Що таке поема? Яка її жанрова природа, в чому її спе­цифіка? Яке її минуле і майбутнє? Такі питання, на пер­ший погляд, можуть видатись зайвими, оскільки в нор­мативних поетиках, в спеціальних роботах про поему автори постійно торкаються цих проблем. Проте, як по­казує практика, вони не зняті з порядку дня і досі, бо ще не досліджені повною мірою і вичерпати їх неможливо хоч би тому, що розвивається літературознавство, розви­вається і сама поема, даючи все нові зразки і різновиди.

Наскільки ці питання актуальні, свідчить недавня дис­кусія про поему, що велася на сторінках «Литературной газеты» в липні — серпні 1965 р.^[1], на сторінках «Літера­турної України», а також у багатьох журналах. Хоча в даному випадку йшлося про особливості й перспективи розвитку сучасної радянської поеми в національних лі­тературах СРСР, дискусія показала, наскільки ще не розроблена теорія та історія жанру поеми взагалі.

Як відомо, видатний давньогрецький Мислитель Арі- стотель поділяв твори літератури залежно від способів відтворення дійсності на три роди. «Адже можна,— пи­сав він,— одними й тими ж засобами відтворювати одне й те саме, або розповідаючи про події як про щось сто­роннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не замі­няючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у ДІЇ»^[2].

Такого поділу літератури (залежно від способу зобра­ження, способу художнього відтворення) на роди — епос, лірика, драма — дотримувались з відповідними по­правками, зумовленими станом науки свого часу і наяв­ним багатством художніх творів, Гегель, Бєлінський, Франко. Його дотримуються в основному і сучасні теоре­тики літератури.

Всередині кожного з цих трьох типів композиційної організації твору існує додаткове членування. «Так, і опо­відання, і повість, і роман,— зазначає Л. І. Тимофеев,— належать до епічного роду. Такі варіації всередині літе­ратурного роду називають літературними видами. Всередині виду також можуть бути додаткові члену­вання, які називаються жанрами. Так, роман є вид літературного роду епосу, а філософський роман є жанр роману, поряд з іншими жанрами: пригодницьким романом, побутовим романом і т. д.»^[3]

Отже, рід, вид, жанр. Такої класифікації дотримуєть­ся і П. К. Волинський у своїй праці «Основи теорії літе­ратури»^[4], і Я. П. Білоштан в книжці «Літературні роди, види та жанри»^[5].

Проте єдності в термінологічному визначенні понять роду, виду і жанру літературних творів, на жаль, не існує на сьогодні і в радянському, і в зарубіжному літе­ратурознавстві.

«Ми..,— говорить Л. І. Тимофеев,— будемо вживати два терміни: жанр (в розумінні рід) і жанрова форма (в розумінні вид); поняття, яке б означало членування в середині виду (жанр у вузькому значенні слова) уявляється надто дрібним і зайвим» ^[6].

Відзначаючи, що деякі літературознавці застосовують термін «жанр» однаково і до родів і до видів творів, П. К. Волинський зауважує, що ця термінологічна неточ­ність негативно позначається на ясності викладу в літе­ратурознавчому дослідженні. «Проте є тенденції внести сюди певну впорядкованість,— пише він.— Одна з них полягає в тому, щоб відповідно до способів відображення дійсності визначити літературні роди — епос, лірику і драму; словом жанр означати і форми (види) того чи іншого роду і підвиди (тобто і роман — і різновиди роману, і поему — і її різновиди). Ця тенденція здобував все більше визнання в нашій теоретичній літературі» ^[7].

І справді, Ф. М. Головенченко в книжці «Введение в литературоведение» пише: «…Термін жанр будемо розуміти у вузькому значенні як вид твору, як різновид­ність поетичного роду» ^[8]. Так само визначає поняття жан­ру О. П. Квятковський у «Поэтическом словаре». «В ро­сійській поетиці,— пише він,— під словом жанр розуміє­ться певний вид літературних творів, що належать до того самого роду» ^[9].

Таке ж розуміння жанру, зокрема жанру поеми, вна- ходимо в роботі Л. К. Долгополова^и, О. М. Соколо­ва ^[10], М. Н. Зубкова ^[11], М. А. Лазарука ^[12] та ін.

Ідучи слідом за більшістю дослідників, ми розгляда­тимемо поему взагалі як жанр (вид) з її жанровими різ­новидами (поема соціально-побутова, історична, філософа ська тощо).

