Певно, на ціле життя пов’язалася в нього осінь із боями за Київ. Бездонне склепіння ясно-голубого осіннього неба увінчало нежарке сонце й одним однісінька пухка хмарина, яка то рухалась перед сонцем, і сонце ніяк не могло в неї закотитися,— то хмарка пливла за сонцем услід, і сонце ті­кало перед нею щодуху. У західному, східному кутку неба раптом починали схоплюватися часті грона білих ватяних димків, і згодом око стежило за ледве помітною рискою самольота, який кидався вгору, обходив низом, намагаю­чись вибитися з-під прицілів зенітної артилерії. Безперерв­но, наче під землею борсалися заковані вулкани, гула зем­ля, здригалося повітря й одлунювало в високому небі, як у дзвоні. Першого разу Василь Іванович оглядався на Київ, перейшовши Дніпро,— лишався Київ, мов видіння в ясному небі, на горах над Дніпром, і дивився їм услід, і очі міста пропікали гімнастерку на плечах. Вдруге—Василь Івано­вич підповзав по осінній примороженій траві, по піску, по мілкій воді, ламаючи собою крихкий, молоденький льодок, боявся підвести зір на близький правий берег Дніпра — все здавалося, що Києва нема, тільки силуети руїн покажуться на горі. Тихенько тьохкали кулі німецьких снайперів, які стежили за лівим берегом. «Два роки ми чекали цього, то­вариші,— вперед, на Київ!»

Але спершу капітан Коваленко пройшов довгий шлях за два роки — від осені першого року війни до осені 1943 року. Він відступав з групою бійців, які лишилися в нього після боїв у Голосіївському лісі, на околиці Києва. Містяни їзди­ли на фронт трамваєм, допомагали закопувати трупи есе­сівців, які, мов чорна сарана, захаращували ліс,— ні, це місто не впало їм до рук, як стигле яблуко, воно билося, як і завжди в своїй історії, наче й досі богатирі Київської Русі тримали в ньому свою хоругов. Тільки навала німецьких

танків, яка прорвалася через Кіровоград до Кременчука, друга навала — через Чернігів і Десну, та хмари ворожих парашутних десантів, що замикали величезне кільце,— тіль­ки це подіяло на захисників Києва: вони перейшли Дніпро й висадили за собою всі мости. їм здавалося, що за спиною здійметься над Києвом полум’я до неба. Вони йшли, підхоп­лені відчаєм, наче штормовим вітром. Був початок війни, досвід бойовий прийде пізніше,— о, вони б знали, як брати німця за печінку, коли б мали той досвід, із яким верталися згодом назад! Танки, скрізь танки,— хіба капітан Ковален­ко знав тоді, що кілька ПТР ³⁵ та гарна система оборони спиняють ходу танків! Часто потім, женучи німця, насту­паючи за ним по п’ятах, Василь Іванович відновлював у сві­домості дні відступу, дні страху перед танками, перед пара- шутистами-автоматниками,— слово честі, досвід війни до­рожчий навіть озброєння. Це не значить, що можна було наступати без техніки, котру постачали уральські зброярі, без першокласних танків, автоматів, протитанкової зброї, артилерії, але без досвіду навіть техніка не бере.

Київ зостався позаду, а попереду розтерзані Полтавщина й Харківщина. Не пропало, нічого не пропало,— запевняє пізніший досвід,— тільки займіть оборону, перебийте нахаб­ство фашиста, виплекане ним на легких шляхах Європи. Станьте раз у Сталінграді, і хай меле ворога гігантський млин війни,— немає для пас за Волгою землі, стіймо на смерть!

Капітан Коваленко був і під Сталінградом,— не в само­му місті, а серед тих резервів, яких надбано з півночі й з півдня, які стояли, нарощуючи сили, готуючись зімкнути об­ценьки за спинами угруповання фон Паулюса ³⁶, ждучи на­казу Верховного командування гнати загарбників по Дон- щині й Воронежчині, Ростовщиною й Донбасом, аж до слав­них полів Орловсько-Курської битви, далі й далі.

Тікала гітлерівська галич — всі оті гіанцерфаусти ³⁷ і то- тенкопфи, фельдмаршали й генерал-оберсти, залишаючи по­зад себе мертву зону, спалений край. Катастрофа під Кур­ськом і Орлом, де загарбники мріяли розквитатися за Ста- лінград і замість того дістали червоноармійської добавки від генералів Конєва ³⁸ й Ватутіна, спричинилася до того, що Лівобережна Україна стала вільна до самого Дніпра, а за Дніпром радянське військо уздріло Київ.

Фронтові начфіни, журналісти, фронтові бригади арти­стів, тенорів, віолончелістів, словом усі, кому це було за­боронено, стали правдами й неправдами домагатися того, щоб хоч одним оком глянути на місто. Під’їздили в район, обстрілюваний мінометним огнем, повзли через піски, ро­били перебіжки, завмирали носом в землю, коли з’являлися «хейнкелі» ³⁹ в небі чи «месери», знову перебігали, опустив­ши низько голови, й нарешті опинялися біля води, яку од­разу ж визнавали за Дніпро, хоч до нього лишалося ще кілометрів зо три, падали в знемозі коло ріденької пере­дової застави й тремтячими руками підносили до очей біноклі: так, це він, Київ, он — Лавра, Пролетарський сад⁴⁰, Володимирська гірка, будинок ЦК, Андріївська церква!

Майор Коваленко командував танковим десантом. Пого люди лежали на схилі яру, яким проходив шлях танків до вихідних позицій атаки. Вони чекали тієї хвилини, коли, сівши на броню, ринуться в прорив, поколошкають ближчі тили й штаби, займуть оборону, доки підійде піхота. Всі ле­жали на сухій землі, вигріваючись проти сонця.

Ця кавалерія прориву, як називали їх, спокійно чекала, дехто спав, обнявши автомата, дехто стиха наспівував, сам себе не чуючи в гуркоті бою, дехто жував хліб,— наче це косарі перед новою загінкою полягали на обніжок, дають відпочинок рукам і ногам. Хто б повірив, бачивши спокійні пози бійців, що це лев причаївся перед стрибком. Що це — прославлене в армії «хазяйство Коваленка», яке сміливо ставало одно за десятьох, діяло вночі як удень, ходило по німецьких тилах безстрашно й нахабно, іменувалося в пере­хоплених ворожих донесениях «чорною піхотою». Певна ча­стина десантників складалася з бійців морської піхоти, які на твердій землі множили моряцьку славу. Були мобілізо­вані люди із щойно звільнених районів,— ці з’явилися до Коваленка, не чекаючи обмундирування, і воювали ще в своїй одежі,— були мовчазні й люті; проживши під окупан­том, скуштувавши фашистської ласки, в танковому десанті знаходили поживу ненависті, гасили жагу помсти ворожою кров’ю. Василь Іванович підліз на шпиль гори, де був оди­ночний торішній окоп, став там, бачачи позад себе своїх бійців, охоплюючи зором попереду вдалині битву за Київ, яка розпочалася сьогодні.

Скільки бачило око, всюди гримів бій.

За яскравою блакитною смугою Дніпра, стоячи на ліво­бережній рівнині, стріляли полки гармат. Деякі батареї блискали під час пострілу, як ланцюжки світляних крапок. Ближчі батареї, стріляючи, виглядали, мов кущики жовто- червоних півників, що на мить розквітали серед зеленої ни­зини Задніпров’я. Вогненні стріли зривалися з землі з-під невисокого ще сонця, креслили велетенські дуги над полем бою, з розкотистим громом вибухали далеко попереду, зді­ймали на величезній площині пил і дим,— стріляли «катю­ші» ⁴¹. Ішли поодинокі танки на об’єкт «М’ясокомбінат», спа­лахували на очах, потрапивши під нещадний вогонь, випли­гували танкісти, охоплені полум’ям, нові танки безстрашно рухались на ворога, стріляючи з ходу. Пішли штурмовики по високому ясному небі серед густих розривів зенітних снарядів, пірнули вниз, глибоким яром стали виходити на штурмовку наземних позицій, здавалося, ось-ось торкнуться розмахнутими крилами обох схилів яру, яскраво вирізня­лися на крилах червоні зорі.

Здалеку, із задніпровських аеродромів, піднялися й по­малу попливли бомбардувальники — тісно, крило до крила, хвіст у хвіст. Очам здалося, що вони ще за Дніпром, а лі­таки вже лаштувалися на бомбування, пікірувала одна гру­па, друга, видко, як полетіли на німця бомби, стовпи землі встали раптом і розкошлатилися вгорі, мов чорні букети, земля загула під ногами, потім дійшли звуки вибухів. Із-за самотньої мирної хмарки біля сонця випали вниз німецькі винищувачі цілою зграєю, ув’язалися, насіли, беруть на переляк, хочуть розбити тісний лад. На поміч бомбардуваль­никам з’явилися меткі винищувачі, стали прошивати гітле­рівську зграю наскрізь, відтаскаючи за Дніпро на свою те­риторію, збиваючи в купу, мов отару гусей, і вже нові гру­пи машин падають згори в загальну кашу, стріляючи з куле­метів і гармат,— і раптом небо стає абсолютно чисте, тільки спливають на Дніпро й зникають без сліду грона хмарок від зенітних снарядів. Тоді спереду чути, як шиють кулеме­ти, гупають міни, рвуться гранати, людські голоси гука­ють: а-а-а!

За всю війну, мабуть, не було такого бою, де б усе від­бувалося перед очима, як на цьому Букринському плацдар­мі⁴², прострілюваному наскрізь ворожою артилерією. Шма­ток землі за Дніпром, опертий на ріку, мав стати початко­вим пунктом для виходу на простори Правобережжя для атаки Києва з півдня. Гори над Дніпром і глибокі яри за­тримували ворожі контрдії, але вони ж і паралізували в значній мірі танкістів генерала Рибалка ⁴³. Він нервово йшов траншеєю з паличкою в руці, важко припадаючи на пора­нену ногу. Василь Іванович глянув йому вслід і легенько повів бінокля праворуч: перед самими скельцями опинився сусідній бугор, на якому досвідчене око могло помітити за­масковані бліндажі командування. Рибалко йшов туди на виклик, залишивши свою танкову армію, розосереджену по ярах, вибалках, під гайками, просто в кущах,— вона чекала слушного моменту.

