Під час спілкування часто виникає необхідність передати чиєсь мовлення. Іноді
важливо передати не лише зміст, а й саму форму та інтонацію. Існує дві форми
передавання чужого мовлення: пряма і непряма мова.
Прямою мовою називається чуже мовлення, передане дослівно, з повним збе­
реженням змісту, форми та інтонації. Наприклад: «Здоров, Еоле, пане-свату! Ой, як ся
маєш, як живеш? – Сказала, як ввійшла у хату, Юнона: — Чи гостей не ждеш?»
(І. Котляревський).
Пряма мова звичайно супроводжується словами автора, які вказують, кому вона
належить. Наприклад: А тільки, було, зачує дзвін, то вже ні заграється, ні
засидиться дома і каже: «Мамо! піду до церкви, бач, дзвонять; грішно не йти; тату,
дай шажок на свічечку, а другий старцю Божому подати» (Г. Квітка-Основ’яненко);
«А я знаю, як тебе звати», – довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає
скляне з краплинами сонця намистечко (М. Стельмах).
Чуже мовлення, передане не дослівно, без збереження форми та інтонації, а тільки
із збереженням змісту, називається непрямою мовою. Наприклад, у реченні чужі
слова передано прямою мовою: Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) –
панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» (Марко Вовчок). Пере­
будуємо речення: Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) – панночка біжить до
старої і тут же скаржиться, що її не шанують. Це приклад непрямої мови.
У непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від
імені якої передається чужа мова.
Вигуки, повторення, іноді – вставні слова й частки – опускаються.
Слова автора при прямій мові є синтаксичним центром, що організовує конст­
рукцію з чужим мовленням. Вони є засобом уведення в розповідь чужого мовлення.
480 Пряма мова разом із словами автора – особливий тип синтаксичної будови, близький
до складного безсполучникового речення з різнотипними частинами, але пряма мова і
слова автора разом не становлять одного речення. Вони завжди виступають як окремі
речення. Зв’язки ж прямої мови зі словами автора на письмі регламентуються спе­
ціальними пунктуаційними правилами, а в усному мовленні – інтонацією.
Досить часто у художній літературі письменники використовують невласне пряму
мову як особливий стилістичний прийом, за допомогою якого розкриваються внут­
рішні почуття героїв, їхні думки, переживання тощо. Це так звана внутрішня мова, яку
передає автор твору, ніби перевтілюючись у самого персонажа.
З граматичного боку для невласної прямої мови властива заміна особових форм
дієслів першої особи, властивих непрямій мові, формами третьої особи. Наприклад:
Данько прискорив ходу якраз на стільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він
ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишилося йти
ще п ’ять годин. Тридцять кілометрів (М. Йогансен).