Зміст
Вступ. 2
1. Парламентські вибори в Україні 2002 року. 2
2. Вибори Президента України 2004 року. 3
3. Помаранчева революція. 5
4. Отруєння Віктора Ющенка. 8
5. Південно-східна українська автономна республіка. 8
6. Бійка на Хрещатику 15 жовтня 2005 року. 9
7. Україно-російський газовий конфлікт. 10
8. Коаліціада в Україні 2006. 11
9. Другий уряд Віктора Януковича. 12
10. Загальнонаціональний круглий стіл. 13
11. Універсал національної єдності 13
12. Політична криза в Україні – 2007. 14
13. Політична криза в Україні – 2008. 14
14. Вибори Президента України – 2010. 16
15. Акції протесту проти Податкового кодексу. 16
16. АнтиТабачна кампанія. 17
17. Займіться ділом, а не язиком!. 18
18. Карні справи щодо соратників Тимошенко з 2010 року. 19
19. Карні справи щодо Юлії Тимошенко з 2010 року. 20
20. Політичні репресії в Україні за президентства Януковича. 21
21. Харківська угода Януковича — Медведєва. 22
22. Комітет опору диктатурі 23
Вступ
Протягом останнього десятиріччя політична ситуація в Україні мала бурхливий розвиток. Ми спостерігали за тим, як формувалася країна, як на політичну авансцену виходили значимі персони, деякі з яких не проходили випробування владою. Протягом останнього десятиріччя Україна змінилася. Змінилася настільки швидко і болісно, що народ України на теперішній час не уявляє подальшого розвитку держави, полишений перспектив.
Сьогоднішня ситуація характеризується глобальним розчаруванням, занепадом в країні, підвищеним рівнем злочинності та негативними зовнішньополітичними процесами. В цій роботі ми намагатимемось розібратися в причинах такої ситуації, що ж привело нас до того, що маємо в 2012-му році?
Отже, для розгляду запропонований період з 2002 до 2012 року. Ці десять років містять в собі дуже багато важливих і масштабних політичних подій. Тому дана робота побудована за принципом розглядання кожної окремої події в хронологічному контексті. Тобто Ми йтимемо починаючи з 2002 року, послідовно переходячи від одного етапу політичного життя України до іншого.
Також в цій роботі подані короткі біографічні відомості ключових осіб, які зіграли найголовніші ролі за останні десять років. Це потрібно для того, аби краще розібратися, хто впливав на плин життя в Україні. Адже, як знаємо, історію створюють люди.
1. Парламентські вибори в Україні 2002 року
Перша значуща подія останнього десятиріччя, яка, можна сказати, поряд з акцією «Україна без Кучми», дала старт тим політичним процесам, наслідком яких була Помаранчева революція та сучасна політична карта України, відбулася в 2002-му році. Це були парламентські вибори на пропорційній основі.
Українські парламентські вибори 2002 року відбулися 31 березня. Половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину було обрано в одномандатних округах. Прохідний бар’єр для партій і блоків складав 4 %. У мажоритарних округах діяла система відносної більшості.
З 33-х політичних партій і блоків, які брали участь у виборах, 6 партій пройшли встановлений 4 % бар’єр і зарезервували місця у парламенті:
Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» 23,57 %
Комуністична партія України 19,98 %
За єдину Україну! 11,77 %
Блок Юлії Тимошенко 7,26 %
Соціалістична партія України 6,87 %
Соціал-демократична партія України (об’єднана) 6,27 %
При цьому західні області та північні області віддали перевагу блоку Наша Україна, Південні та східні регіони — Комуністичній партії України, Донецька область віддала перевагу блоку За єдину Україну!, Соціалісти мали перевагу у ряді районів Полтавської та Черкаської областей.
2. Вибори Президента України 2004 року
Протягом наступних двох років політична ситуація в країні мала деяке затишшя. Здавалося, всі очікують на вибори 2004-го року як на останнє сподівання змінити в країні режим.
Згідно з діючим на той час Законом «Про вибори Президента України», вибори відбувалися за системою абсолютної більшості: для перемоги слід було набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, хто взяв участь у голосуванні. У випадку, якщо жоден кандидат не набирає такої кількості голосів, передбачався другий тур через 3 тижні, в якому мали брати участь двоє кандидатів, які набрали найбільше голосів. Для перемоги у другому турі досить було набрати більше голосів, ніж набрав суперник.
Величезна кількість кандидатів, переважна більшість з яких фактично не мали шансів на перемогу, призвела до появи поняття «технічний кандидат». Роль «технічних кандидатів» широко обговорювалась у ЗМІ. Основною метою «технічного кандидата» було використання ефіру та квот у виборчих комісіях на користь іншого кандидата або відбирання голосів у начебто спорідненого з ним за поглядами кандидата.
22 червня 2004 року Моніторинговий Комітет Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) закликав органи української влади провести виборчий процес з абсолютною неупередженістю та дотриманням стандартів Ради Європи, дозволити всім кандидатам змагатись на чесній і рівноправній основі.
15 вересня 2004 схвалено заяву Моніторингового Комітету ПАРЄ стосовно президентських виборів в Україні. Комітет висловлює жаль з приводу того, що його попередні заклики, схоже, були проігноровані. Співдоповідачки Комітету щодо України, пані Северинсен та пані Вольвенд, повернувшися з чергової поїздки зі збору фактів у Донецьку та Дніпропетровську, виклали свої висновки стосовно поточної передвиборчої ситуації, які, на їх думку, залишають підстави для серйозної стурбованості. Комітет наголосив, що результати президентських виборів та висновки міжнародної спільноти стосовно того, як вони були проведені, стануть важливою перевіркою рішучості України по-справжньому дотримуватись європейських стандартів та цінностей.
Комітет виборців України, який проводив моніторинг виборчої кампаніі з березня 2004 року, перед першим туром виборів опублікував звіт про ситуацію щодо передвиборчої кампанії. За підсумками моніторингу КВУ констатував незаконне втручання органів влади у виборчий процес, використання адмінресурсу на підтримку кандидата від влади та для протидії іншим кандидатам, тиск на ЗМІ та громадські організації, недостовірність списків виборців. КВУ висловив ряд рекомендацій органам влади та засобам масової інформації щодо усунення зазначених у звіті порушень.
Під час передвиборчої кампанії один з основних претендентів на посаду президента, опозиційний кандидат Віктор Ющенко, неодноразово заявляв про факти стеження за ним та замаху на його життя. 10 вересня 2004 року, після кількаденного перебування під спостереженням українських лікарів, Віктор Ющенко у важкому стані був госпіталізований Віденською клінікою «Рудольфінерхауз». Після його повернення в Україну, виходячи зі стану його здоров’я та ушкоджень організму, було висунуто версію про отруєння. 21 вересня Генеральна прокуратура України, за заявою керівника виборчого штабу Віктора Ющенко Олександра Зінченка, порушила кримінальну справу за статтею 112 Кримінального кодексу (замах на життя державного або громадського діяча) для «повного й об’єктивного розслідування» обставин отруєння кандидата у Президенти. Потім кримінальна справа була передана для розслідування в СБУ, після чого знов була повернута в Генпрокуратуру. 25 жовтня 2004 року, перед першим туром голосування, прокуратура обнародувала висновки комісії українських експертів, які констатували, що погіршення стану здоров’я Ющенка було обумовлене «активізацією латентної вірусної герпетичної інфекції», і кримінальна справа була припинена.
10 листопада 2004 — Центрвиборчком оголосив остаточні результати виборів:
Віктор Ющенко набрав 11 125 395 голосів, (39,87 %).
Віктор Янукович набрав 10 969 579 голосів, (39,32 %).
Олександр Мороз набрав 5,81 %
Петро Симоненко — 4,97 %.
