Питання про співвідношення позиційної моделі речення та валентності дієслова є актуальним у сучасній лінгвістиці. Проблема взаємовідношень у структурі реченнєвого граматичного центру вимагає свого розв’язання з метою вирішення питання про корелятивність / некоре- лятивністьформально-граматичного, семантико-синтаксичного, влас- не-семантичного і комунікативного аспектів речення та розмежування понять «синтаксичнаконструкція», «речення» і «висловлення». Нові підходи до визначення співвідношення підмета і присудка у реченнєвій структурі пов’язані з формуванням нової наукової антропоцентричної парадигми [Степанов 1991, с. 9-10; Кубрякова 1993, с. 18], у рамках якої відроджується герменевтична традиція. Нова наукова парадигма щоразу осмислює набуте з якісно відмінних позицій і в розрізі переоцінки відомого.
У лінгвістиці усталилася думка про те, що «синтаксис загалом «обертається» навколо речення, але при цьому ставить перед собою два ди- ференційно розв’язуваних завдання: по-перше, з’ясувати, яким чином речення складається (конструюється) із словесних форм, або в окремих випадках з окремої словесної форми, і, по-друге, встановити, яким чином той чи інший комплекс пов’язаних одна з одною словесних форм набуває статусу особливої лінгвістичної одиниці — одиниці повідомлення» [Распопов 1981, с. 15-16]. У цьому аспекті прагнуть розглядати конструктивну і комунікативну площини речення й ті дослідники, які відносять предикативний центр до словосполучення, мотивуючи це тим, що необхідно розрізняти при аналізі речення поняття «дієслівності» і «предикативності» [Федосов 1968, с. 34; Печников 1977, с. 56; Цой 1978, с. 14; Долгов 1993, с. 34-38]. Зв’язок між підметом і присудком є особливим — іменник (або іменна частина мови) вимагає певної форми від дієслова, останнє суворо регламентує форму іменника, який повинен бути тільки в початковій формі — називному відмінку. Таке поєднання підмета з присудком одні лінгвісти вважають узгодженням (В. А. Бєлошапкова, В. В. Лущай), другі — взаємо- |
Розділ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова |
425 |
координацією (І. Р. Вихованець), треті — координованою підрядністю (Ю. С. Долгов). Водночас існує спроба подати з’язок між підметом і присудком у площині їхньої взаємодії. Остання кваліфікується як ііищий вияв міжкатегорійної міжчастиномовної взаємодії — взаємопроникнення [Загнітко 1990, с. 100-106; Загнітко 1992, с. 11-35; Загніт- ко 1992а, с. 19-29; Загнітко 1993, с. 98, 102, 154 і далі]. У взаємодії підмета з присудком «необхідно розрізняти, з одного боку, окремі функціональні позиції граматичної структури, і, з другого боку, наповнення цих позицій, тобто слова, словосполучення або групи слів, що виконують певну функцію» [Данеш 1988, с. 79]. Такий підхід ґрунтується на формально-граматичній детермінації морфологічних значень особи дієслова-присудка морфологічною формою іменника-підмета, з одного боку, і семантико-синтаксичному визначенні позиції підмета-суб’єкта семантичною структурою дієслова і граматичними значеннями міжрівне- вої опосередковано морфологічної граматичної категорії валентності дієслова, з другого боку. При цьому заповнення лівобічної валентності дієслова допускає семантичне варіювання у сигніфікативному плані з чіткою регламентацією морфологічної форми називного відмінка, фор- мально-граматичне визначення особової форми дієслова не допускає ніякої варіативності. Лівобічна суб’єктна валентність дієслова-при- судка ємніша за обсягом порівняно із структурувальним статусом предикативного зв’язку, оскільки охоплює: 1) структурну схему простого двоскладного речення: Я знав міста, ліси і гори і в морі бачив кораблі (А. Малишко); Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на ви (В. Скуратівський); 2) суб’єктний поширювач в односкладному реченні типу Спать мені не хочеться; Йому хотілося малювати (І. Фран- ко); Мені сім літ минуло (Леся Українка); Його привітно запрошено садовитися і щиро частовано (Марко Вовчок); 3) різновиди нульової суб’єктної валентності типу Світає. Смеркає. Дощить, Морозить; Надворі смеркало і сутеніло (І. Нечуй-Левицький).
