³0. М. Пєшковський стверджував: «Коли ми говоримо «дієслово», то ми маємо на увазі групу із сімдесяти слів, умовно (!) названу сло­вом» [Пешковский 1956, с. 32].

‘ Н. Г. Озерова послідовно аргументує думку про визначальний ста­тус окремих граматичних значень щодо розмежування лексико-семан- тичних варіантів слова: «Широкий функціональний діапазон флексії -у в родовому відмінку українських імен призводить до того, що грама­тична синонімія закінчень а та -у виступає формальним засобом роз­межування лексико-семантичних варіантів у складній смисловій струк­турі багатозначних субстантивів… це мовне явище, специфічне для української мови, знайшло практичне втілення в 11-томному «Слов­нику української мови», у якому при тлумаченні лексико-семантич- них варіантів багатозначних іменників аналізованої структури дають­ся відповідні граматичні форми, наприклад: борт — 1. род. -у. Бокова стінка судна. [Шагайда:] — Всім від борту! Вахтовим посилити спостереження (В. Кучер). 2. род. -у. Невисока стінка кузова автома­шини. 3. род. -а. Боковий край, посуду. 4. род. -а. Край одягу, капелю­ха… [Озерова 1990, с. 104].

⁵ У мовознавстві розрізняють сигніфікативне і денотативне значення мовного знака. Сигніфікативне значення дає узагальнений образ, уза­гальнене уявлення про смисловий аспект, про потенційну можливість мовної одиниці, спираючись на системні відношення в мові. Воно означає мовну інтерпретацію й оформлення позамовного змісту. Дено­тативне значення — конкретне, актуальне, прикріплене до дійсності, до ситуації.

⁶ Поруч із терміном «лексико-граматичний розряд» використовуються поняття «лексико-граматичнігрупи», «семантико-граматичнігрупи», «семантична категорія» (пор.: [Курс 1951/1, с. 297-303; Леонова 1983, С. 24-34; Озерова 1990; Сучасна 1969, с. 50-67]). Поширенішим є термін «лексико-граматичний розряд», що у своїй семантиці відбиває особли­вості угруповання слів з боку семантики і з боку граматики. Зустрі­чається і спроба розмежувати лексико-морфологічні розряди і лекси- ко-синтаксичні розряди на ґрунті особливостей граматикалізації зна­чень, при цьому поняття «лексико-граматичного розряду» тлумачить­ся як родове [Колесников 1988, с. 54]. Таке розмежування заслуговує на увагу, але з метою загального аналізу лексико-граматичних угрупо­вань слів і проникнення в особливості взаємозв’язку власне-морфоло- гічних величин з лексико-семантичними та власне-синтаксичними слід зберегти назву «лексико-граматичний розряд» як поняття, що відби­ває міжрівневі зв’язки і переходи, тобто угруповання слів, що не на­

^I Одні лінгвісти надають опозиції істоти/неістоти статус граматичної [Вакула 1965, с. 126-135 і далі], інші — семантичної [Леонова 1983, с. 24-34], лексико-граматичної [Маслов 1963, с. 60-63 та ін.].

⁸³  метою уникнення омонімії у сфері граматичної категорії і лек­сичного значення, яка безпосередньо стосується специфіки і характеру граматичних відношень і закріпленості терміну «спосіб дії» за окрес­леним списком форм і мовної семантики, на позначення способу дії у цьому плані вживатиметься термін «аспект», «акціональність», «ас­пект дії», що відповідає загальному уявленню про цей тип значень [Загнітко 1990ґ, с. 10-16].

’Щодо значення збірності, то його переважно кваліфікують як ви­раження формою однини множинності або сукупності чогось, у яких відбивається діалектичний зв’язок між єдністю і множинністю. Відмінність між збірними іменниками та іменниками ріигаїіа іапіит полягає в тому, що перші репрезентують множинність у єдності, а іменники ріигаїіа іапіит виражають єдність у множинності, пор. збірні іменники студентство, учительство, біднота, кіннота та форми множини студенти, учителі, бідняки, кіннотники та іменники ріигаїіа іапіит типу сіни, сани, ворота, штани (див. також: [Исачен- ко 1954, с. 112; Матвіяс 1969; Сучасна 1969, с. 70-71]).

¹⁰О. О. Реформатський, розглядаючи збірні іменники поруч із сло­вами ріигаїіа іапіит, стверджував, що вони перебувають поза кате­горією числа, її семантикою і формальною репрезентацією [Реформат- ский 1960а, с. 384-400].

^II Розглядаючи статус граматичних категорій у системі мови, В. Г. Дд- моні зазначає: «.. .зайвим видається недавно введений у граматичну тео­рію термін «приховані граматичні категорії» [Адмони 1988, с. 70-71].

¹²Своєрідну інтерпретацію перетворень «актив —> пасив» подає О. В. Бондарко, стверджуючи, що речення з ними позначають ту саму ситуацію, а у виборі форми вираження стану втілюється відмінність в оцінці ситуації з боку мовця [Бондарко 1978, с. 58-66]. Цей погляд перегукується з думкою Л. Теньєра про стан дієслова: «Спосіб пред­ставлення мовцем дієслова з погляду його валентності щодо можли­вих актантів є тим, що в граматиці іменується станом» [Теньер 1988, с. 250]. Відома також теза О. О. Холодовича про стан як марковану в дієслові діатезу [Холодович 1979, с. 8-10].

Поруч із цим твердженням цікавою є думка Ж. Веренка, який ствер­джує, що «діатеза дієслова» (тобто лексично виражений стан дієслова) і «об’єкт дієслова» — по суті те саме явище. Оскільки об’єкт (прямий або непрямий додаток) виступає у формі того чи іншого відмінка, по­стільки теорія відмінків і теорія станів — по суті дві частини однієї й тієї самої теорії [Уеугепс 1980]. Нечіткість формальної фіксованості значення активності/пасивності зумовила різнобій у їх визначенні та встановленні їх статусу в системі дієслівних значень. Найпоширенішим в сучасній лінгвістиці є два підходи до їх кваліфікації, при цьом

Досить поширеним сьогодні є функціонально-семантичний підхід до стану, у якому відомі два різновиди: «тематичний» та «інтенціо- нальний». Функціонально-семантичний підхід до кваліфікації значень активності/пасивності спрямований швидше на тлумачення підмета, а не пасиву. «Тематична» концепція передбачає, що пасив, на відміну від активу, обирається тоді, коли не-агенс виступає темою повідом­лення, тому що тематичність — конститутивна властивість підмета. До певної міри це зміщення проблеми в актуально-комунікативний план. Інтенціональний підхід ґрунтується на наявності у предиката інтенції, тобто вибіркової спрямованості на одного з учасників ситу­ації. Це тлумачення особливо приваблює тому, що інтенціональність тлумачиться як фокусування: один з аргументів (учасників ситуації) обирається як точка відліку, або фокусу, щодо якої (якого) визнача­ються ролі інших учасників ситуації. Передбачається, що якраз пер­шому актантові (точніше, традиційно підметові) семантично відпові­дає фокус. Хоча «фокусування» — аспект комунікативного членуван­ня, або комунікативної організації складних реченнєвих структур, і специфічний для речення, що протиставляє один член речення (підмет) іншим його членам, фокус не тотожний темі.