Майор Коваленко розумів настрій генерала Рибалка, бо бачив, як гинули його машини, навіть не доскочивши до во­рога,— один танк, другий, десятий. Не було можливості пустити їх фронтом, єдина дорога — через гребінь гори — вся кипіла од снарядів німецької артилерії, по ній не могла пробігти жива душа. І взагалі, щоб пустити танкову армію, треба проламати фронт, вийти з гір на степ, здобути свободу маневру.

Німці бомбили пристань Ходорів, село, де, сподівалися, концентруються танки, потім стали бити туди ж із шести­ствольних важких мінометів. Генерал Москаленко⁴⁴ наказав викликати ще й ще раз штурмовиків та бомбардувальників, вони обробляли передній край, виколупували з землі арти­лерію, кропили піхоту, довбали доти. Знову й знову ставала на ноги піхота, розпочинаючи атаку, але під убивчим вог­нем німецької оборони падала на землю, не в силі подолати відстань між собою й ворожими окопами.

Холодок поповз до серця Василя Ивановича. Сковані неможливістю маневру, піхотна й танкова армії бездіяльно стояли на крихітному плацдармі, не маючи змоги стати всі до бою. Що ж буде? Невже фельдмаршал Манштейн ⁴⁵ пе­редбачив цю битву й тепер нарощує дивізії, підтягає авіа­цію, щоб, ліквідувавши з повітря можливість відступу назад за Дніпро, притиснути всіх до води й знищити? Майор Ко­валенко багато чого не міг знати,— зокрема того, що на Букринському плацдармі відбувалася лише перша половина великого бою за Київ…

Справді, Манштейн відтягав безліч дивізій від Києва, Житомира, кидав в атаку на плацдарм, прострілюваний артвогнем, намагався ліквідувати цю загрозу на далеких підступах до Києва. Коли розвідка дала генералу Ватутіну цілковиту певність, що Манштейн міцно прикутий до Бук- рина у сподіванні нарешті відбити в червоних охоту до пе­реправи на правий берег Дніпра,— командувач 1-го Україн­ського фронту, скориставшися з кількох лічених ночей, опо­витих в густий туман, перепровадив армії таємно з плац­дарму через Дніпро назад, перевіз артилерію й танкове господарство, сховано перекинув це вєе вгору лівим берегом вздовж Дніпра аж до Десни, непомітно перетяг через Десну й через той же Дніпро вище Києва, сконцентрував там на такому ж плацдармі велику ударну силу стволів артилерії й, узгодивши свої дії із Ставкою, на світанку 3 листопада вдарив. Несподіваність і раптовість дії спричинилися до того, що німці втекли з Києва вже 5 листопада вночі, а Ман­штейн тільки тоді припинив атакувати Букрин, де лічені люди створювали видимість великих сил.

Піднесли десантникам обід у термосах,— майор Кова­ленко пообідав на своєму імпровізованому спостережному пункті. Бій не вгавав. Серед десантників з’явилися перші по« ранені, це наробив випадковий снаряд, і після цього всі покопали собі ямки про всяк випадок. Доводилось чекати довго, доки дійде черга до них. М’ясокомбінат захоплено вже, автоматних пострілів стало майже не чутно, битва від­котилася на захід.

Цитринові й шафранні гайки горіли проти сонця. Десь із-під куща вискочив наляканий заєць,— він довго лежав там, притиснувшися до землі, поклавши вуха назад, не на­важуючись ворухнутися. Звідусіль таким страшним пахло —• людиною й пороховим димом, куцохвостому здалося, що це все прийшло по нього, по його линялу шкуру. Вискочивши, заєць чимдуж подався вздовж лощини під гору. Ніхто не стріляв. Іншим разом услід зайцеві знялась би ціла бата­лія, а це тільки дивилися, як він мчав, обминаючи танки, замасковані кущами, проскакуючи повз гармати, вкриті згори великими сітками з понашиваним листям,— аж доки душа його вкрай зайшлася од страху, втоми. Він сів непо­далік Василя Ивановича на горбі й став поводити на всі боки вухами, наче наставляючи стереотрубу. «Ах, ти ж, ку­ций чорт!» — сказав майор Коваленко, й заєць легенько по­плигав геть, махнувши лапкою на війну.

Провели яром полоненого, посадовили коло танка, чека­ли, доки прийде полковник. Німець був молодий, із довгим волоссям, зачесаним назад, як у артиста, хоч він пішов на війну з кравецької майстерні. Обличчя його увесь час сіпа­лося, він тремтів, аж цокотіли зуби. «Боже мій, боже мій»,— сказав німець і дістав із спідньої кишені купу фото. «Мат­ка?» — закричав у вухо полоненому боєць, наче німець був глухий. «Боже мій, боже мій»,— стогнав полонений, при­тискаючи до уст фотографії.

«Ребята, мені треба йти»,— сказав танкіст, що привів німця, розмахуючи рукою із затиснутим у ній револьвером. «Почекай полковника»,— одповів перекладач у новенькій накидці.⁴⁶ […]

З’явився танкіст із запхнутим уже за пояс револьвером, із папірцем у руці,— «здав полоненого, там автоматник їх табун погнав». Танкіст попросився, щоб його підвезли до танка, бо чув — починається справжнє діло, годі жучка во­дити. Він розповів про життя глибокого тилу, далі півкіло­метра не бувши,— майор Коваленко пригадав при цьому своє відчуття фронту, повертаючись після госпіталю.

Він їхав з Уфи, де не було затемнення, в Куйбишеві по­чалася темрява, сюди могла дістати ворожа авіація; в’їхали наче в війну. Коло Пензи стрів розбомблений ешелон — яким далеким тилом здався Куйбишев! Знайшов частину,

в яку мав призначення,— це був фронт. Другого дня ру­шили на передову: з кожним кілометром відчуття фронту ставало реальніше і реальніше, а вчорашнє село — глибокий тил. Ось погорілі танки, коло них ще лежать трупи німців, не встигли закопати. Ось хряснули спереду міни, місцевість була під обстрілом, попадали в грязюку й повзли геть з до­роги. Ось бліндаж, в якому пересиділи наліт авіації, когось поранило, нарешті це таки — фронт. Ні, не далі як за день переконався в помилці. Після атаки, яка захлинулася, бо не пощастило блокувати вчасно доти, Василь Іванович по­вернувся до цього ж бліндажа,— боже, який це був глибо­кий тил, майже Уфа!

Десантники пішли в атаку, як проста піхота, без ніяких танків. Старшина Векленко роздав усім запасні диски до автоматів, протитанкові гранати, ПТР’івцям звелів патрони пхати до кишень, за пазухи, куди хочуть, бо діло буде довге. Двох людей Векленко спеціально відрядив мести ящика з пляшками горючки, щоб і з цього боку ворожі танки не ображалися на холодну зустріч. Навіть танкіст, що пристав до десантників і почував себе аристократом серед піхотної кузьки, і той дістав від Векленка навантаження — довже­лезну протитанкову рушницю — ПТР. «Давай не будемо,—• сказав танкістові Векленко,— чи стрінеш ти свого танка, чи ні, а з нами вже стрівся, і попереджаю, що в бою у нас по­лундра: хто не з нами, той проти нас!»

Векленко наче й посміхався, проте декілька десантників, у яких з-під сорочок виглядали смугасті морські тільняшки, так глянули на танкіста, що той миттю схопив рушницю, вирішивши перетерпіти, аби тільки не дибати десь самому, а в доброму гурті. «Братішки,— сказав танкіст,— називай­те мене просто Костя, не дивіться, що я герой!» Майор Ко­валенко припинив усі розмови, давши наказа рушати.

Дорогою десантників накрили штурмовики, які обстрі­ляли їх із кулеметів. Всі розбіглися по кущах, і перший — танкіст Костя, а Векленко поставив одного моряка навко­лішки, поклав йому на плече ПТР, сумлінно підводив під мушку мотор німецького самольота, який летів на нього. Німець помітив Векленка й направив на нього вогонь куле­метів, ще раз повернувся й зайшов, щоб розстріляти наха­бу. Але старшина морської піхоти терпляче водив за нім­цем дуло рушниці й таки підбив йому один мотор, німець важко став набирати висоту, і тут його угробила зенітка.

Векленко витер піт з обличчя й свиснув у свою боцман­ську дудку, збираючи людей. Один не відгукнувся на його заклик — той, хто правив старшині за підпору до рушниці. Він стояв на колінах, упершися руками поперед себе в зем- лю, й був мертвий. Німецька куля поцілила його в голову, Векленко відтяг моряка пріч з дороги під ясно-золотий кущ глоду, забрав документи, поцілував у неживі губи й накрив обличчя пілоткою. Не було часу затримуватися для віддан- тя тіла землі, Векленко пішов позаду всіх, замотуючи легку рану на лівій руці, а його земляк і вірний напарник зостався лежати під осіннім кущем, і це було назавжди.

Попереду стояло кілька підбитих танків Т-34, рудих од вогню, вони завмерли в тих різних позах, в яких зустріли загибель. «Стояти на смерть!» — закричав на майора Кова­ленка худий генерал. «Моїм людям не треба рекомендацій, товаришу генерал-майор,— сказав твердо й зухвало Кова­ленко,— давайте завдання!» Генерал не мав права знаходи­тися там, де зустрів його Коваленко, вже його розшукував по всіх телефонах командувач армії, знаючи, що безумовно хоробрий генерал полізе до чорта в зуби. «Розумієш, ма­йор,— сказав генерал, довідавшися, що перед ним «хазяй­ство Коваленка»,— чекаю танкової атаки. Приймай окопи, садови десантників, я підкину людей, організуй оборону!» — «Єсть організувати оборону!» — одповів майор. «Із чого ж ти почнеш?» — «Займу район отих спалених танків!» — «Се­ред білого дня?»— «Попрошу вас вогоньку на 16.00».— «Обіцяю». Генерал вийшов із бліндажа й пішов окопами, не дуже схиляючи голову, хоч куль зовсім не бракувало з во­рожого боку. «Покладаюсь на вас,— говорив він десантни­кам,— держіть марку, орли!»

