Аналізуючи систему відмінків української мови, І. Р. Вихованець підкреслює: «До питання відмінкового функціонування безпосередній стосунок має розмежування явищ семантико-синтаксичної валентності
і невалентного поєднання компонентів. Власне- і невласне-відмінки розташовані по різні боки валентності: першим властива валентна пов’язаність з опорним компонентом, тоді як другі, оформляючи відмінкову форму в ролі компонента речення, виступають у типових випадках як валентно-незв’язані (детермінанти). Саме валентність і валентний зв’язок є в типових випадках демаркаційною лінією власне- і невлас- не-відмінків» [Вихованець 1987, с. 41]. Таким чином, здійснюється логічний перехід від семантично елементарного речення до семантично неелементарного, що є наслідком різноманітних контамінаційних перетворень синтаксичних одиниць90. Зв’язок категоріальних значень валентності та відмінка мотивований генетично і знайшов своє підтвердження в різноманітних еволю- тивних перетвореннях. Так, щеХ. К. Уленбек обґрунтував тезу про те, що в праіндоєвропейській мові існувала система відмінків із двома компонентами: активом (відмінок агенса), вживався лише при активних дієсловах, і пасивом (відмінок пацієнса, у позиції при активному дієслові виконував функцію об’єкта, а при неактивному — суб’єкта) [Уленбек 1950, с. 101-102]. Уже в цій концептуальній схемі репрезентована взаємодія семантичних і функціональних параметрів імен і дієслів, головну еволюцію якої можна відобразити в схемі: від обліга- торності позиції підмета-суб’єкта лише конкретним іменником до все більшого поширення презентації підмета-суб’єкта абстрактним іменником, проміжним етапом якого є обов’язкова персоніфікація такого імені. І в сучасній українській мові діє синтаксичний закон, що ґрунтується на семантичних закономірностях сполучуваності/несполучу- ваності лексем. За цим законом «абстрактні» суб’єкти не можуть сполучуватися з «конкретними» об’єктами. За ознакою універсальності щодо позиції суб’єкта в реченні іменники характеризуються послідовною ієрархією, верхня ланка в якій належить насамперед особовим іменникам (апеля- тивам). У них найпослідовніше реалізується опозиція «номінатив:локатив» (><[::У). Далі відповідно: назви тварин, рослин, явищ, назви абстрактних понять (останні характеризуються повною нейтралізацією опозиції И::У). Наведена ієрархія є динамічним явищем і постійно розширюється праворуч, тобто все більша кількість іменників набуває функціональної можливості виступати в позиції підмета. Така динаміка є наслідком семантичного ускладнення формально елементарного речення, зв’язку синтаксичних функцій із семантичним переосмисленням (метафоризація, персоніфікація та ін.). Усе це разом зумовлює витворення семантично складних віртуальних знаків, що мотивуються цілісними утвореннями як номінатемами (пор.: лікар = той, хто лікує; вихова |
Розділ V. Особливості міжрівневої граматичної категорії. |
255 |
тель = той, хто займається вихованням дітей, людей (див. детальніше: [Клименко 1984, с. 45])).
