Найчільніше місце в українській поезії кінця XIX — по­чатку XX століття посідає тема села, класового розшару­вання на селі після скасування кріпацтва в Галичині і на Україні. Як відомо, становище селянства після революції 1848 р. в Австро-Угорщині і реформи 1861 р. в Росії і на Україні істотно не поліпшилось. Звільнені від землі, по­грабовані землевласниками і урядом селяни потрапили в кабалу до тих же поміщиків, куркулів, всіляких здир­ників. Частина селян, не витримавши злиднів і голоду, ставала заробітчанами, наймитами, бурлаками, йшла на заводи, фабрики, гуральні, нафтові промисли, тартаки тощо. Класові антагонізми між селянами і поміщиками, між робітниками, заробітчанами і хазяями-роботодавця- ми набирають небувалої до того гостроти. Ці складні со­ціальні процеси знаходять відображення у творах бага­тьох поетів згаданого періоду.

Ясна річ, що ідейні позиції українських поетів визна­чали їхнє ставлення до суспільно-політичних явищ дій­сності, впливали на зображення цієї дійсності. Так, кар­тини народного горя, зубожіння, тяжкої праці і голоду­вання ми знаходимо в поетів ліберально-народницького напряму. Досить згадати хоча б яскраво реалістичні, пройняті глибоким співчуттям до долі трудівників вірші Я. Щоголева — «Чередничка», «Похорони», Дніпрової Чайки — «Мати», «Нічною добою», Б. Грінченка — «Шматок хліба», «На полі», «Удові» та інші, щоб поба­чити, що доля народу не була байдужа цим поетам, що вони щиро вболівали за поліпшення життя трудівників. Проте ліберально-народницькі ілюзії не давали можли­вості сказати цим поетам рішуче слово на захист трудя­щих, проголосити знищення несправедливого соціального

ладу. Вони бачили вихід з важкого становища в освіті, в філантропічній допомозі «меншому братові» тощо.

Письменники демократичного і революційно-демокра­тичного напрямів глибше проникали своїм художнім зо­ром у складні суспільно-історичні процеси доби, гостріше ставили питання про усунення соціальної нерівності й експлуатації. В поезіях П. Грабовського («Швачка», «Трудівниця», «Робітникові»), М. Старицького («За ли­хими владарями», «Бажання», «Весна іде, сніги чорні­ють»), І. Манжури («На степу і у хаті», «Билиця», «Щира молитва», «Бурлака», «З заробітків»), В. Мови-Лиман- ського (поеми «На степи», «Ткачиха»), І. Франка («Га­лицькі образки», поема «Панські жарти» та ін.), Уляни Кравченко (збірки «Prima vera», «На новий шлях» та ін.) розкрито нестерпне життя суспільних низів, соціально упосліджених і визискуваних, читач підводиться до дум­ки про неможливість існування несправедливого ладу або прямо закликається до його повалення.

Соціально-побутові поеми кінця XIX — початку

XX    століття це здебільшого твори «оголеного» реалізму, що не терпів будь-яких романтичних прикрас, різких со­ціальних контрастів, яскравого показу життя трудящих за капіталізму. Непримиренне ставлення нисьменників- демократів до несправедливих законів життя в буржуаз­ному суспільстві, щире співчуття до експлуатованих і принижених, віра в краще майбутнє свого народу — такі теми, мотиви, настрої, що знайшли своє відображен­ня в епічній і ліро-епічній поезії соціально-побутового плану.

Проникненням у соціальні конфлікти пореформеної дійсності характеризується поема В. Мови (Лиманського) «На степи» (1883). Поема ця — глибоко розкрита драма народного життя, крайнього зубожіння і вимирання се­лян в умовах капіталізму. З неприкрашеною правдою зображуючи історію переселення української селянської родини на кубанські степи, поет змальовує поневіряння.

злигодні, голод, муки дорослих і дітей. Зі скупих, емоцій­но сконденсованих рядків поеми перед читачем постав моторошна своїм зовнішнім спокоєм і достовірністю по­дробиць картина людського горя.

Соціальна логіка образів поеми з залізною послідов­ністю веде поета до розкриття краху останніх ілюзій зу­божілого трударя. Автор ніби соромиться «сентименталь­них» сцен, ніжних ліричних зізнань. Проте скрізь і повсякчас у поемі виявляється цілком виразне співчуття до героїв, до їхньої гіркої долі — і в авторських характе­ристиках, і в мові персонажів, і в змалюванні скупого пейзажу, і в принагідних деталях побуту. Авторові дуже важко втриматися в епічно-об’єктивній тональності, надто вже емоційно-трагічні у своїй суті події і сцени, які він описує.