Другий тур 21 листопада 2004
Національний екзит-пол (Проводився консорціумом: КМІС, Центр Разумкова, Фонд «Демократичні ініціативи» методом анонімного анкетування): Віктор Ющенко набрав 54 % голосів, Віктор Янукович набрав 43 % голосів.
24 листопада — ЦВК оголосив результати виборів: Віктор Ющенко — 46,69 % голосів; Віктор Янукович — 49,42 % голосів. Значна частина народу України, уряди Канади, США та багатьох країн Європи не визнали ці результати. Натомість керівництво Росії заявило про своє визнання таких результатів.
11 грудня австрійська клініка «Рудольфінерхауз», куди лідер української опозиції Віктор Ющенко був госпіталізований, офіційно заявила, що політик був отруєний діоксинами. «В останні 24 години ми завершили роботу над аналізами крові й у нас не залишилося жодних сумнівів. Безперечно, мова йде про спробу отруєння діоксинами», — повідомив директор клініки Міхаель Цимпфер. Держдепартамент Сполучених Штатів зробив заяву, в якій висловив серйозну стурбованість у зв’язку з інформацією про те, що версія про отруєння Віктора Ющенка знайшла лікарське підтвердження.
11 грудня 2004 року Генеральна прокуратура України скасувала власну постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з отруєнням лідера української опозиції Віктора Ющенка.
Переголосування другого туру 26 грудня 2004
3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав результати другого туру недійсними, у зв’язку з численними системними порушеннями на користь Віктора Януковича. Суд вирішив призначити переголосування другого туру на 26 грудня 2004 року. Під час цього переголосування більшість голосів, за висновками ЦВК (склад якої було змінено), отримав Віктор Ющенко.
Передвиборчий штаб Віктора Януковича, перебравши тактику команди Ющенка з другого туру, ініціював новий судовий позов. 20 січня 2005 року Верховний Суд України відхилив скаргу кандидата у Президенти Віктора Януковича, за відсутністю доказів, і розблокував процес офіційного вступу Віктора Ющенка на посаду Президента. У той же день ЦВК офіційно оприлюднила у пресі результати переголосування: Віктор Ющенко — 51,99 % голосів; Віктор Янукович — 44,20 % голосів.
У неділю, 23 січня 2005 року о 12:00 розпочалось урочисте засідання Верховної Ради, на якому прийняв присягу новообраний Президент України Віктор Ющенко. Після цього відбулася військова церемонія в Маріїнському палаці.
О 13:30 Віктор Ющенко виступив з урочистою промовою на майдані Незалежності в Києві, де були присутніми не менше ніж півмільйона українців.
Після виступу на майдані Незалежності відбувся офіційний прийом Президента України Віктора Ющенка в Маріїнському палаці.
3. Помаранчева революція
Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.
Основною базою об’єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.
Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України.
Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.
За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.
Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов’язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об’єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.
22 листопада 2004 року — наступний день після другого туру голосування, у ході якого виборці повинні були зробити свій вибір між діючим прем’єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції Віктором Ющенком. З оголошенням попередніх офіційних результатів голосування стало зрозуміло, що вони відрізняються від даних екзит-полів. Скориставшись цим, прихильники Ющенка та іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори проведені із численними порушеннями та такі розбіжності є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Прихильники опозиції підготувалися до акцій протесту заздалегідь. Уже за добу до оголошення попередніх результатів на київській площі Незалежності почали встановлюватися намети й трибуни для проведення виступів опозиції. За кілька годин до оголошення Центральною виборчою комісією попередніх даних почали звучати заяви про фальсифікацію виборів на користь Віктора Януковича. Президент Росії Володимир Путін першим вітає Віктора Януковича з перемогою.
23 листопада в містах Західної України, у Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Мітинги й пікети проходили також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради — українського парламенту, уряду й ін. Відмітним знаком демонстрантів став помаранчевій колір — колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий то голубий кольори). Міські влада Києва, Львова та декількох інших міст відмовилися визнати законність офіційних результатів, а сам Ющенко, відмовляючись визнавати офіційні результати виборів, прийняв із трибуни Верховної Ради символічну присягу перед народом України як новообраний президент.
24 листопада переговори між владою та опозицією зайшли у глухий кут, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Ющенко почав переговори з діючим президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але, після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний Янукович, Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх почати «Помаранчеву революцію» і за допомогою страйків паралізувати діяльність уряду, змусивши владу не визнавати результати виборів:
«Шлях до компромісу через демонстрацію народної волі — це єдиний шлях, що допоможе нам знайти вихід із цього конфлікту. Таким чином, Комітет національного порятунку повідомляє про загальнонаціональний політичний страйк»
25 листопада Верховний Суд України забороняє друкувати офіційні результати виборів. Януковича вітають Китай, Вірменія і Казахстан. Утворено т. зв. Комітет Національного порятунку, куди ввійшли провідні політики опозиції. «Помаранчеві» демонстранти займають Український Дім, Київську мерію та Будинок профспілок.
26 листопада на привокзальній площі у Києві пройшов мітинг прихильників Віктора Януковича, де зібралося бл. 60 000 осіб. Харківська та Луганська обласні ради оголошують про свої наміри щодо створення автономії. У столиці відбувся перший раунд переговорів влади та опозиції за участю міжнародних посередників.
27 листопада Верховна Рада України визнала результати виборів недійсними і оголосила недовіру ЦВК. Голова Харківської обласної ради Євген Кушнарьов заявив про початок організації автономії.
28 листопада. У Сєвєродонецьку відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів, який обговорював питання проведення референдуму щодо федералізації України. Мер Москви Лужков назвав акції опозиції «апельсиновим підкормленим шабашем». Популярним став момент, коли Лужков погодився навіть «…зняти свою улюблену кепку, аби лиш бути подібним до Віктора Януковича».
29 листопада Сергій Тігіпко йде з посади начальника виборчого штабу провладного кандидата і голови Національного банку.
30 листопада дружина Віктора Януковича виступає з промовою про «наколоті апельсини» і «американські валянки». Ці фрази стали одними з найпопулярніших і найзгадуваніших у ЗМІ.
3 грудня Верховний Суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені — зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування.
8 грудня Верховна Рада перемінила склад Центральної виборчої комісії й прийняла виправлення до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальсифікації виборів. Прийняття цих виправлень було результатом компромісу між владою й опозицією. У пакеті з ними була затверджена конституційна реформа, що обмежує владу президента України й передає частину його повноважень кабінету міністрів і парламенту. Після прийняття цих рішень революційна напруга в суспільстві значно зменшилась.
У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний обраним Президентом України в публікації «Урядового Кур’єра» (що означає офіційне закінчення виборів).
23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України.
Помаранчева революція та подальші події викликали цілий вибух творчої активності серед українських митців. В 2004—2006 роках з’явилася ціла низка творів у різних видах і жанрах мистецтва, так чи інакше присвячених подіям або персоналіям помаранчевої революції. Значна частина таких творів носить сатиричний характер, причому об’єктом сатири стали як лідери біло-блакитного табору, так, пізніше, і самі лідери Помаранчевої революції.
4. Отруєння Віктора Ющенка
Отруєння Віктора Ющенка — один із нерозкритих злочинів новітньої історії України, що стався під час президентських виборів 2004 року. Віктора Ющенка було отруєно хімічними речовинами, які зазвичай не входять до продуктів харчування. Результати аналізу крові свідчать про те, що Віктор Ющенко був отруєний діоксинами (тетрахлордібензапародіоксином). Вміст діоксинів у крові Віктора Ющенка перевищував допустиму концентрацію у тисячі разів.
Увечері 5 вересня 2004 р. В. Ющенко був запрошений на спеціальну нараду на дачу тодішнього заступника голови СБУ Володимира Сацюка, що розташована на Осокорках. На цій вечері також був присутній голова СБУ Ігор Смешко та народний депутат Давид Жванія. На думку самого В. Ющенка, отруєння сталося саме на цій вечері.
