вають воду з рудні!» Корж ішов до смокової станції, й там гримів його голос про «казна-батька яке хазяйнування», коли праця не посувається, результатів не видко…

Краще було не одповідати свекрові, мовчки слухати за­уваження. Тоді він м’якшав, ще й ставав поруч допомага­ти. Не дай же бог було запитати в нього новій людині, на якій підставі лізе із своїми порадами! «Ось мої права,— вигукував тоді Корж тим оглушливим голосом, за який і йшов спір про його долю між хорами,— мої права, ще й документи!»

Він зривав геть спецівку, яку носив на голе тіло, й ки­дав її під ноги, а збитий з пантелику новак бачив груди й спину Коржа, списані такими смугами й шрамами, що шкура здавалася пошитою з сотень клаптиків і така тонка, наче з неї ось-ось мали вистромитися ребра й кістки.

Ці знаки уваги окупантської влади Корж набував по­ступово, в міру того, як стикався з її наказами йти працю­вати, добувати руду. Перший раз його одмолотили на поро­зі хати, коли він сказав собакам-поліцаям, щоб не дуже пнулися, бо гила з них випнеться. Ще його били на подвір’ї шахти, щоб дати науку виставленим поруч молодикам, яких зігнали на роботу. Корж лежав уже аж чорний, м’ясо висі­ло шматками, проте голос його чути було далеко від місця екзекуції,— «гарно б’ють, песиголовці, надивляйтесь, хлоп­ці, як нас б’ють, щоб і ми ж їм отак віддячили!».

Тепер він ходив скрізь, до всього було йому діло, Сто- колоса дуже шанував і полюбляв говорити, що коли б не Стоколос та не він, Корж, то басейн заснув би. Секретар міськкому партії, який часом стрівав Коржа то на Пер- вомайці, то за п’ятдесят кілометрів — на іншому кінці ба­сейну, підвозив його на газику й дорогою казав: «Ну, як, товаришу будильник, будите Кривбас?» — «Ви не смійтеся, Іване Марковичу,— одказував Корж, що пишався із свого знайомства з секретарем,— вам згори не так і видко, бо у вас цифри багато. Ви тільки й знаєте великі шахти, а наша Первомайка вам за колгосп править!» Секретар переходив на серйозну розмову й питав Коржа, чому він досі не в партії. Корж нітився й м’яв у руках шапку. Од великого хвилювання голос його зовсім губився, він од- повідав шепотом. «Бачите, Іване Марковичу,— казав Корж,— перед війною я був уже зовсім підготував себе до вступу в більшовицьку партію, а за німців я зробив велику й велику похибку…» — «Яку?» — питав секретар, знаючи відповідь, бо те, чим карався Корж, знали всі. «Я не боровся з німцями,— відповів Корж, похиливши го­лову,— не пустив ні одного ешелону під укіс, не працював у підпіллі,— мене ніхто не приймав на таке діло через гарячий мій характер…» — «Але ж я чув, що гітлерівці так і не примусили вас працювати на себе?» — питав секре­тар. «Велика наука,— недбало одказував Корж,— били дурну спину, щоб міцніша була!..»

«Так он як у вашому колгоспі бурять!» — сказав жар­тома Стоколос, коли Корж почав другу бурку. «Що, може, й вас їдять заздрощі?» — прогув Корж, притискаючи до гру­дей перфоратор. «У них шахта універсальна,— сказав бур- щик-комсомолець,— побурив, побурив, а тоді драбинкою виліз і на сонці погрівся…»

Всі зареготали, бо картина уявилася справді смішна, й перший оцінив її сам Корж. «Отак ти мене, Ваню, й тоді одбрив, хай тебе тричі курка хвицне!» «Тоді» — означало за німців, коли Корж між двома поліцайськими прочу­ханами заявився до Вані Хіврина й вимагав прийняти його до підпільної організації.