Деякі лінгвісти відносять граматичний центр речення до словосполучення, пояснюючи це тим, що всі словосполучення доцільно класифікувати за типами синтаксичного зв’язку словоформ і наявними синтаксичними відношеннями між ними безвідносно щодо їх реченнєво- твірних функцій. Вихідним, на їх погляд, є те, що у словосполученні обидва компоненти виступають удвох граматичних функціях: 1) реалізують один із можливих компонентів валентного зв’язку головного слова; 2) виявляють власні семантико-синтаксичні можливості. Тому ці ознаки виступають визначальними при розрізненні таких форм підрядного словосполученнєвого зв’язку: 1) атрибутивна координація (студент читає), 2) атрибутивне узгодження (красива дівчина), .4) атрибутивне керування (любов до батьків, зошит для учня), 4) атрибутивне прилягання (бажання учитися, макарони по-флотськи), 4) обставинне прилягання (читати уважно, прикрашати сумлінно), (і) об’єктне керування (бачити сад, стріти хлоп’я), 1) обставинне керування (працювати в інституті, купатися в річці) [Долгов 1993, С. 36-37]. Такий підхід при всій його привабливості вимагає значної |
426 |
Синтаксис |
корекції, оскільки словосполучення типу хустка матері, шапка батька, конспект колеги, реалізуючи атрибутивні відношення, репрезентують синтаксичну форму прислівного підрядного зв’язку прилягання в його різновиді відмінкового прилягання (опосередкованого міжре- ченневого міжкатегорійного трансформаційного типу). Останнє відповідає закону синтаксичної позиції, що полягає в синтаксичній тотожності компонентів реченнєвої структури. Ця тотожність не зникає «за різної морфологічної якості даних компонентів» [Вихованець 1992, с. 78]. Тому в цьому випадку відмінкова форма є аналогом відповідного атрибутивного елемента. Статус прилеглості відображає її семанти- ко-синтаксичну сутність, оскільки вона тільки в цій позиції репрезентує атрибутивні відношення. Так само й конструкції типу працювати в полі, йти дорогою відображають особливості прилягання морфологічної форми відмінка, які в іншій позиції виражають об’єктні, атрибутивні, суб’єктні відношення. У зв’язку з конструкціями типу шапка батька, зошит учня, політ льотчика, краса дівчини, учитель школи слід пригадати погляди С. Смеречинського, 0. Курило та ін. на родовий належності, які вважали його невластивим українській літературній практиці [Смеречинський 1990(1932), с. 256-263; див. також перевидання: [Горбач 1966; Курило 1920, с. 12-21]].
«Смислова структура речення становить семантичне відображення типової ситуації» [Легценко 1988, с. 21], що виступає достатнім критерієм для заперечення наявності словосполучень у структурі семантично елементарного речення [Вихованець 1992, с. 53-54]. Семантично елементарним реченням є утворення із заповненими валентними гніздами дієслова-предиката, що у своїй смисловій структурі передбачає учасників дії та обставини її перебігу. Такий лінеарний потенціал дієслова-предиката вже на рівні мовної системи відображає його статус як синтаксичного ядра реченнєвої структури, що визначає набір синтаксичних позицій (пов’язаних із дієсловом членів речення) і прогнозує способи їх таксонімічного і морфологічного вираження та оформлення, тобто дієслову-предикату притаманні синтаксичні та морфологічні валентності. Це і зумовлює тлумачення валентності як опосередковано морфологічної граматичної міжрівневої категорії проміжного типу, оскільки семантичні гнізда дієслова переважно прогнозують і відповідний семантичний компонент (пор. дієслова типу кувати, цвірінькати, підпадьомкати, каркати, стрекотати, телитися, жеребитися, нявчати, гавкати, кувікати, хрюкати у своєму прямому лексичному значенні чітко визначають лівобічний суб’єктний компонент типу зозуля, горобець, перепел, ворона, сорока, корова, кобила, кішка, собака, порося, свиня), і відповідну його морфологічну форму (пор. правобічний сильнокерований придієслівний об’єктний компонент — його основним варіантом виступає морфологічна форма знахідного відмінка: запросити колегу, прочитати вірш, занести відро, перечекати дощ; поряд постають варіанти: сподіватися на зустріч, сподіватися на успіх тощо). Такий потенціал дієслова є складовим компонентом його семної структури, у комплексі витворюючи особли |
РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова |
427 |
ву синтагматичну площину, що взаємодіє і перетинається з відповідною парадигматичною площиною власне-іменників. Завдяки цій взаємосп- рямованості й утворюються реченнєві структури. Переосмислення взає- моспрямованості зумовлює перетворення формально простого речення у семантично ускладнене і семантично складне: Вкраїна мовчала, мовчала… (В. Чумак) -» Всі, хто населяв Вкраїну, мовчали; Грізно грюкають гармати… (Г. Чупринка) — семантичне ускладнення речення мотивується заповненням лівобічної маркованої суб’єктно-активної позиції іменником — назвою неістоти гармати, що є наслідком трансформації об’єктно- інструментальної в суб’єктну: Люди стріляють снарядами із гармат -»• Люди стріляють із гармат —• Люди грюкають із гармат —> Гармати грюкають іт. ін. [Грубор 1962, с. 75; Кильдибекова 1975, с. 46-52; Загн- ітко 1993а, с. 91-92].