Вранці 6 вересня почав скаржитися на нудоту, страшні головні і шлункові болі. Через кілька годин від болю Ющенко вже не міг встати з ліжка. Через хворобу В. Ющенко скасовує передвиборчі поїздки.
В ніч з 9 на 10 вересня 2004 року В. Ющенко був доставлений в австрійську клініку «Рудольфіннерхаус», де йому було встановлено діагноз «гострий панкреатит» з ускладненнями, викликаними отруєнням токсинами. На думку професора-хірурга Микола Корпана, якщо б В. Ющенка не доставили до кліники ще протягом 24-72 годин, ризик смерті сягав би 80 %”.
11 вересня 2004 керівник австрійської клініки «Рудольфінерхаус» Міхаель Цімпфер повідомив, що В. Ющенко був отруєний діоксинами.
Відповідно до висновку лікарів австрійської клініки, погіршення здоров’я В. Ющенка 6 вересня було викликано «важкою вірусною інфекцією і хімічними речовинами, що звичайно не містяться у продуктах харчування».
Консиліум із одинадцяти провідних австрійських лікарів поставив діагноз «гострий панкреатит з інтерстиціальними набряковими змінами» і на цьому тлі ще кілька суміжних діагнозів. За наполяганням медиків біля палати Віктора Ющенка було виставлено цілодобову охорону.
5. Південно-східна українська автономна республіка
Південно-Східна Українська Автономна Республіка (ПСУАР, рос. Юго-Восточная Украинская Автономная Республика) — проект автономного утворення з південних і східних областей України, у відповідь на Помаранчеву революцію. Політичні опоненти проекту інколи використовують до нього глузливе скорочення ПіСУАР, яке в частині суспільства набуло асоціації з москвофільськими або сепаратистськими рухами в Україні.
26 листопада 2004 року сесія Луганської обласної ради ухвалила рішення про створення Автономної Південно-Східної Української Республіки. Депутати заявили про закриття зовнішніх кордонів і звернулися по допомогу до президента РФ Володимира Путіна. У відповідь на це міністр юстиції України Олександр Лавринович запевнив, що адміністративно-територіальний устрій України визначається Конституцією, тож Україна є унітарною державою, а її територія в рамцях існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Цього ж дня громада прихильників Віктора Януковича в Одеській області на чолі з Русланом Боделаном, міським головою Одеси, проголосила резолюцію з вимогою визнання міста Одеси й усієї Одеської області самоврядною територією «Новоросійський край».
Наступного дня позачергова сесія ради Харківської області зосередила всю владу в руках губернатора Євгена Кушнарева, створила виконавчі комітети обласної й районних рад та надала їм повноваження органів державної влади. Сесія зобов’язала обласні управління Держскарбниці й Нацбанку призупинити перерахування коштів до держбюджету. Представникові Харківського виконкому Євгену Кушнареву доручено вести координацію дій з ВР АРК та радами Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Херсонської й Миколаївської областей, міськрадою Севастополя. За умови подальшого «загострення ситуації» Євген Кушнарев мав би координувати свої дії з цими областями задля створення Південно-Східної автономії.
28 листопада в Сєвєродонецьку прихильники Віктора Януковича провели «Всеукраїнський з’їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад», на якому визнали легітимним обрання Віктора Януковича на посаду президента України, а у випадку обрання на цю посаду Віктора Ющенка вирішено наполягати на проведенні референдуму щодо зміни адміністративно-територіального устрою України. Серед делегатів звучали заклики створити підрозділи самооборони й проголосити державу зі столицею в Харкові. Сам Віктор Янукович у своєму виступі закликав не вдаватися до радикальний дій і наголосив: «як тільки проллється крапля крові, ми не зупинимо цей потік. Це буде на совісті тих, хто спровокував цю ситуацію».
Одним із гасел, під якими в третьому турі виборів Віктора Ющенка обрали президентом України, було засудження тих, хто зазіхнув на територіальну цілісність України (в першу чергу Львiвська рада). Проти Євгена Кушнарева й Олександра Єфремова порушили карні справи по частині 2 статті 110 Карного кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України», та жодних вироків винесено не було. Учасника з’їзду Бориса Колеснікова, на той час голову Донецької облради, Віктор Ющенко згодом навіть нагородив орденом «За заслуги».
6. Бійка на Хрещатику 15 жовтня 2005 року
Ця подія заслуговує бути висвітленою окремим розділом, тому що це була наймасовіша бійка за політичними мотивами за великий проміжок часу.
Бійка на Хрещатику 15 жовтня 2005 року — сутичка між українськими націоналістами і комуністами, в ході якої, підрозділами міліції націоналістів було зарештовано. Як зазначають очевидці, ініціаторами сутичок були представники комуністів.
Наймасовіша бійка в Україні після подій березня 2001 року і до бійки 18 жовтня 2008 року.
9:00 — почався парад в честь 63-ї річниці створення УПА, все розпочалося біля станції метро Золоті Ворота. Почалися провокації від пересічних комуністів.
10:30 — націоналісти у кількості близько 20 чоловік рушили до Бесарабської площі. Далі, збільшуючи колону до 300 чоловік вони рушили до Хрещатика.
В цей час кілька сотень російських шовіністів пробують блокувати УНСО, МНК, Тризуб та групу МКУН на Бессарабській площі — в цьому їм спочатку допомагає міліція, намагаючись головним чином не допустити зіткнення. Однак, самі ліворадикали вирішили піти на конфлікт. І пішли — на кілька хвилин їм вдалося призупинити націоналістів чисельними жертвами серед своїх — були буквально затоптані надто агресивні представники шовіністичних сил, а також зірвано кілька червоних прапорів — ПСПУ, СРСР, руху «Че Гевара» тощо. Сутички періодично тривали аж до Київської мерії.
Поблизу Майдану Незалежності почалися арешти націоналістів шеренгами «Барсу» і «Беркуту».
15:00 — бійка завершується, націоналісти покидають Хрещатик.
7. Україно-російський газовий конфлікт
Цей аспект геополітичних відносин, безумовно, вплинув на внутрішньополітичне життя України. Ми не будемо розвивати думку, що Газпром як багатомільярдна корпорація може собі дозволити купувати політиків в Україні та лобіювати через них свої інтереси, а звернемося одразу до офіційної версії цієї проблеми.
Відносини між Росією й Україною загострилися, після того як в березні 2005 російська газодобувна компанія Газпром зажадала від України платити за газ з 2006 за цінами, близькими до європейських (близько 250 $ за 1000 м³) (При цьому сама Росія купувала газ у Туркменістані за 44 $ за 1000 м³). Газпром намагався збільшити прибуток від продажу газу на сумму від 3 до 5 мільярдів доларів США щорічно. При цьому, шляхом підняття цін на газ в Україні, російський уряд бажав захопити частину російського ринку металургії, на якому українські компанії успішно конкурували з російськими. Незважаючи на те, що економічні причини існували і раніше, російський уряд не поспішав здійснювати різких дій, припасаючи їх як засіб політичного тиску, і почав підняття цін тільки після зміни зовнішньо-політичного курсу України у напрямку Заходу.
Українське керівництво до останнього моменту не було готове платити більше і Газпром, посилаючись на 4 параграф договору про постачання газу, за яким ціни на газ визначаються щорічно, у ніч на 1 січня 2006 зупинив постачання. З боку Газпрому пролунали звинувачення, що Україна “приступила до несанкціонованого відбору газу”, призначеного європейським споживачам. Представники українського Нафтогазу звинувачення відкинули
4 січня обом сторонам вдалося підписати договір, за яким закінчувалася практика бартерної торгівлі (транзит за газ) і в результаті якого обидві речі стали розглядатися окремо. Щодо ціни, то вона стала тимчасово складати 95 $ за 1000 м³, що стало можливим завдяки змішанню російського газу за 230 $ і туркменського за 44 $.
Російська офіційна пропаганда висловила здивування осудом дій Газпрому в Європі, особливо на тлі колишніх вимог ЄС усунути неринкові відносини на пострадянському просторі.