При всій привабливості функціонально-семантичного погляду на визначення семантики пасивності ця проблема транспонується в ко- мунікативно-актуальний рівень речення, поза увагою залишається вста­новлення «морфологічності» стану дієслова, заради чого, власне, й здійснюється весь аналіз. Усе це ще раз переконливо підтверджує, що нефіксованість формального вираження значення перебуває поза ме­жами морфологічних проблем і не вкладається у визначення морфоло­гічних категорій як системи протиставлених один одному рядів мор­фологічних форм з однорідним значенням і підтверджує думку про приналежність активу/пасиву до структури категорії валентності дієслова.

¹³0. О. Шахматов вирізняв граматичну категорію парності, відно­сячи до неї іменники типу роги, ноги, ніздрі, окуляри [Шахматов 1941, с.439].

¹⁴ Виділення лексико-граматичних розрядів позбавлене чітких кри­теріїв, що зумовлює пошук інших принципів диференціації лексико- граматичних розрядів, встановлення нового їх переліку. Пропонуєть­ся при класифікації і тлумаченні лексико-граматичних розрядів імен­ників спиратися на такі поняттєві категорії, як «якість», «кількість», «простір», «час», і виділяти відповідно чотири основних розряди і до­даткові, нижчого рівня за ієрархією, наприклад: конкретні (вітер, шторм, дощ), абстрактні першого рівня узагальнення (теплота, елек­трика), абстрактні другого рівня узагальнення (фізика, хімія, лінгвістика, поетика)ія ін. [Демьяненко 1971, с. 145-146]. Останній

¹⁵ Під грамемою мається на увазі ряд морфологічних форм, який існує в плані лінгвістичної онтології як узагальнений граматичний клас, поза тим чи іншим лексичним наповненням. Виступаючи вира­женою у ряді словоформ і в окремих словоформах, грамема належить до рівня слова, її компонентом є морфологічна категорія, якій власти­ва категорійна ознака. Термін «грамема» вперше був використаний К. Пайком [Ріке 1957, с. 35-41] і набув значного поширення (див.: [Бон­дарко 1976; Бондарко 1983; Бульїгина 1968; Вихованець 1987; Вихова­нець 1988; Хаймович 1958, с. 28-29]). При цьому в поняття «грамема» вкладається різний зміст. Одні лінгвісти тлумачать грамему як компо­нент граматичної категорії у плані її змісту [Зализняк 1967, с. 26-27], інші під цим поняттям мають на увазі сукупність елементарних грама­тичних значень (наприклад, для форми хліба — це сукупність таких значень, як «чоловічий рід», «однина», «родовий відмінок» [Бульїгина

1968, с. 200-203; Хаймович 1958, с. 28-29]). Грамему можна кваліфіку­вати як один із протиставлених один одному рядів морфологічної фор­ми, що об’єднуються змістом члена певної категорії і розрізняються з погляду інших категорій, притаманних певній частині мови [Бондарко

1976,с. 129-130]. Подібне визначення грамеми нагадує кваліфікацію «ка­тегорійних форм» О. І. Смирницьким [Городенська 1991, с. 28-32] і «фор­мальної категорії» О. М. Пєшковським, що тлумачиться як «ряд форм, різних за своїми формальними частинами, але цілком однакових за одним яким-небудь значенням…» [Пешковский 1956, с. 24]. Визначен­ня О. І. Смирницького й О. М. Пєшковського має на увазі вирізнення узагальненого ряду форм із певним значенням, які структурують відпо­відну морфологічну категорію (граматичну категорію), відрізняючи її від інших. Тому грамема — це білатеральна величина, що спирається на значеннєвий і формальний компоненти.

¹⁶На думку В. Л. Уорфа, рід в англійській мові є яскравим прикла­дом «прихованої категорії» і диференціація іменників за родами вини­кає лише за умови співвіднесення іменника з особовим займенником однини [Уорф 1972, с. 47-48].

Номінативна категорія статі є продуцентом витворення фемінативів, їх похідність належить у сучасній українській мові до відносно регу­лярних і продуктивних дериваційних величин. Незважаючи на це, вони не витворюють окрему морфологічну категорію (граматичну катего­рію), що пояснюється значною кількістю слів, від яких не можуть бути утворені фемінативи в силу морфологічних, морфонологічних, семантичних причин [Загнітко 1990в, с. 50-54]. У межах лексико-гра- матичного розряду зі значенням статі вирізняється своєрідний шар лексики на позначення родинних стосунків, у межах якого найпослі­довніше витриманий принцип диференціації осіб за статтю, що пере­тинається з розгалуженою системою родинних взаємин.

“Спираючись тільки на грамеми роду, не можна зрозуміти, чим зумовлена актуалізація ознаки статі в одних словах та її нейтралізація (інколи редукція) в інших (табл. 17).

Таблиця 17

робітник                  (нульове значення статі) робітники

___ І                                              1 –

робітник           •<—» робітник робітниця — • робітниці

(чоловіча                                (жіноча (жіноча (жіноча

стать)                                           стать) стать) стать)

²⁰      Л. Новак стверджує приналежність семантики роду до кореня або основи іменника [Новак 1967, с. 219]. Розвиваючи такий підхід, О. Г. Ревзіна та Н. В. Чанішвілі з метою вилучення «закодованої і при­хованої в основі» грамеми роду іменника об’єднали її з формальною ознакою роду прикметника, інтерпретуючи їх як «суперкатегоріюроду» [Ревзина1973,с.69].

²¹      Аналізуючи мовні факти застосування слів типу ворона, гадюка для характеристики осіб чоловічої або жіночої статі, В. В. Виноградов зараховує їх до складу іменників «спільного роду» [Виноградов 1986]. Останні є прикладом транспозиції морфологічної форми.

²²Окремі дослідники в межах іменників — назв істот вирізняють особливу граматичну категорію особи [Виноградов 1986, с. 71-92; Шах- матов 1941, с. 146], відштовхуючись при цьому від словотвірних по­казників (суфікси маскулізмів і суфікси фемінізмів). При такому підході поза особливою граматичною категорією особи залишаються кореляції типу батько //мати, брат // сестра, син //дочка (близько 40 пар). Співвідносність особових іменників свідчить про складну систему взає­модії номінативної категорії статі та мовних (лексичних, словотвір­них, морфологічних, синтаксичних, контекстуальних) засобів її реа­лізації [Загнитко 1987, с. 55-82]. Для включення групи слів «до особ­ливої граматичної категорії недостатньо однієї семантичної ознаки. Граматична категорія конституюється лише за наявності формальних ознак (курсив наш. — А. 3.), що об’єднують певну семантичну групу слів» [Исаченко 1954, с. 91].

Коректнішим є твердження про особливу граматичну категорію осо­би щодо словацької мови (точечний характер її вияву в українській мові, за визначенням Л. Єльмслева, — особливий особовий рід [Ельм- слев 1972]). В останній підклас осіб формально вирізняються з надзви­чайною чіткістю, особові іменники об’єднані різноманітними фор­мальними особливостями [Исаченко 1954, с. 84-89, 91].

²³У сучасній лінгвістиці поруч із поняттям «словоформа» вживаються поняття «лексемна форма», «форма лексеми» тощо. При висвітленні морфологічних явищ прийнятнішим є використання терміна «слово­форма».