Синтагматичний компонент домінує в семній структурі дієслова і визначає модель речення. Звужувати тлумачення словосполучення до регулярного / нерегулярного вияву залежних компонентів від валентно зумовлювальних членів речення неправомірно, оскільки валентно визначені позиції членів речення (у комплексі вони відображають ту чи іншу пропозицію (пор. опис об’єктивних смислів речення на основі типів пропозицій, які встановлюються через урахування семантичної природи предиката і кількості аргументів при ньому та їх ролі [Ару- тюнова 1976, с. 21-38; Богданов 1977, с. 5-169; Загнітко 19936, с. 45-47; Касевич 1988, с. 118-123])) щоразу зумовлюються певною семою і заповнюються поступово. Останнє детермінується особливостями номінативного принципу мовленнєвої діяльності [Кубрякова 1986, с. 105]. Тлумачення речення як синтаксичної одиниці, не релятивізованої щодо мовленнєвого і немовленнєвого контексту, дозволяє по-новому поставити питання про статус словосполучення у системі синтаксичних одиниць і співвідносити вияв його особливостей із висловленням. Останнє постає як синтаксична одиниця, яка повністю релятивізована щодо адресанта й адресата, мовленнєвого і немовленнєвого контекстів і характеризується ілокутивною силою. На думку Н. Д. Арутюнової, у реальному процесі мовленнєвої діяльності і творення мовленнєвих моделей вибір слова і типу синтаксичної конструкції виступають взає- мозумовленими [Арутюнова 1972, с. 290]. Водночас на творення певних одиниць суттєвим є вплив типової ситуації, що інколи автоматизує продукування тих чи інших мовленнєвих конструкцій [Касевич 1988, с. 118-124]. У такому випадку словосполучення може кваліфікуватись як бінарне утворення, що на комунікативному рівні характеризується входженням до актуальних компонентів реченнєвої структури — теми або реми. Словосполучення пізнається і на конструктивному, і на комунікативному рівнях, при цьому один конструктивний тип співвідноситься з кількома комунікативними варіантами. На конструктивному рівні сло- носполучення є однією з елементарних сем ієрархічно вищого утворення — реченнєвої структури, водночас воно може розглядатися як вияв регулярного значення валентності. При цьому значення відмінка імен |
428 |
Синтаксис |
ника є семантико-синтаксичним, на відміну від формально-граматич- ного при узгодженні. Елементарність змісту речення також не означає його нечленованості, пор. лексичне значення слова і специфіку його семантичної структури, у якій вичленовуються окремі семи. Через це і речення характеризується членованістю своєї семантичної структури, кожну ланку якої становить певний тип поєднання синтаксичних слів і реалізації синтаксичних позицій.