Хіврин сидів тоді у садочку з гітарою, на грифі прив’я­зано величезного блакитного банта, поруч лежала на тра­ві білява Груня. Ваня ліниво пощипував струни, прока­зуючи юнацьким тенорком: «Выхожу один я на дорогу…»³²—■ «Ви помилилися, дядьку Корж,— сказала тоді Груня,— хіба Хіврин подібний на підпільника?» А Ваня засміявся, мов відро води вилив на Коржа, й проказав далі: «Сквозь туман кремнистый путь блестит…» — «Бачите,— показала Груня,— гітара та дівчата, серйозне йому й у голову не лізе!» Ваня підморгнув Коржу потай од дівчини: «Ночь тиха, пустыня внемлет богу…» Груня з серцем зірвала з гітари бант і жбурнула геть: — «Що ви хочете од фізкуль­турника?!» Ваня скочив на ноги, на повний голос доспі­вав: «И звезда с звездою говорит!»

Ничипір Корж міг переконатися, коли б не пішов од­разу геть, вже який раз наштовхуючись на Ванину упер­тість,—що Грунине роздратовання не було удаване. Вона того дня теж чинила останню спробу переконати Ваню зро­бити для неї те, чого добивався й дядько Корж,— прийняти до підпільної організації.

Ваня розумів, що Груня не має доказів його підпільної праці й ще менше може уявляти, що її Вапічка і е той легендарний центр, який завдає німцям стільки клопоту. Вона щирим дівочим люблячим серцем розв’язала для себе цю тайну й вимагала, щоб Ваня дозволив їй стати поруч у боротьбі. Ваня не мав права признаватися й не признався Групі про своє подвійне життя: для всіх — колишній фіз­культурник, службовець приватної німецької будівельної фірми, а для небагатьох — єдиний зв’язковий суворо закон­спірованого підпільного штабу. Ваня не мав дозволу ризи­кувати — ні життям коханої дівчини, ні справою, яка лежа­ла на його плечах. Ним керувало аж ніяк не його почуття до Груні, страх за її життя, що було йому дорожче од життя власного. Груня ж, зневірившися в допомозі, відхиливши Ванину пропозицію почекати, доки він нібито роздобуде зв’язки з підпіллям,— сама ринулася в вир антигітле­рівської дії, й коли Ваня дізнався про це — було вже пізно.

«На,— мовив Ничипір Корж,— покажи, Ваню, як бу­рять на вашому гіганті!» — «Не бійся, товаришу Хіврин, це дід із заздрощів, що ваша шахта даватиме більше, ніж його колгосп!» — «Я знаю, Олексо Матвійовичу, дядька Коржа,— одповів Ваня, стаючи бурити,— недурно ж його всі називають свекром!»

Хіврин бурив спокійно, витримка й спокій були його найбільш розвинені риси характеру,— Стоколос тільки ко­ротенькими репліками зауважував неправильний напрям, зігнуту спину, рвучкий подих,— Хіврин одразу застосову­вав усі поради, й словом не показуючи, що їх чує.

Він за роки підпілля виріс і змужнів, горе втрат загар­тувало характер, він відчув, що Кривбас, від імені якого вів боротьбу з окупантами, цілком заполонив його істоту. Ваня Хіврин міг би тепер поновити працю фізкультурного тренера або стати за викладача спортивної справи,— на­томість пішов до рудоуправи, допоміг зводити стіни, на­бувши знань будівника, потім чорноробом розтягав непо­тріб із захаращеного подвір’я шахти, прокладав шпали й підводив рейки до естакади, був монтером на смоковій машині, яка виливала з шахти воду. Тепер підійшов час лізти до забоїв,— Іван Хіврин організував із комсомоль­ців кілька бригад підземної кваліфікації: бурщиків, скре­перистів, кріпильників, і сам потягся до спеціальності, яка лімітувала видобуток руди,— став свердлієм, бурщиком.

Григор, дивлячись, як Хіврин працює, твердо вирішив для самого себе, що попроситься до нього в помічники й присвятить життя руді. «Візьміть мене в комсомольську шахту»,— сказав Григорко, нахиляючись до Ваниного вуха, ударившись носом об твердий край гірницької каски.

Так само до Йвана Хіврина тулилися юнацькі душі й під час підпілля. До його організації входило більше сот­ні людей, і напочатку він дійсно був зв’язковим штабу, який складався з двох товаришів, залишених на підпіль­ну роботу відповідними партійними установами.