“Співвідношення парадигматичного і синтагматичного граматич­ного значення роду іменників корелює з віртуальним і актуальним планом мовного знака.

²⁵ В ієрархії відношень між морфологічними формами можлива ква­ліфікація синонімічних стосунків як різновиду суплементності: «Си­нонімічні відношення можуть існувати між граматичними формами, що перебувають на одній площині. Тоді вони, як правило, лише до­повнюють систему відношень суплементного протиставлення» [Адмо- ни 1988, с. 93].

“Очевидно, саме на цій підставі в посібниковій літературі останнім часом з’являється твердження про лексико-граматичний характер мор­фологічної категорії числа [Улуханов 1988, с. 175-176], хоча поряд із цим пропонується тлумачення словозмінного статусу форманта числа.

²⁸ Відносячи граматичний рід іменників до категорій зі структурною домінантою, О. В. Бондарко з приводу конструкцій типу «Врач при­шла» зазначає, що тут «категорія роду дієслова виявляється прямим і безпосереднім носієм семантичної функції відношення до статі» [Бон­дарко 1976, с. 44].

²⁹Спроби диференціювати морфологічні категорії з погляду їх участі в реалізації об’єктивних і суб’єктивних смислів зустрічаються в пра­цях О. М. Пєшковського (суб’єктивно-об’єктивні ([Пешковский 1956, с. 891]), В. Г. Адмоні (логіко-граматичні та комунікативно-граматичні [Агітопі 1972, с. 226; Адмони 1988, с. 31-45 і далі]). Склад категорій актуалізованого типу в концепціях лінгвістів неоднаковий, найприй- нятнішим є віднесення до них таких категорійних значень, поза яки­ми не реалізується позиція мовця (пор. «шифтери» — категорії, які характеризують повідомлюваний факт і/або його учасників щодо фак­ту повідомлення або до його учасників [Якобсон 1972, с. 95-113]).

³⁰Є.В. Клобуков відносить рід іменників до непослідовно коре­лятивних категорій, а до некорелятивних належить категорія істот/ неістот [Краткий 1991, с. 221].

³¹ Подібні думки зустрічаються у JI. Єльмслева, який послідовно доводив значний вплив лінгвістичної традиції на свідомість мовців, що свідчить про можливість відродження «старого» змісту в нових його виявах і призначеннях [Ельмслев 1972, с. 120-121].

³² Послідовне розмежування приналежності граматичної семи до но­мінації і до співвіднесеності як функцій мовної системи запропонував Л. Новак [Новак 1967, с. 210-255].

³³На цій підставі Ш. Баллі відносив граматичний рід до віртуальних ЕІЄЛИЧИН, а число — до актуалізованих [Балли 1955, с. 90], при цьому здійснюється протиставлення за ієрархічними рівнями: «…число… бере початок в актуальному кількісному означенні і належить до сфери мовлення: рід характеризує (якісно) віртуальне поняття і, отже, нале­жить до мови» [Там само].

³⁴ Вторинна функція іменників типу гадюка, ворона, змія як квалі- фікаційно-характеризаційних, оцінних предикатів зумовлює їх си­нонімічність конструкціям типу зла людина, недобра людина, погана людина та ін.

³⁶      Аналізуючи іменники типу трудяга, жаднюга, Н. Г. Озерова про­понує розглядати їх в аспекті особливої синкретичної родової кате­горії, яка поєднує в собі семи «чоловіча стать» і «жіноча стать», що актуалізуються узгоджувальними можливостями синтагматично по­в’язаних із ними слів [Озерова 1990а, с. 285]. Принципово не запере­чуючи такого підходу, слід зазначити, що подібні лексеми характери­зуються омонімією морфологічних форм роду на віртуальному рівні мовного знака. їх постійне сигніфікативне вживання трансформувало потенційну функцію в результативну, знайшовши відображення на системному рівні словесних знаків. Домінування ознаки «співвіднесе­ності з якісними особливостями особи» визначає місце таких імен­ників у структурі граматичної категорії роду, щодо якої вони посіда­ють периферійну площину серед семантично мотивованої родової при­належності субстантивів.

³¹ Цікавою у цьому плані є думка І. Р. Вихованця про три ступені взаємопереходу частини мови (пор.: Я сидів над книжками —» Сидіти над книжками було для нього приємною справою —» Сидіння льотчика розташоване поруч). Початком такого процесу є «переміщення елемен­та в нетипову для нього синтаксичну позицію», наступним елементом виступає напівморфологізованість слова, що змінюється на синтаксичну і морфологічну означеність, яка на кінцевому етапі доповнюється семан­тичними оформленнями слова [Вихованець 1988, с. 20-22]).

³⁸ Цікаву інтерпретацію поглядів О. В. Попова на генезис відмінко­вої системи подає В. В. Крисько [Крьісько 1990а, с. 119-130; Крьісько 1990, с. 51-62].

³³      Українські лінгвісти неодноразово підкреслювали вплив багатьо факторів на видозміну структури морфологічної категорії числа імен­ників: «Багато причин було до зміни двійні числом многим: нахил мови до упрощення форм язикових; причина синтаксична, крім того, число двійне і число многе, означаючи многість, злилися до купи, і злилися так, що число многе значно переважило двійню» [Огієнко 1909, с. 93]. Відмінну думку про зміну структури граматичної категорії чис­ла іменника висловлює Г. О. Хабургаєв, акцентуючи увагу на іманент но-структурній зумовленості морфологічних процесів щодо «поглинай ня» морфологічною формою множини форми двоїни [Хабургаєв 1990,

¹⁰ Своєрідну кваліфікацію форм способу дієслова здійснив О. О. Шах- матов, диференціюючи морфологічні і синтаксичні способи [Чинчлей 1990, с. 48]. Тим самим зроблено розмежування.двох типів категорій­них значень дієслова як частини мови (вид, час, особа та ін.) і як репрезентанта відповідної пропозиції (валентність тощо). Останні ка­тегорії прогнозують лексикографічне тлумачення дієслова.

“Невідмінюваними слід вважати такі іменники, у яких відсутня синтетична репрезентація формально-мотивованої альтернації відмінко­вих грамем (велике фойє // великого фойє // великому фойє і т. д.).

¹²Деяким сучасним мовам (у ряді мов сім’ї банту) властива три-, чотири- і більше членна структура морфологічної категорії числа [Меіппої 1948, 8. 63]. Африканські мови свідчать про складний процес взаємодії різних граматичних категорій, що підтверджується перехре­щенням семантики іменних класів, які в чомусь ідентичні нашим гра­матичним родам, з числовою диференціацією, простежується кореля­ція одного класу множини з кількома класами однини або кореляція одного класу однини з кількома класами множини, причому числові парадигми часто перетинаються з диференціацією за ознакою цінності/ пецінності [Меіппої 1948,8. 18-56; \¥еіз§егЬег 1962,8. 305-346; АУипсИ; 1911/2,8.350-376].

⁴³ Ряд дослідників визначальною вважає категорію числа [Ревзин

1969, с. 27-48]. Інші схиляються до думки про домінування категорії відмінка [Вихованець 1987, с. 22-23].

“Модифікація структури морфологічної категорії числа, уніфіка­ція її формантів часто призводить до нівелювання всіх інших грамем, що спостерігається, наприклад, у новонідерландській мові [Миронов 1967, с. 5].