Людям уже доводилось воювати в подібній обстановці. Хто не знає страшної десантної професії, коли тільки нехту­вання смертю дає життя, а кожного, хто заховав хоч раз голову й прогавив момент, можна вважати мертвим. Де­сантники або поляжуть усі до одного, вчепившися в рубіж, потрібний командуванню, або всі стануть в ряд після герой­ського діла, тримаючи поранених попід руки, для одержан­ня урядових нагород.

Вони були діловиті до буденності. Не звертаючи уваги на обстріл, заглибилися в землю, порили вузенькі й глибокі щілини для ПТР’івців, Векленко не дав нікому вгору гля­нути, доки перші заходи оборони не було виконано. Повсю­ди з собою старшина тягав танкіста Костю,— це був Век- ленків метод виховання бійців. Костя часто пригинався, па­дав перед міною, повз на ліктях і колінах там, де старшина широким і розгонистим кроком моряка перебігав небезпечні місця. Поступово Костя, бачивши, що на нього дивляться, як на рівного, й не припускають думки, що він може ляка­тися, й справді пускався берега, наче сьорбнувши хмільного трунку, снував за Векленком, мов нитка за голкою. «З нього будуть люди,— мимохідь кинув майорові старшина,— я беру його з собою вперед до танків!..»

Час наближався до шістнадцяти нуль-нуль. Векленко одібрав людей. В першу чергу пішли морські піхотинці,— без них старшина не мислив собі ніякого серйозного діла. Люди в цивільній одежі, в ватянках поверх піджаків мовч­ки чекали своєї черги,— старшина не обминув і їх. Шістна­дцять нуль-нуль. Почався артналіт, як обіцяв генерал.

Векленко ринувся вперед із двома десятками бійців, вони не бігли, а повзли по-пластунському, спритними швидкими рухами нагадували команду плавців. Ось і горілі танки. Миттю під кожним запрацювали лопати, копаючи схованки для винищувачів танків. Костя раптом кинув лопату й упав обличчям на землю, загрібаючи руками. Напарник, моло­дий моряк, не скинув і очима. Артналіт скінчився, попереду розсівався дим, одходив пил од киданої вибухами вгору землі,— моряк почув, що Костя плаче. Замахнувся, щоб ляс­нути танкіста лопатою,— «давай, копай!»

Костя повернув до моряка заплакане нещасне обличчя: «Браток, друг… Подивися сам… Наварений гак… Прим’яти­на на броні… Мій танк!» Моряк чув його слова, але більше уваги віддавав лопаті, одним оком поглядав, де старшина Векленко, і тому не одразу второпав, що танкіст зустрів власний свій танк, згорілий од термітного снаряда. Люки були задраєні, певно, ніхто не встиг вискочити. Костя в без­тямі поривався дертися на танк, щоб витягти трупи друзів, ї щоразу його стягав за ногу моряк. «Одставить! — сказав Векленко, невідомо як опинившися поруч.— Ще встигнеш догнати дружків, ховай голову!»

Два дні й дві ночі не виходили десантники з бою. Майор Коваленко сидів у бліндажі, що од мін перехнябився й осу­нувся, засипавши майорові ноги,— не було людей і можли­вості змінити бліндаж. Сподіванка на те, що вночі буде лег­ше, не справдилася, німці випускали безліч ракет, на полі стояло світло, як у фотоательє. З німецькою методичністю ворог бив по спалених танках, де засіли винищувачі і де вже стояла зграя підбитих німецьких машин. Земля кипіла й тряслася, але тільки на хвилину ставала тиша, як майор чув у телефоні голос Векленка: «Ветка, Вєтка, я — Воля!.. От, чорт, повні вуха піску набило!»

Не раз зв’язок рвався, майор посилав лагодити, прино­сили вночі харчі, приповзало поповнення, Векленко вима­гав води — не для себе, звичайно, а для кулеметів, до нього стяглася вже вся його морська команда, люди гинули, всте­ляючи трупами траншеї, хід сполучення, який наказав ма­йор прокопати для зв’язку з винищувачами танків, а стар­шина Векленко жив і діяв, наче несмертельний, підбадьо­рював людей веселим словом. Він сам почепив на танк шматок червоної матерії, написав на панцирі крейдою: «Ні кроку назад!», і всі знали, що ця емблема не віщує життя, тільки перемогу, так старшина повідомляв бійців, щоб стоя­ли всі на смерть.

Скільки їх стояло, отаких старшин, під Одесою, Сева­стополем, Сталінградом і містом Леніна!

Векленко походив із Чигиринщини, з села над річкою Тясмином, де не був уже років двадцать і куди збирався щороку їхати. Спочатку в нього там була дівчина, товари­ші, мати й батько, сестри,— всі його чекали, він не їхав. Дівчина вийшла заміж, товариші — хто помер, хто виїхав із села, хто забув. Сестри постаріли, батько підняв проти себе дубка й підірвався, залишилась стара мати, яка ждала довше од усіх. То вона чекала, що син привезе невістку, то, може, хоч сам навідається коли або хоч присниться їй, і то легше.

Векленко подружив із морем, як чимало чигиринських людей,— і ніхто б не сказав, що вони не роджені моряки: високі, худі, темношкірі, маслакуваті, залізного здоров’я й самовладання, з флегмою, за котрою жила енергійна, рвуч­ка натура. Моряк посилав матері фотокарточки з різних тих місць, куди його кидала примхлива доля, стара Векленчиха ліпила їх під скло на стіну, поступово тільки й уявляючи собі сина у вигляді шматка паперу, на якому не дуже й до­бачала що. «Хто та хто?» — питала вона онуки, показуючи чергову синову карточку. Онука показувала бабі, що дядько оце всередині, їхній пароход замерз у кризі, вони сиділи три місяці, чекаючи криголама.

Іншим разом син надсилав листа з повідомленням, що неодмінно буде — коли не в цім місяці, то конче в наступ­нім, і Векленчиха кидалася шарувати й мазати без того чепурну хату, збивати масла, плести рукавички, який раз витягала на світ божий решетилівську вишивану сорочку, яку придбала ще до першої синової обіцянки приїхати, коли він був молодий, і дівчина ще ждала, й товариші питали.

Нарешті, аж ось коли побуває старшина Векленко вдо­ма! Од цього плацдарму й ста кілометрів не буде до рідної хати. Треба поговорити з майором, той дасть машину, за один день справиться. Не знав старшина, що немає в живих ста­рої матері, хата з його фотографіями згоріла, а вишивану сорочку запхав фашист до свого рюкзака, розбивши мате­рину скриню. «Ветка, Вєтка,— гукав Векленко.— Я — Воля! Василю Ивановичу, чи правда, що чорти купують людські

душі? Вони можуть мати з нами сьогодні добрий гендель!»

Старшину Веклеика було вбито саме в т.і хвилини, коли німці полізли на пробій, коли сонце затьмарилося од вибу­хів бомб та мін, коли напруга бою досягла найвищого рівня. Тільки що він стояв, вискочивши з нори під танком, роз­стрілюючи з автомата п’яну ворожу піхоту, що йшла в роз­христаних мундирах на його людей, а це лежав горілиць, !і ніхто не помітив, як він падав,— на губах легенькими пу­хирцями схоплювалася кров, він ще дихав.

Танкіст Костя підповз ближче, коли німці побігли на­зад, приклав вухо йому до грудей. «Живий,— прошепотів старшина, бризкаючи з рота кров’ю,— скажеш там, у Киє­ві: жили, як уміли!» В його грудях заклекотіло, мов про­билося джерело, він шарпнувся, випнувся, як тятива, й роз­лучився з цим світом, поклавши на олтар перемоги могутнє життя.

Костя заридав без сліз, йому на очі потрапила боцман­ська дудка Векленка, він зняв її з шиї старшини й приклав до уст. «Ого, живий старшина,— гукнув дехто з дальших десантників,— бий фашиста, полундра!» І хтось заспівав хрипким голосом «Варяга», інші підхопили, танкіст Костя безперестану дудів у Векленкову дудку, наче живий стар­шина підбадьорював бійців.

Душа Векленка, коли вона ще не далеко відлетіла, могла порадіти, як мстилися за нього в тому бою.

Боцманська дудка співала атаку, вже не Костя в неї гу­кав, а інші теплі уста, бо й до Кості прийшла його хвилина.

Останнім задудів у Векленкову дудку майор Коваленко, це була найвідповідальніша хвилина битви, коли надлюд­ське напруження тільки й тримало десантників. «За Бать­ківщину!»— гукали грізні голоси. Гул котився полем бою.

В цю хвилину просто через окопи полізли на ворога тан­ки з новими десантниками. До майора наблизився худорля­вий генерал, який доручив йому цю дільницю, ляснув по плечі й весело гукнув у саме вухо:

«Спасибі, підполковнику Коваленко! Вітаю вас з наго­родою! Та кинь ти вже дудіти в оту дудку!»

XXXVI

Ще напередодні добре похолоднішало, і трактористи на- мерзлися, вийшовши з дому в самих гімнастерках, доки при­гріло сонце. Перед вів Іван Середа з дружком Павлом Гей- бом, до них пристав Парасчин чоловік — Грицько Семенен- ко, а потім і той з пересельців Юрко Цапенюк, що розумівся на двигунах.

Чимало колгоспів посилало своїх людей до ярів і лісів, де відбувалася минулого року величезна битва — ліквідація Корсунь-Шевченківського «казана». То в одному, то в дру­гому місці стукав молоток по металу, й виляски далеко ле­тіли полем,— це хтось шукав потрібну йому деталь до трак­тора в купах трофейного брухту, розкиданого по найглухі- ших місцях. Через те, що в Веселій Кам’янці й несправного трактора не лишилося і ні до чого було підбирати деталі, Середа з Гейбом пішли на авантюру: винайти цілий трак­тор. Вони поговорили з полковником, і той порадив не дуже розголошувати, щоб глузу не набратись, а покликати па­стушків, які знають, де лежить кожний шмат металу в око­лиці, взяти до уваги всі можливі варіанти, заоблікувати трофеї, може, щось і знайдеться.

Пастушки позбігалися такі чустрі й порскі, що дорослі злякалися, як би не розплескали по людях їхньої забаганки. Але побоювання були безпідставні,— хлопчаки запровадили навколо всього таємницю, наче справді коло військової опе­рації, якою налякав їх Середа.