Одного разу, з’явившися до штабу по накази, Хіврин щасливо уникнув засідки, яку поставила німецька поліція в хаті, де жили штабісти. Куди вони поділися — благопо­лучно втекли чи потрапили до пастки, Ваня так і не дізнав­ся, а, опинившися без керівництва, мусив був перейняти його на себе, щоб не завалити діла, так гарно організова­ного досвідченим штабом. Тільки одного не міг попередити Іван — арешту Групі.

Груня була одиначка у мами-вчительки. її врода, то­вариський веселий характер та мамина гостинність спри­чинилися до того, що квартиру їхню завжди переповняла молодь — хлопці й дівчата, які приходили вчити лекції (Груня кінчала десятирічку), співати, танцювати під па­тефон, сповідатися Груниній мамі, репетирувати п’єсу до шкільної вистави, закохуватися одне в одного, розчаро­вуватись, переживати зради й лагодити сварки.

Мама з донькою були добрі приятелі й трималися ціл­ком на рівній нозі: щось безконечно товариське й молоде уміла створити навколо себе маленька вчителька. Коли Груня, зневірившися в тому, що Ваня їй допоможе, сама почала шукати зв’язків із підпіллям, мама її ходила мов опущена в воду. Для неї донька була наскрізь прозо­ра, вона бачила кожний порух її стривоженої душі, але між ними з дитинства Груниного повелося не питати нічо­го й не втручатися, доки не буде на те дозволу.

Груня довірилася одному хлопцеві, який приходив, щоб дивитися на неї закоханими очима, і хлопець зізнався їй, що їх п’ятеро і вони почали дещо робити — змонтували радіоприймач, розповсюджують зведення Радінформбюро і, поступивши з таємною метою до ремонтних майстерень, лагодять німецькі воєнні приймачі так, що вони псуються, ще не доїхавши до фронту.

Груні це сподобалось. Вона запропонувала назвати п’я­тірку дзержинцями на честь видатного борця з ворогами революції. Взяла участь у розповсюдженні літератури, сама склала кілька хвилюючих закликів до народу, щоб не корив­ся німецьким окупантам. Мама якось принесла з базару листівку, писану Груниною рукою друкованими літерами, й удавано байдуже сказала: «Доню, коли пишеш про Антея ³³, то не пиши Антій, бо люди подумають на якогось Антона!..»

Багато разів потім згадувала мати, як захвилювалася Груня, як вибігла до себе в кімнату в сльозах і крикнула мамі, що та шпигунка. Потім попросила принести їй порош-

ку од головного болю, і ділу ніч мати сиділа у доньки на ліжкові, просячи її,— не відійти від діла, ні, на це вона не зважилася,— просячи Груню бути обережною, не тримати вдома нічого компрометуючого, придивитися до спільників, чи всі ж вони такі надійні.

Груня цілком резонно переконувала маму, що та не взагалі проти боротьби з окупантами, а тільки проти того, щоб ризикувала життям її одиначка, нехай хтось інший діє, ми прийдемо на готове. Мама вдесяте плакала, а Груня рухом дорослої гладила її по голові й пригадувала собі, що дійсно одна людина справила на неї негарне враження: на нараді, замаскованій під вечірку, та людина пила горіл­ку, говорила дурниці й навіть полізла до Груні обійматися Другого дня цей скандал було полагоджено тим, що людина прийшла вибачатися, але знову ж таки не сподобалася Груні, бо почала малювати жахи, які на них чекають на випадок провалу. Сказати мамі про цей факт чи промовча­ти? Натомість Груня солодко заснула, так і не прийнявши руки з маминої голови, а мати просиділа з розкраяним серцем до ранку, надивляючись при світлі нічника на дочку…

Коли Груню було заарештовано, Ваня Хіврин прибіг до її матері, вперше знехтувавши справу заради кохання. Вчителька на диво говорила з ним спокійно, зауважила необережність його появи в скомпрометованій квартирі, запнула великою хусткою, дала спідницю й вивела через сусіднє подвір’я, немовби молочницю, яка приносила молоко.

