Літературна мова – це мова, оброблена майстрами слова, вченими. Від діалектної
мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та
підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні
дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування
мовою.
Літературна мова існує в усній та писемній формах і характеризується стилістич
ним розмаїттям.
У сучасному мовленні однаково поширені обидві форми української літературної
мови – усна й писемна. Обом їм однаково властиві лексичні й граматичні норми, проте
южна з них має свої специфічні особливості.
Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування
лкздей, безпосередньо пов’язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування
обмежена. Усне мовлення сприймається органами слуху, виражається за допомогою
звуків. За походженням це первинна форма існування мови. Усне мовлення спон
танне, здебільшого непідготовлене. але воно більш виразне в емоційному відношенні,
супроводжується інтонацією, жестами, мімікою. Воно’ переважно діалогічне: бесіда,
діалог, публічна лекція, виступ, дискусія тощо.
Писемна форма літературної мови – це мовлення, зафіксоване на якомусь мате
ріалі за допомогою певних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мов
лення і сприймаються органами зору. Це – вторинна форма існування мови. Писемна
форма літературної мови обслуговує потреби народу в галузі науки, культури, полі
тики, господарства і права.
Писемне мовлення монологічне. У ньому використовуються переважно повні ре
чення. а в усному (діалогічному) дуже поширені неповні речення. У писемному мов
ленні частіше використовуються складні речення, що викликано потребою оформити
й повно розгорнути складну думку, а в усному спілкуванні переважають прості ко
роткі речення, оскільки висловлене може доповнюватися мімікою, жестами.
Писемне мовлення лексично багатше, слова добираються вимогливо, з ураху
ванням літературної традиції, широко вживаються книжна, абстрактна лексика,
терміни.
І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка,
поети-романтики багато зробили для становлення української літературної мови на
народно-національній основі. Тарас Шевченко успадкував їхні надбання. Поет звер
тався до різних джерел рідної мови. У літературну мову він увів багато раніше не вжи
ваних слів з уснопоетичних творів та розмовно-побутової мови. Широко викорис
товував церковнослов’янізми, не цурався іншомовних слів, створював сам нові слова
(широкополі (лани), ревучий (Дніпро), худорослі (воїни) тощо). Цілий ряд таких
авторських неологізмів закріпився в нашій мові.
Удосконалював Шевченко і синтаксичний лад української мови: спростив будову
речень, наблизив їх за структурою до народнопоетичних та розмовних конструкцій.
Звучання текстів стало мелодійним, злагодженим.
* Мова і мовознавство
Збагачуючи й удосконалюючи українську літературну мову. Кобзар підніс її до
рівня розвинених літературних мов світу, відкрив нові шляхи і способи дальшого
розвитку. Ось чому Тараса Шевченка вважають основоположником, творцем україн
ської літературної мови.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Походження української мови