Відомо, що шлях розвитку поеми був складним і три­валим. Грунтом, на якому вона виросла як героїчна епо­пея, були народні перекази про подвиги героїв, усна_ народна творчість. Саме на цій основі виникли такі сла­ветно відомі епопеї, як давньогрецькі «Одіссея» та «Ідіа­да» Гомера, давньоіндійські «Махабхарата» і «Рамайяна», «Шах-наме» Фірдоусі, «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, давньоруське «Слово о полку Ігоревім», поеми Нізамі, Алішера Навої та ін.

В XVI—XVIII століттях в європейській, а також у ро­сійській літературі були створені поеми на зразок гоме­рівських «Іліади» та «Одіссеї» — це «Лузіади» Камоен- са, «Генріада» Вольтера, а в Росії — «Россіада» Хераско­ва, «Петро Перший» Ломоносова та ін.

Ці класицистичні героїчні поеми своїми художніми якостями і рівнем відображення дійсного життя були дуже далекі від своїх античних зразків. Вони лишились в історії літератури тільки етапом у розвитку поеми як жанру.

Розквіту поема досягла в XIX столітті. Твори Байро- на і Бернса, Шіллера і Гейне, Міцкевича і Словацького, Петефі і Араня, Івана Базова і Пенчо СлавейКова, Ака- кія Церетелі і Іллі Чавчавадзе, Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Шевченка, Франка, Лесі Українки та бага­тьох іштшу поетів показують, що поема в XIX столітті стала одним з провідних жанрів.

Щоправда, порівняно з грецькими епопеями чи кла­сицистичною поемою XVII—XVIII століть поема XIX сто- Щття докорінно міняє свою жанрову природу, зберігаю­чи лише основні родові ознаки.

Чи не найточніше визначив жанрові ознаки поеми XIX століття В. Бєлінський. Говорячи про поему середи­ни XIX століття, він писав, що це «епопея змішана, пройнята наскрізь і ліризмом, і драматизмом і нерідко така, що запозичує в них і форми» ^[13].

В. Бєлінський виводив поему від давнього епосу. Не­зважаючи на ліризм і драматизм (це стосується як ро­мантичних поем Байрона — «Чайльд Гарольд», Лєрмон­това — «Демон», «Мцирі», Пушкіна — «Цигани», так і поем Шевченка — «Гайдамаки», Некрасова — «Кому на Русі жити добре», Франка — «Панські жарти» тощо), в основі поеми залишається’ епічне ставлення до світу, прагнення автора до художньої об’ємності, повноти зма­лювання людських характерів.

Велике значення для розвитку поеми як жанру мало становлення методу критичного реалізму. «Критичний реалізм,— пише В. Дніпров,— з небувалою ясністю осві­тив вирішальні питання людського життя — соціальні пи­тання; він величезною мірою збільшив пізнавальні мож­ливості мистецтва і його здатність художньо аналізува­ти складні і приховані відносини в суспільстві, підірвав коріння міфологічного, релігійного чи фантастичного по­яснення історії, він намалював картину дійсності в її найбільш конкретному, відкритому для спостереження і досвіду кожної людини обличчі, просунув уперед реалі­стичну схожість художнього відтворення з реальним життям» ^1в.

І хоча епосом буржуазного суспільства, що розвива­лося, в середині XIX століття стає роман, який в особі таких велетнів художнього слова, як Бальзак, Л. Тол­стой, Стендаль, Флобер, Достоевський, Тургенев, Золя, Гюго, Нечуй-Левицький, Франко, Панас Мирний, Коцю­бинський та інші, найбільш повно відобразив усі склад­ності і суперечності реального життя, поема не лише не втрачав свого значення, а існує як паралельний епічний жанр.

В середині XIX століття поема, як і роман, став здат­ного охопити основні риси цілої епохи. Згадаймо хоча б такі твори, як «Гайдамаки» Шевченка, «Кому на Русі жити добре» М. Некрасова, «Панські жарти» І. Франка, а з європейських — «Німеччина» Генріха Гейне, «Апос­тол» Шандора Петефі, «Толді» Яноша Араня, «Кривава пісня» ІІенча Славейкова тощо.

Образним відтворенням життя, глибиною проникнен­ня в дійсність, типовістю характерів ці поеми не посту­паються художньою силою перед найкращим романом. «Типізація в поемі,— пише В. Кубилюс,— охоплює не лише сферу ідейно-емоційних переживань, але й закони зовнішнього світу, соціальну та історичну обстановку, по- дії, побут,— оловом те, що складає матеріал роману і драми» ^[14].