Груня сиділа в гестапо недовго, бо вся група дзержин- ців була вже за гратами, крім того одного, який прова­лив справу й закопав людей. Ваня Хіврин мав приємність побалакати із зрадником, якого було захоплено за його наказом. Негідник нічого не приховав, він теж був із дзер- жинцями, але чудом залишився на волі, й висловив припу­щення, що провалила всіх Груня. Ваня мав детальні відо­мості про дії зрадника й наказав розстріляти його, а трупа підкинути на вулицю, де містилася поліція. Цим Хіврин від імені організації кидав виклик окупантській владі, всіх поставивши на ноги для визволення з тюрми дзержинцїв.

Підпільники були готові до того, щоб напасти на варту, яка поведе заарештованих до урвища, де звичайно від­бувалися за гітлерівської навали страти. Дата була відома, але справи на фронті підстебнули поліцаїв, і вони провели акцію на день раніше.

Після звільнення рідної землі Ваня прийняв до себе Грунину матір і став їй замісто сина, а вчителька ще тісніше оточила себе школярами, виховувала дитячі душі подібними до її незабутньої Групі.

«Годі,— сказав Стоколос,— порядні бурщики без тор- мозка в забій не лізуть, а нам, туристам, пора й нагору!..» Він мав на увазі сухий сніданок, який беруть із собою під землю і який зветься в басейні «тормозком».

На поверхні сліпучо сяяло сонце. В нарядній пороздя­гали спецівки, гумові чоботи, одягли своє, умилися коло кранта надворі й пішли — Пал Палич із Коржем пити пиво до знайомої кіоскерші, Стоколос — до управителя лаятись з приводу помічених у шахті кволих темпів, а Хіврин з Григорком — впрост через балку до комсомольського гуртожитку.

Дорогою Григорко розповів Хіврину свою біографію, де його батько, хто був дядько, як ставиться до Мусія Гандзі. Хіврин мовчки слухав, зрідка поглядаючи на Гри- горка, дивуючися, як мало змінило життя цю дитячу душу. «Ми тебе приймемо,— нарешті значущо сказав Хіврин,— а ти виправдай наше довір’я. Все?» Григорко хотів пока­затися Хіврину статечним і дорослим, прокашлявся бас­ком, пригадуючи слова, які має вимовляти безмежно вдячна людина, і в останній момент раптом сьорбнув но­сом од великого зворушення, а Хіврин побачив, що й очі у Григорка на мокрому місці.

Переходячи через селище, Григорко з Хівриним стрі­ли не кого іншого як веснянкуватого Свиридоиа Зайчен- ка в червоній сорочці, плямистому піджачку, з рудим ку­чером з-під батьківської кепки. Поруч Свиридона йшов батько, трохи схожий на сина, й ніяково посміхався від того, що нащадок такий яскравий. За Свиридоном бігло безхвосте собаченя, пригріте дорогою. Григорко, прожив­ши в Зайченків стільки часу, звик вважати Свиридона за рідного, простяг руку, щоб поздоровкатись. За пазухою в Свиридона щось захарчало, й великий чорний дзьоб клюнув Григоркову руку, виткнувшися з-під одежини,— Свиридоп устиг пригріти й ворона. «От лиха година,— сказав старший Зайченко,— з таким хазяйством його в цирк приймуть, а не до ремісничого училища!» Свиридон заспокоїв ворона й звернувся до Григорка: «А ми з дядь­ком Карпом одвезли Уласика до Харкова вчитися на охви- цера, а я житиму в гуртожитку, а дядько Карпо стрів нашого старосту пана Гандзю…»

Пазя Банатівна ніколи не чекала, іцо житиме в такій гарній садибі, в готовій хаті, за двором садок і левада,— аж мама Палагна впала навколішки перед порожнім ще кутком, де звичаєм мали висіти божі образи, й багато-бага­то поклонів сотворила небесній силі за благодійність. Пазя вирішила з Юрком Цапенюком, її нареченим, що Весела Кам’янка і є оте найкраще місце, про яке мріялося доро­гою, навіть зустріч перед селом із дівчиною, котра пішла до Києва, досі була предметом обговорення між пересельця­ми. Правда, ніхто не мислив, що на Радянщині колгоспом можуть керувати справжні полковники,— де ж пак, за Поль­щі полковник суща фігура, йому тільки воєвудство в руки!