Валентність дієслова-предиката і взаємодія іменних і дієслівних категорій (на рівні речення окремі з них набувають чітких синтаксичних ознак, пор. специфіку та статус категорійної семантики часу, особи дієслова й особи іменника у морфологічній та синтаксичній системах, що інколи зумовлює нерозмежування їх власне-морфологічної і власне-синтаксичної сутності і кваліфікацію морфологічного значення у реченнєвій структурі як синтаксичного) дозволяють розрізняти на синтаксичному рівні мови поняття синтаксичної конструкції, речення і висловлення. Цікавою у зв’язку з цим видається думка О. В. Бондарка щодо включення морфологічних засобів і морфологічних форм у сферу синтаксичних категорій і наголошення ним необхідності розмежування власне-морфологічної й суто синтаксичної їх специфіки [Бондарко 1976, с. 17]. Саме синтаксична конструкція відображає особливості семантичної і синтаксичної валентності певних лексем, спрямованих на реалізацію семантико-синтаксичних потенцій відповідної лексеми. При цьому обов’язкова валентність активного плану виявляється у постійному регулярному заповненні того чи іншого семантичного гнізда, пасивна ж передбачає можливість / неможливість поєднання з певним словом, пор. чес. Вуйііте и геку = «Ми живемо біля річки», 2ооШі по га ргеа’зеа’и = «Його обрали головою» (приклади взяті у Ф. Данеша [Бапез 1971, з. 79-82]; зустріти хлопця, перечекати дощ, прочитати повість та ін. Активна валентність властива дієсловам та предикатним іменникам (девербативам, деад’єктивам та ін.). Слід також розрізняти облігаторну і потенційну валентності, відмінність яких полягає в тому, що перша становить визначальний компонент структурної схеми речення (облігаторні члени речення не можна опустити, без них незрозумілим стає зміст: схильний до хвороб; сподіватися на успіх; чес. осекаиапа ийаіозі = «очікувана подія»), друга є суттєвим компонентом об’єктивного смислу речення, але в певному контексті може бути нереалізованою, пор.: Хлопець приїхав до батьків (нереалізована валентність — звідки? чи м?). Пасивною валентністю також характеризується прикметник, який тільки у поєднанні з іменником набуває смислової завершеності. Так, прикметник бавовняний орієнтований на сполучення з іменниками типу комбінат, костюм, а прикметник глиняний — на сполучення з лексемами типу глечик. Слід розмежовувати первинну і вторинну валентності. Остання є наслідком внутрішньореченнєвих перетворень і виникнення окремих моделей речення як їх редукцій. Прислівний зв’язок, що ґрунтується на вторинній валентності, переважно зараховують до тих, які утворю |
РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова |
429 |
ють словосполучення. На цій підставі розмежовуються реченневотвірні первинні підрядний і сурядний зв’язки і вторинні підрядний і сурядний зв’язки як основа утворення словосполучення. До останнього типу слід віднести і первинний правобічний валентний зв’язок типу забивати цвях, косити косою, відмивати милом, різати ножем., привітати друзів (особливим різновидом такої валентності постає імпліцитна, що полягає в репрезентації валентно зумовленого компонента самою семною структурою опорного слова, оскільки його коренева морфема виступає співзвучною сильнокерованому правобічному компоненту, пор.: солити сіллю, перчити перцем тощо) з відзначенням площин сильнокерованих, напівсильнокерованих і слабкокерованих елементів, що дозволяє розглядати речення як цілісне утворення з кількох атомарних компонентів (диференціація різновидів керування на основі встановлення первинних і вторинних функцій морфологічних форм відмінків послідовно обґрунтована І. Р. Вихованцем [Вихованець 1987]). Іменники завод, костюм, глечик своєю семною структурою не передбачають обов’язкового прикметника-атрибута. Щодо непредикатного іменника це поєднання з прикметником є необов’язковим, а тому валентно незумовленим, у силу чого його слід розглядати в аспекті сполучуваності лексем.
Прикметник, виступаючи семантично спрямованим на іменник, постає як семантично можливий, але необов’язковий у реченнєвій структурі. На рівні синтаксичної конструкції він лише може прогнозуватися. Його позиція здебільшого зумовлена потребами комунікації, і тому він є факультативним елементом реченнєвої структури і ситуативно визначуваним мовленнєвим і немовленнєвим контекстом, оскільки має додаткову інформацію. Усе це підтверджує, що наявність подібного елемента у реченнєвій структурі є вторинною щодо основних носіїв валентності і спрямована на семантичне ускладнення речення, оскільки його позиція є згорнуто предикатною й опосередкована перетворенням речення в окремий його компонент. Постає закономірне питання про логічність і умотивованість визначальної ознаки, за якою тлумачать і розглядають словосполучення, його номінативність, адже у цьому випадку теорія поширення одного повнозначного слова іншим (обґрунтована Л. В. Щербою і розвинута В. В. Виноградовим та його послідовниками) вимагає корекції. «Поширення» повнозначного слова здійснюється на основі окремої реченнєвої структури, трансформованої у словосполучення: Погожого дня сидів Ванько біля хати —> День був погожий + Сидів Ванько біля хати. Відмінність між словосполученням і реченням слід убачати в несхожості їх позиційних моделей та участі в реалізації пропозицій. Валентність є потенційною у своєму спрямуванні. Визначаючи регулярні позиції та їх морфологічне вираження, її диференційні опосередковано морфологічні граматичні значення спрямовані на відображення всіх компонентів пропозиції, що за принципами мовленнєвої комунікації можуть бути реалізованими/нереалізованими. Словосполучення у цьому випадку постає як елементарний вияв позиційної моделі |
430 |
Синтаксис |
речення, яка виступає абстрагованим зразком утворення реченневих специфікацій.
