Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

1.4. Валентність дієслова і відмінок іменника

Аналізуючи систему відмінків української мови, І. Р. Вихованець підкреслює: «До питання відмінкового функціонування безпосередній стосунок має розмежування явищ семантико-синтаксичної валентності

і  невалентного поєднання компонентів. Власне- і невласне-відмінки розташовані по різні боки валентності: першим властива валентна по­в’язаність з опорним компонентом, тоді як другі, оформляючи відмінко­ву форму в ролі компонента речення, виступають у типових випадках як валентно-незв’язані (детермінанти). Саме валентність і валентний зв’язок є в типових випадках демаркаційною лінією власне- і невлас- не-відмінків» [Вихованець 1987, с. 41]. Таким чином, здійснюється ло­гічний перехід від семантично елементарного речення до семантично неелементарного, що є наслідком різноманітних контамінаційних пе­ретворень синтаксичних одиниць90.

Зв’язок категоріальних значень валентності та відмінка мотивова­ний генетично і знайшов своє підтвердження в різноманітних еволю- тивних перетвореннях. Так, щеХ. К. Уленбек обґрунтував тезу про те, що в праіндоєвропейській мові існувала система відмінків із двома компонентами: активом (відмінок агенса), вживався лише при актив­них дієсловах, і пасивом (відмінок пацієнса, у позиції при активному дієслові виконував функцію об’єкта, а при неактивному — суб’єкта) [Уленбек 1950, с. 101-102]. Уже в цій концептуальній схемі репрезен­тована взаємодія семантичних і функціональних параметрів імен і дієслів, головну еволюцію якої можна відобразити в схемі: від обліга- торності позиції підмета-суб’єкта лише конкретним іменником до все більшого поширення презентації підмета-суб’єкта абстрактним імен­ником, проміжним етапом якого є обов’язкова персоніфікація такого імені. І в сучасній українській мові діє синтаксичний закон, що ґрун­тується на семантичних закономірностях сполучуваності/несполучу- ваності лексем.

За цим законом «абстрактні» суб’єкти не можуть сполучуватися з «конкретними» об’єктами. За ознакою універсальності щодо позиції суб’єкта в реченні іменники характеризуються послідовною ієрархією, верхня ланка в якій належить насамперед особовим іменникам (апеля- тивам). У них найпослідовніше реалізується опозиція «номінатив:ло­катив» (><[::У). Далі відповідно: назви тварин, рослин, явищ, назви абстрактних понять (останні характеризуються повною нейтралізацією опозиції И::У).

Наведена ієрархія є динамічним явищем і постійно розширюється праворуч, тобто все більша кількість іменників набуває функціональ­ної можливості виступати в позиції підмета. Така динаміка є наслідком семантичного ускладнення формально елементарного речення, зв’язку синтаксичних функцій із семантичним переосмисленням (метафориза­ція, персоніфікація та ін.). Усе це разом зумовлює витворення семан­тично складних віртуальних знаків, що мотивуються цілісними утво­реннями як номінатемами (пор.: лікар = той, хто лікує; вихова­

 

Розділ V. Особливості міжрівневої граматичної категорії.


255


тель = той, хто займається вихованням дітей, людей (див. деталь­ніше: [Клименко 1984, с. 45])).

Якраз за ознакою вираження/невираження лівої позиції суб’єкта дії/стану всі дієслова диференціюються на одно- і більше валентні. Перші дієслова Л. Теньєр називає «безактантними», що позначають процес, який розгортається сам по собі і в якому немає учасників. Це стосується в першу чергу дієслів, що позначають атмосферні явища. Так, у латинському реченні Ріиії «йде дощ» дієслово ріиіі, описує дію (дощ) без актанта» [Теньєр 1988, с. 121]. Інколи такі лексеми відно­сять до моновалентних чи одноаргументних, мотивуючи генезисом конструкції типу Дощить; Вечоріє; Темніє; Сніжить; Воно дощить; Воно швидко вечоріє; Воно і темніє рано; Воно добре сніжить [Попов 1881, с. 298] їх трансформаційними та еволюційними перетвореннями, пор.: Спека парить —> Воно парить —> Парить –л Спекотно -+ Душної також співвідносністю з двоскладними реченнями. Існує думка про нульову валентність таких дієслів91, на підставі чого встановлюють їхню відмінність від лексем у 3-й особі множини або у формі множини минулого часу (прочитали, співають, чекають) у конструкціях типу В селі голосно заспівали; Чекають, чекають, та й ідуть. Хоча між названими моделями обох різновидів різниця існує на рівні лексично­го заповнення відповідної дієслівної рубрики (суб’єкта), а в плані син­таксичної деривації обидві є наслідком компресії. Реалізація семан­тично надлишкових форм переважно мотивується завданням актуалі­зації і є необхідною у випадках ситуативно-прагматичного виокрем­лення агенса.