8. Коаліціада в Україні 2006
8 грудня 2004 в Україні була змінена Конституція («політреформа»): Україна стала парламентсько-президентською республікою (в повній мірі — ці зміни набули чинності з 1 січня 2006). «Правляча коаліція» наділялася значними повноваженнями, анітрохи не меншими аніж «повноваження президента». Зокрема, «Кабінет Міністрів» призначав вже не президент, а «правляча коаліція»; причому «коаліція фракцій, створених політсилами, які брали участь у виборах» (тобто входять в коаліцію — тільки фракції, а не «окремі депутати»).
Коаліціада — саркастична назва «тривалого процесу формування коаліції». У даному випадку мова йде про «коаліціаду» на Україні, яка затягнулася на чотири місяці — після парламентських виборів (голосування 26 березня 2006 року).
Досить точно визначив сутність «коаліціади» Сергій Льовочкін у статті для «Української правди» (у 2006 році Льовочкін обирався як депутат «Блоку Литвина», але блок не пройшов до парламенту; в 2010—2011 роках С. Льовочкін займає посаду Голови Адміністрації президента Януковича):
— «По суті, пройшло вже більше 2 місяців з того моменту, як кожен, хто взяв участь у парламентських виборах, реалізував своє право голосу (голосування 26 березня 2006) — але в Україні розвернувся другий тур парламентських виборів, в ході якого здійснюється спроба переглянути їхні результати».
Розуміння «коаліціади» як «перегляд результатів парламентських виборів» — визначає важливість цієї події. Саме «коаліціадою» жив український політикум (та інформаційний простір Україна) — протягом чотирьох (або навіть шести) місяців після дня голосування «26 березня 2006». Українські ЗМІ, політики, політологи — опублікували чимало матеріалів щодо: причин, передісторії, та таємних домовленностей під час «коаліціади». Термін «коаліціада» міцно закріпився в українських ЗМІ та політикумі, наприклад:
Заголовок статті на популярному інформаційному сайті: «Українська коаліціада: чотири об’єднання за два роки (2006—2008)».
26 червня 2006, «Український незалежний центр політичних досліджень», стаття „«Коаліціада» завершена. Що далі?“ : „Майже тримісячну епопею створення парламентської коаліції в помаранчевому форматі складно описувати в категоріях логіки. Адже чи не щодня відбувалися ініційовані тими чи іншими учасниками «трійки» взаємовиключаючі події, а чи не кожна заява представників майбутньої коаліції суперечила попереднім“.
„Ющенко впевнений, що «коаліціада 2006 року» не повториться. У Верховній Раді 6-го скликання — коаліція не буде формуватися на основі окремого членства депутатів, як це було в попередньому парламенті, висловив упевненість глава держави. «Ніколи не буде уже формування коаліції на базі таких відносин між фракціями, як це було вісім місяців тому», — сказав президент. За його словами, при формуванні коаліції не спрацює фактор «перекуповування» певної кількості депутатів. Президент нагадав, що до коаліції можуть входити лише фракції“.
Стаття на сайті «rus.NEWSru.ua» — «Огляд преси, 28 листопада: коаліціада-2007. Цензурних слів не залишилося» (огляд преси: «Газета по-киевски», «Комерсант-Україна», «Економічні вісті», «Сегодня»):
— „«Коаліціада дістала!», — Обурюється «Газета по-киевски». — Вже не залишилося цензурних слів!… Видання впевнене, що все котиться уторованою в 2006 році доріжкою“. З газети «Сегодня»: „„Насправді вся провина в затягуванні процесу — лежить не на якомусь міфічному «оточенні президента» типу Балоги, а на самому Ющенку“, — сказав журналістам народний депутат від БЮТ Михайло Поживанов“.
9. Другий уряд Віктора Януковича
4 серпня 2006 «Антикризова коаліція» у Верховній Раді — утворила «Другий уряд Віктора Януковича»; це відбулося лише через 4.5 місяці після голосування на «Парламентських виборах 2006 року». Тобто процес формування уряду після виборів був «надзвичайно розтягнутим» — на виборах-2006 перемогли «партії помаранчевої коаліції» (БЮТ, Блок «Наша Україна», СПУ), але внаслідок позиції президента Ющенка — замість «помаранчевого уряду» було сформовано «Другий уряд Януковича», в який увійшли „8 міністрів від «Нашої України» та президента Ющенка“:
— «юстиції — Роман Зварич;
— у справах сім’ї, молоді і спорту — Юрій Павленко;
— охорона здоров’я — Юрій Поляченко;
— культури і туризму — Ігор Ліховий.
— Керівником Міністерства з питань надзвичайних ситуацій був Віктор Балога, який 15 вересня очолив Секретаріату президента.
— Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко призначений в результаті консультацій між Президентом і прем’єром.
— Квоту Президента складають міністр оборони — Анатолій Гриценко;
— міністр закордонних справ — Борис Тарасюк».
Створення «Антикризової коаліції» супроводжувалося численними «політичними скандалами». Й «КабМін Януковича-2006» вже через два місяці роботи — опинився у стані «внутрішнього розколу», коли „міністри від «Нашої України»“ займали позицію іншу, аніж прем’єр Янукович. А вже 5 жовтня 2006 (повторна заява 16 жовтня 2006) — лідер фракції «Нашої України» у Верховній Раді Р. Безсмертний заявив про перехід «Нашої України» в опозицію; та про вихід з уряду «міністрів від Нашої України» (офіційно «Наша Україна» перейшла в опозицію з 17.10.2006; прем’єр Янукович поступово звільняв з уряду «міністрів від Нашої України» — з жовтня 2006 по січень 2007). Тобто коаліція «Нашої України» з «Партією регіонів» протрималася всього лише з серпня по жовтень (два місяці).
Тобто з жовтня 2006 — в Україні розпочалася „Політична криза «другої половини 2006» та 2007 року“ — в таких умовах кризи й працював «Другий уряд Януковича».
10. Загальнонаціональний круглий стіл
Загальнонаціональний круглий стіл — круглий стіл, зініційований Президентом України з метою проведення публічного обговорення та розв’язання парламентської кризи шляхом взаємних поступок усіх сторін конфлікту, формування спільного бачення національних пріоритетів розвитку та вироблення узгодженого плану їх реалізації.
Засідання Загальнонаціонального круглого столу відбувались двічі: 27 липня та 3 серпня 2006 року.
Перше засідання відбувалось Державних заходів Секретаріату Президента 27 липня 2006 року. Декларована мета — консолідація державних інституцій, провідних політичних сил, громадських діячів довкола національних пріоритетів.
Завдання круглого столу:
- Розв’язання парламентської кризи неконфронтаційним шляхом
- Формування спільного бачення національних пріоритетів розвитку
- Вироблення узгодженого плану дій щодо реалізації національних пріоритетів розвитку
- Друге засідання відбувалось Державних заходів Секретаріату Президента 3 серпня 2006 року.
Результати
На цьому засіданні було підписано Універсал національної єдності усіма участниками, крім БЮТ, а КПУ — із застереженнями. Також, цей круглий стіл продемонстрував розкол серед СПУ, Наша Україна (партія) та БЮТ — політичними силами, які брали участь в Помаранчевої революції. Юлія Тимошенко заявила про перехід її фракції в опозицію
11. Універсал національної єдності
Універсал національної єдності було підписано 3 серпня 2006 р. у ході другого засідання Загальнонаціонального круглого столу (запропонований Президентом України для подолання політичних розбіжностей між партіями Верховної Ради). Створення універсалу було ініційовано під час першого засідання Загальнонаціонального круглого столу, яке проходило 27 липня 2006.