А тут люди прості, до кожного можна підходити без по­клону, а вже щоб комусь цьомкати руку, хай бог боронить. Все гаразд, і мама кажуть, що в цих краях можна розба­гатіти, добра надбати, тут чесна праця дає великий зиск, проте в Пазинім серці занозилася скалка, тонюсінька, мов комариний ніс, і ятрить, і смикає — гей нариває і в жар кидає.

По секрету мовити — Пазя ревнувала Юрка. Та хоч би до кого, а то до Юхимини Зайченкової, яка працювала в ланці, перейнятій тепер від Ганни Горпиною-партизанкою! Пазя була біленька, ніжношкіра, од сонця затулялася, щоб не напекло, ручки мала делікатні, бо мама їй нізащо не давала чорної роботи: трохи вишити, помережити, напрясти, квіти доглянути, колись там пиріжка спекти. А мазати, за­ступом копати, в гною бабратись — цього Пазя мало торка­лася. Можна сказати, виросла князівна, хоч до палацу одвозь, і гарна, слухняна, побожна, письменна. Що він, отой вар’юватий Юрко, знайшов у Юхимині, бігме, не вга­дати!

Такі, як Зайченки, в них на Холмщині числилися жеб­раками, а Юхимині там один шлях — у найми довіку. Пазя ставала перед люстерком і затоплювала очі в нього на свою вроду. Ні, хіба в Юхимини є таке біле личко? Такі мали­нові уста? Така файна сукенка? Чому ж Юрко вже не її пасе очима, а Юхимину? Пазя довго міркувала й виріши­ла, що Юхимина причарувала парубка косою, яку викла­дала вінком на голові, мов червоного золота корону.

Юхимина була маленька, обличчя мала темне, заціло­ване сонцем, руки — шкарубкі й порепані од важкої роботи, ноги — подряпані об стерню, побиті об грудки. Вона не ходила, а літала, не танцювала, а казилася, не працювала просто, а обов’язково за двох, за трьох!

Ланка складалася з неї, Юхимини, двох сестер — доньок ^ колишнього голови созу дядька Ивана — ївги та Люби, Па­раски, яка оце вибилася з дівчачого гурту, одружившися з І’рицьком, та лайкової Ганни, котру вл<е обрано на голо­ву сільради після Карпа. Замісто Ганни стала Горпина, ось тільки місце Люби гуляло, вона переїхала в Донбас. «Доки знайдемо когось до душі, — казала нова ланкова, — наша Юхимина працюватиме за себе й за Любу…» — «Авжеж,— з охотою гукала Юхимина, бігцем несучи двоє відер води на буряки й по дорозі хлюпнувши водою в обличчя флегма­тичної ївги,— як захватимо на третю швидкість, тільки паль­ного підсипай!»

Ланка знала, що Юхимина записалася на зиму до трак­торних курсів і заздалегідь засвоювала технічну терміно­логію. На вечірках, які одбувалися доки що просто неба на подвір’ї майбутнього Будинку культури під електричною лампою, Юхимина вславилася як найкраща танцюристка. Коли вона ставала за парубка (цього добра на селі гостро бракувало!), вела якусь дівчину до польки, то після одного, другого кола нещасна дівчина просилася на волю, а Юхи­мина, мов біс який оселився в її ногах, тільки радісно ре­готала й гукала до музик грати швидше.

Юрко, потанцювавши з Пазею, підходив тоді до Юхи­мини. Він був стрункий, чорнявий, гарний, і вперше Юхи- мині перехотілося дуріти, як завжди вона витівала з паруб­ками,— натомість чинно пішла в танець, і навіть щось схоже на сором’язливий рум’янець почепилося до щік…

ГІазя, знехтувавши мамину заборону, прийшла за кілька днів до ланки, яка підпушувала буряки, прийшла й попро­силася прийняти її замісто Люби. «А не боїшся сонця?» —• запитала Горпина, поглядаючи на панночку Пазю. «Стри­вайте,— мовила молодичка Параска,— вона ж одноосібни- ця! Спершу нехай до колгоспу вступають, а тоді приймати­мемо!»