Перед нами картина від’їзду шукачів щастя з рідного краю, де вони не витримали тиску злиднів, голоду і зну­щань багатіїв:

Але ось уже й відлига:

Сніг потанув, скресла крига,

Капотить із стріх вода!

Господар візок лаштує,

Все добро своє риштує,

Все манаття уклада.

Дітвора, півгола й боса,

Йому дроб’язок ізносе Веселенька і прудка…

Діти, діти, дитинята,

Нерозумні пташенята,

Що то далі вас чека?..

І потяг візок скрипучий,

Дітвору й добро везучи,

Батько й мати пішки йдуть; їх скорбота обгорнула,

У думках вони пірнули —•

Як то діток довезуть? ^[1]

Як бачимо, спокійна епічна розповідь поета раптом перебивається чисто ліричним емоційним звертанням до дітей, доля яких не байдужа авторові: «Діти, діти, дити­нята, нерозумні пташенята, що то далі вас чека?»

Завдяки ліричним «вставкам» в об’єктивну розповідь, авторським характеристикам і експресивним відступам епічно-об’єктивний твір стає водночас і лірично-суб’єк­тивним.

Звертає на себе увагу ще одна цікава особливість ком­позиції твору. Розгортаючи сюжет поеми від перших ма­люнків злиденного життя героя і його родини в нетопле- ній і голодній хаті в своєму селі до змалювання героя з хворою дружиною в чужих краях на Кубані, поет у кін­ці твору ще раз подає ті самі епізоди, але у прискорено­му темпі. У вогкій землянці, біля безнадійно хворої дру­жини герой починає згадувати своє нелегке життя. Одна за другою пролітають в уяві героя невтішні картини:

Йому вздрілась Україна,

Явма вбачивсь рідний край,

Хата драна, дітки любі —

Лихо й щастя, пекло й рай…³

Почавши твір епізодом від’їзду з України автор у сьомому розділі через спогади героя малює життя його, дружини і п’яти дітей стисліше, в хронологічній послі­довності, починаючи з юнацьких років селянина, коли він вперше «під гіллястою вербою» обняв «свою любку», майбутню дружину, і до останньої хвилі, коли розгубив по дорозі дітей і, залишившись з тяжко хворою дружи­ною в землянці, вирішує статп наймитом. Таке «попов­нення» сюжету за рахунок швидкоплинних спогадів пер­сонажа дає змогу авторові рельєфніше, всебічно змалювати образ, глибше розкрити його характер. Перед намп по­стає невтомний трудівник і життєлюб, який в умовах

² Василь Мова (Лиманський), Поезії, стор. 125.

буржуазного експлуататорського суспільства був зве- L дений до стану безликого, морально придавленоваИ наймита.

У поемі «Ткачиха» (1866—1888) В. Мова показує* іяк капіталістичний Молох поглинає здорових фізично і мо- і рально людей-трудівників, нівечить їхнє тіло і калічить;! їхні душі. В творі яскраво розкрито долю сільської трудів-1 ниці, що внаслідок жахливих соціальних і економічних ! умов втрачає найкращі людські якості, стає неробою, по-1 вією. Подібно до Панаса Мирного (роман «Повія») В. Мова я показує, що причиною загибелі героїні є ненормальні со- і ціальні умови, капіталістична дійсність. Як і попередня пое-1 ма, «Ткачиха» не сума холодно-об’єктивних описів. Крізь ! суворий реалізм важкого життя і поневірянь трудящих час і від часу пробиваються і короткі авторські «репліки» спів-1 чуття до героїв. Образи, події поеми зігріті палким сер-1 цем автора-гуманіста. Спираючись у поезії на реалістичній традиції Т. Г. Шевченка, В. Мова (Лиманський) вніс і значний вклад у розвиток соціальної теми в українській! літературі 70—90-х років минулого століття. Він створив | поеми високого художнього рівня і великого суспільного! значення.

Дві соціально-побутові поеми належать П. Грабов-| ському: «Текінка» (1886—1887) та «Бурятка» (1891)%:,]

«Текінка» написана на основі оповідання, почутого ] письменником під час його подорожі як військовослужм бовця за Каспій до Ашхабада. «Тут мені розказали про пригоду, описану в «Текінці» ^[2],— писав пізніше П. Гра- бовський в листі до Василя Лукича (Володимира Левиць- 1 кого) 10 серпня 1893 р. В поемі «Текінка», як відзначав дослідник творчості П. Грабовського О. Кисельов, «дві тісно зв’язані між собою сюжетні лінії — завоювання ро­сійським царизмом туркменського народу і трагедія мо-

⁸  Павло Грабовський, Зібрання творів у трьох томах, < т. З, K., Вид-во АН УРСР, I960, стор. 196.