^лСуб’єктними є такі імена, які на віртуальному рівні мовного знака

11   роектують свою здатність бути активним виконувачем дії, їх значущість не опосередкована семантико-синтаксичною структурою речення.

⁴⁶ Зіставляючи предикативну й атрибутивну функції прикметників у структурі речення, Д. X. Баранник підкреслює модифікаційний ста­тус предикативної, що не виходить за межі головного квалітативного виміру прикметникової лексеми: « Виконуючи предикативну роль, прик­метник продовжує також характеризувати предмет (у цьому разі вира­жений іменником-підметом) і у звичайному, атрибутивному, плані, тобто щодо якості, щодо відношення до іншого предмета або щодо приналежності. Але ця прикметникова функція реалізується тут в умо­вах складнішої, ніж звичайно, синтаксичної ситуації й осмислюється лише на фоні предикативних відношень між прикметником та іменни­

⁴¹ Нульовим вважається формант, що при зіставленні з аналогічним утворенням має позитивну характеристику. Розглядаючи статус нульо­вого суфікса як засобу вираження категорійного значення, О. І. Смир- ницький зазначає: «Термін «нульовий суфікс» позначає таку відсутність суфікса, яка при зіставленні з випадками наявності позитивних суфіксів, на їх фоні, виявляється значущою, такою, що має значення» [Смирницкий 1959, с. 20].

⁴⁸ Взаємодія граматичного значення і морфологічної форми у межах граматичної категорії складна і суперечлива. М. Докуліл виходить із загального трактування характеру відношення форми і значення в мові: «Певний зміст усвідомлюється через призму мовної форми, з цього ви­пливає вторинність значення щодо форми. Значення, у свою чергу, тяжіє до відриву від первинної форми, до відносної автономності і може створювати нову форму» [Докулил 1967, с. 8]. Таким чином, у поєднанні граматичної форми і граматичного значення генетично пер­винною є форма. Аргументом виступає також те, що граматична кате­горія виникає там, де формальні відмінності не пов’язані з якоюсь функцією (наприклад, різниця між м’якою і твердою групами імен­ників, їх відмінюванням).

Як видно, М. Докуліл наголошує на певній залежності у сучасній мові форми відзначення. О. В. Бондарко, вважаючи головним катего­рійний зміст, що спирається на опозиції формальних показників, ге­нетично первинними також визнає останні. У цій діалектичній взає­модії змісту і форми й міститься функціональний статус кожної мор­фологічної категорії, надання одному із чинників визначальності і пріо­ритету зумовлює перетворення морфологічних категорій в універсальні одиниці (беручи до уваги концептуальний зміст при визначенні відмінків, Л. Єльмслев визнає відмінками всі випадки вираження про­сторових відношень між об’єктами, зараховуючи сюди афіксальні, аналітичні утворення типу «прийменник + іменник» (французька, ан­глійська та ін.), і навіть порядок слів (китайська) [Щеїтзіеу 1935]; (див. також: [Филлмор 1981, с. 369])) або заперечення семантичного статусу морфологічної категорії (на таку позицію стає І. П. Іванова при кваліфікації морфологічної категорії роду іменників, порівнюючи його з власне-формальними граматичними категоріями роду, числа, відмінка прикметників, вона підкреслює: «Останній (граматичний рід іменників. — А. 3.) також являє собою повністю беззмістову класифі кацію, хоча це не в такій мірі яскраво виражено, як у випадку типі відмінювання» [Иванова 1976, с. 58]).

⁴⁹ Про прикметники тут і далі йдеться в широкому плані, включаю чи синтаксичне вживання займенникових прикметників, порядкови числівників, дієприкметників — усіх слів з ад’єктивним типом сло

⁵⁰ Аналізуючи різновиди морфологічної деривації, що пов’язані із словотвором, О. С. Кубрякова при ілюстрації прикладів типу «суп­руг —» супруга» зазначає: «Усе, що має відношення до сфери так звано­го безафіксного словотвору, може бути описаним у термінах словозмі­ни, тому що процеси, які при цьому простежуються, як і словозміна, не зачіпають лексичного значення вихідної одиниці і відбуваються за обов’язкової участі системи флексій» [Кубрякова 1976, с. 522], хоча мова йде про нульову суфіксацію [Русская 1990/1]. У такому випадку є всі підстави віднести сюди всі випадки творення слів із модифікацій­ними суфіксами типу -иц’- [Улуханов 1988]. Видається можливим вес­ти мову про зміну основи в межах однієї частиномовної парадигми, що надзвичайно суттєво для аналізу морфологічної категорії, на відміну від основотворення типу синій -їсинітпи. При основозміні відбувається утворення нового слова, і похідне характеризується відмінною номі­нативною базою (ономасіологічний принцип), інтегруючись із твірним основним складом сем, воно відрізняється від нього актуалізованою ознакою статі. їх відмінність закріплена також і формально-грама- тично (див.: [Шахматов 1916, с. 23]; пор. погляд О. В. Миртова, який розглядає такого типу лексеми як родозмінні [Миртов 1946, с. 16-19]).

⁵¹ Розглядаючи граматичну категорію числа іменників, її статус, О. Єсперсен відносить її до синтаксичних [Есперсен 1958, с. 216-233]. Цікавим у плані визначення впливу на репрезентацію числа семанти­ки іменників видається аналіз О. Єсперсеном концепції А. Норейна, який запропонував поділ усіх субстантивів на нечленовані (ітрагілігуа) та членовані (рагіШуа), останні, у свою чергу, диференціюються на два розряди: а) речовинні (шаіегіаііа) та б) збірні = збірно-тотальні (ЬгоіНегНоой «братство», агту «армія») + збірно-плюральні {рагепів «батьки»), та її послідовну критику за штучність і аналогічність, тому що у визначені групи зараховуються різноманітні слова не залежно від їх частиномовного статусу [Есперсен 1958, с. 232-233].

“ За межами аналізу залишилася значна група невідмінюваних імен­ників — власних назв (близько 5000 слів) та прізвищ власне-українсь- кого та іншомовного походження (близько 2000 слів), які також пере­бувають на периферії морфологічної категорії числа. їх оформлення характеризується фіналами, які стають на перешкоді до деклінації, хоча в історії української мови вони зараховувались до груп відміню­ваних слів (див.: [Загнітко 1985]).

”0. С. Кубрякова розрізняє у мовах флективного типу не два, а чотири процеси морфологічної деривації: два у сфері формотворення (словозміна і власне-формотворення (морфологічне основотворення)) і два у сфері словотворення — основозміну та дериваційне словотворен­ня. Окремий аналіз словозміни та основотворення в галузі формотво­рення є суттєвим при визначенні структурних типів основи та системи адекватних їм флексій (основотворення) і встановлення закономірно­стей в ієрархізації наявних флексій у межах одного та різних струк­

⁵⁴Класифікаційний статус грамем числа визначається неоднаково. Ряд лінгвістів обстоюють широкий підхід до тлумачення обсягу лек- сикалізованих форм множини (О. І. Смирницький, В. В. Виноградов, О. О. Реформатський [Виноградов 1960, с. 4; Реформатский 1960а, с. 384-400; Смирницкий 1959]), інші вчені на ґрунті детального розгля­ду семантики множини і, встановлюючи закономірності значної регу­лярності та передбачуваності окремих значень, звужують склад таких іменників. Наприклад, будь-який об’єкт, що існує у вигляді пари си­метричних елементів, у збірній множині набуває значення парності: очі, вуса, руки, плечі, ноги, гантелі, гирі та ін. [Чельцова 1977, с. 114, 117, 119 і далі].