Користуючись зображальними засобами великої епіч­ної форми — роману і повісті (композиція, сюжет, роз­криття конфліктів, змалювання людських характерів то­що), автори поем мали можливість глибоко проникати в життєвий матеріал, робити широкі узагальнення, ціліс­но відтворювати найважливіші сторони дійсності.

І водночас, як вдало помітив М. Дамдинов, «поема володів одним секретом майже вибухової сили, це її ди­намізм» ^[15]. Для поеми не потрібно такого великого обся­гу, як для роману чи повісті. Декілька сторінок «Полта­ви» Пушкіна, «Мцирі» Лєрмонтова, «Наймички» Шев­ченка, «Сурки» Франка мають такий же коефіцієнт емоційного впливу на читача, як і великий багатоплано­вий роман.

На поемах середини XIX — початку XX століття, зо­крема на українських поемах цього періоду, можна про­стежити, як елементи е’п|чні, драматичні і ліричні поєд­нуються в них в певних співвідношеннях, складаючи цілісну органічну структуру, в котрій більшою чи мен­шою мірою переважає той чи інший елемент. Останнє залежить від того, який життєвий матеріал відтворює письменник, які конкретні творчі завдання ставить перед собою, від особливостей його художнього обдарування. Але завжди всі ці три елементи наявні в поемі, при цьо­му здебільшого переважає елемент епічний, розгалужена оповідь, всебічне відтворення подій, чітке, якнайповніше змалювання героїв і розкриття їхніх характерів. «Ство­рюючи характери,— пише Ю. Марцінкавічюс,— поема” по-своєму трансформує досвід прози, божественним апаратом лірики вона фіксує раптовий спалах, а драма виявляється в поемі як дія, як вічно рухаюче начало. Це справжній симфонічний оркестр» ^[16].

З огляду на сказане, важко погодитись з Л. І. Тимо- фєєвим, Що «поема являє собою, по суті, віршовану по­вість, рідше — віршоване оповідання» ^ао.

Звичайно, віршова побудова поеми визначав у вели­кій мірі її поетику, оскільки в самому вірші закладена певна емоціональність зображення подій і явищ, що ство­рюється ритмом, інтонацією строфи, метром, римуванням, чого нема в прозі. Вірш специфічно організує, тримає в певних берегах багатоманітність елементів поеми. Але поема — настільки складна жанрова структура, що віршо­ва побудова є лише однією з головних її ознак поряд з ін­шими не менш важливими.

Заримована повість ще не е поемою і не лише тому, що віршований виклад думки не завжди є поезією у ви­сокому розумінні словак Поема вимагає особливої компо­зиційної організації сюжетного матеріалу, відбору, а то й вилучення фактів та епізодів, що в повісті мали б важли­ве, а може, й першорядне значення. Епічна оповідь чер­гується в ній з емоційними спалахами величезної експре­сивної сили. В поемі допустимі символи та алегорії, ме­тафоричні злети і перебільшення, що характерні взагалі для поезії, зокрема лірики, і можуть видатися дивними і неприродними в реалістичній повісті^

За арсеналом зображальних засобів поема ближча до лірики, ніж до роману чи повісті. Щоправда, при цьому не слід забувати родового походження поеми від давнього епосу, що, так би мовити, «дисциплінує» творчу уяву цоета, вводить матеріал у певні композиційні рамки, зо­бов’язує надавати сюжетові певної стрункості, а обра­зам — реалістичної викінченості.

В цьому зв’язку хотілося б згадати цікаву статтю І. Франка «Наймичка Т. Шевченка», де поет і визначний дослідник літератури розкривав секрети поетичної твор­чості Кобзаря, процес його праці над повістю і поемою з тією ж самою фабулою.

Насамперед І. Франко звертає увагу на різницю у від­борі фабульного матеріалу Т. Шевченком для повісті і по­еми. Дослідник підкреслює, що ті елементи фабули, які надавали повісті відповідної повноти, колориту, зовсім

відсутні в поемі. Переробляючи повість на поему, Т. Шев­ченко, за спостереженням Франка, повикидав усі описи місцевості. Автор «Наймички» майже нічого не сказав про походження героїні поеми Ганни, в загальних рясах змалював Трохима і Настю, які всиновили підкинуту ди­тину. Зате поет приділяє якнайбільше уваги головній ге­роїні твору, її діям і вчинкам, акцентує увагу на її внут­рішньому світі, що дозволяє, за висловом Франка, глибше заглянути в її душу.