лодої текінки, яка полюбила солдата російської армії українця Омелька і за це була вбита рідною сестрою» ⁴.

П. Грабовський уміло поєднує в поемі пафос засу­дження потворних явищ війни з уславленням мирної пра­ці текінців (туркменів). Цікаві жанрові картини побуту, туркменського пейзажу, змалювання краси і характеру молодої туркменки, а головне — велика любов до трудя­щих усіх націй — усе це було новим в українській поезії і літературі згадуваного періоду. «Поема несе в собі по­чуття любові до представників іншого народу, ідею рів­ності народів» І!— так оцінив поему «Текінка» туркмен­ський письменник Кара Сейтліев, виступаючи 29 серпня 1956 р. на ювілейному пленумі Спілки письменників України, присвяченому сторіччю з дня народження І. Франка.

В основі сюжету поеми П. Грабовського «Бурятка» лежить життя бурятського народу в дореволюційні часи. Безпросвітні злидні, некультурність, забобони дореволю­ційних бурятів П. Грабовський відтворює сильно і при­страсно. Особливо яскраво змальовано долю жінки. Гли­боким співчуттям до знедоленої трудівниці перейняті рядки поеми, де автор зображує хвору, «несамовиту» жінку, жертву нелюдських умов експлуататорського су­спільства:

Плескате личко, пухлі віка Уаьких прищулених очей,

Безглуздя жалібних речей…

Великий сум за чоловіка Напливом тяжкої журби Охопе іншої доби®.

Як і в попередній поемі, П. Грабовський, ведучй спо­кійну і деталізовану розповідь про героїню, її оточення, вчинки тощо, весь час виявляє своє ставлення до зобра­жуваного, в різний спосіб «ліризує» його. Як і названі твори В. Мови (Лиманського), поеми П. Грабовського, незважаючи на епічну основу, наскрізь проймає ліричний струмінь, він стає, так би мовити, організуючим началом твору. Тому, незважаючи на окремі прорахунки (скажімо, введення в окремих місцях бурлескного стилю, що аж ніяк не гармонує з серйозним тоном поем), названі тво­ри по-справжньому хвилюють читача, викликають гли­боку ненависть до експлуататорського ладу.

Важливі соціальні і політичні питання порушує Леся Українка в поемах «Одно слово» (1903) та «Се ви питає­те за тих» (1904), присвячених народностям Сибіру, край­ньої Півночі, зокрема якутам.

В центрі поеми «Одно слово» — життя революціонера, засланого царським урядом у далекий північний край. В монолозі старого якута (поема побудована в формі розповіді від першої особи) розкривається вдача, настрої політичного засланця. Відтворення поетесою ставлення якута до героя, до його життя і побуту на засланні надає поемі ліричного забарвлення. Прості і щиросердні яку­ти, гноблені царськими чиновниками і місцевими багатія­ми, не можуть збагнути, чому гасне на очах друг, коли він оточений любов’ю і турботами. Не розуміє цього і оповідач:

Питав я раз його,

Чого він умирає, чи з морозу,

чи з кого слабість перейшла на нього

(він часом так про інших говорив,

коли хто умирав).— «То ж ти розумний,—

сказав я,— знав про інших,— знай про себе».

А він сказав: «Я знаю, я від того вмираю, що у вас ніяк не зветься, хоч єсть його без міри в вашім краю, а те, від чого міг би я ожити.

ЗО

не зветься теж ніяк, пемае слова, але й його самого в вас нема…

Якби було хоч слово, може б я

ще й жив би з вами…» — і «чужий» аж плакав,

як те казав, і я заплакав з ним,

бо жаль було «чужого», добрий був^[3].

Поетеса підкреслює, що страждання героя викликали в серцях якутів глибокі почуття солідарності до револю­ціонера і ненависті до тих, хто його засудив на неминучу повільну смерть. В поемі глибоко розкрита ідея інтерна­ціонального єднання між народами ще в глухі і темні часи царського самодержавства.