⁵⁵      Розглядаючи особливості словозміни та словотворення в російській мові, Д. М. Ушаков форми типу рука, руку, рукою кваліфікує як ок­ремі слова, підкреслюючи: «Різними словами є… наприклад, рука, руку, руки, пишу, пишешь, писать, тому що відмінна формальна прина­лежність внесла в значення основи різні видозміни» [Ушаков 1925, с. 68], що перегукується із твердженнями П. Ф. Фортунатова про сло­вотвірний статус форм числа іменників, кличного відмінка [Фортуна­тов 1957, с. 313-314].

⁵⁶Незважаючи на аргументацію П. А. Соболевою ідентичності флексій форм множини та слів типуріигаїіа Іапіит («Ці флексії позна­чають складну складність (сложносоставность), тому неможливо визна­ти за ними роль передачі значення одиниць…» [Соболева 1980, с. 58]), переконливішим видається твердження А. А. Залізняка [Зализняк 1967, с. 57-59] про омонімію форм однини і множини у названих іменників, розчеплення якої відбувається на семантико-синтаксичному рівні.

⁵¹ Непоодинокими є випадки кваліфікації парадигматики іменників ріигаїіа Іапіит як площини, у якій перетинаються і дискретність (у семантичному плані), і «дефектність» (у власне-формальному плані) (див. також: [МепаиіаипсІ 1989, р. 441-448]).

⁵⁸Відома дискусія про семантику відмінка [Кучеренко 1957, с. 41- 45; Кучеренко 1961; Мигирин 1953, с. 1-4] істотно не заперечила тради­ційних підходів до аналізу відмінкових форм, при цьому акцентува­лась увага на необхідності врахування функціональної специфікації морфологічної форми відмінка. У результаті врахування семантично­го, функціонального та структурного аспектів відмінка було запропо­новано його тлумачення як категорії якісно-функціонального вияву предмета [Мейе 1951, с. 93]. Такий підхід є свідченням опосередкованої мотивованості граматичного значення відмінка: «…відмінок має зна­чення лише в тому випадку, якщо він виконує певну функцію у складі одиниць вищого рівня» [Клобуков 1986, с. 7].

Примітки                                                                                                           34о

⁶⁰ У речень, які утворюють перифразу, наявний один і той самий денотат. Так, у перифразі (1) Хтось продав хату і (2) Продана хата денотатом виступає єдина ситуація, що складається з двох поєднаних у часі і просторі подій, пор.: Хтось запалює будинок і Будинок заго­ряється. Але взяті окремо ці речення мають кожне власний денотат і самих предикатів (продавати й купувати; запалювати й загорятися). «Перифраза, або система перифраз… є певне рівняння, у якому речен­ня, що мають кожне власний денотат, прирівнюються і співвідносять­ся із спільним новим денотатом — відповідною ситуацією. Щодо сиг­ніфікатів, смислів речення, які утворюють перифразу, то вони… різні» [Степанов 1989, с. 130].

⁰¹ На підставі омонімії морфологічної форми кличного відмінка се­ред іменників середнього роду та у формі множини М. Затовканюк робить висновок про дефектність його категоріально-морфологічного апарату. Такий висновок більше прийнятний для російської мови і менше для української, тому що серед генетично первинних репрезен­тантів позиції суб’єкта реалізація кличного відмінка є експонентно маркованою [Загнітко 1991, с. 150].

⁶² На ґрунті аналізу конструкцій певної семантики В. В. Виногра­дов, А. А. Залізняк виділили «рахований» відмінок (три ряда, следа, часи, шага і т. ін. [Виноградов 1986, с. 245; Зализняк 1967, с. 46-48]), що є не зовсім переконливим у силу відсутності формалізації названо­го значення.

⁶³Комплексний критерій щодо аналізу відмінкових форм застосував Ф. де Соссюр, який підкреслив, що різні форми іменника об’єднують­ся в єдину парадигму відмінювання лише завдяки пов’язаності з пев­ними функціями, які властиві і закріплені за цими формами, водночас ці функції репрезентовані в морфології, тому що вони асоціюються з певним звуковим комплексом [Соссюр 1990, с. 168]; пор. думки Н. Рай­тера, Є. В. Чешко, І. І. Ревзіна, М. Я. Плющ про співвідношення мор­фологічного й синтаксичного рівнів у категорії відмінка у слов’янських мовах; розмірковування І. Р. Вихованця про перетин морфологічної, синтаксичної і семантичної площин у морфологічній категорії відмінка української мови [Вихованець 1988, с. 54-57; Плющ 1978, с. 3; Ревзин 1973а, с. 88-96; Чешко, Ревзин 1973, с. 453-457; Кеііег 1977, с. 357-372].

⁶⁴       Відштовхуючись від контекстуального аналізу відмінків, Ю. С. Сте­панов робить висновок: «Усі три граматичних відмінки — називний,

⁶⁵ Серед безпосередньо пов’язаних із дієсловом придієслівних членів розрізняють субстантивні елементи — аргументи (суб’єкт, об’єкт, зна­ряддя, засіб та ін., виражені іменником), сирконстанти (несубстан- тивні обставини, вираженні прислівниками, або обставини, репрезен­товані аналітичними сполуками типу «аналітична синтаксична мор­фема + відмінкова форма іменника») і предикативи (компоненти імен­ного складеного присудка). Кожен розряд членів речення бере участь у відповідному типі стосунків: суб’єкт-підмет у предикативному, сир­константи — у сирконстантному, об’єкт — у комплементарному тощо.

⁶⁶ Залежно від того, як визначається семантика (категорійне зна­чення) тієї чи іншої форми, система дієслова може репрезентуватись по-різному. Найчастіше питання виникають щодо включення/невклю- чення дієприкметників, дієприслівників, форм типу хлюп, скік, хап до дієслівної парадигматики.

⁶¹ Щодо визначення семантичного інваріанта морфологічної кате­горії виду дієслова існує величезна кількість наукової та науково-ме- тодичної літератури. Найпоширенішим було тлумачення видів дієсло­ва як еквіполентної опозиції на початку XX ст., сучасна лінгвістика кваліфікує співвідношення доконаного і недоконаного видів як прива- тивну опозицію. Семантичним інваріантом опозиції видів дієслова вва­жають: 1) закінченість (доконаний вид) // незакінченість (недоконаний вид) (Ф. Міклошич, О. О. Шахматов, В. О. Богородицький, Дж. Лайонз);