Семантична структура речення ґрунтується на тих універсальних поняттях, за допомогою яких осмислюється позамовна дійсність. Мислення відображає окремі емпіричні ситуації з їх особливостями, узагальнює і типізує їх. Ці типові ситуації відображаються мисленням у вигляді певних смислових структур. Відображаючи типові відношення, смислова структура являє собою семантичний тип предиката, що виражається синтетичними або аналітичними дієсловами [Вихованець 1988, с. 190-202]. Кожному семантичному типу предиката, а він уміщує пропозиційну основу речення, властиві власні заповнювачі семантичних гнізд, що допускають варіювання в межах певної лексичної групи. Загалом семантичний предикат разом із відповідними заповнювачами валентних гнізд репрезентує певний тип категорійної семантики. Одна й та сама ситуація може окреслюватись кількома типами предикатів, у чому виявляється прив’язаність висловлення до певної ситуації та інваріантність реченнєвої структури, пор.: Учитель збирає щоденники школярів // Школярі здають щоденники учителеві // Щоденники здаються школярами учителеві // Щоденники збираються у школярів учителем тощо. У кожному з таких типів основний вияв позиції набуває синкретичних ознак: Учитель збирає щоденники школярів і Щоденники школярів збираються учителем. Можливість вираження певної пропозиції різними лексичними засобами пояснюється спільністю утворюваної загальної семантики, а не кожного слова зокрема. Дієслово-предикат визначає у змістовому плані кількість синтаксичних позицій та прогнозує їх функції. При цьому формально-грама- тична реченнєва структура є похідною від семантичної (пор. формаль- но-граматичну односкладність речень типу Що маємо — не дбаємо, а втративши — плачемо (Нар. тв.); Не пишеться, а думається тільки… (Г. Світлична); Вогонь купальський розвели на вигоні, Було там сміху, крику і забав (Л. Костенко); Прокидаюся в незрозумілій тривозі і сідаю на ліжко (М. Коцюбинський); Посадили над козаком явір та ялину (Т. Шевченко) та їх власне-семантичну двоскладність, оскільки односкладність виступає наслідком згортання семантично надлишкової інформації [Городенська 1991, с. 141-177; Будько 1992, с. 8-12; Болюх 1992, с.6-8]). Семантична структура речення ґрунтується на семних компонентах дієслова — валентних гніздах. Формально-граматична структура співвіднесена з цими валентними гніздами і має певні особливості, з-поміж яких суттєвими є структурні зв’язки морфологічних форм. Визначаючи позиції в реченнєвій структурі, дієслово-предикат зумовлює статус елементарної синтаксичної одиниці (пор. :[Ломтев 1958, .74; Мурзин 1974, с. 20-28, 35]). «Позиційна модель речення є готова дність, вона відтворюється в мовленні, а не витворюється, тому речення є одиницею мови, а не мовлення. Той, хто знає слова, їх форми і морфеми, той ще не знає мови. Одиницями мови виступають не лише слова, їх форми, морфеми, а й позиційні моделі речення. Речення тому |
РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова 431 |
й виступає одиницею мови, що воно становить готову позиційну модель, позиційну структуру» [Ломтев 1976, с. 190].