Ще за життя Лесі Українки А. Ю. Кримський, як ві­домо, вказав їй на філологічну неточність в поемі «Одне слово», де говориться, ніби у мові якутів немає слова «воля», насправді по-якутськи це поняття визначають три синоніми. І хоч на цьому побудовано драматизм пое­ми, яку той самий академік Кримський назвав чудовою (герой поеми помирає неспроможним висловити своїм друзям предмет своєї туги), ідейний зміст, художні до­стоїнства твору від цього аніскільки не втрачають. У дру­гій поемі Лесі Українки — «Се ви питаєте за тих», де оповідь ведеться теж від першої особи, в уста солдата царської армії вкладено розповідь про загибель двох сол- датів-якутів, які в умовах принизливої муштри, відриву від звичного їм життя наклали на себе руки. Симпатії авторки цілком на боці якутів. Поетеса засуджує гноб­лення царським самодержавством національних мен­шостей колишньої царської Росії.

Поеми П. Грабовського — «Текінка», «Бурятка», Лесі Українки — «Одне слово», «Се ви питаєте за тих» пока­зують, що ще задовго до великого Жовтня кращі пред­ставники українського письменства пропагували ідеї дружби народів, братнього єднання трудящих усіх націй.

Помітний внесок у розвиток української поеми і вза­галі ліро-епічної поезії зробив Сидір Воробкевич (Данило Млака). В позначеній реалістичною виразністю поемі «Гуцульська доля» (1892) поет змальовує злидні, голод, безправ’я, безвихідь буковинського селянина Федора.

Невтішні картини людського життя, горя і безправ’я подаються також у поемі «Гостинець з Боснії» (1879).

Як відомо, С. Воробкевич не завжди тримався на рів­ні реалістичного зображення дійсності. В деяких його творах відчувалась ідеалізація соціальних відносин, сіль­ського побуту тощо. Проте в згаданих поемах, як і в ран­ніх віршованих оповіданнях «Скаменіла багачка» (1869), «Панська пімста» (1878) та ін., різко пробивається кри­тика експлуататорського світу, видно любов і співчуття до гноблених і кривджених людей з народу. Щодо охоп[4] лення життя, художнього розкриття соціальних вад, зо­браження реалістичних характерів ці твори наближають-^ ся до соціально-побутових епічних творів Щ ФранкаЗ І. Манжури, В. Мови (Лиманського), М. Старицькощі Лесі Українки.

Стиль простої і суворої народної оповіді, зворушлива емоціональність, народнопісенна образність роблять ці поеми значним надбанням жанру.

Найвидатнішим творцем у галузі епічної поезії кінця ; XIX — початку XX століття був І. Франко. Спираючись на традиції національної поезії, на здобутки російської] і світової класики в цьому жанрі, І. Франко утвердим старі форми епічної поезії і створив цілком нові.

Цікавим і новим жанровим відгалуженням епічної реалістичної поезії були в творчості І. Франка так звані «образки». Це картини з сучасного Франкові народного⁵ життя, що своїм характером нагадують жанровий живо­пис ⁸.

Див.: П. Й. Колесник, Іван Франко. Літературний порт­рет, К., «Дніпро», 1964, стор. 66.

«Образками» I. Франко називав і епічні мініатюри («Михайло», «Баба Митриха», «Максим Цюник»), і ме- дитаційно-філософські вірші з епічними малюнками («Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою»), і незакінчені поеми («Голод», «Марійка», «Нове життя»), і сюжетні, близькі до поеми, вірші («Смерть убійці», «Матрона-комірниця», «Сеся»). Поет був творцем уні­кального в українській літературі жанрового різновиду — ноеми-образка, до якого можна віднести такі незакінчені Франкові поеми, як «Історія товпки солі», «Історія мідя­ного крейцара», поеми 8 циклу «Жидівські мелодії» — «Сурка», «У цадика», «З любові», «По-людськи» і навіть поёму-епопею «Панські жарти». «Поема-образок» не ви­падкова назва. В неї І. Франко вкладав відповідний вміст, підкреслював правдивість, реалістичність, певною мірою документальність зображуваних подій твору, його героїв. Про це є свідчення самого І. Франка, а також його сучасників.

Цікаво згадати історію створення вірша І. Франка «Галаган» з циклу «Галицькі образки». Михайлина Рош- кевич, сестра близької знайомої І. Франка, згадує: «На початку нашого знайомства я розповіла Франкові пригоду

з  дитячих літ. Пополудні однієї неділі я з старшим бра­том були самі в кухні. Прийшов хлопець з села лише в сорочці — «довганці», як звичайно ходили гірські діти. Була зима, впали великі сніги. Брат мав в руці 4 крей- царі вкупі, такий гріш називали селяни «галаган». Брат сам закопувався в сніг і сказав тому хлопцю, що, як він так зариється в сніг, то дасть йому галаган. Хлопцеві заіскрилися очі, і (він) виконав ту штуку, за що дістав галаган»⁹. Цей життєвий факт став І. Франкові мате­ріалом для створення високохудожнього вірша «Гала­ган».