Але Пазя, змучена душа якої вже третій день боліла, не бачивши Юрка, не могла чекати, доки її мати доросте до колгоспу,— мовчки взялася працювати, не звертаючи вже уваги на те, чи сонце припікає її личко, чи ні.

На кінець робочого дня Пазя дочекалася й Юрка, котро­му треба було чогось проходити повз бурякове поле, і Юрко буквально онімів, пізнавши в складі ланки й ніжну лілею, як він сам її називав, мамину мазунку Пазю. «Проходь, проходь,— гукнула ланкова,— багато вас, прогульників, вештається!»

Юрко став з’ясовувати, що йде на край поля, де батько з бабою, Сафат Мицько та Пазина мати Палагна огляда-

іоть землю, що їм виділяє колгосп. «Це ви через Пазю та­кого гака дали? — запитала Юхимина, яка мала підстави думати інакше.— Близенький світ,— не втрапиш на обід!» Пазя не підводила очей на Юрка, статечно колупалася в землі, стоячи навколішках, аж Параска ляснула її по руці: «Обережно, не мни гички!»

Юрко пішов, спостерігши, що Пазя на нього не глянула, а Юхимина обхлюпала водою, коли попросив напитися. Справді, нащо здалося оте одноосібне поле? Мрія з недав­ніх пір піти на зиму до тракторних курсів, там учитиметься Юхимина,— взагалі, годі заглядати до батькових рук. Це не Польща, тут кожен сам по собі багатий, аби тільки не лінувався робити!

Вони дістали гарне місце під садибу — поруч Мицька, гуртом заходилися опоряджати. Найперше — обкопали ро­вом, а товариш полковник зробив вигляд, мов нічого не по­мітив,— Юрко зрозумів, що він не схвалює ровів. Прийшла будівельна бригада, викопала ями для глини, заходилася коло хат. Юрків батько й старий Мицько бідкалися, що не подужають гарного житла, нехай за кілька років, як обжи­вуться. «Сяку-таку напинайте,— казав Юрків батько брига­диру будівельників — одноногому Шевченкові,— аби грішну голову накрити, бігме, не надбали копиталу!» — «Ат, дурне сало без хліба,— сердився Шевченко,— щоб ми та свою фір­му ганьбили?! Возз’єдналися цілим народом, треба ж ро­зуміти!»

Юркова родина складалася з батька Михайла, якому йшов шістдесятий рік, трохи молодшої матері, з клятущої баби, батькової мачухи, та з двох малих дітей од Юркової сестри, яка загинула через бомбу, а чоловік її — ще у поль­ському війську. Був старший брат, не повернувся з німе­цької каторги. Отже, робітників у родині — він та батько, а мати нехай встигає порати онуків. Свекруха ж у хаті, та ще й нерідна, була тим нещастям, яке терпіла родина гур­том уже чимало років. «Я — гнів господній,—гукала свек­руха напідпитку,— через мене рай заробите в бога та й мене грішну порятуєте своїми молитвами!» І не раз старий Ца- пенюк кидав ложкою об стіл, вибігав із хати, щоб бути по­далі од гріха. У себе на Холмщині вона пересварилася з ці­лим хутором. Навіть дід Іван, батько Палагни Банатової, увесь тремтів, коли чув її голос,— а він же колись і сватав­ся до неї замолоду.

Добре Пазі, що має таку гарну маму, смирного діда та калічку-брата Леся. Оселилися на готовому, Пазя вже пі­шла й до колгоспу, притьмом до найкращої ланки, її мама й слова не мовить упоперек,— схотіла донька до колгоспу, от і по всьому. Слова Сафата Мицька, їхнього старшого, часто спливали на пам’ять Юркові, коли думав про кол­госп,— «люди цим давно живуть, а ми новаки в державі…»

Він був справедливий чоловік, цей Сафат, насидівся по тюрмах і набрався розуму, шкода тільки, що старші діти його вимерли од тифу, зосталося троє малих, з них двана­дцятирічна Броня найбільша. Хто в нього робитиме? Бо скільки б сам не товкся на ниві, із злиднів не вилазитиме, без гурту не проживе. «А гурт,— казав сам Сафат,— залі­зо ломить. Чи не залізний був Гітлер, а де його діло? Ось об’єдналися цілою Україною, хто про це мріяв? Комуністам дяка й радянському народу!»