Зокрема, в Універсалі декларується:
Забезпечення енергетичної безпеки України, підвищення ефективності використання природних ресурсів, енергоносіїв, впровадження енергозбережних технологій;
Продовження курсу євроінтеграції України з перспективою вступу в ЄС, невідкладний початок переговорів про створення зони вільної торгівлі з ЄС;
Взаємовигідне співробітництво з НАТО відповідно до Закону “Про Основу національної безпеки України”;
Рішення питання про вступ у НАТО за результатами всеукраїнського референдуму.
Універсал підписано усіма політичніми силами Верховної Ради, крім БЮТ, а КПУ — із застереженнями. Передбачалось, що текст Універсалу ляже в основу програми дій коаліційного уряду.
12. Політична криза в Україні – 2007
Політична криза в Україні 2007 — політичне протистояння законодавчої та виконавчої влади, з одного боку, та Президентом України, з другого боку, що виникло після підписання Віктором Ющенком Указу «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» котрим припинялась дія повноважень депутатів парламенту України та на 27 травня 2007 призначались дострокові вибори.
Спочатку більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Цю позицію підтримали прем’єр-міністр Віктор Янукович та члени кабінету міністрів, котрі також відмовились визнавати Указ Президента і закликали своїх прихильників до виявлення протесту. Але потім всіма сторонами було досягнуто згоди про проведення дострокових виборів до Верховної Ради.
Унаслідок різних причин політичного характеру (зокрема через небажання Ющенка надати згоду «на прем’єрство Ю. Тимошенко») — після виборів-2006 була утворена дуже хитка політична конструкція в якій співробітничали «Наша Україна» (Ющенко) та «Партія регіонів» (Янукович), які утворили «уряд Януковича» в якому було „8 міністрів від Ющенка, «Нашої України»“. Втім, уже через два місяця після призначення Януковича прем’єр-міністром — «Наша Україна» вимушена була перейти в опозицію; почалася «політична криза другої половини 2006 року», яка є нерозривною частиною «політичної кризи 2007 року».
13. Політична криза в Україні – 2008
Політична криза в Україні 2008 — стала наслідком розпаду «демократичної коаліції» у Верховній Раді України. Парламентський блок Наша Україна-Народна Самооборона заявив 4 вересня 2008 р. про вихід з коаліції з блоком Юлії Тимошенко, поставивши таким чином під загрозу існування уряду Юлії Тимошенко. Офіційною причиною виходу НУ-НС з коаліції стало голосування в Раді депутатів від БЮТ у блоці з Партією Регіонів за низку законопроектів, які мали на меті обмежити владу Президента України та внести інші зміни до законодавства України. Тривалі перемови між політичними силами на дали результатів і була зроблена спроба розпустити Верховну Раду Шостого скликання, однак з обранням спікером Володимира Литвина була відновлена демократична коаліція в парламенті і політична криза завершилася. Політична криза в Українії була наслідком тривалої внутрішньої боротьби та непорозумінь між основними силами представленими в парламенті країни, зокрема між представниками БЮТ та НУ-НС.
Розпад «демократичної коаліції» в парламенті був результатом суперечностей і внутрішньої боротьби між основними силами коаліції: Блоку Юлії Тимошенко та пропрезидентського блоку Наша Україна — Народна самооборона. Оглядачі також відмічали серйозні особисті та політичні розбіжності між президентом Ющенком та прем’єр-міністром Тимошенко як причину непорозумінь всередині коаліції. Майбутні президентські вибори у 2009 р. та підготовка до боротьби за посаду президента також стала однією з причин зіпсування відносин між колишніми союзниками по коаліції.
Зокрема, одним з питань, яке загострило протистояння та викликало нові протиріччя всередині коаліції було відношення політичних сил парламенту до військових дій у Грузії у вересні 2008 р. і реакції на них України. 18 серпня 2008 р. адміністрація Президента України звинуватила уряд Тимошенко у нечіткій позиції стосовно конфлікту і навіть у державній зраді, нібито у обмін на обіцянку підтримки Тимошенко з боку Росії під час наступних президентських виборів. Юлія Тимошенко відкинула ці звинувачення, підтвердила підтримку територіальній цілосності Грузії і натомість наполягала на неприпустимості втягування України у зовнішні конфлікти.
Останнім кроком у ескалації непорозумінь та протиріч всередині «демократичної коаліції» стало голосування у Раді блоків БЮТ та Партії Регіонів за пакет законопроектів спрямованих на обмеження влади президента. Пропоновані законопроекти також спрощували процедуру імпічмента президента і позбавляли права призначати голів міністерства оборони, внунтрішніх та закордонних справ та СБУ. Хоча ці законопроекти отримали більш ніж 300 голосів депутатів, президент Ющенко проголосив їх антиконституційними і пообіцяв накласти на них вето. У той же день фракція НУ-НС об’явила про вихід з демократичної коаліції та подала відповідну заяву у секретаріат Верховної Ради.
16 вересня 2008 р. спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк заявив, що офіційно «демократична коаліція» припинила існування і наступного дня сам подав у відставку з посади спікера парламенту. Таким чином за законодавством у разі відсутності коаліції у парламенті президент мав би право розпустити парламент 3 жовтня 2008 р. Тим часом між політичними силами у Раді почалися консультації спрямовані на подолання кризи та створення нової коаліції у тому числі з Блоком Литвина чи Партією Регіонів. Зокрема, Юлія Тимошенко виступала за збереження «демократичної коаліції» у новому форматі за участю БЮТ, НУ-НС та Блоку Литвина.
Протягом тривалих перемов у вересні-жовтні 2008 р. політичним силам представленим у парламенті, проте не вдалося досягти компромісу і сформувати нову більшість. Кожна із сторін звинувачували одна одну у небажанні йти на компроміс. 8 жовтня 2008 р. Президент Ющенко у телевізійному зверненні заявив про роспуск Верховної Ради Шостого скликання і про призначення дострокових виборів на 7 грудня того ж року. Разом з тим, представники БЮТ і ПР виступили із заявою, у якій оскаржили дії президента і наполягали, що парламент не мав бути розпущений до 20-их чисел листопада.
За позовом депутатів від БЮТ 10 жовтня 2008 р. Окружний адміністративний суд м. Києва призупинив дію указу Президента про розпуск Верховної ради і заборонив Центрвиборчкому проводити засідання пов’язані з організацією виборів. Таке рішення судді було назване направомірним і піддане критиці у Адміністрації президента, Генеральній прокуратурі. У той самий день Секретаріат президента оскаржив у апеляційному адміністративному суді рішення окружного суду. Разом з тим, Ющенко застеріг політичні сили проти втручання у діяльність судів і перешкоджання проведенню виборів. 12 жовтня 2008 р. у прокуратурі м. Києва були порушені кримінальні справи проти судді Володимира Келеберди, який призупинив дію указу президента та проти депутатів від БЮТ, яких звинуватили у хуліганстві та втручанні у діяльність судових органів.
14. Вибори Президента України – 2010
Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.
На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.
Вибори Президента України 2010 року коштували державному бюджету України 1 млрд. 532 млн. грн.
Серед низки персон, яким ЦВК відмовила у реєстрації кандидатом у Президенти, була Наталія Вітренко. Згідно із стандартним формулюванням ЦВК “Було встановлено, що відповідні документи подані з порушенням вимог Закону України “Про вибори Президента України” та неналежно оформлені. Відтак Центральна виборча комісія відмовила зазначеним заявникам у реєстрації кандидата на пост Президента України. Наталія Вітренко заявила, що єдиною причиною була неналежна застава у розмірі 1964 грн. замість 2,5 млн. грн.
За результатами обробки 100,00% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович — 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 відсотки — 45.47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян. Визнаних недійсними виборчих бюлетенів — 1.19%. Зросла в порівнянні з першим туром активність виборців — 69,15% (66,76% у першому турі).
Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і сказала, що оскаржуватиме результати виборів у суді.
14 лютого 2010 року ЦВК оголосила офіційні результати виборів президента України, згідно з якими лідер Партії регіонів Віктор Янукович переміг і став наступним президентом країни.
