| Категорія часу в українській мові є основним засобом вираження відношення дії до моменту мовлення або до часу перебігу іншої дії. МФ часу дієслова утворюють ядерну площину категорії темпоральності речення, що є одним зі складників його суб’єктивного смислу (модусу). Об’єктивний час перебігу дії, на реалізацію якого спрямовані лексичні, морфологічні, синтаксичні засоби, у реченнєвій структурі зазнає суб’єктивної інтерпретації з боку її реальності/ірреальності та часу перебігу. Позамовний момент мовлення — елемент об’єктивного часу — у кожному конкретному висловленні виступає як момент мовлення мовця або того, чиє мовлення він передає. Мовним відображенням поняття про момент мовлення є граматичний момент мовлення (див. [Бондарко, Буланин 1967, с. 80-81]). Це елемент системи мови, і він міститься в системі часових форм української мови як ознака, що утворює основу протиставлення членів цієї системи: давноминулий (док. і недок. в.) <-> минулий (док. і недок. в.) <->теперішній (недок. в.) <-> теперішньо-май- бутній (док. в.) <-> майбутній (недок. в.) час. Момент мовлення є величина, яка перебуває в постійній динаміці і складає одну з ознак матеріального світу, репрезентуючи його об’єктивний перебіг, і щодо цього моменту мовлення добираються відповідні ГФ мови, у яких уже міститься ГЗ часу, встановлене не мовцем, а граматичною мовною системою. Ці ГФ виступають носіями абсолютного часу (пор. думку О. В. Бондарка і Л. Л. Буланіна про відсутність абсолютного і відносного часу поза контекстом [Бондарко, Буланин 1967, с. 110-113]). Вира- |
| 316 |
| Морфологія |
ження часової локалізації дії не щодо моменту мовлення, а щодо будь- якої іншої точки називається відносним часом (в українській мові немає спеціальних засобів вираження відносного часу, для його відтворення використовуються форми абсолютного часу, пор.: Мені повідомили, що Василь розкаже про причини аварії і дасть відповідні коментарі (Підмо- гильний, 1990, с. 300). Відносне вживання форм часу позначає часовий порядок дії з погляду абсолютного часу іншої дії або певної події. Найчастіше відносне вживання часу спостерігаємо у з’ясувальних підрядних реченнях чи їхніх еквівалентах, які репрезентують «повідомлення про повідомлення», а також майбутнє щодо дії в минулому, давноминулому (майбутнє зіставне) типу: Коли підійшли до бульвару, Ганна сказала, що нема чого їм усім тягтися до її дому, вона збігає сама, а Мар’яна з малим нехай почекають. Обом довелося довго чекати Мар’яну (Журахович, 1974, с. 216); На гілках сиділи ластівки. Так вони будуть сидіти цілий день (Коцюбинський, 1955, 1, с. 319).
Абсолютне вживання часу може використовуватися з додатковою орієнтацією в загальночасовому плані, що витворює цілу систему співвідносного вживання однакових форм абсолютних часів при вираженні відношень між діями (одночасності і послідовності) в структурі події, наприклад: Потім, коли дим трохи витягло у відхилені двері, коли в кімнаті стало трохи прохолодніше, побачив на голій підлозі солдатів, які спали покотом (Головко, 1957, с. 56); Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно викликати Хому Хаєцького (Гончар, 1952, с. 180); / всі ми, як один, підняли вгору руки, І тисяч молотів о камінь загуло, І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали… (Франко, 1952, с. 96). Особливий різновид співвідносного вживання часових форм реалізують кратно-співвідносні конструкції, у яких позначається характер співвідносних між собою дій, що повторюються: Як тільки згадаю нашу мандрівку до міста, відразу смішно стає (Кучер, 1960, с. 160). Типи названих кратноспіввідносних дій можуть бути різними: послідовними, одночасними, такими, що чергуються, та ін., вони утворюють часткові спектри в межах функціонально-семантичної категорії таксису, пор.: То шумів зелений лист, то в вінку мінився злотом ряст весняний, то золотим дощем лились пісні (Українка, 1984, с. 516); Промчала та буря-негода палка наді мною, Але не зломила мене, до землі не прибила, Я гордо чоло підвела, І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше, І в серці моїм переможнії співи лунають (Українка, 1952, с. 592); Прилинув вітер, і в тісній хатині Він про весняну волю заспівав, А з ним прилинули пісні пташині, І любий гай свій відгук з ним прислав (Українка, 1984, с. 406) тощо. Відносне і співвідносне вживання форм часу властиве розповідним, інформативним сферам мовлення, абсолютне вживання часів є ознакою комунікативно-діалогічних сфер мовлення. Виступаючи інтерпре- тативно-предикативною за своєю ядерною визначеністю, категорія часу дієслова в межах свого прямого і транспозитивного уживання підпорядкована завданням мовленнєвого акту і разом з категорією виду |
| РОЗДІЛ VI. Морфологічні категорії. |
| 317 |