«Коли в повісті,— пише Франко,— Шевченко висту­пає з усіми прикметами епіка, склонного до реалізму, хоч і далекого від усякого бруталізму, то в поемі він по­ступає зовсім інакше, тут він переважно лірик. Описи і властиве оповідання він редукує до мінімуму, інколи на­віть впадаючи в сухість, та зате старається чисто лірич­ними акордами порушити наше серце, викликати в нім чуття, аналогічні до тих, які переходять персонажі його поеми» ²¹.

Порівнюючи те місце повісті «Наймичка», де Шевчен­ко розповідає про знайдену старими селянами Якимом та Мартою дитину, а відповідним розділом однойменної поеми, І. Франко робить висновок, що спосіб подачі фа­бульного матеріалу в обох творах різниться не лише кількісно (у поемі посідає, так би мовити, меншу площу, менший обсяг), а й якісно: «Поет тут і там снує ту саму провідну думку, та в поемі висказує її коротко, без усіх лишніх подробиць, але способом таким пластичним та ясним, і при тім у такім зв’язку з попередньою рефлек­сією, що тих кілька рядків робить далеко глибше і су­цільніше враження, ніж аналогічна сцена в повісті, де реалізм подробиць шкодить суцільності враження. Так і чуємо, порівнюючи ті і многі інші місця обох спх творів, що поет наш, свідомо чи несвідомо, держався тої думки, що поезія — то згущена, сконцентрована, скри­сталізована дійсність» (Розрядка наша.— А. К.) ^[17].

Звичайно, на матеріалі одного твору І. Франко не міг показати всіх особливостей і специфіки жанру, але, роз­глядаючи «Наймичку» Шевченка, дослідник геніально підкреслив те основне, що відрізняє поему від інших жанрів, у даному випадку від повісті.

Становлення української ліро-епічної поеми в тому вигляді, як ми її спостерігаємо в останній чверті XIX — на початку XX століття,— дуже складний і багатоманіт­ний процес. Щоб зрозуміти його хоча б в головних тен­денціях, необхідно бодай побіжно розглянути еволюцію української поеми. Зачинателем її, як і всієї нової укра­їнської літератури, був І. П. Котляревський. Його «Енеї- да», ця, за загальним визнанням, енциклопедія тогочас­ного українського життя, містила в зародковому стані майже всі жанрово-тематичні різновиди української пое­ми дожовтневої доби. Травестійно-бурлескна оболонка була для І. Котляревського зручною формою для поста­новки пекучих соціальних і морально-етичних проблем його часу. Народна в своїй основі «Енеїда» І. Котлярев­ського, що увібрала в себе кращі надбання попередньої літературної традиції і фольклору, дала поштовх для бурхливого розвитку української поеми як жанру.

Не завадить підкреслити, що «Енеїда» була не лише зразком для травестій П. Білецького-Носенка («Горпи- нида, чи Вхоплена Прозерпина»), К. Думитрашка («Жабомишодраківка»), етнографічно-романтичних поем П. Кореницького («Вечорниці»), С. Александрова («Вов­кулака») та інших, в яких лише пробивалися окремі риси реалістичного відображення життя дореформеного періо­ду, але й для майбутніх різнопланових тематично і жан­рово поем Т. Г. Шевченка. Щоправда, останні були якіс­но новим етапом у розвитку жанру.

За глибиною і зрілістю поставлених соціально-полі­тичних проблем, за багатством і різноманітністю жанро­вих різновидів поеми Т. Шевченка на довгий час стали неперевєршенпм зразком. Соціально-побутові полотна («Катерина», «Відьма», «Наймичка», «Княжна», «Вар­нак», «Марина»), героїко-романтична епопея «Гайдама­ки», блискуча сатирична поема «Сон» («У всякого своя доля»), інвектива «Кавказ», філософськи загострені «Марія» та «Неофіти» і ряд інших чудових поем і тепер вражають читача реалізмом, народністю, яскравістю зма­льованих образів і характерів.

Т. Шевченко надавав виняткового значення поемі в теоретичному плані, вважаючи цю поетичну жанрову форму такою всеосяжною, в якій можна віддати найдра­матичніші і найскладніші життєві ситуації, художньо відтворити найрізноманітніші людські вчинки та дії.