15. Акції протесту проти Податкового кодексу
Акції протесту проти Податкового кодексу («Податковий майдан») — масові мітинги і протести проти ухваленого парламентом Податкового кодексу, відомого як КАТ — скорочено від «кодекс Азарова-Тігіпка», що розпочалися 16 листопада 2010 року, та набули масового характеру 22 листопада.
Протести відбувалися в найбільших містах України, найбільш масові мітинги проводились на Майдані Незалежності в Києві.
Закінчились протести 3 грудня, коли за наказом влади, сотнями співробітниками МВС України всіх протестувальників було розігнано і знищено наметове містечко в Києві.
Повну перемогу мітингувальники не отримали, податковий кодекс було ветовано лише частково. Податковий майдан став першим масовим антиподатковим процесом в незалежній Україні.
Після розгону наметового містечка почалося переслідування активістів з боку влади.
Вимоги
- Ветування Податкового кодексу.
- Захист підприємницької діяльності в Україні.
- Відставка уряду Азарова.
- Проведення виборів Верховної Ради України в березні 2011 року.
Основним джерелом інформації під час акції протесту був інтернет, зокрема Twitter. У перший день акції хеш-тег #kat_ua став найпопулярнішим серед українських користувачів Твітеру
Після того, як президент Віктор Янукович та прем’єр-міністр Микола Азаров покинули Майдан після зустрічі з підприємцями 27 листопада, мітингувальники помили Майдан водою з милом.
Національною координаційною радою прийнято рішення назвати наметове містечко на Майдані «Місто волі»
Щоб показати, що влада виконала вимоги мітингувальників, 2 грудня Партією Регіонів був замовлений салют, який тільки розізлив людей, що знаходились на Майдані.
3 грудня, під час демонтажу наметів на Майдані, під виглядом прибиральників, розбирали намети та розганяли людей працівники ШЕДу.
16. АнтиТабачна кампанія
Дмитро Володимирович Табачник (нар. 26 листопада 1963) — український політичний і державний діяч проросійської спрямованості, публіцист. Доктор історичних наук (1995), професор (1997), академік Академії правових наук України (2000). Член Політради Партії регіонів. Народний депутат України 3-го і 6-го скликання, був головою комітету закордонних справ. Обіймав посаду голови Адміністрації Президента України (1994—1996). Віце-прем’єр-міністр України (в урядах Віктора Януковича, 2002—2003, 2006—2007). З 11 березня 2010 року міністр освіти і науки, молоді та спорту України в уряді Миколи Азарова.
Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах Табачник 11 березня 2010 року призначений міністром освіти та науки України в уряд Миколи Азарова. За даними «Української правди» для отримання цієї посади Дмитро Табачник використав всі свої зв’язки: з проханням про його призначення до Віктора Януковича звертались, Леонід Кучма, митрополит УПЦ МП Володимир, і Москва. Вже наступного дня у Верховній Раді було зареєстровано проект постанови по звільнення Дмитра Табачника з посади міністра освіти і науки України, у Львові почався збір підписів за звільнення міністра, а у Тернополі розпочалася всеукраїнська кампанія «Табачник, пішов геть!». Івано-Франківська, Тернопільська, Львівська, Рівненська і Волинська обласні ради, Сумська міськрада прийняли заяви із закликом до звільнення Табачника. Проте ректори харківських і деяких київських ВНЗ виступили зі зверненням на підтримку Табачника на посаді міністра.
«АнтиТабачна кампанія» або «Табачник, пішов геть!» — кампанія протесту частини українських громадських, студентських і молодіжних організацій, органів місцевого самоврядування, політичних партій, діячів освіти і науки за звільнення з посади міністра освіти і науки України Дмитра Табачника, відомого українофобськими висловлюваннями. Започаткована в березні 2010 року.
Ще до свого призначення міністром політик був відомий своїми неоднозначними висловлюваннями на тему української історії та культури. У 2008 році український учений і депутат ВР Юрій Гнаткевич написав про це книгу «Антитабачник».
«АнтиТабачна кампанія» наприкінці 2010 року пішла на спад, але поодинокі акції протесту відбуваються й надалі.
Частина учасників кампанії перейшла до активного протистояння реформам Дмитра Табачника у рамках кампанії «Проти деградації освіти» – протидія прийняттю законопроектів «Про вищу освіту», які зменшують та знівельовують права студентів, їхній соціальний захист, сприяють поглибленню корупції у навчальних закладах тощо.
«Не забагато їм честі? Ми ж своїми антитабачниківськими діями немовби кажемо: «Принципово нас не влаштовує лише Табачник, а поза ним — більше ніхто. Тому працюйте спокійно, хлопці, ви загалом нормальні й цілком нас влаштовуєте. Однак, є серед вас одна людина, яка самим фактом свого існування принижує нашу гідність і наші вартості. І бажано, щоб на таці винесли його голову». Але хіба це так? (Андрій Бондар)»
«Але славу Табачника складають його власні твори, повне зібрання яких варто надіслати на експертизу.
Ними можна здивувати світ. Оригінальність їх полягає в тому, що Табачник не приховує сорому, з яким просто не приходять на державну службу в жодній країні світу. В тому відношенні він — основоположник нових держстандартів. (Євген Сверстюк)»
«Питання Табачника — питання ідеологічне, а як відомо, в українській політиці ідеологія завжди поступалася «прагматичній, з загальнолюдськими цінностями», силі «бабла». Тому за політику новий міністр може бути спокійний: звідти йому не слід чекати небезпеки. (Олесь Городецький)»
17. Займіться ділом, а не язиком!
Займіться ділом, а не язиком! — всеукраїнська громадянська кампанія, спрямована на недопущення ухвалення проекту Закону України «Про мови в Україні».
7 вересня 2010 року у Верховній Раді був зареєстрований проект Закону «Про мови в Україні», внесений представниками правлячої коаліції Олександром Єфремовим, Петром Симоненком і С.Гриневецьким. Формально цей законопроект не робить російську другою державною, але надає їй право «вільного функціонування практично і всіх сферах діяльності», що рівнозначно офіційному статусу.
Учасники громадянської кампанії вважають, що ухвалення законопроекту може призвести до швидкої русифікації, розколу українського суспільства, збільшення чисельності бюрократичного апарату та збільшення видатків з державного бюджету на переведення документообігу на російську. Кампанія «Займіться не ділом, а язиком!» стартувала на фестивалі «Гайдамака. UA» 24- 25 вересня 2010 року.
Голова Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк упевнений, що закон про мови, який узаконить використання російської на території України, Верховна Рада України ухвалить «як мінімум» у листопаді. Близнюк пояснив, що таку інформацію отримав від народних депутатів. Наголосивши, що й сьогодні на Донеччині не забороняється спілкуватися та вести документацію російською мовою, в тому числі і представникам влади, «губернатор» запевнив, що Партія регіонів «доведе до логічного завершення» свої обіцянки про захист російської мови.
18. Карні справи щодо соратників Тимошенко з 2010 року
Карні справи щодо соратників Тимошенко з 2010 року — ряд карних справ на Україні, які були відкриті з травня 2010 року проти соратників Тимошенко. Щодо комплексу цих справ є ряд звернень Євросоюзу, США, Росії, правозахисних організацій, українського суспільства в Україні та в діаспорі — в зверненнях вказується на політичну складову цих справ. Але прокуратура України стверджує, що «політична складова» відсутня.
Починаючи з травня 2010 року, було відкрито ряд справ супроти Юлії Тимошенко та її соратників. Станом на жовтень 2011 року, через арешти вже пройшли біля півтора десятка соратників з «Кабміну Тимошенко»; половина з них перебуває в СІЗО по 8-12 місяців. В основному їм пред’явлено звинувачення в перевищенні службових повноважень :
1) Прем’єр-міністр — Юлія Тимошенко.
2) Міністр внутрішніх справ — Луценко.