Безперечно, десь серед того брухту валялося щось путнє, але з чого почати, до якої лихої години розшукувати й ту­лити деталі, коли все пойняла іржа, поїв вогонь, потрощили вибухи? Зарадив би справі Свиридон, одностайно вирішили пастушки,— вже хто його й знає, як він через міни лазив, але можна сказати, що краще од нього ніхто б не поміг. І хоч серед хлопчаків було чимало одчаюг, які розгвинчу­вали снаряди, підривали міни, розкладали ватри з толу і, як на свої дванадцять-чотирнадцять років, добре розумілися на вибуховій справі,— вони віддавали належне Свиридонові, який був і серед них знавець.

Багато кілометрів виходили Гейбо з Середою за пастуш­ками, до біса механізмів обмацали, вистукали, паче добрим консиліумом пройшли по лікарні. В одному місці похоже було на те, що вдасться використати мотор із транспортера, в другому — подобалося шасі тягача, в третьому привабив кузов автобуса, з якого міг вийти гарний палуб, себто будка на поле для трактористів. Але докупи ніщо не склеювалося, наче хтось наврочив.

І знову, хоч самого Свиридона не було, справі залагодив член його родини — чорненький і маленький Микитка. Він ходив в Уласових чоботях, поясі і пілотці й крім цієї аму­ніції мав на грішному тілі лише штанці, які за довгу служ­бу перетворилися на труси. Полковник досі його не при­ймав на повноправного Уласового наступника, але Микитка заявив удома мамі й бабі, що віднині вважає себе в розпо­рядженні Василя Ивановича, отже просить не потикатися до нього з різними невідповідними пропозиціями — нарвати поросяті кропиви чи назбирати бабі хмизу. І ось цей Ми- китка доскочив такого, аж сам Василь Іванович до нього посміхнувся, а Юрко й поцілував на очах зашарілої сестри Мнкиткової — Юхимини,— хлопчина показав заховану в ха­щах німецьку танкетку.

Танкетка не торкалася землі, зависнувши на кількох зі­гнутих дубках. Певно, це була розвідувальна машина, яка шукала виходу з лісу, потрапила до урвища, посунулася вниз, наїхала через кущі на похилі дубки, зігнула їх і сама повисла. Танкісту було дуже ніколи, бо він залишив усе, як лежало, і Свиридон з Микиткою, побувавши тут, уже по­тягли звідси яскраві листівки з ялинками й голими дівча­тами.      •*- ‘

Звісна річ, трактористи обстежили, чи танкетку не замі­новано. І хоч Микитка клявся й божився, що вони із Свири- доном обдивлялися, Гейбо сам уважно й кваліфіковано все перевірив. Потім була морока — спускати машину на зем­лю, щоб перевести їй ревізію. Довелося тягти колоди, ру­бати осики, підводити мостини, аж нарешті танкетка торк­нулася грунту.

Ліс був осінній, отже, прозорий, видко все, наче в добрій майстерні, під електрикою,— яка насолода бабратися в не­знайомій машині, шукати кінців, потроху розуміти, що й до чого! Розібрали вузли, заглянули до поршнів, обстежили передачу, перевірили електричне господарство, прилади, промили бак для пального — і чотирма голосами вирішили, що повинне бути діло з цієї чортової тарадайки.

Коло мотора ходили, як коло дитини, аж плавав у маслі, так надраяли, вирихтували, пилинку здмухнули, наче справ­ді щось путнє, а не проста чхачка. Спочатку не думали, що потужний мотор, а як ізсадили та заглянули — зраділи, бо недурно морочилися, тягатиме плуги, ще й як! Юрко ска­зав, що це танкетка французька, він працював у механіч­ній майстерні, де лагодили всяку всячину, вже того дива набачився з цілої Європи.

Купка пастушків сиділа невідхідно коло майстрів, а їхня скотина без догляду розбрелася по всіх усюдах, добре, коли потім знайдеш. Попереду стояв Микитка, аж синій од хо­лоду, щохвилини підсуваючи набакир пілотку, яка чомусь налазила на очі. Юрко, стаючи на хибну стежку задобрю­вання брата коханої дівчини, накинув Микитці на плечі свою куртку — під тим виглядом, що вона йому заважає. Налили в картер масла, помастили підшипники, заправили бак пальним,— од серця відірвали відро лігроїну, поміша- ного з бензином,— Середа сів до керма.

Не можна сказати, що все пішло легко,— чортопхайка чхала, кашляла, стріляла, шарпалася на всі боки, наче ска­жена, але зрештою всі гуртом її приборкали: мотор рівно й оглушливо заревів. Тепер мол<на було вибиратися на до­рогу з цієї гущавини, хоч Грицько пропонував спочатку обрубати зубилами панцирний захист, бо дає зайву вагу. Але кортіло швидше зробити сенсацію в колгоспі,— через це нічого не обрубували, мотор заглушили, і всі разом ви­брали дорогу, порубали кущі, звалили кілька берестків, за­мостили в однім місці рівчака, підкопали далі крутий виїзд,— наче не військовій машині стелили дорогу, а баби­ній шкапі.

Знову заревів мотор. «По конях!» — гукнув Середа, Гей- бо примостився поруч нього, Грицько з Юрком — позаду на панцирі, Микитку посадовили на почесному місці зверху, Гейбо тримав його за пояс, щоб не посунувся під гусениці. Пастушки полізли на вільні місця, а що таких взагалі не було, то почіплялися хто за що. Двом ніяк не щастило втри­матися зверху, вони застромили карлючкуватого дубця за задній гак, і танкетка потягла їх за собою в хмарі куряви.

Довго радилися, скільки плугів подужає машина, дід Сербиченко придибав до майстерні для такого діла, штовх­нув старечими” вузлуватими пальцями фару й сказав надій­но: «Нічого, потягне й три!..» Прикинули кількість кінських сил в моторі, зважили на гусениці, зняли броню й вирішили, що двох буде досить, щоб бува не підірвалася.

Де не взялася Юхимина й прилипла до танкетки, марно сподіваючись, що нарешті почне вчитися на тракториста. Доки майстри сперечалися за систему причеплення плугів, лагодили самі плуги,— Юрко показав Юхимині, як і від чого танкетка рухається, куди повертати праворуч, а куди ліво­руч, і якось трапилося, що руки їхні стрічалися частіше, ніж того вимагала наука: то рука хлопцева лягала поверх Юхи- мининої, то дівчина клала руку на Юркову. А, не помічена ними обома, обіч стояла бідна Пазя, ледве стримуючи себе, щоб не заголосити на баб’ячий голос. Юхимина перша за­уважила Пазину присутність і зробила вигляд, мов давно її бачить: «Зараз, зараз, Пазечко,— сказала Юхимина за­клопотано,— спасибі тобі, що прийшла по мене, а то б я тут коло машини й ніч зустріла. Микитко, катай додому, мати картопляників напекли!»

Юхимина схопила за руку Пазю й потягла за собою геть. Микитка дав собі дозвіл стояти коло танкетки, врято­ваної його кмітливістю. Перед ним мов видиво досі рухався ліс, хльоскаючи галуззям та обсипаючи жовтим листом, по­тім дядько Середа прибавив ходу на рівному, й вітер обду­вав Микитчині вуха, збив пілотку, а він сидів зверху, і все наче підпливало до нього з обох сторін,— і озимина, й буря­кове поле, і тітка Векла, й вулиці села, й люди, які бігли назустріч.

Він не помічав, що коло майстерні вже багато стало діт­лахів, на яких дід Сербиченко гримнув, щоб не заважали: «І де їх стільки береться в світі божому!» Та Микитка міг би й не дерти носа перед Прісею, бувши братом Свиридона й наступником Уласа. «Бач, як запишався»,— сказала Пріся своїй подружці із вимазаними в чорнило пальцями: вони завітали сюди по дорозі зі школи. Микитка раптом підско­чив, перекрутився в повітрі, бринькнув кількох дітей по гу­бах, шарпнув Прісю за кіску, яку та старанно плекала до повернення парубків із чужих сторін,— і подався як опече­ний вздовж вулиці: його натреноване вухо почуло сигнал вантажної машини, якою Василь Іванович їздив до району.

Плуги тягали по ставищі. Було вже досадно, що танкет­ка так мало тягне, і Середа з Гейбом вирішили, що цим не обмежиться господарство, треба ще шукати тягла, доки дер­жава відбудує заводи й підкине новеньких тракторів. «А знаєш, Ваня,— сказав Гейбо,— отой мотор з транспор­тера— він і чорта поволоче!» — «Тільки як ти його, Пава, на колеса поставиш?» Віджививши одну машину, друзям кортіло ще знайти щось, а тим часом орали ставище, регу­люючи плужний агрегат, вивчаючи, яка швидкість найко­рисніша для танкетки. Греблю майбутнього ставка загачу­вали земляну, вибираючи грунт із ставища, і танкетка да­вала користь тим, що після неї легко було брати на тачки землю.

Не встиг Василь Іванович як слід зазнайомитися з на­дбанням трактористів, як через гору переповз величезний гусеничний трактор із гирилицею піднятих плугів, набли­зився до ставища. Доки тракторист шукав по кишенях свій наряд і глушив трактор,— з того ж напрямку примчав га­зик, і директор МТС хутко, мов старий знайомий, підбіг до полковника й зірваним голосом став докоряти, що не гаразд із ним повівся,— ну, нащо було скаржитися в Київ, хіба са­мим тяжко поладнати, будь ласка, ось вам трактор, сам добре розумію, що таке глибока оранка! Василь Іванович мусив дякувати директорові й вибачатися, що нікуди не скаржився, але коли до того дійде, то й поскаржиться, бо треба було одразу двох трактористів прислати, а не одного, щоб день і ніч не гуляли плуги.

Ось коли вперше звернувся полковник до Микитки з до­рученням. На пошті Василь Іванович дістав листа від Уласа,

де той першим ділом запитував, як справляється з ділом Микитка Зайченко, другого листа — од Дарини. «Ану, по­кажи, на що ти здатний»,— сказав полковник Микитці, а бідний хлопець мовчки стояв, забувши, що мусить хвацько на все відповідати.