Юрко дійшов до поля, де одміряли їм власну землю, і здалеку побачив, як баба лежить хрестом на землі й го­лосить на цілий степ. Бригадир Семен Бойко, член прав­ління колгоспу, вийшов з пересельцями міряти їм ділянки. Семен стояв із великим дерев’яним циркулем, що мав рівно два метри міри; тут кінчалося колгоспне поле й починалися землі сусідньої артілі. Семен з’ясував новоприбулим, що їхні клапті будуть скраю, бо незручно тулити їх посеред гро­мадського масиву. Колгоспові треба розгін — і для трактор­них плугів, і для комбайна, і для сівозмін. Нехай ото пиль­нують, щоб бур’янів не наплодили, бо сусіди в них сердиті, одразу покличуть до суду.

«За що до суду, адже земля не їхня?» — запитав Ми­хайло, Юрків батько. «За те, що насіння з бур’яну до них на ниву полетить,— одповів Сафат Мицько, сумним зором оглядаючи одміряну йому смугу. «Ви не журіться,— зро­зумів його сум бригадир,— цього року ми вам ще й виоре­мо, посіємо, щоб було по-сусідському…» — «Бігме, не знаю, як упораю,— сказала Палагна,— ми з Пазею коби лиш коло хати встигли…» — «А їм цього й треба,— гукнула Цапеню- кова свекруха, давлячись слиною,—дайте їм пальця до рота, одразу в колгосп затягнуть!» — «Цитьте, бабо,— од- махнувся Мицько,— ви схотіли землі — люди одміряли. Схо­чете до колгоспу, я б вас ще й не прийняв!» — «Тату,— мо­вив Юрко,— ось їхня Пазя пішла вже до колгоспної ланки, щоб не гаяти часу. Не гаймося й ми…» — «Мовчи, хлопче,— перервав Юрка батько,— яйця курей не вчать! Спасибі вам, товаришу бригадире, що потрудилися на нас».— «Будь ла­ска,— весело озвався Бойко,— як хто що надумає — будь ласка!»

Семен пішов упрост через озимину, яка зеленим кили­мом доходила до чорної ріллі, пішов гарним партизанським кроком, наче поле його не мало меж, пішов, високо підніс­ши голову, гейби проходячи повз трибуни потомків,— і чим далі одходив, тим вищою здавалася постать, немовби ви­ростав перед очима холмщан на тлі вечірнього неба.

Пересельці посідали кружка, баба — осторонь. «От і від­ділилися од рідних людей,— сказав серед мовчанки Са- фат,— це за нами пуповина тягнеться до самої Холмщи- ни…» — «То одріжмо її!» — гукнув Юрко. «Проклинаю цю землю! — верескнула баба, ударивши кулаком перед себе.— Свою горьовану покинули чужим людям, а до нової й не обізветесь, наче вона нежива!» Сафат доторкнувся рукою до бабиного плеча: «А цитьте на милість божу! Ще ніколи, кажуть книги, не були ми з’єднані в одну громаду, як сього­дні,— Москва, Донбас, Закарпаття. То як же ми сміємо, приїхавши здалеку, не єднатися до гурту, окремитися з оцією смужкою?!»

Пазя прийшла пізно ввечері до хати, а мати вже сиділа заплакана, калічка Лесик тягнувся до вікна з книжечкою, намагаючися хоч трохи ще вловити на сторінки надвечір­нього світла, дід Іван майстрував помацки — стругав лож­ку. Дід ніколи не сидів без діла — плів рукавиці, робив ве­ретена, в’язав батоги, латав кожухи, а коли такого не при­носили,— бив сокирою байдаки й стругав ложки. «Слухай же, дочко,— сказав дід.— І ти, онуко…»