3) Міністр оборони — Іващенко.
4) Міністр фінансів — Данилишин.
5) Міністр природних ресурсів — Філіпчук.
6) Заступник міністра юстиції — Корнійчук.
7) Голова митної служби України — Макаренко.
8) Голова регіональної митниці — Шепітько.
9-10) Голова Державного казначейства України — Союз, заступник голови — Грицун.
11-12) Заступник голови «Нафтогазу» (державна монополія з торгівлі нафтою і газом) — Діденко. Марія Кушнір — заступник головного бухгалтера «Нафтогазу».
13) Міністр будівництва (і колишній мер Львова) — Куйбіда.
14) Губернатор (керівник держадміністрації) Дніпропетровської області (колишній міністр транспорту і зв’язку) — Бондар.
15) Губернатор (керівник держадміністрації) Харківської області Арсен Аваков.
Кількох посадовців неодноразово викликали на допит, щоб відкрити кримінальну справу, зокрема Першого віце-прем’єр міністра Турчинова, але справи не були відкриті.
12 жовтня 2011 року, генпрокуратура України заявила про намір ініціювати відновлення кримінальних справ (які були закриті в 2003—2005 роках) щодо родичів Тимошенко (Олександр Тимошенко, Геннадій Тимошенко); та співробітників корпорації «Єдині енергетичні системи» (по справі ЄЕСУ щодо поставки будматеріалів в Росію в 1996—1997 роках) : Євген Шаго, Антоніна Болюра, Лідія Сокольченко.
9 червня 2011 «Європейський парламент» прийняв вельми важливу резолюцію по Україні «Справи Юлії Тимошенко та інших членів колишнього уряду»:
— «Європейський парламент, беручи до уваги свої попередні резолюції по Україні, зокрема резолюцію від 25 листопада 2010 року… Беручи до уваги заяву свого Президента про затримання Юлії Тимошенко 24 травня 2011 року, беручи до уваги заяву представника Верховного представника ЄС Кетрін Ештон від 26 травня 2011 у справі Юлії Тимошенко, беручи до уваги заяву Комісара Штефана Фюле після його зустрічі з Юлією Тимошенко 24 березня 2011…
30 грудня 2010 Держдепартамент США повідомив українському уряду про стурбованість карними справами супроти команди Тимошенко, про те, що «переслідування не повинно бути вибірковим або політично вмотивованим».
Після приходу до влади Віктора Януковича зазнала переслідувань і арештів майже виключно політична команда Ю. Тимошенко і міністри її Кабінету Міністрів. Віктор Янукович співпрацює з частиною опозиції — найближчі соратники Віктора Ющенка отримали високі посади : міністр «міністерства надзвичайних ситуацій» Балога (його брат, Іван Балога з 2010 року — голова Закарпатської облради); голова наглядової ради Нацбанку Петро Порошенко (з березня-2012 він також зайняв посаду «міністра економіки та торгівлі» в уряді Азарова); посол в Білорусі — Роман Безсмертний; Євген Червоненко — голова департаменту авіації МНС; Владислав Каськів (колишній лідер «Пори», до жовтня 2006) — голова «Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами»; Марина Ставнійчук (член Венеціанської комісії) — деякий час працювала «заступником глави Адміністрації Президента Януковича»; Юрій Павленко (міністр за часів Ющенка) в дні своїх свідчень в суді за справою Тимошенко, був призначений «Уповноваженим з прав дітей при президенті України».
19. Карні справи щодо Юлії Тимошенко з 2010 року
Карні справи щодо Юлії Тимошенко з 2010 року — низка кримінальних справ, порушених з травня 2010 року проти колишнього прем’єр-міністра України, лідера «об’єднаної опозиції» Юлії Тимошенко. По всіх цих справах генеральна прокуратура України не звинувачує Тимошенко в «розкраданні або присвоєнні коштів» (в основному справи базуються на звинуваченні в «перевищенні службових повноважень»).
Кримінальні справи проти Юлії Тимошенко (у період до 2010 року) були заведені:
У 2001 році (перед парламентськими виборами 2002 року): у січні — в Україні; в серпні 2001 — в Росії.
У 2004 році (перед президентськими виборами 2004 року): у травні — в Україні; в вересні (15.9.2004) — в Росії.
Стосувалися ці справи «діяльності ЄЕСУ в 1996—1997 роках». В Україні ці «справи ЄЕСУ» були закриті на початку 2005 року; в Росії — в грудні 2005 року (у зв’язку з закінченням терміну давності).
У період після 2005 і до травня 2010 (в роки правління президента Ющенка) — проти Ю. Тимошенко не було порушено нових кримінальних справ.
Дві резонансні справи (про «Кіотські гроші» та «автомобілі сільської медицини») порушено за результатами аудиту «другого уряду Тимошенко (2007—2010)»; аудит проводила нова влада В. Януковича (до проведення аудиту були залучені дві юридичні фірми зі США; посольство США відмежувалося від цих фірм).
Найбільш важливою є справа «по газовому договору з Росією від 19.1.2009 року». 11 жовтня 2011 року Ю. Тимошенко була засуджена на 7 років по «справі газового договору з Росією», позиція МЗС Росії з цієї справи : «Усі газові угоди 2009 року укладалися в суворій відповідності з національним законодавством двох держав». Блок Юлії Тимошенко та інші опозиційні партії вважають цю справу політичним переслідуванням лідера опозиції; офіційні представники країн Заходу заявили, що вирок Тимошенко є несправедливим та політично вмотивованим.
28 квітня 2010 прем’єр-міністр України М. Я. Азаров заявив, що дії уряду Тимошенко завдали збитків державі на 100 млрд гривень, у зв’язку з чим Тимошенко і посадові особи мають понести кримінальну відповідальність.
8 грудня Тимошенко судили в приміщенні медсанчастини СІЗО протягом 12 годин (у «справі ЄЕСУ 1996 року»), під час суду вона лежала в ліжку, їй кололи знеболювальне. Посли США, ЄС і «посли 24 країн ЄС» організували зустріч з омбудсменом Карпачової, де висловилися, що даний суд «не відповідає міжнародним нормам судочинства».
20. Політичні репресії в Україні за президентства Януковича
Політичні репресії в Україні 2010—2011 років — дії влади, спрямовані на переслідування політиків, громадських активістів, культурних діячів в Україні з лютого 2010 року.
Незаконне затримання співробітниками СБУ вранці 8 вересня 2010 року директора Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого без жодної санкції суду та з численними порушеннями процесуального законодавства стало початком так званої «Української справи істориків». У дослідника було вилучено ноутбук і два зовнішні жорсткі диски на яких окрім наукових праць Руслана Забілого містилися електронні копії історичних матеріалів та архівних документів, що не становлять і згідно із законодавством не можуть становити державну таємницю. Допит тривав протягом 14,5 годин. 9 вересня 2010 року проти Забілого було порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України нібито на підставі того, що він мав на «меті передачу третім особам несанкціоновано зібраних відомостей, що становлять державну таємницю». Після цього співробітниками СБУ було ошукано кабінети істориків Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» й вилучено два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів. Вилучено також відеосвідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009-2010 років. Справі Руслана Забілого надано гриф «Цілком таємно». На захист Руслана Забілого висловилися кілька сотень вчених із всього світу та правозахисні і громадські організації.
16 лютого 2011 року Руслана Забілого повісткою було викликано на допит в СБУ, що тривав цього разу впродовж 5 годин. Після п’яти місяців експертизи співробітники СБУ зацікавилися навчальними матеріалами кадебістів та інформацією про діяльність радянських спецслужб у Прибалтиці завантаженими істориком з європейського сайту KGB documents online[3]. Переймалися історією України, різноманітними аспектами наукових досліджень Руслана Забілого, особливостями музейної роботи, особистими контактами історика з іншими дослідниками.
