Правомірним і послідовно мотивованим видається розмежування власне-синтаксичної, семантико-синтаксичної і комунікативної струк­тур речення, репрезентації яких найповніше відображають законо­мірності поєднання слів у цілісну синтаксичну одиницю, напрями іте- ративності сем і тенденції актуально-прагматичного членування. Вод­ночас у побудові речення, його моделюванні особливу роль відіграють власне-семантичні чинники (пор. диференціацію аспектів речення, за­пропоновану І. Р. Вихованцем), які уміщують набір поняттєвих інтег­ральних і диференційних ознак. Врахування всіх параметрів реченнє- вого структурування і збереження за ним термінологічного статусу «ре­чення» зумовлює витворення своєрідного «гібрида-речення», що легко розпадається при ближчому погляді на цілий спектр нерівнорядних площин. Адекватним постає обсяг граматичних категорій, якщо до їх числа включати граматичні категорії формально-граматичного (влас- не-синтаксичного), семантико-синтаксичного і комунікативного рівнів, їх статус, особливості і формальні/змістові призначення нетотожні. У формально-граматичному плані визначальними реченнєво-структуру- вальними постають граматичні категорії головних/другорядних членів речення. При цьому визначення головних/другорядних членів речення повинно базуватися на особливостях синтаксичного зв’язку (пор. роз­межування реченнєвомоделювальних, реченнєвомодифікаційних та інших зв’язків). Водночас можливим є визначення діагностувальних семантико-граматичних ознак головних/другорядних членів речення, пор. підмет характеризується в основному своєму вираженні: 1) у фор­мальному плані — прямий відмінок; 2) за референтністю — предмет; 3) за істотою/неістотою — істота; 4) за відношенням до світу людей — людина; 5) за стосунком до процесу витворення мовлення — мовець;

1) за онтологічною означеністю/неозначеністю — означеність (пор.:

О. О. Потебня стверджував, що «суб’єктом ми називаємо річ пізнаючу і діяльну, тобто перш за все себе, наше «я», потім всяку річ, яка упо­дібнюється у цьому плані нам» (Потебня А. А. Синтаксис русского

Семантико-синтаксичний рівень реченнєвої структури повною мірою корелює з певною ситуацією, гцо відображається тією чи іншою струк­турою. Зміст кожного компонента останньої мотивований відображен­ням типових функцій та відношень об’єктів дійсності у свідомості мовців. Через зіставлення подій, ситуацій в об’єктивній дійсності встановлю­ються інтегральні / диференційні ознаки між субстанціями • — витворю- вачами дії і субстанціями включеними (підметами і додатками). Така відмінність становить семантичний зміст категорій підмета і додатка. Водночас визначення основних / супровідних ознак, наприклад, підме­та / додатка уможливлює встановлення їхніх інваріантів (незмінність елемента у відзосередженні від конкретних реалізацій).

На семантико-синтаксичному рівні слід розрізняти синтаксичні ка­тегорії суб’єкта, об’єкта, Інструмента, локатива і т. ін. При цьому варто простежувати їх власне-мовну і мовленнєву інтерпретацію. У силу цього можливою постає диференціація денотативного / сигніфі- кативного змісту синтаксичних категорій. Сигніфікатом синтаксич­них категорій виступає узагальнене уявлення про типи ситуацій, функції елементів ситуації і зв’язки між ними. Денотативний зміст синтаксичних категорій детермінований мовленнєвою інтерпретацією сигніфікативного смислу, і тут значущими постають: 1) конкретне лек­сичне наповнення; 2) зв’язок елемента з контекстом, оточенням (пор. редукцію, конденсацію, модифікацію тощо); 3) співвіднесеність із си­туацією; 4) розподіл інформації — закономірності актуального члену­вання (пор. парцеляцію, сегментацію, фрагментаризацію та ін.). Де­нотат корелює з комунікативними закономірностями і відображає особ­ливості ситуативно-прагматичних чинників, сприяючи перетворенню речення у висловлення.

Особливістю синтаксичних категорій семантико-синтаксичного рівня є їх співвідношення з відповідними епістемами, що відображає особ­ливість їх корелятивності / некорелятивності з відповідними логічни­ми величинами. Водночас семантико-синтаксичний рівень уможлив­лює визначення загального спектра репрезентації того чи іншого змісту (пор, спроби встановлення закритого інвентарю мінімальних синтак­сичних одиниць-носіїв відповідного значення).

На комунікативному рівні найбільшою мірою виявляються зако­номірності взаємопроникнення і взаємозумовленості номінативного і прагматичного феноменів речення, хоча інколи виявляється значна залежність останнього від номінативного феномена речення, який відоб­ражає особливості 1) наївно-примітивної; 2) міфологічно-образної; 3) науково-викінченої картини світу.

Базовими синтаксичними категоріями комунікативного рівня по­стають категорії розповідності, питальності і спонукальності. До цьо­го ядра прилягають синтаксичні категорії переповідності, бажальності, ймовірності та ін. У силу цього суттєвим постає розмежування різно­видів модальності, що за своїми параметрами не може бути витлума­чена як рівнорядна площина, оскільки в ній перетинаються величини власне-семантичного рівня, що безпосередньо стосуються семантико- синтаксичної організації речення (ствердження/заперечення тощо), і компоненти власне-комунікативного спрямування речення (емоцій­ність/нейтральність тощо). Тому модальність як загальиореченнєва пло­щина при аналізі повинна обов’язково розглядатися у двох вимірах.

Безпосереднє відношення до комунікативного рівня має і предика­тивність як фундаментальна реченнєва ознака. З одного боку, синтак­сична форма реченнєвотвірного синтаксичного зв’язку — предикативно­го — співвіднесена з формально-граматичною організацією речення, з другого боку, основні компоненти предикативності є дейктичними і співвідносяться із закономірностями мовленнєвої комунікації. Тому і предикативність у цьому розрізі повинна розглядатися на комунікатив­ному рівні, оскільки у мовленнєвій комунікації постають значущими напрями репрезентації синтаксичної особи (пор. спроби розмежувати ка­тегорію особи та персональності), темпоральності, локативності (про­сторової визначеності мовця в загальному тлі мовленнєвої комунікації).

На комунікативному рівні пізнаються основні вияви синтаксичних категорій актуального членування, що співвідносяться із загальноти- пологічними виявами інформативності та верифікативності (пор. по­гляди ПІ. Баллі, П, Адамца, І. Р. Вихованця, Г. О. Золотової та ін.).