У зв’язку з цим слушною видається думка І. Р. Вихованця, який розглядає речення як одиницю мови і як одиницю мовлення, мотивуючи це тим, що «у системі мови закріпилися типи семантико-синтак- сичної і формально-синтаксичної структур речення, які модифікуються у сфері мовлення » [Вихованець 1992, с. 17]. Цей підхід ґрунтується на зіставленні речення на рівні мови й мовлення і розмежуванні первинних і вторинних функцій реченневих структур. Водночас можливе тлумачення реченнєвої структури на мовленнєвому рівні як висловлення, що характеризується значною кількістю модифікацій [Загніт- ко 1993, с. 25-33]. І ця позиційна модель прогнозована валентністю дієслова-предиката, яка спрямована на первинні функції відмінкових форм іменників непредикатного типу: учити уроки, вишивати рушник, майструвати сопілку. Саме в цьому простежується співвідношення понять «синтаксична конструкція», «речення» і «висловлення». Синтаксична конструкція виступає як елементарний вияв валентності слова, запрограмованої в ньому самому, його семантичній структурі, речення ж спрямоване на відображення пропозиції (є носієм об’єктивного змісту). Співвіднесене з елементами суб’єктивного змісту, воно перетворюється у висловлення. Позиційна реченнєва модель — величина не самодостатня, оскільки вона існує як потенціал мови, що реалізується в мовленні, у конкретних його виявах та варіантах (повноті/неповноті, поширеності/ непоширеності) та різноманітних стилістичних специфікаціях (парцеляції, сегментації тощо). Водночас позиційна модель речення найбільшою мірою співвідноситься з дієсловом у його лексикографічному тлумаченні, оскільки останнє розглядається через своє аргументне оточення, пор.: надіслати — > що ? ко му ? з в ід к и?; відчищати — > щ о? чим? від чого?; відколювати — >що?чим?відчого? (пор. розмежування Л. Теньєром у межах синтаксису чотирьох аспектів (структурного, лінійного, категорійного, функціонального) і відповідного співвідношення з ними речення [Теньер 1988, с. 42, 68] та ін.). Таким чином, позиційна модель речення виступає удвох вимірах: 1) у ісласах слів (дієслово-предикат визначає таксонімію членів речення), 2) в елементарних позиціях і відповідних синтаксичних функціях суб’єкта, об’єкта, адресата, інструмента, знаряддя дії, кінцевого пункту руху та ін. У такій позиційній моделі речення пріоритет належить власне-предикатному характерові дієслова, а не його потенційним частиномовним властивостям, що спрямовані на співвідношення процесу, дії або стану з певним часом їх перебігу, тобто всього того, що трансформує речення у висловлення. Водночас у мовленнєвій (ситуативно комунікативній) позиційній структурі суб’єкт, який виступає пихідним елементом думки, завжди випереджає предикат. Останнє спостерігається і у формально-граматичній структурі речення, у якій підмет є ієрархічно вершинним щодо інших членів речення. Це наявне |
ті. |
Синтаксис |
тільки у вихідній позиційній моделі без урахування різних комунікативних модифікацій реченнєвої структури. Кожна позиція передбачає не конкретне слово, а потенційний клас або підклас слів, що є реальними носіями певної семантики. Щодо позиції елементарної одиниці (елементарної позиції), то вона характеризується двох’ярусністю: один ярус суміжний із власне-семантичною площиною предиката (логіко- семантичною за І. І. Мєщаніновим, А. Сеше, О. Єсперсеном), інший спрямований на внутрішньореченнєві функції. Елементарна позиція суб’єкта-підмета у вихідній моделі речення випереджає предикат, але таке випередження пов’язане з лівобічною валентністю предиката. Відображаючи відношення і властивості предметів, явищ та реалій навколишньої дійсності, предикат визначає вихідний предмет, що переважно виступає суб’єктом і є початком у репрезентації відношень і властивостей предметів, явищ і реалій. Нашаровуючись на релятивну систему, суб’єктно-предикатний центр відображає дві типологічні закономірності в середині речення: релятивну й атрибутивну. Кожна з них спрямована на їх взаємодію, оскільки релятивна закономірність виступає основою визначення відношень між аргументами. Атрибутивна закономірність вирізняє предмет думки і предикат, що виражає ознаку предмета думки. Тому й слід розмежовувати власне-семантич- ний і семантико-синтаксичний статуси предиката. Власне-семантич- ний предикат визначає кількість аргументів, їх рольові функції, що зумовлюється його синтагматичними семами агентивності, інструмен- тальності, пацієнтивності, експерієнсивності, перцептивності, компо- зитивності та ін., пор.: Ванько добре знає цей невеличкий лісок, не один раз тут бував і сам, і з хлопчаками, та чомусь і йому зараз дуже лячно (В. Підмогильний); Підмогильний написав роман «Місто» як результат освоєння нової для нього тематики… (В. Шевчук); Мишко уже давно учень сьомого класу гімназії (“В. Підмогильний) та ін. (Ванько — експерієнсив; роман — результатне; Мишко — компонентне).