Щодо цього є в автобіографічній повісті Т. Г. Шевчен­ка «Прогулка с удовольствием и не без морали» цікаве свідчення. Автор прочитав у журналі повідомлення, що, коли одному із матросів, героєві Кримської війни, за­пропонували винагороду за хоробрість і відвагу в бою,— він попросив звільнити його рідну сестру від кріпаччи­ни. Шевченко, глибоко зворушений цим, на перший погляд, звичайним, але у своїй суті високогуманним вчин­ком, вирішив використати даний сюжет в художньому творі. При тому поет дійшов до висновку, що лише в пое­мі можна віддати всю велич вчинку матроса, його став­лення до сестри-кріпачки: «Никакая другая форма поэ- 8ИИ, кроме поэмы, не идет этому сюжету. Поэма или ни­чего. И я начал сочинять поэму» ^[18].

Поеми Т. Шевченка були творами високої ідейної і художньої сили. Вони не лише спрямовані проти ок­ремих вад експлуататорського суспільства, а зачіпали

основи цього суспільства, оспівували борців за визволення народу з пут духовного і фізичного рабства, провіщали краще майбутнє для трудящих.

Що ж сформувало поему Т. Г. Шевченка, таку бага­ту тематично і жанрово, таку неповторну в її ідейно- мистецькому значенні? Передусім це фольклор — неви­черпні теми і образи народної героїки українських дум та історичних пісень. Про це недвозначно говорить сам поет у передмові до поеми «Гайдамаки».

Великий вплив на Шевченка як поета і, зокрема, ав­тора поем мала також літературна традиція. Шевченко знав «Енеїду» Котляревського, любив і читав поезію Пушкіна і Лєрмонтова, Рилєєва і Полежаева, Міцкевича і Словацького, твори поетів так званої української шко­ли польських романтиків (Гощинський та ін.), був обі­знаний загалом із тогочасною світовою поезією. Великий і самобутній талант Т. Шевченка дав йому змогу пе­реплавити в творчому горнилі весь цей величезний матеріал, щоб дати нову якість — поему цілком оригі­нального звучання, яку можна й назвати шевченків­ською.

Зрозуміло, що вплив Т. Шевченка на наступний роз­виток поеми не був лише формальним. Поряд з художні­ми досягненнями в галузі форми Т. Шевченко вніс у пое­му міцний реалістичний струмінь, тверду ідейну основу, революційну цілеспрямованість. Це важливо підкреслити, бо після Шевченка (особливо в 80—90-і роки XIX століт­тя) українська поема розвивається семимильними крока­ми, зростає і міцніє разом зі всією українською літера­турою.

Після Шевченка великого поширення і розвитку на­був утверджений ним жанр ліро-епічної поеми. Всі спро­би «чистої епіки» не принесли бажаних результатів і не прижилися. П. Куліш 1843 р. опублікував поему «Украї­на», в якій хотів на зразок грецьких епопей оспівати історичне минуле. Та поема, в якій подавались народні думи й Кулішеві імітації під фольклор, вийшла безбарв­ною, нехудожньою і успіху не мала. Подібне сталося і а історичними поемами К. Устияновича «Вадим» та «Іскоростень». Перенасиченість фольклором та міфоло­гією, орієнтація на класицистичну поему, яка вже віджи­ла, руйнівно вплинули на побудову поем, на їхню ціль­ність і спрямованість. Настанова на епічну велич оберну­лася художньою недосконалістю творів і нежиттєвістю образів.

Не вдалися, незважаючи на епічний розмах, написані 1860 р. в дусі історичних хронік, поеми С. Руданського «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок» та інші, хоча суб’єктивно автор бажав подати широкі історичні полотна, зобразити важливі події цілої епохи.

Ці невдачі в галузі «чистої епіки» і створення поеми як жанрової цільності взагалі зумовлені багатьма прин­ципами, і в першу чергу, світоглядними позиціями авто­рів, рівнем їхнього поетичного таланту. Скажімо, Т. Г. Шевченко зумів у ліро-епічній поемі «Гайдамаки» дати розгорнуті полотна народного життя, показати епіч­ні картини битви народних звитяжців з панськими по­сіпаками, опоетизувати в епічних тонах народного співця- кобзаря тощо. Глибоке розуміння життя народу, відчуття його революційних можливостей, оригінальні типові об­рази і характери поеми принесли «Гайдамакам» загальне визнання.

