Факти об’єктивної дійсності можуть мислитися мовцем як дійсні (реальні) або як
можливі (ірреальні) чи як бажані. Залежно від характеру віднесеності висловленого
до дійсності думка може сприйматися як факт ствердження або заперечення, розгля­
датися як певна можливість, необхідність, як факт спонукання чи вагання, невпев­
неності і т. д.
Характер віднесеності висловленого мовцем до дійсності, або модальність, пере­
дається в мові лексичними, морфологічними, синтаксичними та інтонаційними
засобами.
Категорія способу дієслів – це граматична категорія, що виражає відношення дії
до дійсності. У сучасній українській мові розрізняють три способи дієслів: дійсний,
наказовий і умовний.
Дійсний спосіб виражає реальну дію, що перебігає в часі. Дійсний спосіб
протиставляється умовному й наказовому способам тим, що має часові форми. На­
приклад: Солдати зскочать, підш т овхнут ь (де в них берет ься сила?) і за машиною
ідуть, щоб знову не засіла (Л. Первомайський).
Наказовий спосіб виражає прохання, побажання, спонукання або наказ.
Наприклад: Ти шапку скинь і низько поклонись. Б о л іс – це світ лий храм . Святиня
наша (В. Бичко).
Форми наказового способу утворюються від основи теперішнього – майбутнього
часу за допомогою закінчень (друга особова парадигма).
У сучасній українській мові виступає три різновиди форм наказового способу:
а) з нульовою флексією у 2-й особі однини в дієсловах з основою на приголосний
0 (0]‘ читай, знай, чіпай, надсилай, вимагай; у 1-й особі множини ці дієслова мають
флексію -мо, а в 2-й особі множини – флексію -т е: чит аймо, знайм о, чіпайм о,\
надсилаймо, вимагаймо; читайте, знайт е, чіпайте, надсилайт е, вим агайт е;
б) з нульовою флексією у 2-й особі однини в дієсловах з кінцевим твердим при­
голосним [ж], [ч], [б], [п], [в], [м] та [р] (ріж , плач, насип, вір ) та з м’яким
приголосним [з’] [с’] [дг], [л’], [н’] (злізь, винось, сядь, дозволь, ст ань); у 1-й особі
множини виступає флексія -мо: ріж м о, плачмо, вірм о, злізьм о, виносьм о, сядьмо,
дозвольмо, станьмо; у 2-й особі множини – флексія -т е: ріж т е, плачт е, вірте,
злізьте, виносьте, сядьте, дозвольт е, ст аньт е;
в) флексією -и у 2-й особі однини, якщо наголос падає на закінчення (вези, кажи,
зроби, простуди), та в дієсловах, що мають збіг приголосних у кінці основи (тягни,
торкни, увім кни); у 1-й особі множини виступає флексія -ім о рідше -ім : везімо,
кажімо, зробімо, простудімо, т ягнімо, торкнімо, увім кнім о; у 2-й особі множини –
флексія -іт ь (або рідше -іт е): везіт ь, каж іт ь, зробіт ь, прост удіт ь, т ягніт ь,
торкніть, увімкніт ь.
2 6 2 Морфологія як розділ граматики
Аналітичні форми наказового способу творяться за допомогою частки хай
(нехай), що додається до форм 3-ї особи теперішнього чи майбутнього часу: хай
(нехай) скаже, хай скажуть.
Дієслова пити, бити, лити, шити, вити, рити в наказовому способі зберігають
голосний [и] в корені слова, перед [)] (в основі теперішнього – майбутнього часу): пий,
бий, лий, ший, вий (але: віяти – вій), рий; пиймо, биймо, лиймо, шиймо, виймо, риймо;
пийте, бийте, лийте, шийте, вийте, рийте.
Дієслово їсти має форми: їж, їжмо, їжте. Деякі дієслова за своєю семантикою не
можуть мати значення наказового способу стосовно 2-ї особи, наприклад: бачити,
чути, гнити.
Умовний спосіб виражає дію не реальну, а тільки бажану або можливу за
певних умов. Наприклад: Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю (Нар. творчість).
Дієслова в умовному способі часу не виражають. Форми умовного способу ана­
літичні. Вони творяться за допомогою частки би (б), що додається до форм минулого
часу дійсного способу. Форми умовного способу виражають значення роду і числа за
допомогою закінчень (третя особова парадигма).
Частка би (б) може входити до складу умовного сполучника аби, якби або спо­
лучника мети щоб, наприклад: Якби от проміння золоті у струни чарами обернути, я
з них зробила б арфу золоту (Леся Українка).
В І I IУвага! Частка би (б) походить від давньої форми 2-ї і 3-ї особи одниниаориста дієслова бути. українській мові форми одного способу можуть вживатися в значенні іншого:
1) форми наказового способу – в значенні дійсного для вираження моментальної
дії з відтінком недоречності, наприклад: А хтось тоді й порадь – доки не пізно ще.
доки козаки ще в Князівці – мерщій знести усе в економію, хто що взяв (А. Головко),
або для вираження дії, виконуваної з примусу: Роби на других дні та ночі, і на годину
не засни… (П. Грабовський);
2) форми наказового способу – в значенні умовного з відтінком дорікання комусь
або особливого підкреслення зумовленості дії; наприклад: Вийди я з дому на п ’ять
хвилин раніше, то й не запізнився б; Мати знача, що застукай його в хаті білій, та ще
довідайся, з ким і де був – не помилують… (Петро Панч);
3) форми умовного способу – в значенні наказового для пом’якшення наказу,
наприклад: Поліксен а: Пождав би ти безмісячної ночі (Леся Українка):
4) форми майбутнього часу дійсного способу – в значенні наказового для під­
креслення категоричності наказу, наприклад: – Гаразд, досить, – обірвав гетьман
Капусту, – пошлеш новий універсал, моїм іменем накажеш бути селянам в
послушенстві у пані ігумені, а гульвіс злостивих скарати на горло (Н. Рибак).
Категоричність наказу особливо підкреслюється вживанням замість форм нака­
зового способу інфінітивної форми, наприклад: – Говорить Щорс. Негайно розшу­
кати комісара (С. Скляренко).