«Біжи до школи,— сказав полковник,—■ скажи Степанові Тарасовичу, що я його прошу негайно прийти сюди. А всіх, кого стрінеш дорогою, скликай до колгоспного двору». Ми­китка так і захолов на місці, міркуючи, як йому реагувати на довгий наказ. «Стривай,— сказав полковник, коли Ми­китка лагодився чкурнути сторч головою,— забіжи до тітки Ганни, нехай дасть тобі Уласову сорочку, бач, як поси­нів…»— «Єсть!» — радісно вигукнув хлопець і, хутко зняв­ши чоботи, здимів, наче й не стояв ніколи поруч.

Підійшов ставковий майстер, за ним Семен Бойко, кот­рого полковник призначив своїм заступником, директор МТС уважно придивлявся до цього голови колгоспу, який міг бути й головою області. Василь Іванович познайомив усіх з директором МТС, сказав, що дасть другого тракто­риста на зміну до трактора, бо треба впорати озимину, оранку на зяб, хлібопоставки одвезти. «Я заїду до вас, під­пишу договір,— сказав полковник директорові МТС,— по­вірите, у нас сьогодні не день, а торба метушні!»

Дядько Сашко Вовкотруб здалеку щось гукав і біг до гурту, підбіг схвильований і, не привітавшися ні до кого, став доповідати полковникові, що до зустрічі московських гостей він готовий, приміщення вичистили й обмастили вап­ном для дезинфекції, всі чекають. Полковник звелів йому сісти на бігунки й котити на станцію, бо поїзд має прийти ще сьогодні, і дядько Сашко тим же алюром зник.

Семен Бойко поскаржився, що ставок забирає йому лю­дей, в полі плаче робота, а ставковий майстер навпаки —• вимагав більше робочих рук, щоб закінчити до дощів, і по­радував полковника тим, що, можливо, й солі багато не піде, грунт під сподом водонепроникливий, аби тільки га­разд викопати. Спускати воду передбачалося через дерев’я­ні лотоки, а що річечка Кам’янка влітку не пересихала, то згодом мріялося поставити маленьку гідростанцію, спад води достатній, хай на колгоспну електрику і вітер, і вода працюють. «Покличемо людей на суботник,— сказав Василь Іванович,— без великого гурту не подужаємо греблі й ста­вища, як гадаєте?»

Тут же Грицька Семененка було призначено на бригади­ра замісто Бойка, а Середі й Гейбові дано завдання органі­зувати роботу машин. «По-партійному,— сказав Гейбо, гля­нувши на Середу,— це значить не сісти, доки не зробиш?» — «Виконуйте,— наказував полковник,— товариш Бойко по­каже, де ми визначили під зяб».

Танкетка поїхала до трактора, разом рушили до май­стерні, там їм зробили уважний огляд, стали заправляти пальним і рихтувати плуги. Директор МТС сів на газика й чкурнув назад, не скуштувавши чарки горілки, на яку спо­дівався,— хай їм грець, оцим військовим! Та згадавши, що про трактор дістав розпорядження з самого Києва, дав газу й зник за горою, як і з’явився.

Василь Іванович поволі йшов, спираючись на палицю, з другого боку підтримуваний Бойком, думав про Даринин лист. Що вона там пише, голубка, де їй болить, чим турбує­ться? Скільки ж можна ховати в собі біль, ходити без тями, почуваючи, що досить на мить попустити нерви, як одразу сяде в поїзд і помчить до дружини. Нехай увечері, як Ган­на вкладе малу, все заспокоїться й засне,— він дістане з ки­шені листа й прочитає, вдивляючись у кожну літеру, при­мічаючи кому, риску чи пляму на рядках.

Сьогодні — перший лист від Дарини в мирних умовах. Що він таїть? Обіцянку швидко повернутися? Прохання, по­відомлення про розлуку? Сповіщення про хворобу? «Васи­лю Ивановичу,— сказав Бойко,— це нам така велика під­мога, що годі зважити. Я думав, вони давно про нас забу­ли, хіба мало свого клопоту? Ні, це красива посилка, не­давно од грузинів була, а це москвичі везуть, просто не віриться, це ж по цілій області прокотиться, га?»

Справа була в тому, що колгоспники одного колгоспу з Московської області, які змагалися з Веселою Кам’янкою перед війною, згадали про друзів і надіслали їм добра: ко­рів, теличок, биків, коней. Звідусіль до колгоспного двору збиралися люди, й коли полковник з Бойком підійшли туди, всі вже знали, в чому річ. Ганна, вже голова сільради, ви­несла на двір стола й стільця, сиділа, чукикаючи на руках Галю, що капризувала. Микитка стояв уже в Уласовій гім­настерці й відчував себе не нижчим од якого завгодно ге­нерала.

XXXVII

Після мітингу пішли гуртом за село стрічати скот і ви­знали, що подарунок хазяйський, не причепишся ні до чого. Корови виглядали пещеними, не якимись там дикокозими, телички були гарного приплоду, а коні хоч трохи й худі, проте без ганджу, видко, роботящі й щирі, ковані і чищені, не зароблені.

Дорогою від станції дядько Сашко встиг перейняти двох делегатів, що привезли худобу. Вони поїхали втрьох на бі­гунках, а хлопчаки гнали скот. У дядька Сашка вистачило глузду не пхати гостей просто на зустріч, а спершу завезти до себе, де вони набули належного вигляду, помилися з до^ роги, почистили чоботи. Тим часом скотина вже стояла в ко­рівнику й стайні, корови приїжджі знайомилися з місце­вими, доярки ходили поміж них, наче іменинниці, чисто вдяг­нуті, в біле запнуті, замішали теплою водою січки й дерті, сіли віддоювати молоко, щоб не набрякали дійки. Конюхи обгладили нових коней. Зустріч була не велелюдна, бо гості попросилися спочити з дороги, зате всі домовилися, що мо­сквичів гоститиме кожна родина, і до зими хай не думають про зворотну дорогу.

Всюдисущий Павлов, який планував подію й давно пере­писувався з москвичами, закінчив офіціальну частину не­офіціальними обіймами й поцілунками з делегатами, а прав­ління колгоспу наслідувало цей гарний приклад. Один деле­гат був літній колгоспник із великою бородою, з медалями сільськогосподарської виставки; товариш його — демобілі­зований фронтовик з орденом Слави. «Ну, дорогие хозяе­ва,— одказав літній,— подарки наши от братского сердца, а удивить вы нас ничем не удивите, только работой!»

Отже, треба було показувати роботу. Ще звечора, як стемніло, молодший москвич зауважив світло, яке рухалося по полю, але йому сказали, що то, певно, чиясь машина. Коли ж гість запитав, що їй там робити на одному місці,— дядько Сашко не без гумору висловив припущення, що то хтось шукає погублені трудодні.

Гості полягали спати, а в колгоспі зчинився цілий аврал, бо нікому не хотілося кліпати очима ранком. Старий Ца- пенюк Михайло сказав своєму Юркові, котрий забіг ухо­пити вдома кусник хліба й бігти на ніч у степ: «Бігме, не звикну до тутейньої віри! Коли їм привезли скотину на по­горіле, то най будуть погорільці, не показують на господа­рів. У нас би газда й те, що мав, розтяг би, розорив, сміт­тям присипав, най бідність очі б’є, щоб не шкодували, що обдаровують!»

Юрко сам іще гаразд не добирав, що й до чого, але його захопив дух змагання між людьми. Уздрів Юхимину, яка збирала подружок і не знайшла миті, щоб постояти з Юр­ком, тільки вдарила кулачком по плечах, і за те спасибі. Дівчата кинулись віяти зерно, в майстерні регулювали сі­валки— одну й другу, що їх узавтра доведеться чіпляти до трактора. Дід Сербиченко запалив каганчика з лою, сів з оскардом насікати камінь до млина, щоб не лежати без сну й без діла. «Як ще не меле, дак уже кує,— сказав дід Ва­силю Ивановичу,— на греблі млина поставимо, еге ж?»

Вчитель Степан Тарасович терміново писав, друкував, малював і клеїв стінну газету на честь гостей, йому допо­магали вчительки, Пріся, яка принесла з дому фарб, і Па­зя — так, так, Пазю прислала нова ланкова Горпина Бойко, щоб написала в газету привітання москвичам від бурякової ланки. Старий учитель Феофіл Гаврилович засів у кімнаті Василя Ивановича, де горіла електрика, стояв широкий стіл, і креслив плани сівозмін з урахуванням посіву трав. Те, про що радилося з бригадирами, книжками, старими людьми,— сю ніч з’являлося з-під руки аматора-агронома в гарній системі, розфарбоване й розписане, що й дитині дійде до розуміння.

Старший москвич виходив серед ночі на повітря, бо в нього було щось негаразд із серцем, і сказав, повернувши­ся, фронтовикові, що вони завдали всім безсонну ніч. Мо­лодший одповів спросоння. Тоді старий, сівши на сіннику, цмокаючи товстезну цигарку, стиха підсміюючнсь, виклав помічені в колгоспі ознаки безсоння.

Він говорив з приємністю, стрівши те, що й сподівався стріти, зауважуючи, що гітлерівська навала не пожмакала душ людей, послухавши нічний гомін колгоспу, наче пра­цьовиту й дужу сім’ю бджіл. Його досвідчене вухо колгосп­ного бригадира відрізнило працю віялки, почуло гомін і брязкіт од майстерні. Навіть як дід Сербиченко цюкав ос­кардом по жорні — і те він зауважив, хоч не добрав, нащо тут тешуть камінь.

До нього долинуло, як галасували кури, кувікало порося, кахкала качка, зрозумів, що готується банкет на їхню честь. На полі ходили трактори, присвічуючи собі фарами,— доб­рі господарі, висловився старий, підморгуючи в темряві фронтовикові. Згадав передвоєнні часи, коли познайоми­лися на Всесоюзній сільгоспвиставці, бігали одні до одних, вивчали цифри, випитували — із жартами, хитруванням, се­лянською хваткою. Немає в них двох бригадирів, бідкався старий, ланкову повішено, а голова правління загинув на фронті. Проте турбуватися нічого, колгосп живий.

