Лексичне значення слова розглядається в сучасній лінгвістиці як величина, що склалася в процесі мовленнєво-мисленнєвої діяльності людини. У такій величині наявна структура іманентно-системних значущостей, пов’язаних з іншими рівнями мови, а тому для слова властиві певні синтаксичні зв’язки і семантичне узгодження в реченні. Необхідність слова як віртуальної одиниці в поширенні іншими словами в синтаксичній структурі речення є форма реалізації його системного ЛЗ [Уфимцева 1986, с. 12-13]. При цьому важливо чітко диференціювати два взаємодіючих фактори в структурі слова: 1) значення слова і 2) його сполучуваність. Значення слова корелює з поняттям, а сполучуваність із його синтаксичними потенціями, серед яких розрізняються обов’язкові і факультативні. Тому й слово прийнято розглядати і як лексико-семантичну, і як ГК мови одночасно. Ці властивості слова відображають взаємодію мовної та позамовної семантики і забезпечують номінацію предметів думки і зв’язок між ними.
На рівні речення реалізуються лексико-семантичні та граматичні властивості слів. Вивчення структури речення розкриває механізм його творення, участі в цьому процесі лексичних одиниць як репрезентантів відповідних смислів. В основі реченнєвотвірних тенденцій перебувають зв’язки лексичних елементів із постійними величинами. Так, аналізуючи речення «Я читаю книгу. Я гуляю. Я болею», І. І. Мєщанінов відзначає, що формою називного видмінка виражається різний зміст: тут реалізуються три відмінних за смислом суб’єкти при їх абсолютно ідентичному граматичному оформленні. У першому прикладі виражено дію, що переходить на предмет, у другому — дію взагалі, у третьому суб’єкт відчуває на собі дію чи вплив хвороби [Мещанинов 1945а, с. 7]. На думку лінгвіста, понятійні категорії виступають тим сполучувальним елементом, який пов’язує мовний матеріал із загальною будовою людського мислення, отже, і з категоріями логіки і психології [Мещанинов |
РОЗДІЛ VI. Морфологічні категорії. |
289 |
1945а, с. 15]. Такі понятійні категорії своєрідно відображаються семантикою лексичних і граматичних засобів мови. Думка, перетворюючись у мовлення, перебудовується й видозмінюється. У зв’язку із цим і синтаксична структура речення не завжди відповідає логічній структурі судження. «Тому правильний логічний аналіз, — підкреслює
Н. Д. Арютунова, — вимагає, щоб речення попередньо було перетворене в адекватне йому логічне уявлення» [Арутюнова 1976, с. 9]. Кінцеві трансформи таких перетворень і складають основу для логіко-семан- тичної класифікації предикатів [Степанов 1981]. Відношення між словами в мовленні у реченні відображає реальні відношення між предметами об’єктивного світу. Семантична структура слова якраз відображає в ономасіологічному плані навколишній світ через призму власних сполучувальних можливостей, які, власне, і визначають його функціональний статус. Функція, синтаксична позиція характеризується, у свою чергу, певними властивостями, які випливають із потенційних відношень слів. Кожен клас слів кваліфікується з позицій його реальних функцій у структурі речення. Якщо слово виконує невластиву для нього функцію (вживається у вторинній функції), то воно підлягає функціональній транспозиції і набуває властивостей, притаманних тільки тому слову, яке постійно виконує цю функцію. Аналогічні процеси простежуються і з ГФ, яка виступає у нехарактерній для неї функції. На основі періодичних уживань МФ у невластивій для неї функції формується функціонально-семантична парадигма тієї чи іншої форми, обсяг якої залежить від входження/ невходження її основних складників до ядерної площини ГК. |