1) результативність (доконаний вид) // нерезультативність (недокона­ний вид) (С. О. Карцевський, Й. П. Мучник); 3) точечність (доконаний вид) // лінійність (недоконаний вид) (К. Бругман, А. Мейє, А. Мазон, О. М. Пєшковський); 4) граничність (доконаний вид) // неграничність (недоконаний вид) (В. В. Виноградов, К. О. Земська, М. В. Панов, О. М. Тихонов); 5) цілісність (доконаний вид) // нецілістність (недоко­наний вид) (Л. П. Размусен, Ем.Чорний, Ф. де Соссюр, А. Достал, Р. Ружичка, Ю. С. Маслов, О. В. Бондарко, М. О. Шелякін, В. М. Ру- санівський, I. Р. Вихованець, В. В. Іваницький); 6) комплексність (до­конаний вид) // некомлексність (недоконаний вид) [Русская 1979, с. 215-220]; 7) означеність, окресленість (доконаний вид) // неозначеність, неокресленість (недоконаний вид) (А. В. Таппе, П. І. Іспанський). Найбільш прийнятним і поширеним є визначення семантичної структу­ри морфологічної категорії виду дієслова як польової, центр якої ста­новлять ознаки комплексності/некомплексності, цілісності/не- цілісності, точечності/лінійності. Семантичним інваріантом докона­ного виду інколи вважають значення «почати», що тлумачиться як «не існувати в певний момент часу, в один із наступних моментів існу­вати» (див.: [Гловинская 1982, с. 107]). У цьому випадку мається на увазі ланцюжок однотипних мікроситуацій у межах макроситуації,

⁶⁸У лінгвістичній літературі існує думка про те, що зворотні дієсло­ва мають безпосереднє відношення до стану і співвідношення зворот- них/незворотних форм дієслова — головний засіб вираження кате­горії стану. Ця концепція закріпилася у мовознавстві з 1899 року після статті П. Ф. Фортунатова, що є своєрідним розвитком міркувань Ф. І. Буслаєва, який розмежовував перехідні й неперехідні дієслова, кваліфікуючи їх як відповідні стани дієслова ([Буслаев 1959]; пор. подібні думки О. Б. Шапіро [Шапиро 1941]).

⁶⁹ Розглядаючи статус головного значення минулого недоконаного, М. С. Поспєлов зазначає: «Головне часове значення минулого недоко­наного, значення імперфекта (курсив наш. —А. 3.) є значення безпо­середнього відтворення минулого як процесу, не приуроченого до пев­ного проміжку часу і не пов’язаного якими-небудь стосунками з те­перішнім. Це значення виявляється… видо-часовим, тому що лише шляхом абстрагування його можна відірвати від видового значення недоконаності.

В імперфекті відображається або зображується недиференційоване минуле, минуле як таке, як ряд моментів на відміну від минулого недоконаного в аористичному значенні, яке констатує і реєструє ок­ремі факти минулого» [Поспєлов 1990, с. 56-57]. Минулий час не­доконаного виду в імперфектному значенні, позначаючи дію, що мала перебіг у минулому в повному відзосередженні від теперішнього момен­ту, не диференціюється на індикативний і релятивний плани, оскільки на перший план виступає репродуктивний, безпосередньо-зображаль- ний відтінок значення.

¹⁰ Перехід із теперішнього моменту до майбутнього є не просто зміною відтінків часового значення, оскільки внаслідок нездійсненності май­бутнє завжди характеризується певною мірою модальним відтінком і у «порівнянні з теперішнім і минулим, що виражають дійсність, май­бутній, який позначає можливість, ймовірність, очікування і т. ін., являє собою спосіб» [Курилович 1962, с. 143]. Дещо іншого погляду дотримуються О. В. Добіаш, М. С. Поспєлов, для них навіть часткове включення семантики майбутнього до плану теперішнього, що цілком усвідомлюється мовцем, надає забарвлення теперішньому семантики нерозкритості на противагу теперішньому із включеною семантикою минулого плану, який є теперішнім розкритим (див.: [Добиаш 1897, с. 143; Поспєлов 1990, с. 87-88]).

У всіх складних формах часу в давньоруській мові віднесеність на­званої дії до меж майбутнього відбувається завдяки лексичному зна­ченню допоміжного дієслова имоу писати, начьноу писати та ін. Це відбувається тому, що названі ними дії не мисляться в момент мов­лення, вони сприймаються як такі, що будуть виконані після повідом­лення про них. В усіх поєднаннях з имоу, хочю тощо зберігається найхарактерніше і найспецифічніше в дії — її процесуальність. Ужи­вання боудоу в ролі допоміжного дієслова для витворення форм май­бутнього часу пов’язане з видовою диференціацією. А. Мейє зазначає, що в старослов’янській мові форма уезіь — це форма теперішнього доконаного, яка протистоїть формі теперішнього недоконаного. Оче­видно, аналогічна опозиція цих форм простежувалась і в давньоруській мові. Правда, боудоу осмислилося як позначення майбутньої дії і в поєднанні з дієприкметниками на -Іь, у яких зберігся ще характерний для дії відтінок процесуальності [Мейе 1951, с. 166]. У цій моделі став утворюватись майбутній доконаний, основним значенням якого була власне результативна дія: боудоу писаль — обов’язково напишу [За- гнітко 1990, с. 45-46],

У болгарській мові, навпаки, спостерігається перетворення допоміж­ного дієслова хозіа в частку ще//же//те, унаслідок чого досягалось уникнення надлишкового узгодження в особі та числі, пор. розвиток цих конструкцій у сербській мові, у якій, подібно до української, не було дублювання: писану, писане.

⁷² А. М. Ломов мотивує це самим планом майбутнього, який існує лише у свідомості. Тому для його відображення немає потреби деталь­но відтінювати всі елементи, досить самої вказівки на динаміку ситу­ації, у межах якої відбуватимуться події. Недоконаний вид просто констатує факт дії, що планується суб’єктом до здійснення ([Ломов

1977,     с. 83]; пор.: [Маслов 1984, с. 4-44]).

Інші дослідники [Луценко 1985] нечасте вживання недоконаного виду у плані майбутнього для позначення процесу пояснюють домінуючою спрямованістю людської свідомості на сучасному етапі до минулого.

¹³ Можливість як складник категорії модальності реалізується різно­манітними засобами. Модальність можливості доконаного теперішнього при заміні теперішнім недоконаним трансформується у значення уза­гальненого вміння як ознаки суб’єкта (Він грає в шахи; Хлопець спі­ває = Він уміє грати в шахи; Хлопець уміє співати тощо). Таке зна­чення інколи називають «теперішнім потенціальним», але воно швид­ше є не модальним, а характеризаційним. Пор., наприклад, форми минулого часу — Він знаходить/знаходив його будь-де, але Він знайде його будь-де при віднесеності до плану минулого трансформується у Він знайшов би його будь-де/Раніше він знайшов би його будь-де, а зараз не знайде ніколи. Актуалізація ознак теперішнього у формі тепе- рішнього-майбутнього, що презентують себе у модальності можливості, виявляється у контекстах двох різновидів: заперечення можливості досягнення результату спрямованої дії або можливості очікуваної дії в момент мовлення (ніяк не знайду /не можу знайти/не знаходжу зоши­та — теперішній (у ситуації пошуку); не знайшов/не міг знайти — минулий; не знайду/не можу знайти — майбутній; ніяк не зрозумію вас/не розумію вас (у ситуації намагання зрозуміти); стоїть і не ворух­неться/не ворушиться (у момент мовлення). Тут ознака теперішнього посилюється запереченням можливості (імпліцитної ознаки майбут­нього), співвіднесеної з моментом мовлення (частка ніяк).