В даному випадку епічне бачення світу поетом реалі­зується в малому об’ємі, в невеликому сюжетному вірші ліричного забарвлення. Цікаво відзначити, що І. Франко не скопіював розповідь М. Рошкевич. Авторка вшцецито- ваного спогаду здивувалася, навіщо потрібно було поето­ві надавати своєму творові трагічного характеру,— адже справжній хлопець залишився живим, здоровий виріс. Але в тому й справа, що І. Франко як письменник-реа- ліст, поет революційного натхнення зумів звичайну істо­рію художньо трансформувати, соціально загострити, не зменшивши її життєвої вірогідності. Під пером І. Фран­ка незначний, нейтральний сюжет переріс у типову кар­тину взаємин представників двох класів — пещеного па­неняти і дитини з народних низів, став звинуваченням, експлуататорському світові загалом.

Соціально гострий сюжет розгортає І. Франко в пое­мі «Сурка» (1889). Як свідчить сам письменник, поема «Сурка» викликана до життя двома обставинами: розпо­віддю арештанта, який відбував ув’язнення разом в І. Франком, та тугою за власними дітьми. «Написана вона в тюрмі,— писав І. Франко до М. Драгоманова 16 вересня 1891 р. про поему,— в самі тяжкі години, ко­ли мені здавалося, що прийдеться пропадати з гризоти. Ба- жалося віддихнути згадкою про дітей, та, власне, ся згад­ка найдужче мучила, бо бачилось їх самих, покинутих і безпомочних, мов те старченя в снігу. От тут і підверну­лося оповідання конокрада Гершона про Сурку, і я взяв йо­го живцем та й обробив віршами болгарських пісень» ^[5].

Поет подібно до Шевченка (поеми «Катерина», «Най­мичка») високо підносить благородне почуття материн­ства, що допомагає героїні стійко перебути власну тра­гедію в ім’я дитини. Розповідь від першої особи (причому оповідачка є героїнею твору) дає можливість І. Франкові значно «ліризувати» тканину поеми (самохарактери­стики оповідачки, пестливі звертання до сина-маляти тощо). Автор ніби стоїть збоку, а розповідав його герої­ня, проте авторська позиція цілком виразна. Поет не ли­ше переживав, а й осмислює трагічний конфлікт, ста­вить відповідні соціальні акценти. І ліро-епічна поема виявляє свою приховану тенденційність — глибоку нена­висть до експлуататорського світу, де топчеться найсвя- тіше — почуття матері.

Емоційна напруженість розповіді і «ліризація» самої тканини твору допомагають створенню образів широкого узагальнення, типових реалістичних характерів. Ліричне трактування епічної теми, гуманістичний пафос надають поемі оптимістичного звучання. Адже всепоглинаюча лю­бов матері до дитини стоїть вище нелюдськості відносин у світі визиску. Як негаснуча ватра, вона зігрівав пока­лічену життєвими обставинами молоду жінку, що, не­зважаючи на нестерпні умови, в широкогуманістичному розумінні слова морально перемагає.

В поемі І. Франка «Матрона-комірниця» (1881), як і в згаданій перед цим, показана доля матері-покритки. В цьому творі життєвий конфлікт розв’язується менш трагічно, спокійніше, ніж у «Сурці». Поема емоційно стриманіша, бо події в ній не мають такого трагедійного забарвлення, як у «Сурці». Проте соціальна природа зма­льованого в поемі «Матрона-комірниця» і в згаданому вище творі конфлікту та сама. Як поезії І. Манжури «Не­чесна», В. Самійленка «Грішниця», роман Панаса Мир­ного «Повія» та інші твори українських письменників демократичного табору на подібну тему, згадані поеми

І.   Франка мали велике соціально-викривальне значення. Вони стверджували право людини на особисте щастя і повноцінне людське життя.

Складну соціальну і етичну проблему ставить і роз­в’язує І. Франко у невеличкій поемі-новелі з циклу «Га­лицькі образки» — «Смерть убійці» (1881).

Внутрішній драматизм зображених у поемі явищ, складність і суперечність їх зв’язків ніби приховані за зовні спокійною розповіддю героя твору — селянина, що ще в часи кріпацтва вбив пана-ката, який знущався над кріпаками. Сюжетна дія твору розвивається динамічно і цілеспрямовано. Автор відтинає побічні сюжетні лінії, деталі і подробиці. Скажімо, про відносини пана і пані можна лише здогадуватись з того, як зреагувала вона на смерть чоловіка («Почула й пані, що ся стало,— не ви­йшла навіть»). Зате пана охарактеризовано досить пов­но — як потвору, людського ката:

А пан наш був, мов звір той, лютий,— лиш чоловіком дармо звавсь; він крові нашої всисався, а горем нашим потішавсь.