Треба мати на увазі також складність становлення реалізму в українській літературі початку другої поло­вини XIX століття. Проголошений І. Франком слідом за М. Чернишевським принцип: «в нас єдиний кодекс есте­тичний — життя» — мав основоположне значення для розвитку всієї української літератури цього періоду — прози, поезії, драматургії і для розвитку поеми зокрема. Поети, які прагнули до відтворення доступними їм засо­бами життя у всій його складності і різноманітності, до­сягали позитивних художніх результатів і, навпаки, ті,

що віддалялися від дійсності і її пекучих потреб, ігнору­вали запити часу,— зазнавали творчої поразки.

Невдачі в жанрі поеми пояснювались також недостат­нім умінням будувати твір як особливу жанрову струк­туру. Адже поема — монументальна, а водночас струнка і гармонійна жанрова система. її головні структурні ком­поненти — тема, композиція, сюжет, характери, а також пейзаж, мова, строфіка, ритм, рима тощо — перебувають у тісній залежності, вони, так би мовити, постійно взає­модіють, живуть єдиним життям. І варто в будь-якій частині порушити цю художньо-словесну структуру, цю гармонійну єдність, як руйнується вся система.

Важливою причиною неуспіху спроб у створенні української дожовтневої поеми епічного зразка було й те, що для усно-поетичної народної традиції не характерні твори чистої епіки. І для народних дум, і для історич­них пісень, цих безсумнівних попередників української поеми, поряд з епічною величчю у змалюванні народних героїв та їхніх вчинків, був притаманний наскрізний лі­ризм, емоційна схвильованість, «жалощі» мовою давніх на­родних співців. І це не могло не вплинути на вироблення типу писемного поетичного повістування, на формування жанрових особливостей української поеми як поеми лі­ро-епічної.

В другій половині XIX століття «чиста» епічна пое­ма як така взагалі зникає не тільки в українській, а й у російській і в слов’янських літературах (хіба що з’являє­ться іноді як жарт, як пародія). Власне, вже всі поеми

О.   Пушкіна і М. Лєрмонтова являють собою яскравий зразок зближення епосу і лірики, а щодо поем М. Некра- сова, то вони значно ближчі до його ліричних віршів, ніж до епічних поем. Нові теми, ідеї, образи, новий художній метод надають відомим жанровим формам не лише нового змісту, а й змінюють, так би мовити, кано­нізовану, усталену фактуру жанру, впливають на його емоційно-стильові якості. В подальшому українські пое-

ти культивують саме ліро-епічну поему, створюючи най­різноманітніші зразки її жанрових різновидів.

Після Шевченка найбільший внесок в українську лі­ро-епічну поему до виступу на поетичному полі І. Фран­ка зробив «буковинський соловій» Ю. Федькович. Його поеми «Дезертир», «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Зо­лотий лев», «Свекруха», «Волошин» та інші вражають глибиною показу соціальних конфліктів, яскравістю зма­лювання народних типів, емоціональністю зображених картин, схвильованістю поетичної мови. Якщо Ю. Федь­кович не був у поезії новатором форми в широкому ро- |*фумінні цього слова, бо багато в чому йшов за Шевчен- і^ком, то це компенсується у нього ідейною цілеспрямова- «”і^асістю поем, реалізмом зображення народного життя, 5§ліризмом, «теплим індивідуальним чуттям самого автора», за висловом І. Франка. Щодо цього поеми Ю. Федьковича були подальшим кроком в розвитку української ліро- епічної поезії другої половини XIX століття, їхні ідейно- естетичні якості не втратили свого значення й сьогодні.

Особливого розквіту досягає жанр поеми в українській літературі останньої чверті XIX — початку XX століття. Розвиток економічного життя, пожвавлення революційно­го руху на Україні і в Росії кінця XIX — початку XX сто­ліття, вихід на арену революційних боїв робітничого кла­су, посилення прагнень широких мас до соціального і національного визволення породили бурхливе зростання української літератури, її прози, драматургії, поезії і, зо­крема, поеми.

Передусім впадає в око досі небачене розширення тема­тичних меж української поеми цього періоду. Поети зо­бражують сучасну їм дійсність і водночас відтворюють у художніх образах події і явища давноминулого. В укра­їнській літературі кінця XIX — початку XX століття знаходимо поеми на теми з життя сучасного села і міста, а також присвячені життю народів давнього Єгипту і Ва­вілону, стародавньої Греції і Риму, Індії, Александрії,

Русі, середньовічної Англії, Іспанії, країн арабського Сходу, Куби та ін.