Семантико-синтаксичний предикат визначає набір актантів із відповідними для нього синтаксичними функціями: підмета, прямого додатка, непрямого додатка, інколи обставинного додатка, власне-об- ставини. Цей набір актантів є позиційним. На конкретно-мовленнєво- му рівні він щоразу наповнюється новим змістом, принципово не змінюючи конфігурації самих позицій. Редукція однієї з позицій зумовлює семантичне перетворення самого предиката, трансформуючи його з лексеми активної дії в лексему зі значенням «здатність до дії», пор.: Хлопець добре співає пісню —» Хлопець добре співає: Люди їдуть орати землю -> Люди їдуть орати: Хлопчик вранці завжди читає книжки —> Хлопчик вранці завжди читає тощо. В основі самостійного вживання відмінкових форм також лежать внутрішньореченнєві перетворення, що зумовлюються переважно різними процесами усного мовлення і впливом останніх на системний вияв моделей: На пасіці. В рідній оселі. Порваною дорогою. У сонячнім колі (М. Івченко); На буряки. Під брамою собору. В житах. За ворітьми (Г. Косинка); На іменинах. В епідемічному бараці (В. Підмогиль- |
РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова 433 |
ний) та ін. Такі форми вживаються як назви тих чи інших творів, конкуруючи з формами називного відмінка. Характерною ознакою сучасної літературної мови виступає максимальний розвиток підрядних структур у межах простого речення, співвідносних зі структурою складнопідрядних речень. На цьому ґрунті формуються різні типи детермінантів: На кінеиь червня інститут завмирав зовсім (В. Підмогильний) -> Коли закінчувався червень, інститут завмирав зовсім тощо.
Позиційна модель речення безпосередньо співвідноситься з валентністю дієслова, оскільки в останньому потенційно вміщені семантичні позиції членів речення з їх відповідними морфологічними ознаками. Дієслово-предикат передбачає і позицію другого компонента граматичної основи простого речення — підмета. Усе це належить до потенціалу творення речення, що у своїй реалізації допускає внутрішньопози- ційне варіювання у межах певного семантичного класу слів. У цьому плані показовим є тлумачення підмета як валентно зумовленого предикатом аргументе (пор.: [Теньер 1988, с.103; Вагеї 1967, р.122-139; ЕгЬеп 1959,8.162; СИпг 1952,8. 97; СгіасіосіеУаі 1948, р. 8-Ю; Холодо- вич 1970, с. 318-323]). У конкретно-формальному вияві позиційної моделі лівобічний валентний компонент-підмет детермінує особливості орієнтаційної категорії особи дієслова. Не зовсім коректною видається негативна оцінка О. О. Холодовичем погляду на співвідношення підмета й присудка як взаємозалежних [Холодович 1970], оскільки взаємодія підмета й присудка належить до багатоаспектних і багаторівневих лінгвістичних явищ, у яких наявні і семантична детермінація підметової позиції, і формальна детермінація предиката підметом та їх взаємоспрямованість, тобто поверхневі й глибинні шари. Видозміна позиційної моделі речення зумовлюється: 1) внутрішньопредикатними перетвореннями, що значною мірою посилюють аналітичні тенденції сучасної української мови (пор. уживання прийменниково-іменникових конструкцій замість безприйменникових у структурах типу вилікувати від грипу -» вилікувати грип); 2) міжкатегорійними зв’язками, зокрема скороченням лінійної довжини словосполучення — зменшенням кількості словоформ у ній: завтра засідання наукового гуртка -> завтра науковий гурток; закінчив навчання в аспірантурі —» закінчив аспірантуру; 3) внутрішньореченнєвими модифікаціями через осмислення семантичної самостійності словоформ як конденсаторів змісту всього речення: У пошуках нових підходів; Шляхом побратимства та ін.; 4) внутрішньореченнєвою редукцією предиката зі збереженням його семантичних аргументів: Село за горою; Я за фільми про славне минуле нашого народу; Я проти війни; 5) міжреченнєвими перетвореннями зі згортанням позиційної моделі в окремий компонент: В селі хлопиі познайомилися з новою технологією = Хлопці були в селі + Хлопці познайомилися з новою технологією тощо. У всіх цих процесах суттєвим виступає семантичне ускладнення структури простого речення і вплив усно-розмовної практики. Водночас зазначені тенденції відображають особливості співвідношення повної позиційної моделі речення |
434 |
Синтаксис |
з семантикою предиката й участь останнього в різноманітних перетвореннях. |