Бувало, вечером з роботи прийдем, під ганком станем в ряд,— виходить пан карати «винних», а всі вже наперед дрижать.

Хто винен, в’язано до стовпа, а нам всім в очі му плювать,— а хто не плюнув, тому цюри, як стій, вліпили двадцять п’ять.

Хто на роботу запізнився, той голий в будяки лягав; хто з отаманом посварився, той глини повен рот дістав.

Дівчат з села для свої втіхи він глину заставляв місить і тішивсь, як по пояс в глині

весь день ся мусили крутить

Крім ненависті до пана як кривдника селян-кріпаків, людського ката, у хлопця були з ним свої особисті ра­хунки. Пан забрав служити до покоїв його наречену, , а парубка мав запроторити в солдати. Тому герой висту-

пае в поемі як месник за людські кривди — свої і чужі. Його вчинок набирає соціального забарвлення.

Як месницький подвиг розцінюють вчинок селянина і сусіди, в яких він просить «розгрішення» перед смертю. «Людська совість тебе прощає»,— проголошують селяни.

З   погляду народної моралі вбивство людини є страшним злочином. Але вбивство пана-ката злочином не вважає­ться.

Мабуть, революційна загостреність твору була причи­ною того, що поема «Смерть убійці» не була надрукована за життя поета і побачила світ лише в двадцяті роки на­шого століття.

Широко була задумана поема І. Франка «Нове жит­тя», уривки з якої поет надрукував у розділі «Галицькі образки» збірки «З вершин і низин». Що поет приділяв цьому творові особливу увагу, свідчить лист І. Франка до Климентії Попович від 4 травня 1884 р. Тут поет гово­рить про значення, яке він надає поемі, і додає до листа пролог твору.

Зберігся план поеми, з якого вимальовується сюжет незавершеного твору і коротко характеризуються дійові особи. Наводимо його:

«Пісня І. Сповідь Євгенія: молодість панича, життя в родині, в школі, знакомство з Ярком і боротьба двох сил — увів Яркову суджену — розлучились — по похи­лості банкротство — стріча з Яр[ком]. В фатальній хви­лі — посилає його на лік[ування].

Пісня II. Степан Греділь і його сестра: життя на сво­боді — Євгеній залюблюється в Марусі — опис і аналіз — панські нерви і панська вдача — зводить її, покидає — драма в свободі.

Пісня III. Лісова княгиня і її мрії: Євгеній — ідилія в лісі. Лісничий і його оповідання — досліджує — поєди­нок. Конець» ^[6].

Розглядаючи розділи поеми, що були надруковані у збірці «З вершин і низин» («Пролог», «Стріча», «Па­нич» ), та ті численні уривки — варіанти з поеми, що збе­реглися в архіві письменника (уперше надруковані в де­сятому томі двадцятитомного видання творів І. Франка), не важко зробити висновок, що І. Франко не дотримував­ся наміченого плану і в процесі написання поеми міняв сюжетні лінії, перейменовував дійових осіб тощо. Проте основний задум показати духовне, моральне, фізичне звиродніння і падіння представника імущих класів, на­щадка родовитого панства, «аристократа» і його відро­дження в умовах сільської природи, здорової фізичної праці залишився незмінним.

Перша, так би мовити, викривальна частина поеми, де подаються картини бездумного, безтурботного життя і по­ведінки молодого шляхетського нащадка, вдалася І. Фран­кові цілком. З друкованих у збірці «З вершин і низин» розділів поеми «Стріча» та «Панич», а також з уривків, що були опубліковані в десятому томі («Та що, на те, мабуть, сю правду я…», «По смерті вітця», «Управи­тель») постає перед нами образ розбещеного, цинічного молодого панка, що втомився і розчарувався у житті, розгубивши кращі людські якості і мрії.

Як показують віршовані і прозові варіанти поеми «Нове життя», село, в яке їхав Євгеній, було особливим, своєрідною «землею обітованою», тим ідеальним кутком, про який мріяв І. Франко як про місце здійснення соці­альних експериментів в дусі нового соціалістичного вчення. В одному з прозових варіантів твору це село зветься За­лісся. Ось як малює його І. Франко: «До найближчого села за сим лісом дві милі, до міста більш як три. Люди в тім куточку знайомі тільки з собою, сватаються та ку- муються тільки між собою, а «за ліс» визирають якмога рідко. Та й пощо? Живуть собі попросту, по-старому, поля мають досить, потреби невеликі, надмірної бідноти, ані надмірного багатства нема — справді рідкий куточок

в нашім краю. Навіть власті небагато мають тут діла, бо злодії та розбійники тут не водяться, сварки та грунтові спори залагоджує «старшина» по старим звичаям, а хоча освіта і шкільництво й не поступає наперед, то вимогам букви закону люди сяк-так відповідають і, що їм нака­жуть, те платять. А сього для кермуючих зовсім доста­точно» ^,3.

