| Дія як загальнокатегоріальне значення дієслова членується на влас- не-дію і стан, що є фундаторами всіх семантичних і граматичних процесів у класі дієслів. Основну групу дієслів абсолютивної семантики становлять одновалентні (лівобічний суб’єктний аргумент) лексеми.
Периферію дієслів стану становлять похідні лексеми абсолютивної семантики, які можуть бути одновалентними (ліва валентність), наприклад: Зараз він [Андрій] зовсім погано бачить, тільки тримається так, ніби нічого особливого немає (Копиленко, 1938, с. 161); Дорош справді зрозумів, що він не тільки чує. а й говорить (Тютюнник, 1984, с. 6); двовалентними: Глядачі бачать на екрані прославлених героїв з заводів, шахт, колгоспів (Літ. газета. — 1950. — 7 вересня); Підвівсь Роман Волошенюк: «Петро говорить діло/» (Дорошко, 1959, с. 45). Трансформацію номінативно-акузативних дієслів у дієслова абсолютивної семантики зумовлює редукція семантичних ознак дії. Нівелюватись і втрачатись можуть семи: 1) активності (Йосип заходився хати із очерету будувати. Щоб укритися вночі (Шевченко, 1986, с. 87) // Над вулицею будувалися, дві великі кам’яниці (Леся Українка, 1952, т. З, с. 604); 2) доцільності (пор.: Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечі тонким кашеміровим платком (Мирний, 1954, т. 1, с. 201)//Над берегом є там крутая гора. На ній бовваніє самотня могила; Усі її знають — старі й дітвора: Земля Кобзаря там навіки покрила (Глібов, 1957, с. 267)); 3) каузативності (наприклад: Дітям показують художній фільм про громадянську війну (Зірка. — 1990. — 16 травня)//Діяш дивляться художній фільм про громадянську війну; Посіяли зерно у зелмю мерзлу, тепер і сходи пшениці мають слабкі (СВ. — 1988. — 23 березня) //Рідко пшениця росте); 4) об’єктності (По обіді казав йому зараз дідуньо газету читати, потому я бабуні нитки мотала (Леся Українка, 1952, т. З, с. 587); [Родіон:] Ей, хто там копицю розсовує?! Мотай швидше звідси, а то як устану, погано буде!.. (Корнійчук, 1955, т. 1, с. 321); Молодиці жартували, сміялись, співали пісень, аж луна розляглась по полю (Коцюбинський, 1956, т. З, с. 255)//Мекг наче сниться, що хитає мене хтось у колисці і співає надо мною тихесенько (Марко Вовчок, 1972, с. 196)). 
Втрачаючи компоненти дії, дієслова набувають семантики стану, у цьому виявляється діалектична єдність дії і стану. Зменшення ступеня дії (акціональності) зумовлює пропорційне збільшення ступеня ознаки стану. У таких випадках лексеми, що мають подвійну природу, не можна однозначно кваліфікувати. За одними ознаками вони можуть |
| РОЗДІЛ V. Особливості міжрівнево’і граматичної категорії. |
| 253 |
| бути віднесені до номінативно-акузативних (двовалентних), три-, чотири-, п’яти-, шестивалентних, а за іншими — до одновалентних (ліва суб’єктна валентність). За дериваційними ознаками більшість лінгвістів вважає їх номінативно-акузативними (традиційно кваліфікуються як перехідні дієслова).
Периферію акціональних лексем становлять дієслова на позначення дії неістоти. Семантичну функцію суб’єкта, як уже зазначалось, у таких випадках можуть виконувати назви явищ природи, технічних засобів, предметів тощо. Вони є вторинними у цій позиції, і в моделі «номінатив іменника — назви неістоти + акціональне дієслово» дієслова дії являють собою «паразитичний наріст на нормальному типі» [Ла- ЙОНЗІ978, с. 75]. Функціональний статус останніх виявляється лише на більш високому рівні мови внаслідок того, що на ґрунті вихідних синтаксичних структур із живим суб’єктом «виростають різноманітні рівні деривації синтаксичних структур» [Кацнельсон 1972, с. 193]. Поверхнева валентність речень типу Вітер зніс дах будинку являє собою трансформацію глибинної валентної структури з інструментальним орудним типу Вітром знесло дах будинку. Суб’єкт дії і знаряддя дії функціонально рівноправні, але поняттєво пов’язані. Обидва вони здійснюють дію. Тільки перший безпосередньо, другий — опосередковано. У свідомості людини можуть бути такі явища, коли уява про безпосередній суб’єкт дії і уява про знаряддя дії зливаються й утворюють складний комплекс, імпліцитно членований і багатокомпонентний, що об’єднує і безпосереднього витворювачадіїі знаряддя дії (див. також: [Есперсен 1958; Загнітко 1990а; Кильдибеко- ва 1985]). Валентність дієслова ґрунтується на продовжених семах. У сучасній лінгвістиці досить поширеною є думка про універсальний характер останніх і спільність законів побудови речення для всіх мов. «Семантична структура висловлення залишається однаковою у всіх мовах, і типологічні відмінності можуть торкатися тільки зовнішньої форми позначення» [Гак 1972, с. 379] Якщо погодитись із думкою про універсальний характер продовжених сем, які утворюють внутрішню, глибинну структуру мови — найсуттєвіший її рівень, то їх реалізація в кожній мові є своєрідною і може мати лексичне або граматичне вираження. Наприклад, при номінативному ладі речення відмінність між активним і пасивним підметом буде лише поняттєвою, граматичну маркованість вона здобуває в ергативних конструкціях (пор. кавказькі, ескімосько-алеутські, Іранські, китайсько-тібетські та інші мови (див.: [Мещанинов 1982, с. 23ідалі; Кацнельсон 1972; Климов 1977; Меновщиков 1970])). Водночас у мовах номінативного ладу, наприклад в українській, активний і пасивний підмет і пов’язане з диференціацією підмета протиставлення дієслів дії і дієслів стану виражається своєрідно — у субка- •гегоріальній характеристиці імен, що виконують функцію суб’єкта і в інвентарі трансформацій вихідних конструкцій та ін. |