Перший історик слов’янської писемності болгарський книжник, учений-чернець
Чорноризець Храбр, який жив у X ст. при дворі болгарського царя Симеона, у книзі
«Сказання про письмена» розповідає про два етапи розвитку слов’янського письма.
Перший – коли слов’яни ще були язичниками, отож читали за допомогою «черт і різ».
Другий етап – коли вони хрестилися і почали писати римськими і грецькими пись­
менами, але це письмо «без оустроєнія», тобто не пристосоване до слов’янської мови.
В арабських, німецьких та візантійських джерелах наводиться чимало доказів
існування письма у русичів до прийняття християнства. Арабський учений
Ібн-ель-Недім навіть скопіював один напис, і копія та збереглася. Є згадки про
існування книг (Євангеліє, Псалтир), писаних «руськыми письмены». Очевидно, це
було письмо, «яке вийшло з грецького», – зазначає слов’янознавець В. Істрін.
Отож, це ще не слов’янська писемність. Прямим попередником нашого сучасного
алфавіту вважається абетка, створена християнськими місіонерами – братами Ки­
рилом і Мефодієм.
126 Як відомо, вони походили із Солуня (сучасні Салоніки), де проживали і греки,
і слов’яни (болгари). Брати знали як грецьку, так і староболгарську мови, освіту
одержали в Константинополі.
У 862 році візантійський імператор Михайло і патріарх Фотій послали Костянтина
(він же Кирило) і Мефодія в Моравію, де вони мали вести церковну службу сло­
в’янською мовою, щоб протистояти німецьким місіонерам.
Є свідчення, що вже 863 року вони прибули до Велеграда і привезли слов’янську
абетку та 3-4 богослужебні книги, перекладені староболгарською мовою.
Після хрещення Київської Русі до церков запрошували священиків з Болгарії,
закуповували церковні книги. Вчені висловлюють думку, що писані вони були гла­
голицею (від хорват, glagoljasi – той, хто говорить), оскільки багато рукописів,
створених пізніше глаголицею або кирилицею, списані з більш ранніх зразків.
Кирилицю – пізнішу абетку – створив один з учнів Кирила – Климент (За
Ж. Красножан).