Цілком новим було запровадження в українській лі­тературі сюжетів з життя народів колишньої царської Росії: туркменів (поема П. Грабовського «Текінка»), якутів (поема Лесі Українки «Се ви питаєте за тих»), бурятів (поема П. Грабовського «Бурятка») тощо.

Оновлюється ідейно-образний арсенал української поеми: створюються образи борців за людський прогрес, проторювачів нових шляхів для майбутнього людства (поеми І. Франка «Ех піЬіІо. Монолог атеїста», «Рубач»), образи революціонерів-професіоналів, що свідомо від-, дають своє життя боротьбі проти царизму, капіталістич­них порядків (поеми П. Грабовського — «По Сибіру», Лесі Українки — «Одне слово»).

Не можна не помітити якісних змін усіх жанро­вих різновидів поеми — соціально-побутової, історичної, «фольклорної» та Гн. Надзвичайна увага до внутрішнього світу людини, що притаманна загалом літературі кінця

XIX   — початку XX століття, позначилась і на поемі. Ви­никають нові риси, нові принципи образної структури твору. Відбувається своєрідна психологізація жанру. В центрі уваги поета стає психічне життя героя, його думки, роздуми, рефлексії, мрії, боротьба різних тенден­цій, іноді суперечливих, еволюція світогляду тощо.

У зв’язку з цим набирає поширення такий жанровий різновид, як поема-монолог, що давала можливість пов­ного розкриття психічного життя багатої індивідуаль­ності, саморозкриття героя шляхом висловлення сво­їх найпотаємніших почуттів і думок. На підтвердження сказаного варто згадати хоча б такі поеми-монологи, як «Ех піЬіІо» І. Франка, «Герострат» В. Самійленка, «Се ви питаєте за тих» Лесі Українки та ін.

«Психологізація» жанру торкнулася не лише царини зображення духовного світу героїв, внутрішнього життя людини, ліплення характерів. Вона вплинула взагалі на

композицію, сюжет, стиль твору тощо. Це особливо яскра­во видно на такому різновиді поеми кінця XIX — початку

XX   століття, як філософська поема, в якій виявилась тен­денція до синтезу, до широких узагальнень, лірико-філо- софського осмислення світу. У багатьох поемах цього жанрового різновиду, крім, так би мовити, сюжету зов­нішніх подій, існує яскраво виражений сюжет внутріш­ній, що відбивав цілеспрямований розвиток настроїв і ду­мок героя твору, розкриває іноді досить складну його духовну еволюцію.

Сказане можна проілюструвати на таких поемах, як «Смерть Каїна», «Іван Вишенський» І. Франка, «Геро- страт» В. Самійленка, «Ізольда Білорука» Лесі Українки та ін. Тут «зовнішній» сюжет, сюжет подій, небагатий, зате духовне життя героїв, еволюція їхніх поглядів і прагнень, драматизм переживань посідають панівне місце у всій тканині твору. Особливо характерна з цього по­гляду поема І. Франка «Смерть Каїна». Сюжет подій тут майже відсутній, в той час як духовне оновлення героя розкрито у всій повноті й складності.

Настанова на психологізацію жанру вплинула відпо­відним чином і на стиль поем. Знову ж таки найяскраві­ше це виявилось у філософських поемах. Емоціональна наснага, особлива експресивність тону, ритмічна різкість поетичної фрази, тяжіння до «космічних» тропів, порів­нянь і метафор характерні для переважної більшості фі­лософських поем.

Щодо цього особливо показовий «Мойсей» І. Франка, одна з найвидатніших поем кінця XIX — початку XX сто­ліття, окраса української дожовтневої поезії взагалі.

Розквіт поеми цього періоду став можливим завдяки досягненням в освоєнні реалістичного методу, творчому спілкуванню українських письменників з російською лі­тературою, де були блискучі зразки в цьому жанрі, наяв­ність цілої плеяди талановитих поетів — І. Франка, М. Старицького, Лесі Українки, І. Манжурп, В. Саміп-

л

ленка, О. Маковея, В. Мови (Лиманського), Олени Пчіл- ки, М. Чернявського, Я. Щоголева та інших, що зробили великий внесок в розвиток української ліроепіки.

