Опублікована в журналі «Житє і слово» і в цьому ж році видана окремою книгою фантастична драматична поема «Сон князя Святослава» у підзаголовку була названа автором драмою-казкою.
Автори «Історії української літератури» жанр твору визначають по-різному: один раз повторюється авторська дефініція («…Франко надрукував віршовану драму-казку в п’яти діях»1), вдруге твір названо «історичною драмою»2.
Безперечно, перше визначення, хоча й дещо умовне, видається більш вдалим, бо вказує на основну рису твору — наскрізну алегоричність. Розглядаючи кілька епізодів нелегкого князювання Святослава (змова проти великого князя київського, очолена його найближчим воєводою Гостомислом, з метою віддати Київ новгородському князю Всеславу), що відбиває одну з численних між- князівських усобиць, автор не дбає про його історичну вірогідність. Весь пафос твору спрямований на засудження політичного зрадництва, зради корінних інтересів народу.
Про те, що Франко довільно взяв сюжет з давньоруської історії, свідчить і такий момент. В архіві Франка зберігся запис казки «Як король Карло В(еликий) ходив красти», взятий з іншомовного джерела, зміст якої близький до сюжетної основи «Сну».
У цей період І. Франко вів гостру, непримиренну боротьбу з польською і українською буржуазно-націоналістичною інтелігенцією, роздумував над долею народу. Він зазнавав болючих ударів: в 1885 році його усунули від роботи в газеті «Діло», в 1886 році — в журналі «Зоря» за статті, спрямовані проти зрадницької антинародної політики, тогочасних верств. Українські буржуазні націоналісти спільно з представниками польської шляхти не допустили Франка у 1884 році до викладання у Львівському університеті. Все це зумовило появу творів, у яких викривається зрада прогресивних політичних ідеалів, зрада інтересів народу в ім’я власницьких, егоїстичних, засуджується політичне ренегатство — «Сон князя Святослава», трохи згодом — «Похорон» (1887). Про останній дослідники писали: «Вся поема «Похорон» — це рішучий осуд зрадництва, дворушництва, відступництва, запроданства, різного роду «валленродизму» 3.
1 Історія української літератури, т. 4, кн. 2, с. 421.
1 Там ж е, с. 423.
3Каспрук А. А. Філософські поеми Івана Франка. Щ Наук, думка, 1965, с. 122.
Ці слова повністю стосуються і драматичної поеми «Сон князя Святослава». Цілком ясно свої завдання І. Франко розкриває у «Посвяті», доданій до окремого видання, де звучить гнівне засудження зради і заклик до активної боротьби з усілякою ницістю, і декларує свої завдання поет прямо й безкомпромісно, хоча й в умовній, фантастичній формі:
ІУ сні турботному, важкому І я отак колись лежав,
Без діла — діла я бажав,
Без труду — чув у тілі втому.
Кругом мене клубилась зрада І зависть-гадина повзла;
На розграні добра і зла Мене держала мрій принада…
■Духовне отупіння, сон душі, бездіяльність і втома («без труду», Жз діла») породжують отупіння моральне — ліричний герой мріє «на розграні добра і зла».
Та ось душа поета «Почула крик: «Вставай! Вставай! Спіши до цілі темним шляхом!» Виникає образ долі, віщої сили, яка не дає поетові змоги залишитися й далі «на розграні добра і зла».
І був огонь такий могучий,
І розпач був у тих очах,
Що переміг мій сон і жах І пхнув мене у вир кипучий.
У вир життя, і труду, й бою,
Огнем тим пхнутий, я пішов.
Відвагу й силу віднайшов,
Хоч сам ішов я…
Після такого вступу зрозуміло, що автор використав би сюжет з будь-яких часів і з історії будь-якого народу— тільки б розкривав його задум. І. Франко обирає епізод давньоруської історії як найбільш йому близький. Але ця умовність, що полягає в довільному виборі і трактовці історичної ситуації, поступається ще глибшій — дія переходить у сферу фантастики, сну, де можливі всякі алогізми, вигадані істоти й ситуації тощо.
Проте слід сказати, що алогізмами, надмірною «фантастичністю»
І. Франко не зловживає. Сюжет його драматичної поеми, навпаки, дуже стрункий, розвивається чітко і логічно. Психологічно вмотивовані дії і вчинки персонажів. Отже, нехтуючи побутовою вірогідністю, поет ніде не поступається психологічною. Мабуть, саме цю психологічну вмотивованість образів мали на увазі автори «Історії української літератури», коли писали, що «романтизм драми… органічно поєднаний з реалізмом»[1]. Фантастичні моменти нібито введені лише для того, щоб скоротити авторові шлях від задуму до мети, «перестрибнути» через безліч ускладнень і пояснень, деталізації — побутової, соціальної, психологічної. Картина, змальована автором, ніби схоплена поглядом і розгорнута перед читачем блискавично, хоча обсяг твору й значний. Це враження створюється завдяки чіткості основної сюжетної лінії.
[1] Історія української літератури, т. 4, кн. 2, с. 423.