В даному прозовому уривку, який є початком твору, ще не говориться про соціальні експерименти, які провади­лись в цім селі. Зате про них говориться досить виразно в одному з уривків віршованого варіанта. Євгеній їде в село не лише відпочити душею серед нив і лісів, на свіжому повітрі, у фізичній праці. Його певною мірою за­цікавили нові соціальні відносини в цьому місці:

Та впрочім, друг мій, Ярко ідеальний,

Такого дива миі наговорив,

Про ту оселю, про новий, соц’яльний Устрій її, що справді побудив Мою цікавість. Може, дух печальний Освіжиться серед розлогих нив,

В фізичнім труді,— ну, або й життя нове те Дасть серцю корм новий, думкам новії лети ^м.

Знову ж таки і в наведеному віршованому уривку не розкрито, що то за «новий соціальний устрій на селі». Та про нього можна скласти уяву, розглядаючи інші твори та висловлювання І. Франка цього часу. Письменник мріяв про організацію колективного господарювання на селі на громадських соціалістичних засадах. Згадаємо хоч би висловлювання Мирона Сторожа з оповідання «Моя стріча з Олексою». Мирон так пояснює основи майбутнього господарювання: «Що мають люди обробляти поле по кус- ничкові, кожний окремо для себе,— то щоби обробля­ли разом,— то ніби, щоби все поле збили в один лан

громадський і щоби на нім робили всі разом,— що ся вродить, також разом іде до громадського шпихліра, а від­так уряд громадський ділить кожному після того, як ро­бив; робив більше, більше дістає,— робив менше, то й менше дістає» ^[7]. Про подібні ідеї, висловлювані І. Фран­ком, згадує Уляна Кравченко в своїй передмові-поясненні до листування з письменником, Поетеса згадує, що І. Франко писав у другій половині 1883 р. про «сімейну общину», про життя на селі у великій нероздільній сім’ї, Врешті ці ідеї-мрії висловлені і у віршах циклу «Галиць­кі образки» — «Гадки на межі», «Гадки над мужицькою скибою».

Спостерігаючи класове розшарування в галицькому селі у 80-і роки XIX століття, руйнацію дрібного сіль­ського виробника, що не витримував жорстокої конкурен­ції з поміщицькими та куркульськими господарствами, І. Франко згодом прийшов до висновку про немож­ливість поліпшити становище селянина в умовах капіта­лізму. Це й було однією 8 основних причин, що поема «Нове життя» залишилась незакінченою. Як письменник- реаліст І. Франко побачив ілюзорність і неправдоподіб­ність створення картини процвітаючого села 8а експлуа­таторського ладу.

Проте була ще й інша причина того, що улюблена пое­ма І. Франка залишилась незавершеною, це причина чисто внутрішнього, художньо-естетичного характеру. Ми вже говорили, що у своїй художній програмі — показати тра­гедію падіння і звиродніння головного героя поеми —

І.   Франко виконав завдання письменника-реаліста блис­куче. Справді, перед читачем постав образ молодого представника пансько-шляхетської еліти, того морально звироднілого і духовно ницого класу, який уже й сам, в особі Євгенія, розумів свою історичну приреченість і га­рячково шукав шляхів емансипації, оновлення, оздоров­

лення. Проте таких шляхів не існувало. Наскрізь аристо­крат, егоїст і індивідуаліст, Євгеній не міг би відроди- тись, хоч би й став на шлях зближення з народом. Цілком сформований як фізична і духовна одиниця, ге­рой не може стати іншим, ніж він е.

Спочатку І. Франко так будував образ головного ге­роя («Панич», «По смерті вітця», «Управитель» тощо), що він цілком відповідав своїй соціальній і художній природі. Але в тій частині, де І. Франко накреслює пер­спективу морального відродження героя (хоч це відро­дження не показано, бо поема обривається), поет відхо­дить від художньої правди, порушує закономірності змалювання характеру, а характер повинен бути єдиний у всіх частковостях, цільність характеру е законом мистецтва.