Значущим виступає вираження суб’єкта в третій особі, яка допус­кає презентацію іменника. Постійне функціонування таких моделей закріплює кваліфікаційну характеристику осіб чи машин, агрегатів, формуючи перспективу витворення віртуально похідних вторинних одиниць. Останнє залежить від експлікації акузатива, наявність яко­го при дієслові свідчить про активність презентованої дієсловом дії (саджати картоплю —> картоплесаджалка; прясти бавовну —> бавов­нопрядильня; мотати сукно —» сукномотальня; пиляти ліс —> лісо­пильня; глину валяти —> глиновальня; крупу дерти —> круподерня; масло робити —> маслоробня; той, хто одержує вантаж —> вантажо­одержувач; той, хто варить квас —> квасовар; той, хто ловить ри­бу —> риболов; той, хто робить вино -> винороб; той, хто складає судно —> судноскладальник; той, хто наймає квартиру —> квартиро­наймач і Він дуже любив ловити рибу і тому рідко бував вдома —> Він був рибалкою і тому рідко бував вдома тощо (див.: [Клименко 1984, с. 100-115 і далі]).

Розглядати валентний потенціал дієслова слід лише з урахуванням взаємодії його категоріальних значень з іменниками. Валентна зв’я­заність іменника засвідчує його участь у дії через власні форманти, що є опосередкованими показниками ГЗ валентності, і парадигматичні семи. Ж. Веренк аргументовано показав, що «діатеза дієслова» (тобто лексично виражений стан дієслова) і об’єкт дієслова є тим самим яви­

 

256

 

Морфологія

 

щем [Уеугепс 1980]. Семантико-синтаксична специфіка репрезентації валентних гнізд дієслова свідчить про концептуальний характер думки

І. Р. Вихованця щодо визначальної ролі валентного і невалентного зв’яз­ку як диференціатора власне- і невласне-відмінків92 [Вихованець 1987, с. 41]. Оскільки об’єкт (прямий чи непрямий додаток) виступає у формі того чи іншого відмінка, теорія відмінків і теорія валентності — по суті дві частини тієї самої теорії. Це мотивується також надзвичайно міцним зв’язком між дієсловом й іменником у самому характері семантичної диференціації іменникових лексем на іменники — назви істот й імен­ники — назви неістот і дієслівних лексем на дієслова дії і стану.

Облігаторна експлікація суб’єкта у називному відмінку при дієсло­вах дії свідчить про їх генетичну первинність щодо творення речення. Специфіку семантики дієслів93 цієї групи підкреслював ще О. М. Пєшков- ський: «Будь-яке дієслово насамперед позначає дію… Але ж «діяти» можуть тільки істоти, усі ж інші предмети не «діють», а тільки руха­ються. Істоти ж «діють» тому, що вони рухаються за своєю волею, мимовільно. А тому у дієслові, оскільки воно відображає дію, пови­нен бути ще й відтінок волі, наміру» [Пешковский 1956, с. 97-98]. Антропоцентричний характер спрямованості дієслів дії зумовлюється наявністю в їх структурі семи активності й обов’язковою реалізацією останньої іменником — назвою особи, діяльність якої спрямована на об’єкт, що зазнає відповідних змін як результату цієї діяльності: Сту­денти відбудовують місто; Дівчата виготовляють продукцію; Учні збивають ящики; Орендарі сушать траву тощо. У сфері смислових відношень активних дієслів переважає об’єктний зміст, тобто за се­мантичною характеристикою їх можна кваліфікувати як об’єктні. Об’єкт, як правило (другий аргумент), виражається іменником — на­звою неістоти, що відбивається в структурі словникового складу: «…більшість перехідних дієслів виявляє тенденцію вживатися з імен­никами —назвами істот, презентованими у ролі суб’єкта в активних реченнях », тоді як суб’єкт « неперехідного дієслова й об’єкт перехідно­го досить байдужі до розмежування іменників — назв істот й іменни­ків — назв неістот» [Лайонз 1978, с. 361].

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.