Пазя засвітила каганчика, і Лесик пересунувся з книж­кою до нього. Мати глянула на дочку, сплеснула руками,— Пазя змарніла за один день, де поділося її біле личко, ви- плекані руки! «Ми слухаємо вас, діду»,— мовила Пазя, сівши до столу й підперши голову рукою. Дід розповів про старого Сербиченка, немічного коваля, як він доживає ста­рість в теплі та шані, а без колгоспу мусив би йти попід­тинню. «Будете індивідуалами-одноосібниками,— провіщав дід Сербиченко,— не стане вам просвітку, все одно, що жа­бами орати. Буде врожай — ні з ким радіти, трапиться не­щастя — хто розрадить? Ходитимете серед людей, ніхто з вами не покумиться. Житимете край села, наче край світу…»

Пазя розповіла своїм, що вже працювала в ланці і взавт­ра піде, бо не хоче бути осторонь людей. Коли комусь хо­четься хазяйнувати самотужки, то нехай, вона піде від того геть. Ходила справа про Юрка, і Пазя не збиралася ним поступатися без боротьби, хоч би й Юхимині. Важко їй од незвички в ланці, та Пазя хоч і була мазунка, проте харак­теру не втратила, і нехай тільки хто потрапить їй у кри­хітні кігтики, той взнає почім що.

«Пишімо заяву до колгоспу,— сказала Пазя,— годі смі­шити людей!»

Дід радісно потакнув, бачачи вже себе шанованого від громади, мати Палагна почала голосити за коровою, що

візьмуть до спільної користі, а їй без корови тільки в яму, Лесик простяг Пазі книжечку, яку дід йому встиг принести; «Ось тут написано, що, крім молочної ферми, колгоспники тримають особистих корів». Це була брошурка про колгосп, і її прочитали зараз же вголос, як святе письмо.

Нічого стало чекати ранку, коли загорілося серце,— нехай темінь, нехай ніч. Пазя понесла перед себе заяву, згорнуту в дудку, наче свічку. Стільки в тім аркушику спи­сано їхніх думок і вилито сліз. Дід Іван сказав, що мусить сам нести, як статечна особа, щоб поговорити було з ким, бо Пазі може й слів забракнути. Та де там! Пазя аж ки­піла,— хто сміє думати, що вона нездатна змагатися! Нехай Юрко не сподівається, що його так пустить, віддасть Юхи- мині,— ще побачимо, хто кого!

Пазя йшла нічною вулицею просто на світло електричної лампки, яка правила їй за дороговказа. Од світла через два двори праворуч жила Ганна, а в неї — голова колгоспу. Пазя вибралась боса, як і повернулася з поля, ноги її лоско­тала трава, грудочки потрапляли між пальці, зашпортну­лася об кущ будячиння, але не було часу звертати уваги на ці дрібниці. «А що як Юрко випередив?» — подумала Пазя й почала майже бігти.

Великий іспит чекав на неї, коли добігала до смуги світ­ла од електрики: стрілася пара — Юрко з Юхиминою, які тихенько походжали осторонь гурту, що посходився до тан­ців. Пазі схотілося заплакати од нездійснених бажань,— боже, скільки випадає людині того ятру! Натомість Пазя з піднесеною головою мовчки пройшла повз суперницю, яка грайливо штовхнула її плечем, пройшла, навіть не глянув­ши на пару!

Юрко не витримав і гукнув їй услід, а що вона там по­несла, може, листа дорогого? Пазя зупинилася й повернула зарожевіле обличчя до зрадника: «Так, пане Юрку, той лист є дуже дорогий, ми просимо прийняти нашу родину до кол­госпу!» І пішла Пазя гордо й незалежно, аж Юхимина вслід їй заплескала в долоні. А Юрко й собі помчав додому за заявою, щоб не пасти задніх, та Пазя цього не побачила, зійшовши од електрики в темряву.

Коло Ганниного двору стріла парубка — високого, ладно вдягненого, він вільно підійшов до Пазі й заглянув в об­личчя. «Вечір добрий,— сказала Пазя,— товариш голова вдома є?» Почувши, що в неї надто термінова справа, па­рубок сам повів її до двору, легенько взявши попід руку…

В кухні Пазя застала Ганну, яка з запаленим віхтем у руці заглядала до печі, маленька дитина сиділа на при­пічку, голосно гукала до Ганни, щоб зняла на підлогу й пу-