Товариша Вовкотруба, який їх стрів, пам’ятає з мирного часу, помітив у ньому прогрес хоч би в тому, що став такий хвацький. Старий лукаво сміявся, кахикаючи в бороду, йому почулося, що фронтовик теж регоче з дядька Сашка. Ось тільки треба вивірити завтра полковника, чи має хазяй­ську наполегливість і терплячку,— хай буде який завгодно вчений, а без відчуття землі не дуже нахазяйнує, все чогось не вистачатиме — то дощу, то снігу, то сонця.

Довго бородатий бригадир викладав свої спостереження фронтовикові, сам нервуючись од того, що побачить завтра доброго й що поганого, аж виразно почув, що його слухач давно хропе на всі заставки, ніяково замовк і вийшов ще подихати свіжим повітрям.

Василь Іванович їхав помаленьку в степ. Микитка змерз

і  притулився до нього спиною, правуючи конем. Нізащо хло­пець не згоджувався йти спати, доки полковник був на но­гах. Василь Іванович дивився, як рухалося світло фар по­переду. Останнім часом помітив у собі зміну сприймання місцевості як поля бою,— великий мир входив у його душу, не було в ньому місця війні.

Трактор мав два світла й через те йшов попереду: одну фару направив, щоб триматися борозни, а друге світло па­дало на плуги й трохи далі назад, щоб і танкетка не робила огріхів, на ній бовтався почеплений просто на плугах ліх­тар. Робота йшла без затримок, до тракториста став у на­парники Середа, а Гейбо орав танкеткою разом з Юрком Цапенюком. Пізній місяць ледве підводився над степом.

«Ну,— гукнув полковник, дочекавшіїся орачів на межі,—■ загінку зайшли добру! Тільки нема чого двом водіям робити коло кожної машини, треба комусь і по дню орати. Зараз ідуть двоє інвалідів на зміну…» Булька й Оленчин змінили Юрка й Середу, а ці пішли поруч полковннкових бігунків додому.

Василь Іванович заходив до хати, коли вже розвидняло­ся. На його тапчані сидів старий Феофіл Гаврилович і си­дячи спав. Полковник обережно поклав його й вкрив шине­лею. Треба було читати листа Дарининого, він не може довше чекати. Розвиднілося зовсім. Наставивши листа на вікно, розібрав слово по слову: Дарина повідомляла, що він — батько, вагітність її проходить нормально…

XXXVIII

Ще коли Карпо Цар бив удома посуд, Карпиха йому кри­чала: «А бодай тебе земля не прийняла, а щоб тебе вода вивергнула, а нехай тобі очі луснуть, а руки б тобі всох­ли»,— прокльони, до яких удавалася жінка, приводячи Кар­па до тями. Іншим разом Карпо кінчав пляшкою горілки й благодійним сном, але на цей раз Карпиха побачила, що краще одійти далі від череп’я, яке літало по хаті.

Вона прожогом кинулася на обійстя, упала перед поро­гом хати навколішки, голосно почала гукати божу матір на допомогу. Адресатка молитов не квапилася, бо була призви­чаєна до Карпишиного лементу, а сусіди вже не раз бачили той шарварок. Позичити в неї ночви чи по-сусідському при­йти потеревенити нікому з жінок не спадало й на мисль, отже, й на цей раз Карпиха не догукалася нікого. Мовляв, не шукай біди, вона тебе сама знайде. Карпо заспокоївся лише тоді, як понівечив усе в хаті. Потім втяг дружину до­середини, замкнув двері і, коли Карпиха чекала вже на свою смертну годину, несподівано облишив її на підлозі й сів до столу,— він згадав слова Павлова.

Секретар райкому близько при цьому нахилився до Кар- пових очей, бо був трохи короткозорий, і сказав тихо, але з притиском: «І ви дозволяєте собі бити дружину?» Карпо сіпнувся пояснювати, що баба в нього відьма, хоч і в церкві з ним вінчана, коли їй попускати, може сказитися з великої люті. Але Павлов не слухав Карпа, бо знав, незгірш од нього, чого варта Карпиха.

«Ви ж із незаможників,— сказав Павлов,— революцій­ний моряк, в партії перебували, організовували колгоспи й трусили куркулів. Ви ж наша людина, товаришу Карпо! Чи не здається вам, що виповнилися всі строки? Або ви рі­шуче порвете з усім, що вас тягне назад, або ми викреслимо колишнього матроса й революціонера зі списку…» — «Не викреслюйте, товаришу Павлов,— благально простогнав Карпо, вкриваючись рясним потом,— ось піду втоплю свою відьму, та й посилайте мене на який завгодно бій!» — «Зно­ву з вас пре ота некрасива й некультурна стихія,— незадо- волено перебив його секретар,— ви тільки послухайте, що про вас люди кажуть!» — «Погано балакають,—• погодився Карпо,— визнаю мою провину, товаришу Павлов. Перед війною ви мене притримували, і я зовсім інакший був, па­м’ятаєте, готувався вступити до партії. А як узяла мене баба-відьма в перетрус, то от і бачите… — «Бачимо, бачи­мо,— розсердився секретар,— ви не придурюйтесь, товари­шу Цар, жінка жінкою, а ви теж мов з ланцюга зірвались! Соромно слухати! Полупенко, навіть Мусій Гандзя. Ви ро­зумієте, що ви втратили пильність, дозволивши Гандзі втек­ти?..»— «Товаришу Павлов,— насмілився подати голос Карпо,— я не паразит! Присягаюсь, що або здохну, або ста­ну людиною! Нехай не потикається Мусій на очі, тепер не помилую! Мені треба негайно виїхати, бо тут я не втри­маюсь, однаково зіб’ють!..» Павлов сумно посміхнувся: «Спробуйте. Шкода мені втрачати віру в вас…»

Карпо трохи не плакав, ідучи від Павлова додому. В ньому оживало завзяття громадянської війни, згадува­лися бої з контрою,— як він дозволив собі скотитися в таке

багно? Куди ж податися? Де набуде він гарту й очистить душу? «На шахти,— вимовив сам до себе,— полізу в най­глибший трюм землі, врагу не здається наш гордий «Варяг»! Потрапив би мені зараз отой Мусій Гандзя, я б його поспо­відав! На шахти, матрос Карпо, на шахти, гордий альбатрос морів!..»

«На шахти йду! — гукав Карпо й дружині.— Годі мною крутити, як циган сонцем! Забудь Карпа назавжди!» Кар- пиха підвелася з підлоги, мовчки поставила перед чолові’ ком чималу пляшку настоянки з пахучими корінцями, по­клала житнього хліба, порізала цибулину, вийняла з мис­ника тарілку з четвертиною сала. На ці інгредієнти Карпо завжди ловився й на очах добрішав. Ще вчора, прийшовши аж ісхудлий, Карпо, ні слова не кажучи, напився чорно,— Карпиха гадала, на цьому й забудеться. Аж він і сьогодні тієї. Ну, пий уже, пий швидше, заливай згагу!

Але вперше на її пам’яті Карпо не випив, останній його гріх був учора. Сьогодні він сидів коло столу й говорив до дружини тверезим голосом. Дещо повторив із того, що йому було вчора мовлено, додав своє, відоме лише між ними дво­ма. їде на шахти назавжди й ніколи до неї не повернеться, бо це вона терзає його душу.

Карпиха відчула, яким вітром дме, сказала, що поїде з ним хоч на край світу. Тоді Карпо пригадав їх подружнє життя, починаючи з того далекого дня, коли Карпиха стала перед ним уперше. «Хіба я була погана?» — не втрималася Карпиха, складаючи губи бантиком. «Отже,— сказав Кар­по, зводячись на ноги,— я тобі даю останню науку. Ставай до праці, заробляй шану в людей, а мене вже не шукай!» Карпиха щось гукала йому вслід,— благання чи прокльо­ни, але Карпо йшов геть, не дослухаючись до її голосу.

Одвізши Уласа й Свиридона, Карпо стрів несподівано в Запоріжжі Мусія Гандзю.

«Здоров!» — «Здоров!» — «Де Донбас, а де Запоріжжя! Чого це ти тут?» — «Риба шукає, де глибше, а я — де ліп­ше…»— «Я теж шукаю глибини»,— сказав Карпо. «Нащо тобі глибина?» — «Хіба нема кого топити? Бач, який Дніп­ро широкий!» — «Гаразд, дядьку Карпо,— вискалив зуби Мусій Гандзя,— видко, й тобі дошкулили! Походимо по За­поріжжі, там видко буде. Бач, і тебе з постів потурили, як собаку…»

Карпо мовчки йшов поруч, не питаючи, куди простує Му­сій Гандзя. І оце з ним випивав матрос у Веселій Кам’ян­ці? Де його очі були? Бач, як гад щулиться! Почуває. Не Карпа боїться. У Карпа двоє рук. А в народу скільки рук? Не втече від народної кари…

Коло Дніпра випили, закусили, й Мусій почав кепкувати з людей, які, мов комашня, ворушилися коло Дніпрельста- нівської греблі, прийшовши на суботник. Велична картина людської праці на відбудові зруйнованої фашистами греблі й гідростанції ім. Леніна, мужність верхолазів, хуткість бетонщиків, що вже лікували тіло греблі, стрункі крани, ви­бухи, якими видаляли поруйновані брили,— все викликало у Мусія регіт і глузи, зневагу до будівників, лайку на ге­роїв. Карпо мовчки переслухав, нічим не реагуючи на чуте, та коли Мусій не проминув і партії, по-блюзнірському трак­туючи людський високий геній,— Карпо мовчки вдарив, на­віть не розмахуючись. Мусій гепнув набік, посовав ногами й затих. Карпо перечекав, доки той очуняв, потім налив кружку горілки: «На, запий!»

«Бий, убивай! — хрипів Мусій.— Я ваших сотні поклав!» Мусій поспішав вихрипіти все, що таїв на душі, довго хо­вав на споді свідомості, про що боявся згадати й на самоті. Кат лежав на ясному сонці, потверджував усе, що йому інкримінувалося, зізнавався й не каявся. «Ну, давай,— зо­всім чужим і невідомим Мусію голосом сказав Карпо,— ле­жати тобі в Дніпрі!»