Найбільшого резонансу в світі набула карна справа супроти лідера української опозиції Юлії Тимошенко. Підтримку Тимошенко висловили : генсек ООН Пан Гі Мун, Держсекретар США Гілларі Клінтон, канцлер ФРН Ангела Меркель, прем’єр-міністр Великої Британії Джеймс Кемерон, міністри закордонних справ Франції, Британії, Німечини (Ґідо Вестервелле), Швеції (Карл Більдт) та інших країн Євросоюзу; лідер «Європейської народної партії» Вільфрід Мартенс; сенатор Джон Маккейн; керівники Євросоюзу : Жозе Баррозу, Герман ван Ромпей, президент Європарламенту Єжі Бузек; комісари Євросоюзу, які відповідають за питання безпеки та співробітництва Штефан Фюле та Кетрін Ештон.
5 травня 2010 року на території Запорізького обкому КПУ було встановлено пам’ятник Сталіну.
28 грудня 2010 року невідомі пошкодили бюст, відрізавши йому голову. Відповідальність за скоєне взяла на себе націоналістична організація “Тризуб”.
У новорічну ніч 31 грудня 2010 невідомі підірвали пам’ятник Сталіну.
2011 року комуністи знову встановили бюст Сталіну на подвір’ї свого обкому.
12 січня 2011 року співробітниками МВС було проведено обшук у помешканні відомої інтернет-журналістки Олени Білозерської. Згідно з ордером, обшук проводився в рамках кримінальної справи, порушеної за фактом спроби підпалу офісу Партії реґіонів в Києві.
21. Харківська угода Януковича — Медведєва
Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (в пресі також Харківський пакт, Угода Януковича—Медведєва) — угода між Україною і Російською Федерацією, підписана 21 квітня 2010 року у Харкові президентом України Віктором Януковичем та президентом Росії Дмитром Медведєвим, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення та встановлена орендна плата.
Як зазначено в самій угоді, термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.
В Україні домовленності викликали обурення опозиції, екологів, місцевих рад та суспільства загалом. Більшість аналітиків розцінили її як таку, що суперечить Конституції України.
Ратифікована Верховною Радою України та Державною думою Російської Федерації 27 квітня 2010 року.
Протягом 6 днів після підписання, преса та широка громадськість була позбавлена можливості ознайомитись з офіційним текстом міжнародної Угоди до моменту його ратифікації Верховною Радою України 27 квітня 2010 року.
Відповідно до Угоди, термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації продовжено на 25 років, до 28 травня 2042 року з наступним автоматичним подовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Угоди не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії. Оплата за перебування флоту складається зі щорічних платежів у 100 мільйонів доларів США на рік, починаючи з 2017 року, а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією Угодою ціни в розмірі до 100 доларів США від встановленої чинним контрактом між НАК «Нафтогаз» України і ВАТ «Газпром», на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну. При ціні 333 долари США і вище за тисячу кубометрів газу зниження складе 100 доларів США, при ціні нижче 333 долари США зниження складе 30% від такої ціни.
Ратифікація Угоди в українському парламенті стала консолідуючим фактором для опозиції[74], яка заявила про намір почати безстрокові акції протесту. Представники української інтелігенції, зокрема, письменники й публіцисти Валерій Шевчук, Володимир Яворівський, Юрій Андрухович, Дмитро Павличко, Микола Рябчук, академіки Іван Дзюба, Микола Жулинський, Мирослав Попович, громадські діячі Костянтин Морозов, Левко Лук’яненко, Богдан Горинь, створили Народний комітет захисту України для координації дій громадськості з висловлення протестів проти дій влади.
27 квітня, висловлюючи невдоволення діями правлячої коаліції, члени делегації України у Парламентській Асамблеї Ради Європи від опозиції під час промови Віктора Януковича у ПАРЄ, залишили сесійну залу на знак протесту. 5 травня під час візиту міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка до Нью-Йорку українська діаспора бойкотувала заплановану зустріч з міністром, натомість, провела акцію протесту перед будинком Постійного представництва України при ООН.
11 травня Народний комітет захисту України провів перед будівлею парламенту в Києві кількатисячні акції протесту, під час яких люди в цивільному затримали 4 мітингувальників від ВО «Свобода», а напередодні ДАІ не пускала до столиці автобуси з прихильниками опозиції. Того дня акції протесту відбулися також у Львові та Тернополі.
22. Комітет опору диктатурі
Комітет опору диктатурі (КОД) — політичне об’єднання утворене 5 серпня 2011 року, до складу якого увійшли парламентські й опозиційні на той час політичні партії «За Україну!», ВО «Свобода», «Громадянська позиція», «Батьківщина», «Фронт Змін», Партія захисників Вітчизни, Європейська партія України, КУН, НРУ, УСДП «Наша Україна», «Народна самооборона», УНП, «Пора», ПРП, РХП, Українська партія та громадські об’єднання «Зарваницька ініціатива», «Жінки за майбутнє», «Пам’ять Народу» та інші, що підписали Меморандум про узгодження спільних опозиційних дій і недопущення політичних репресій в Україні.
Після обрання на посаду Президента України Віктор Федорович Янукович почав вибудовувати «вертикаль влади», використовуючи кадрові ресурси Партії Регіонів та місцевих прибічників його політики. Під час цього процесу під гаслом боротьби з корупцією колишні чиновники, що працювали в українському уряді за президентства Ющенка Віктора Андрійовича, потрапили на лаву підсудних. Особливу увагу влада стала приділяти саме лідерам політичних партій, що перебували в опозиції до Партії Регіонів. Так за ґратами на стадії перебігу судового розгляду опинилися лідер «Народної самооборони» Юрій Луценко та лідер БЮТ Юлія Тимошенко.
Все це відбувалося на фоні осудження активістів «Податкового Майдану» за начебто «пошкоджену бруківку» на Майдані Незалежності, переслідування усіх активістів організації «Тризуб» за знищення пам’ятника Сталіну й насамперед намагання підняти прохідний мінімум для політичних партій на наступних виборах до Верховної Ради України.
Напередодні виборів до ВР ці та інші дії партії влади все більше почали набирати забарвлення силових репресій проти політичних опонентів, підриваючи цим демократичні засади побудови української держави. Правляча Партія Регіонів вибрала тактику залякування, щоб відбити у людей бажання виходити на Майдан в намаганні відстояти свої конституційні права. Одночасне ув’язнення лідерів одних з найбільших в Україні опозиційних партій показало іншим лідерам опозиції, що ніхто з простих українців чи опозиційних лідерів не застрахований від подібних методів «боротьби з корупцією». Тому низкою опозиційних партій було прийнято рішення про об’єднання зусиль у боротьбі з впровадженням диктатури та її методів в Україні.
З 5-го по 9-те серпня 2011 року було створено осередки Комітету опору диктатурі у Тернополі, Львові, Харкові, Чернівцях, Луцьку, Києві, Одесі, Вінниці, Дніпропетровську, Запоріжжі, Луганську, Донецьку та інших містах України.
Меморандум під яким підписалися зазначені парламентські політичні партії містить наступний текст:
«У зв’язку із загрозою, що постала перед українською демократією ми, представники політичних партій та громадських організацій, заявляємо про об’єднання своїх зусиль у Комітеті опору диктатурі. — Репресії проти громадських діячів, арешти опозиційних партійних лідерів стали для правлячого режиму засобом усунення політичних опонентів, спробою встановлення в Україні диктатури. Ми закликаємо всіх, кому не байдужа українська незалежність і демократія, дати відсіч цим спробам. Ми вимагаємо негайно звільнити усіх політичних в’язнів, відновити відкриті судові розгляди та повернути судову систему України у правове русло, а не використовувати її як засіб розправи над опонентами владного режиму. Ми звертаємося до представників опозиційних політичних сил і депутатів місцевих рад, які поділяють демократичні та патріотичні цінності, виступити з ініціативою скликання позачергових сесій усіх місцевих рад для оцінки несправедливих дій влади. »