Розглядаючи поему кінця XIX — початку XX століт­тя, не можна не звернути увагу на те, що вона не знає композиційних, сюжетних чи тематичних обмежень, від­значається великою жанровою різноманітністю, існуван­ням традиційних жанрових форм та виникненням нових, про які ми частково говорили вище. Як відзначає Л. К. Долгополов в книжці «Поеми Блока і російська поема кінця XIX — початку XX століть», розвиток жанру в ту чи іншу епоху не є процес прямолінійний, такий, що виявляє себе в періодичній зміні однієї поетич­ної форми іншою: «Стан будь-якого жанру в будь-яку епоху неминуче є строкатою картиною, де існують і дають про себе знати найрізноманітніші тенденції і на­прями творчих пошуків»^[19]. Сказане цілком можна від­нести до української поеми розглядуваного періоду.

Жанрових різновидів української поеми в цей період дуже багато. Ми зустрічаємо тут епопею, поему ліро- епічну («фольклорну», соціально-побутову, філософську) сатиричну тощо. Проте всі ці жанрові різновиди не існу­вали в «чистому» вигляді. Постійно відбувалось взаємо­проникнення, зміщення, дифузія жанрових ознак ^[20].

Починаючи від Т. Шевченка, розвиток жанру україн­ської поеми відбувався шляхом змішування, взаємопро­никнення епічних та ліричних елементів, які у сполучен­ні з драматичними входили в тих чи в інших пропор­ціях до поеми, створюючи кожного разу нову видозміну, нову жанрову різновидність. Епос, лірика і драма взага­лі взаємодіють у літературі. Поема стає в українській, російській та інших літературах XIX століття «однією з кращих форм цієї взаємодії»^[21]. Жанрові різновиди поеми відрізняються один від одного передусім тим, яке начало переважає в їхній художній структурі — епічне, драматичне чи ліричне, але наявність усіх трьох обов’яз­кова.

Так, скажімо, в поемах соціально-побутових, де підно­сяться гострі політичні питання суспільного життя, зма­льовуються картини народних страждань і горя, де особ­ливо важлива стрункість композиції і місткість деталі, переважає епічне начало. В філософських поемах біль­шого значення набирає драматичний елемент, драматичні ситуації і зіткнення антагоністичних сил. Проте ліризм стає органічною якістю майже всіх поем в українській літературі кінця XIX — початку XX століття, невід’єм­ною частиною їхньої художньої тканини.

У цьому розумінні поема все далі відходить від прози. Зміни у формах і принципах освоєння сюжету і характе­ру виявляються насамперед в процесі активної ліризації поеми як жанру. Ліричний елемент, «з’явившись спочат­ку у формі відступів від основної сюжетної розповіді, по­ступово переходить до своєрідного «наступу» ²¹. До цього треба додати, що, незважаючи на певні визначені зако­номірності жанрової форми, на «закони» жанру, що

диктують митцеві постійність форм побудови твору, кожен із поетів вносив неминуче щось нове, щось від власної майстерності в поему, яку він писав, бо ж у прагненні до нового, в пошуках нового й полягає суть творчості. В цьому розумінні «кожна поема — це поема і разом з тим свій особливий, неповторний жанр» ^[22].

Ставлячи своїм завданням розглянути процес станов­лення і розвитку української поеми кінця XIX — початку XX століття, ми не претендуємо на остаточне і вирішаль­не слово в цьому питанні. Нам хотілося по можливості повно розкрити ідейно-тематичне багатство української поеми розглядуваного періоду, розглянути основні пробле­ми, які художньо втілювали поети цієї доби в своїх тво­рах, показати традиції і новаторство українських митців слова в жанрі поеми кінця XIX — початку XX століття, підкреслити, що ідейним рівнем і художньо-мистецькою довершеністю українська поема цього періоду досягла сві­тових художніх вершин^[23].

Певна річ, що поділ на жанрово-тематичні групи (пое­ма соціально-побутова, «фольклорна», історична, філософ­ська), як уже говорилось, значною мірою умовний. Про­те він дає автору можливість розглянути великі групи поем, близьких за основними визначальними тематично- змістовими ознаками, розкрити їх ідейно-естетичне та стильове багатство.

Отже, в своїй сукупності розгляд великих жанрово- тематичних груп української поеми кінця XIX — почат­ку XX століття може дати досить повну картину розвит­ку жанру в його основних ідейно-стильових і художньо- творчих тенденціях.