Із каменем на шиї Мусій брьохнув з берега, його потягла вглиб течія, на воду вискочили бульки, ще мить — і вирок було б виконано. Та Карпо, мов від штовхана, раптом на­хилився до води, устромив руки по плечі, схопив Мусія за черевики, помалу виволік на берег, байдуже потім дивився, як той вивергав із шлунка воду,— «нехай тебе народ судить, а не я! Пішли до міліції!»

Серед працівників Дніпробуду з’явився літній чоловік із мокрими рукавами піджака. Це був Карпо. Він мовчки ста­вав то до однієї бригади, то до іншої, тягав інструменти й шланги, штовхав вагонетки з брухтом, копав, носив, задо­волено погукував, наче нарешті знайшов справжнє діло.

Над Дніпром стояв джеркіт перфораторів, стукіт молот­ків, гукав паровозик, швидко повз по щоглі вгору червоний прапорець, яким попереджалося про вибухові роботи. Шар­палася земля, летіло в небо каміння, й басовитий величний грім стрясав повітря. Між зацілілими бичками греблі по­висли, мов павутина, хисткі місточки. Ними переходили люди. Дніпро плив широкою смугою крізь греблю, відби­ваючи в своїй глибині й зруйновану греблю, й людей — величних у мирній праці й наполегливості, і ясне осіннє небо.

Коли Дорка вперше побачила підсудного Герінга, вона уп’ялася руками в поручні крісла й не зводила з нього очей до перерви засідання Трибуналу, аж руки їй заніміли й за­терпли ноги.

Часами здавалося, що бачить кінокартину, сниться їй ви­сока зала з дерев’яною темною стелею й такими ж до поло­вини стінами. На вікнах висять оксамитові штори, перед ними коло дубового, нічим не застеленого столу сидять суд­ді, а позад кожної пари суддів схилився прапор їхньої краї­ни: радянський, англійський, американський, французький. Напроти суддів, до них обличчям, під протилежною стіною зали, сидять підсудні, з них перший ліворуч — товстий Ге- рінг у ясно-сірому рейхсмаршальському мундирі, що без погонів і орденів виглядає як ліврея.

Сліпуче світло багатьох ламп у білих ночовках, що геть вкривають стелю, створює атмосферу операційної кімнати, де перед очима світу розтинають смердючий труп німецько­го фашизму. Ліворуч од суддів за дерев’яною перегородкою розташувалися кореспонденти з усіх суходолів. Між суд­дями й підсудними містяться обвинувачі, адвокати, стено­графісти, перекладачі, стоїть трибуна, біля якої викладає­ться справа. Праворуч на стіні висить кіноекран, перед ним стіл для свідків. Крізь засклені віконця на стінах визирають кіноапарати, що фільмують засідання. Ціла зала сидить в радіонавушниках, судді, підсудні, обвинувачі й адвокати, преса, гості.

Сниться це їй чи справді? Дорка й собі взяла навушни­ки, що висіли на спинці її крісла, приклала до вуха. Тихий жіночий голос щось говорив по-німецькому. Дорка здиву­валася — перед трибуною виступав мужчина. їй допоміг су­сіда, показавши, що треба покрутити ручку коло крісла. Дорка покрутила. В навушнику клацнуло, й з’явився інший голос, нова мова. Дорка переставила ще стрілку,— третя мова. Знову покрутила й мало не скрикнула: просто в вухо ій говорив хтось російською мовою, переказуючи того, хто виступав перед суддями.

Біля трибуни свідків стала Марі,— Дорка й не помітила, як вона увійшла. Та сама Марі, з якою Дорка жила на під­земному заводі. Вона піднесла два пальці вгору й вимовила присягу, що казатиме правду. Дорка чула голос російської перекладачки, і їй здалося, що Марі вивчила мову, й тепер уже Дорка наговориться з нею досхочу.

Так от хто вона тепер! А була в лабораторії медич­ного барака невільницею, має номер на руці, як і Дорка,

іі   керувала повстанням. її обвинувачення чує цілий світ.

Коли Дорку привезли до Нюрнберга з групою радян­ських свідків, які мали виступити на процесі головних воєн­них злочинців,— в ресторані при готелі її познайомили з Марі. Француженка не пізнала Дорки, настільки певна була, що та мертва, а Дорка хотіла признатися, але коли почула, що Марі написала книжку про їхній табір, про повстання, про кволу дівчинку з Радянського Союзу, передумала при­знаватися.

Марі подарувала їй книжку й сказала, що та дівчинка загинула від катувань, і хай усі жінки світу дізнаються про неї. Дорка, розуміючи своє незручне становище, похвалила себе, що не призналася до Марі, ніколи, ніколи не нагадає їй. їй дуже кортіло спитати про Мілену, але натомість ніж­но потисла худеньку руку Марі й перша встала од столу. «Вона мені нагадує когось»,— сказала Марі перекладачці.

Надвечір з’ясувалося, що Дорці виступати не треба, че­рез це дістала дозвіл бути присутньою на вранішньому за­сіданні. Марі розповідала з трибуни свідків про табір і їх­ній підземний завод,— Дорка уважно слухала, милуючись з Марі. Була вона тендітна, білява, великі очі горіли на пів-обличчя. Чоловіка її замучило гестапо, він стояв на чолі прогресивного журналу, дитину вивезли з Франції, переда­ли до німецької родини ⁴⁷, щоб зробити з неї німця. Марі розповідала спокійним, тихим голосом, її не переривали й не нагадували про регламент. Як і кожне слово, вимовлене в цій залі, розповідь записувалась на плівку, щоб зостатися навік в архівах суду, щоб першої-ліпшої хвилини лунати через сто й через тисячу років, коли людству потрібно буде вдатися до цього свідчення. Нехай хто спробує порушити мир!

Марі розповідала про Дорку,— ні, вона не назвала її на ім’я,— але дівчина зрозуміла, що мова йде про неї, й не­прохані сльози побігли по щоках, наче вмивав її обличчя тихий ранковий дощ.

Під час перерви підсудних водили по одному до вбираль­ні,— Дорка стояла в коридорі й дивилася в гурті інших цікавих на парад колишніх керівників і міністрів фашист­ської Німеччини. Це проходили трупи, які ще посміхалися, зачісувались, одягали од світу чорні окуляри, але були вже мертві.

Жовті чобітки Герінга блищали, він задоволений був із загальної уваги, а Дорці схотілося, щоб оці ходячі тельбухи прогнати пішки туди, де діяли його повітряні бандити. Не­хай збігаються люди подивитися й плюнути, а він щоб ішов через болота й яри, повз усі могили закатованих людей і

там над Волгою був повішений, як відомщення загарбни­цької війни!

Ось крокує сам Заукель ⁴⁸, головний організатор невіль­ницького труда, лисенький маклер із свинячими очима. Дор­ка мимоволі ступила крок наперед і наштовхнулася на руку американського вартового: «Но, по, тримайте ваші нерви при собі!» Пройшов Кальтенбруннер ⁴⁹, заступник самого Гіммлера ⁵⁰, високий, худорлявий австрієць з обличчям дов­горічного ката. Погляд його був страшний, він ніяк не міг прибрати безстороннього виразу, щоб не лякати людей.

О, оце Розенберг⁵¹? Міністр захоплених Гітлером обла­стей? Дорка уявляла його інакшим! Має щастя, що вислиз­нув з подорожі по Україні цілий. Вже вони за ним попобі- гали! Сама Дорка в Вінниці, де Розенберг спинявся й про­вадив нараду, була в розвідці, ходила містом, чекала пана рейхсміністра для пильної справи. Не пощастило, Розенбер­га попередили про небезпеку, він роздзвонив потім по га­зетах, що уникнув п’ятьох замахів. Гидкий, подумала Дорка, боже, який же він гидкий!

В цей час до Дорки підійшла Марі. Щось особливе було в її очах, коли вона побачила Дорку. Мовчки легким кро­ком прилинула до неї, схватила за руку, закотила рукав і тоді припала до Дорки. «Дівчинко, чого ж ви до мене не призналися?!» Вона, готуючись до свідчень, перегортала записки, знайшла Дорчине прізвище й порівняла з тим, яке їй сказала перекладачка. «Ну, безперечно, це ж ти! Як я могла одразу помилитися! Але ж ми ніколи не сподіва­лися, що ти житимеш, маленька моя!»

І от вони йдуть удвох по Нюрнбергу. Перекладачка ніяк не поквапиться за ними, але чи потрібна перекладачка, коли їх єднає щось дужче од мови,— пережита каторга?

Марі розповідає про повстання, яке Дорка готувала з ними разом, називає імена жінок і чоловіків, пригадує Дор- чині тортури, свої побоювання, що все загинуло, бо хіба може така мала, як Дорка, витримати катування гестапів­ців? Марі йде, обнявши Дорку, наче знайшовши загублену сестру, часом зупиняється посеред вулиці й ніжно цілує її в чоло, в очі, в щоки. Вони йдуть через майдани, й німці за­побігливо поступаються з дороги, бо очі Марі дивляться крізь усіх стрічних, наче їх і на світі немає, її французька мова лунає граційна й легка, пристрасна й голосна.

Вони проходять мостом через річку Пегиіц, і Марі завзя­то плює через бильця. Та хай іще десять разів горить оцей Нюрнберг, коли хочете знати! Десь у цій Німеччині її дитя, йому вже п’ять років, її Поль говорить по-німецькому, йому вже втокмачено в голову, що він німець! — боже, як крає* ться серце при одній згадці, що в неї вкрадено сина! О про­кляті, як вона його шукатиме, невже Поль не має Жанових рис чи її самої? А родима пляма на плечі? Як вона карає­ться, якби тільки Дорка знала! Ось і зараз Марі підскочила до хлопчика, який міг бути її сином, відштовхнула матір, нахилилася до його вічок, поцілувала під галас німкені,— ні, це не Поль, це чужий!