Окремі лінгвісти зараховують такі приклади до теперішнього по­тенційного неактуального, адже «момент мовлення стосується не про­цесу здійснення дії, а вираження неможливості її здійснення» [Бон­дарко 1983, с. 221]. Конкретність теперішнього не обов’язково пов’яза­на з процесністю, модальність «можливості/неможливості» в теперіш­ньому має не лінійний характер (спочатку можливість, а потім дія), а характер злитості, цілісності, поєднання з дією.

Констатація відсутності бажаної дії при самому акті спілкування також пов’язана з функціонуванням форм теперішнього у значенні теперішнього-майбутнього, причому тут є суттєвим непрямо-спонукаль- ний підтекст: Що ж ви не запрошуєте нас до столу? Чому ви не ози­ваєтесь, я кричу, кричу? (М. Черемшина, 1971, т. 1, с. 237).

¹⁴       Усі дієслівні форми, що виражали дію реально здійснювану, мали ознаку «дійсності»; ті ж, які виражали дію мислиму, бажану, нере­альну у цей час або залежну від виконання іншої дії, мали ознаку «недійсності». До форм, що мали ознаку «дійсності», у давньоруській мові належали форми минулих часів (аорист, імперфект) і форми те- перішнього-майбутнього часу. А те, що інколи в дослідженнях з істо­ричної граматики вважається формами, які передають значення умов­ності та наказовості нерозчленовано, мало ознаку «недійсності». Це

Н. Ю. Шведова, заперечуючи морфологічний статус умовного способу і вважаючи його «власне-синтаксичним утворенням» [Шведова 1967, с. 27].

¹⁴Кількість і характер вичленовуваних значень способу, специфіка їх вираження часто не мають значення. Так, в окремих дослідженнях мова йде про питальний (=інтеррогатив), гіпотетичний (=дебітив), до­пустовий (=пермісив), досягальний(=супін), бажальний (=оптатив), ду- бітативний, бажально-ймовірний, заборонювальний (=прохібітив), ірре­альний, недійсний, небажаний, заперечувальний, спонукальний (=юсив), наказово-передбачувальний, потенційний (=потенціаліс), попереджуваль­ний (=пермісив), умовний (=кон’юнктив), вмовлювальний//умовлюваль- ний (=когортатив), умовно-бажальний (=кондиціоналіс), емфатичний та інші способи (див. також: [Храковский, Володин 1986, с. 40]).

¹⁶Ф. І. Буслаєв відносив до імперативних форм лише аналітичні сполуки, М. С. Трубецькой вважав імперативними і синтетичні й ана­літичні форми, В. В. Виноградов дотримується погляду, згідно з яким форми 1-ї особи є імперативними лише семантично і тому до імпера­тивної парадигми не входять, О. В. Ісаченко констатував семантичну специфіку таких форм, в основі якої знаходиться не наказ, а спону­кання, тому ці форми лише наближаються до імперативних, ком­понентами спонукальної парадигми форми типу хай зроблю, нехай заспіваю вважав Р. Якобсон.

“О. В. Бондарко взагалі констатує синкретичний характер форм 3-ї особи однини або множини і зауважує: «Своїми одними ознаками вони наближаються до основних форм імператива, а іншими відрізняються від них, зокрема спонукання в даному випадку не зве нене до особи (предмета — суб’єкта дії (Пусть стол останется здес та ін.)), при таких аналітичних конструкціях нормою виступає н явність підмета. Ці конструкції, таким чином, лише прилягають д парадигми наказового способу, але не можуть розглядатися як її по ноправні члени» [Бондарко 1976, с. 218]. Найбільш крайній погляди статус аналітичних конструкцій 3-ї особи у структурі імператив репрезентовано у працях Р. В. Пазухіна, який позбавляє їх права бут компонентами парадигми імператива. За його словами, «вислови тип рос. пусть он придет недостатньо спеціалізовані для включення їх до парадигми імператива. Вони вміщують неімперативні дієслівні фор­ми, які зберігають функції і значення відповідних неімперативних категорій» [Пазухин 1974, с. 89].

^,9М. П. Некрасов схилявся до думки про наявність у російській мові лише двох форм дієслова — іменникової (інфінітив) й особової (відмінювані форми дієслова), підкреслюючи тим самим, що в ній вза­галі немає морфологічно виражених форм способу [Некрасов 1865,

о. 101-102].

“Виділення тих чи інших способів, крім морфологічно закріплених, завжди ґрунтується на відповідних синтаксичних конструкціях, які ніякою мірою не можна вважати стійкими. Цікавим у цьому плані є пирізнення В. В. Виноградовим виняткових форм із волюнтативною семантикою, кваліфікованих ним як «ембріон особливого, волюнта- тивного способу», що позначає «дію минулу, стрімку, миттєву, яка уявляється раптовою, немотивованою актом волі діючої особи» [Ви­ноградов 1986, с. 488]. Тим самим кількість таких форм способу обме­жується колом дієслівних лексем відповідної семантики, пор.: Тільки набрав швидкість, як раптом нога посковзнулась, візьми та й впади і вже не встань просто так (Г. Тютюнник 1966, с. 236); Щоб він віддав комусь за виповнення оцього буденного прагнення, та ніхто ніколи не допоможе йому у цій біді. Це означало б просто припрись у таку годину (М. Івченко, 1990, с. 780) та ін.

⁸¹Про це переконливо зауважує І. Р. Вихованець: «Форми умовного способу під впливом контексту інколи настільки видозмінюють влас­тиве їм гіпотетичне значення, що воно переходить у сферу наказового способу» [Вихованець 1988, с. 97]. Такий умовний спосіб є ознакою безсполучникових речень з умовно-наслідковими відношеннями Підійшов би ти, Васю, до неї — їй би легше стало (В. Земляк, 1972, С. 780) і простих речень спонукальної семантики (Пішла б ти до су- судів (М. Йогансен, 1989, с. 45)).

У таких конструкціях форми умовного способу реалізують значен­ня особи і можуть поєднуватися з елементом хай, що свідчить про нотенційно-особовий статус морфологічної форми умовного способу. Серед власне-способових форм названі функції та самі структури по­сідають периферійну площину і є вторинними, витворюючи потенціал морфологічної форми умовного способу на рівні мовної системи.

⁸²       Морфологічну особу слід відрізняти від синтаксичної та особовості ик ознаки предикативності (див.: [Виноградов 1975а, с. 254-294]). У .ш’язку із цим деякі дослідники зауважують: «З нерозрізненням мор­фологічної і синтаксичної особи визначення категорії особи дієслова, місі подаються у граматичних працях, не завжди відповідають сут­ності особи дієслова, а підмінюються визначенням синтаксичної особи ІК однієї з ознак предикативності» [Борщ 1973, с. 58].