Якраз за ознакою вираження/невираження лівої позиції суб’єкта дії/стану всі дієслова диференціюються на одно- і більше валентні. Перші дієслова Л. Теньєр називає «безактантними», що позначають процес, який розгортається сам по собі і в якому немає учасників. Це стосується в першу чергу дієслів, що позначають атмосферні явища. Так, у латинському реченні Ріиії «йде дощ» дієслово ріиіі, описує дію (дощ) без актанта» [Теньєр 1988, с. 121]. Інколи такі лексеми відносять до моновалентних чи одноаргументних, мотивуючи генезисом конструкції типу Дощить; Вечоріє; Темніє; Сніжить; Воно дощить; Воно швидко вечоріє; Воно і темніє рано; Воно добре сніжить [Попов 1881, с. 298] їх трансформаційними та еволюційними перетвореннями, пор.: Спека парить —> Воно парить —> Парить –л Спекотно -+ Душної також співвідносністю з двоскладними реченнями. Існує думка про нульову валентність таких дієслів91, на підставі чого встановлюють їхню відмінність від лексем у 3-й особі множини або у формі множини минулого часу (прочитали, співають, чекають) у конструкціях типу В селі голосно заспівали; Чекають, чекають, та й ідуть. Хоча між названими моделями обох різновидів різниця існує на рівні лексичного заповнення відповідної дієслівної рубрики (суб’єкта), а в плані синтаксичної деривації обидві є наслідком компресії. Реалізація семантично надлишкових форм переважно мотивується завданням актуалізації і є необхідною у випадках ситуативно-прагматичного виокремлення агенса. Значущим виступає вираження суб’єкта в третій особі, яка допускає презентацію іменника. Постійне функціонування таких моделей закріплює кваліфікаційну характеристику осіб чи машин, агрегатів, формуючи перспективу витворення віртуально похідних вторинних одиниць. Останнє залежить від експлікації акузатива, наявність якого при дієслові свідчить про активність презентованої дієсловом дії (саджати картоплю —> картоплесаджалка; прясти бавовну —> бавовнопрядильня; мотати сукно —» сукномотальня; пиляти ліс —> лісопильня; глину валяти —> глиновальня; крупу дерти —> круподерня; масло робити —> маслоробня; той, хто одержує вантаж —> вантажоодержувач; той, хто варить квас —> квасовар; той, хто ловить рибу —> риболов; той, хто робить вино -> винороб; той, хто складає судно —> судноскладальник; той, хто наймає квартиру —> квартиронаймач і Він дуже любив ловити рибу і тому рідко бував вдома —> Він був рибалкою і тому рідко бував вдома тощо (див.: [Клименко 1984, с. 100-115 і далі]). Розглядати валентний потенціал дієслова слід лише з урахуванням взаємодії його категоріальних значень з іменниками. Валентна зв’язаність іменника засвідчує його участь у дії через власні форманти, що є опосередкованими показниками ГЗ валентності, і парадигматичні семи. Ж. Веренк аргументовано показав, що «діатеза дієслова» (тобто лексично виражений стан дієслова) і об’єкт дієслова є тим самим яви |
256 |
Морфологія |
щем [Уеугепс 1980]. Семантико-синтаксична специфіка репрезентації валентних гнізд дієслова свідчить про концептуальний характер думки
І. Р. Вихованця щодо визначальної ролі валентного і невалентного зв’язку як диференціатора власне- і невласне-відмінків92 [Вихованець 1987, с. 41]. Оскільки об’єкт (прямий чи непрямий додаток) виступає у формі того чи іншого відмінка, теорія відмінків і теорія валентності — по суті дві частини тієї самої теорії. Це мотивується також надзвичайно міцним зв’язком між дієсловом й іменником у самому характері семантичної диференціації іменникових лексем на іменники — назви істот й іменники — назви неістот і дієслівних лексем на дієслова дії і стану. Облігаторна експлікація суб’єкта у називному відмінку при дієсловах дії свідчить про їх генетичну первинність щодо творення речення. Специфіку семантики дієслів93 цієї групи підкреслював ще О. М. Пєшков- ський: «Будь-яке дієслово насамперед позначає дію… Але ж «діяти» можуть тільки істоти, усі ж інші предмети не «діють», а тільки рухаються. Істоти ж «діють» тому, що вони рухаються за своєю волею, мимовільно. А тому у дієслові, оскільки воно відображає дію, повинен бути ще й відтінок волі, наміру» [Пешковский 1956, с. 97-98]. Антропоцентричний характер спрямованості дієслів дії зумовлюється наявністю в їх структурі семи активності й обов’язковою реалізацією останньої іменником — назвою особи, діяльність якої спрямована на об’єкт, що зазнає відповідних змін як результату цієї діяльності: Студенти відбудовують місто; Дівчата виготовляють продукцію; Учні збивають ящики; Орендарі сушать траву тощо. У сфері смислових відношень активних дієслів переважає об’єктний зміст, тобто за семантичною характеристикою їх можна кваліфікувати як об’єктні. Об’єкт, як правило (другий аргумент), виражається іменником — назвою неістоти, що відбивається в структурі словникового складу: «…більшість перехідних дієслів виявляє тенденцію вживатися з іменниками —назвами істот, презентованими у ролі суб’єкта в активних реченнях », тоді як суб’єкт « неперехідного дієслова й об’єкт перехідного досить байдужі до розмежування іменників — назв істот й іменників — назв неістот» [Лайонз 1978, с. 361]. |