Дме вітер зимовий крізь покалічені стіни й провалені стелі бурга, звідки починалася династія Гогенцоллернів ⁵². Ратуша стара зберігає з одного боку цілу стіну і внутрішній дворик з фонтаном, дубові середньовічні двері, розцяцько­вані бронзою й залізними саморобними цвяхами. Пам’ят­ник Альбрехту Дюреру⁵³ стоїть серед хаосу й розсипаних на мотлох будинків, спаленої й розкришеної цегли,— під ним схід до бомбосховища, де й сьогодні живуть бездомні. Ганс Сакс⁵⁴ сидить на порожнім майдані, посміхається бронзовою посмішкою,— старий мейстерзингер марно пере­конував свого часу співгромадян, що спів приємніший од війни. Вулицею вздовж стіни й рову старого міста летять одна за одною п’ятитонні американські вантажні машини. За кермом сидять негри, машини рухаються із швидкістю

40   миль на годину, з ревом і гуркотом танкового наступу, їх обминають на ще більшій швидкості, безперервно зави­ваючи сиреною, віліси «емпі» — військової поліції. Проїхав автобус, повний червоноармійців, Марі з усієї сили гукала їм услід, махала рукою. Вони дійшли до Гранд-Отелю, по­казали на дверях перепустки й зайшли досередини.

Дорка сиділа напроти Марі за маленьким столиком, ди­вилася, як та вправно порається коло грейпфрута, посипаю­чи цукром і виймаючи ложечкою частку по частці соковиту масу. Офіціант із скляним оком приніс їм кока-коли й ана­насного джусу, хліба солодкого з родзинками, яєчню з шин­кою. Марі замовила к’янті, щоб запити зустріч друзів. Дор­ка прикро закашлялася, піднесла до рота хустку й одразу запхнула її в рукав. Марі попросила в неї ту хустку, й Дор­ка подала, бідкаючись, що забруднила в к’янті. Але Марі обдурити було тяжко, вона помітила, яке к’янті потрапило на Дорчину хустку. «О боже мій,— гукнула Марі,— це зо­всім не оригінальна звичка кашляти кров’ю!»

Марі повела Дорку до себе в номер, роздягла й поклала до ліжка, викликала лікаря, якому палко щось трактувала, й сіла поруч хворої показувати ілюстровані журнали, аж Дорка й задрімала, поклавши холодні пальці в гарячу до­лоню Марі. «Спати, спати,— почула крізь дрімоту,— завтра поїдемо па рентген, післязавтра — до Середземного моря чи до Швейцарії, куди скаже професор…»

Приснився Дорці дядько Ріваи, що перший прийняв її по сирітству, й знову дядько гладив по голові шкарубкою ковальською рукою й казав: «Дійдеш, Дорко, до комуни, га?» На що Дорка, рада відчути себе вві сні маленькою, ве­село одповідала: «Дійду, дядьку Йване, от побачите, ді­йду!» Потім їй приверзлося, що підсудні кружеляють нав­коло неї, кидаючи зверху безліч теплих ковдр, аж вона ста­ла задихатися, і тоді її кололи в руки, тихий голос Марі казав: «Це тебе заспокоїть, і серце відпочине, спи спо­кійно…»

Дорка війнула вниз, наче на санках з високої гори, теп­лий сніжок розтавав на обличчі, опанували мир і спокій, снилося все, чого забагне. Ось її Павло, Пава йде степом, бравий такий, веселий і все квіти дарує,— червоні, одно чер­воні. «Чого ж ти не була в Києві у лікарів, Дорко? — питає Павлусь із докором.— Ми б же тебе лікували, моя малень­ка, доки й здорова стала б…»

А тоді Дорка бачить Київ, він ще без снігу, хоч листя давно облетіло, Дніпро не замерз — блакитний і живий, на дерева почепилася паморозь, сріблястий іній, далекі задніп­ровські піски жовтіють, сонце зупинилося в небі, не нами­лується. А самольот несе над полями й лісами, над Поль­щею і Німеччиною…

Коло Дорчиного ліжка сиділа Марі й, не стримуючись, ридала. Марі знала, що такі довго не живуть, проте як хо­тілося чуда, щастя, неможливого. Книжка Марі про цю дів­чину дійшла вже до сердець читачів по багатьох країнах, Дорка живе в тих серцях як уособлення радянської люди­ни. «Ми її вилікуємо,— сказала Марі, сама не вірячи своїм словам,— от побачите, я все зроблю, щоб зібрати до неї сві­тові досягнення медицини! Я продам друге видання моєї книги, надрукую портрета Дорчиного, я звернуся до про­стих людей у Франції й цілому світі,— я вірю, що будуть гроші для лікування!» — «Ви забули про Дорчину Батьків­щину,— сказала перекладачка,— вона має досить багатства для своїх дітей!»

І Батьківщина підійшла до Дорчиного ліжка у вигляді радянського лікаря, спеціально привезеного на літаку з Бер­ліна, нахилилася до хворої, і, немовби її торкнулася чудо­дійна квітка, Дорка розплющила очі. «Ну, ясно,— сказав лікар, вислухуючи серце й легені дівчини,— так трапляється, коли дівчатка не слухають дорослих і не показують себе лікарям, які знали б уже, як не пустити дівчат до Нюрн­берга, коли їм треба бути на цю пору в горах під Су­хумі!»

Марі сказала лікарю, що все влаштує і з грошима теж, щоб хвору відправити до Швейцарії. Лікар, він був у воєн­ній одежі, немолодий і сухуватий, трохи подумав перед тим, як одповідати, бо розумів, що знаходиться за кордоном, де кожне лико йде, як то кажуть, у строку. «Мадам,—від­повів галантно, як і завжди в розмові з жінками,— аудіатур ет альтера паре, себто — хай буде вислухано й іншу сторо­ну. Я маю честь повідомити, що хворій не треба грошей. Завтра ми будемо в Москві, а там подивимось, куди напра­вити хвору на лікування. Я особисто схиляюсь до Сухумі.

І,  як казали старі латинці,— беаті поссідентес — щасливі ті, хто має. Що має? Таку Вітчизну!» Дорка посміхнулася, мов метелик сів їй на уста, й прошепотіла, звертаючись до Марі: «Моя Вітчизна, — ти чуєш її?»

XI

Коли Свиридон Зайченко повертався з майстерень реміс­ничого училища до гуртожитку, він завжди мився до пояса під крантом в умивалці.

Того дня він прийшов розгарячений, не помітив відчине­ного вікна, крізь яке прохоплювався протяг, добре похлю­пався в воді, пішов пообідав, а надвечір уже відчув, що горить йому все всередині.

Знявся переляк, викликали лікаря,— прийшла молодень­ка випускниця, якій ще здавалося, що найтрудніші випад­ки в медицині трапляються саме на її дільниці. Вона ви­слухала хворого, зміряла температуру, яка сягнула сорока градусів, оглянула червону шкіру на грудях у Свиридона й визначила висипний тиф. Вона потім надовго запам’ятає цю першу свою помилку, бо ніякого тифу у Свиридона не було, тільки запалення легенів.

Лікарка пам’ятатиме цю першу людську істоту, довірену її невмілим ще рукам, згадуватиме кожний свій рух, ана­лізуватиме симптоми й свої приписи.

Хлопця повезли до лікарні на тряскій підводі, поклали до койки. І тут помітили собаченя, яке крутилося під но­гами, боячись загубити Свиридона. Собаченя викинули геть, і воно навіть не заскавучало, а хутенько почало оббігати одноповерховий інфекційний барак, щоб з’ясувати, з яко­го ж боку його хазяїн. Собаченя спинялося біля кожного вікна й, наставивши одне вушко, слухало, аж нарешті по­чуло стогін Свиридонів і зараз же подало голос: гав, гав, я тут!

Це була Мушка, Свиридонова вихованка, невідомої по­роди біленька сука з одрубаним хвостом, з лахматими ву­хами, з великим*» карими очима, що походила на щеия, хоч і була цілком доросла. Мушка, причарована Свиридоном десь на станції по дорозі на Кривбас, віддала йому серце. Спершу жила у Свиридонового батька, який наймав при­ватну комірчину, бо до Свиридона було зась,— він мешкав у шкільнім гуртожитку серед багатьох інших реміснични- ків. Потім Мушка виявила безліч настирливості й терп­лячки, знання психології, орієнтування — і оселилася близь­ко до хазяїна. Вона не спала у нього під ліжком, про це не могло бути й мови, але хто їй заборонить стрічати його біля майстерні, лизнути в руку й навіть у носа?

Мушка вигребла кубельце в затишнім кутку під купою заліза, тільки й жила тими хвилинами, коли Свиридон опинявся надворі. Годувалася вона пристойно й цілком са­мостійно, не одмовляючись, правда, й од Свиридонового го­стинця,— бігла до кухні, де варився обід, і па видному місці сідала під вікном на свій обрубаний хвостик і так си­діла стовпчиком, мовчки поглядаючи розумними оченятами на кухарів. її не можна було не помітити, хоч вона ніколи гавкотом не привертала до себе уваги,— просто Мушка три­малася з гідністю, і ні в кого не здіймалася рука, щоб об­лити її окропом чи помиями. їй виносили кісточку, яку вона делікатно брала й несла до свого кутка, не забувши лизнути в руку доброго кухаря.

Траплялося, що Мушка, цілком вимучена чеканням Сви­ридова, прокрадалася до самої майстерні й непомітно опи­нялася коло його робочого місця, тихенько завмирала, злег­ка помахуючи хвостиком, вдихаючи такий знайомий запах хазяїна. Іноді це минало без скандалу, але частіше Мушку викривав другий Свиридонів вихованець — ворон. Цьому чорному дияволу щастило: ним заопікувався сам інструк­тор і дозволив жити в майстерні, а бідній Мушці навіть по­лежати коло ніг Свиридона суворо заборонялося, і коли люди ще могли її не помітити, то ворон бачив Мушку скрізь. Як він жахливо починав кричати, як він сідав на голову Свиридона й верещав, вимагаючи вигнати з майстерні Мушку!

В загальній метушні, яка зчинилася в гуртожитку в зв’язку з захворюванням Свиридона, Мушка змогла про­повзти аж під ліжко хлопцеве, де й причаїлася, зрідка під­носячи голову вгору й нюхаючи крізь матрац. Коли при­йшла підвода, Свиридона взяли разом з постелею, і Муш­ка вибігла за хазяїном, провела до самого інфекційного барака. Тепер вона трусилася, сидячи під мокрим кущем, і її вуха були наставлені на вікно, за яким чувся стогін Сви­ридона.