| утворює площину часової стратифікації денотативного змісту речення щодо особи мовця. Часова модифікація тієї чи іншої дієслівної лексеми не впливає на реалізацію ГЗ виду, але значення часу часто виступає детермінантом функціонального навантаження видової форми. Так, наприклад, форма майбутнього часу док. в. характеризується поєднаними значеннями: переважно вона виражає значення майбутнього часу док. в., але в значенні теперішнього док. уживається рідше і в особливих умовах, що пояснюється специфічністю відповідних перебігів дії м самій реальній дійсності теперішнього часу. Те, що форма майбутнього док. виду може мати значення теперішнього часу, підтверджується можливістю її заміни формою теперішнього недок. виду для вираження того самого часового плану, але з редукованою модальністю: Ніяк не засну в цьому гаморі // Ніяк не засипаю в цьому гаморі. Специфіка такої форми в українській мові полягає в тому, що вона поєднує ознаки теперішнього і майбутнього, одна з яких (ознака майбутнього) є домінуючою, друга (ознака теперішнього) — периферійною, супровідною, вторинною, трансформованою з актуально-предикативної площини речення і більшого синтаксичного утворення на віртуальний рівень. На системному рівні ГК часу дієслова ґрунтується на опозиції «включення/невключення» моменту мовлення до перебігу дії. Другий компонент такої позиції є маркованим, а на рівні першого компонента, що реперезентується парадигмою форм теперішнього часу, така семантична, почасти і формальна, маркованість відсутня. У системі української мови теперішній час семантично утворює проміжну сферу між формами минулого і майбутнього часу, характеризуючись, крім власних ознак, також ознаками цих двох форм (пор. співвідношення форм чоловічого і жіночого роду серед професійних номінацій). Цим пояснюються відмінності функціональної орієнтованості форм теперішнього часу, яким властивий значно ширший функціонально-семан- тичний діапазон порівняно з формами минулого і майбутнього часу, форми теперішнього часу можуть поширюватися на семантичні сфери минулого і майбутнього часу. Актуалізованість форм часу в межах нисловлення свідчить про їх активну взаємодію з іншими компонентами категорії предикативності (грамеми способу) — виразниками суб’єктивного смислу речення і категоріальним значенням особи, щодо якої здіснюється просторова й часова стратифікація всього змісту речення. Ситуативно-прагматичні та комунікативно-актуальні фактори пиступають визначальними величинами існування і семантичного навантаження розгалуженої системи видо-часових форм, спрямованої на відображення різноманітних відтінків перебігу дії, її співвідносності з моментом мовлення. Мова типу української могла б обійтися без тер- нарності часових відношень, замінивши її бінарністю, з виділенням у кожному з двох часів двох видів. При цьому зовсім не важливо, як буде названо «неминулий» час — теперішнім або майбутнім, тому що н більшості випадків ця назва є суто умовною (пор.: Ти їдеш? — > Іду; Ти ідеш, зі мною? — > Іду — хоча в певних ситуаціях така дія належить до майбутнього плану, потенціальної дії). |
| 318 |
| Морфологія |
| У системі власне-предикативних величин поруч із формами часу перебувають форми способу дієслова, які спрямовані на реалізацію реальності/ірреальності певної дії. Спосіб не належить до синтаксичних категорій, тому що заміна однієї грамеми іншою не впливає на структуру й смислову організацію речення. Спосіб співвідноситься з комунікативним планом висловлення, розмежовуючи два типи речень:
1) актуально-комунікативний і 2) потенційно-комунікативний. У сфері цієї диференціації найбільш інтенсивною є взаємодія категоріальних значень способу й особи. Актуально-комунікативний тип речення допускає використання тільки форм дійсного способу, тому що дія виступає актуалізованою щодо моменту мовлення, незважаючи на його включення/невключення до структури речення. Потенційно-комунікативний тип висловлення співвідноситься з використанням умовного і наказового способів (Неси до людей всі думки, почуття і слова, І серце твоє не згорить, не змовкне, не згасне (Рильський, 1956, с. 136); Защебетала б у цей час пташка, і то легше було б на душі у Мар’яни, та не почуєш тут нікого (Головко, 1957, с. 419)). Специфіка конструкцій з імперативними формами виявляєтся також і в предикатному членуванні, тому що наявність форми кличного відмінка свідчить про складну структуру реченнєвого утворення і реалізацію ним апелятивної функції. Позиція підмета кличного відмінка в таких утвореннях вказує на адресата вольової дії мовця і суб’єкта потенційної дії, пор.: [Терпшиха:] Дочко моя! Голубко моя.’ Пригорнись до мого серця… (Котляревський, 1952, с. 398); Іване!Візьми й закохайся в мене, Хіба тобі важко? Візьми й полюби! (Симоненко, 1990, с. 106); Обертайся, земле, без упину! Припасайте, припасайте бром! (Плужник, 1988, с. 210). |