⁸⁴       На підставі опозиції називного й кличного відмінків ряд лінгвістів схиляється до думки про послідовний характер граматичної категорії особи серед іменників [Потебня 1958, с. 246], а також, що «у плані вираження особи в українській мові називний відмінок іменників 3-ї особи протиставляється кличній формі як носієві 2-ї особи» [Кучерен— ко 1961а, с. 72-75]. Поряд із цим відстоюється теза про необґрунто­ваність думки щодо наявності граматичної категорії особи серед імен­ників: «Твердження про граматичну категорію особи в іменниках ви­кликає сумнів, бо клична форма в українській мові властива не всім іменникам, а лише назвам осіб, тварин та деяких предметів та абст­рактних понять (частіше персоніфікованих) чоловічого і жіночого роду і лише в однині, крім того, паралельно до кличної форми у ролі звер­тання вживається і форма називного відмінка однини» [Борщ 1973, с. 53]. Останнє твердження видається не зовсім коректним через те, що наведені форми виступають кличними у мовленні, а на рівні системи мови вони є омонічними до форм називного. Усе це ще раз (поряд із симетричними формами особових займенників) переконує в наявності категорійних значень особи серед іменників, які, власне, й визнача­ють особливості формування функціонально-семантичної парадигма- тики цілого ряду морфологічних форм, зокрема роду і т. ін.

⁸⁵Пор. думку А. Мейе, Е. Бенвеніста про необов’язковість значення особи для дієслова. Особа обов’язково виражається в реченні, але яки­ми засобами — це питання структури мови. У багатьох мовах значен­ня особи реалізується флексією, тому й стверджують, що дієслово змінюється за особами, в інших мовах дієслово не змінюється за осо­бами, не реалізує категорії особи, а в реченні особа реалізується зай­менниками або іменниками [Бенвенист 1974, с. 174].

⁸⁶ Термінологічне окреслення дієслів із послідовною аналітичніст вираження граматичного значення виду досі у лінгвістиці належит до дискусійних. Показовим у цьому плані є підхід до них С. Карцев ського, що розглядає їх як дієслова «неозначеного виду» ([Кагсеузк 1927, с. 14-15]; пор.: [Еиііска 1970, 8. 627-644; Уешіїег 1957, р. 143 160]), а А. Бєлип надає перевагу кваліфікації цих дієслів як таких, щ набувають значення виду тільки за умов їх вживання [Белип 1955 с. 11]. У подальшому дослідженні більшість мовознавців схилялась д думки про двовидовість таких дієслів, визначаючи при цьому їх кол (див.: [Виноградов 1986, с. 406-410; Мучник 1971, с. 130]). Зосереджен ня уваги на двовидовості дієслів наштовхує на думку про потенційн здатність дієслівної форми розчіплюватись на синтаксичному рівні дл

Тлумачення дієслів типу анексувати, анестезувати, амортизува­ти, технізувати як двовидових не розкриває механізму розчеплення омонімічних форм виду на синтагматичному рівні, а спрямовує увагу на потенційну здатність лексеми виступати у значенні доконаного або недоконаного виду, у той час як ці значення є віртуально закріплени­ми за лексемою, визначаючи спектри її взаємодії у формально-пара- дигматичному і функціонально-семантичному плані, і лише актуалі­зуються на синтагматичному рівні внаслідок поєднання із граматич­ними значеннями часу, способу і підпорядкованості завданням ситуа- тивно-прагматичного плану. Більшість лінгвістів, розглядаючи склад таких дієслів, акцентують увагу на значній кількості лексем іншо­мовного походження [Мучник 1971; Русанівський 1971]. В. М. Русанів- ський до спільнослов’янського фонду зараховує лексеми мовити, ве­літи, женити, розслідувати, а серед запозичених дієслів спиняється лише на лексемах з початковою літерою «а» (наводиться список у 23 слова), зауважуючи при цьому, що до таких дієслів належать «без­префіксні дієслова іншомовного походження, що виражають дію, яка спрямована до певної мети» [Русанівський 1971, с. 224]. Як виняток наводяться дієслова типу адмініструвати, диригувати, шефствува­ти, вібрувати, прогресувати та потенційна здатність окремих дієслів іншомовного походження щодо утворення формально позначеного не­доконаного виду за допомогою суфікса «овува-» [Там само].

⁸¹ Аналогічне явище спостерігається у ряді випадків при кваліфі­кації функціонального плану тих чи інших дієслівних лексем. Так, розглядаючи статус прохібітива та превентива у структурі функ- ціонально-семантичного поля наказовості, В. С. Храковський конста­тує їх закріпленість за відповідними дієсловами [Храковский, Воло­дин 1950, с. 212-213]. Такі дієслова формують еталонний тип речень, у яких виражається семантика превентивності, навколо них розташову­ються різноманітні вторинні моделі. Через співвідношення з еталон­ним типом речення встановлюється його маркованість/немаркованість семантикою превентивності і відповідно входження/невходження до функціонально-семантичного поля наказовості у панораму його спект­ра превентивності. На підставі цього визначаються різноманітні варі- нції синонімічних зв’язків у системі морфологічних категорій.

⁸⁸У граматиці будь-які зміни відбуваються надзвичайно повільно, тому що процес динамізації та наступної редукції флективних форм є надто повільним, щоб виявити його на короткому історичному про­міжку. Особливо показовим у цьому плані є розвиток і наступна ево­люція граматичних форм на позначення абсолютного часу. Так, на­прикінці давньоверхньонімецького періоду система дієслівних форм

⁸⁹ Більшість ЛІНГВІСТІВ аналітичні утворення, що виступають регу­лярним засобом репрезентації певної семантики, зараховують до фактів морфології. Так, В. В. Виноградов відносить утворення аналітичних форм слова до способів утворення форм слова поруч з афіксацією, зву­ковим чергуванням і місцем наголосу в слові [Виноградов 1986, с. 35- 36]. М. І. Стеблін-Каменський схиляється до думки, що аналітичні утворення є «синтаксичними» лише за формою, за значенням вони — «морфологічні», тому такі «морфологічні словосполучення природно віднести до морфології» [Стеблин-Каменекий 1957, с. 121]. Із цим пере­кликається погляд В. М. Жирмунського, який стверджує, що аналі­тична конструкція є формою відповідного повнозначного слова і вхо­дить у систему його словозміни — «у так звану парадигму слова» (кур­сив наш. —А. 3.) [Жирмунский 1965, с. 21].

⁹⁰3 приводу потенційних можливостей морфологічної форми родо­вого відмінка поєднуватися з прийменниками І. Р. Вихованець зазна­чає: «У сучасній українській літературній мові родовий відмінок вжи­вається з великою кількістю прийменників — майже утроє більшою, ніж чотири непрямих відмінки разом узяті. Така велика продуктивність родового відмінка щодо участі у прийменниково-відмінкових сполу­ках пояснюється утворенням нових прийменників переважно з адвер­біалізованих відмінкових або прийменнико-відмінкових форм, що збе­рігають попереднє найприродніше для субстантива поєднання з родо­вим відмінком (зовнішній, не пов’язаний із сутністю прийменникової системи, фактор)» [Вихованець 1980, с. 101]. Тим самим акцентуєть увага на поліфункціональності морфологічної форми родового відмінк яку можна пояснити її генезисом.

Розглядаючи це питання, Е. Бенвеніст підкреслює: «У… вживай генетива в результаті транспозиції збігаються два протилежн відмінки: акузатив — додаток перехідного дієслова і номінатив — підм неперехідного дієслова… Ми приходимо до думки, що цей генети який походить із транспонованих номінатива або акузатива, дає «м дель» генетичного відношення взагалі… Усі вживання генетива з мовлені цим основним відношенням, за своєю природою синтакси ним, котре у функціональній ієрархії підпорядковує генетив номін тиву й акузативу [Бенвенист 1974, с. 163-164]. Цю думку, авторст