Логіка розвитку характеру головного героя твору і зображуваних подій показала І. Франкові, що неможли­во завершити образ відповідно до первинного задуму. Об­раз у своїй позитивній, стверджувальній частині розпа­дався як художньо-естетична і психологічна цілість. І тому І. Франко, не раз приступаючи до змалювання головного героя в умовах «ідеального» села, так і не за­вершив його. Поема залишилась незакінченою.

Не вдався поетові, та й не міг вдатися, бо суперечив історичній і життєвій правді, образ ідеального поміщика «на сто моргах» — Дороша. Проте у висловлюваннях цього героя є думки, які належали самому поетові, і їх ми повинні вирізнити і на них наголосити. Ведучи диску­сійну розмову з Євгенієм, Дорош говорить:

Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

І твердо вірю в людський ум робучнй І в ясний день по ночі горя й мук ¹⁶.

¹⁹  Іван Франк о, Твори в двадцяти томах, т. 10, стор. ISA

Ця віра в трудову людину, в її неосяжні творчі сили, в світле майбутнє «по ночі горя і мук», що проймає ба­гато творів І. Франка, і становить позитивне ядро поеми «Нове життя».

Цікаво, що значно пізніше, у дев’ятисоті роки, І. Фран- ко повернувся до образу Євгенія з поеми «Нове життя». Маємо на увазі поему «Лісова ідилія» (друкована у збір­ці «Semper tiro» — 1906). Відомо, що у посвяті до поеми «Лісова ідилія» (Миколі Вороному) І. Франко дав роз­горнуту характеристику декадентській, занепадницькій поезії, викривав її безідейність, беззмістовність, хизуван­ня тезою «мистецтво для мистецтва», втечу від життя і боротьби народу за поступ, за краще майбутнє.

А в пролозі і в двох піснях (розділах) поеми «Лісова ідилія» І. Франко малює образ Євгенія в нових суспіль-»’ но-економічних і духовних обставинах. Євгеній з «Лісової ідилії» вже не прагне (хоч би на словах) до суспільної праці, до морального відродження. Розчарований, мораль­но розбещений, без будь-яких позитивних ідеалів, він спалює себе в грубих насолодах, в безцільному і безпер­спективному животінні.

Це типовий буржуа початку XX століття, який, так би мовити, на практиці втілює антигуманістичні принципи декадентського розкладу.

Проблемі перевиховання людини працею, вироблення кращих її якостей в трудовому колективі присвячена не- закінчена поема І. Франка «Історія товпки солі» (1879).і Головний герой твору — колишній сільський злодій, а по­тім бідний старий селянин, що, вмираючи, розказує опо­відачеві, який випадково забрів у його хату, свою жит­тєву історію.

Головне в поемі — показ того, як під впливом праці, відносин рівності і людяності в сім’ї Яця-коваля колиш­ній злодій став зовсім іншою людиною, поволі позбувся^ лихих звичок і нахилів. Щоправда, родина Яця-коваля як і сільська громада Залісся з поеми «Нове життя», вма-

льована ідилічно. Господар і господиня, два наймити і дві наймички перебувають у дружніх взаєминах, у станови­щі рівності. Чесна праця, обід за одним столом і з одна­ковими стравами для господарів та челяді, повна винаго­рода за працю з боку господаря, передача наймитам Яцем-ковалем майстерності свого ремесла (ковальства), злагода і відсутність оварок — така атмосфера, де переви­ховувався колишній злодій. Звичайно, подібні господарі були винятком. І таке змалювання І. Франком ідеаль­ної родини можна зрозуміти, лише зважаючи на те, що в основу образу Яця-коваля з поеми «Історія товпки солі» лягли риси його батька.

В поемі є ще інший план. Оповідач, що потрапив ви­падково до хати колишнього злодія, закохався в красиву і скромну його дочку г- Фрузю. Але він вагається, чи може бути ця дівчина вірною дружиною, порядною люди­ною, коли «сей цвіт росте на кривді людській, кормлений відмалу накраденим добром?» І хоча в поемі в рядки, що «скоріш добро хоронять горем биті, нещасні серця, діти- сироти, ніж викохані в шовку, оксамиті», важливе і цікаве морально-психологічне питання, чи тяжіють колишні зло­чини батьків над дітьми, над їхньою долею, над їхнім внут­рішнім світом, залишається до кінця не розв’язаним у творі, бо другий розділ, де про це йдеться, раптово обривається.

Мабуть, однією з головних причин того, що поема за­лишилася незавершеною, було усвідомлення автором не­можливості в умовах експлуататорського суспільства справжнього перевиховання людини, колишнього злочинця, який став на шлях чесного життя, бо саме дійсність стояла на перешкоді такому перевихованню.

Слід відзначити, що поема «Історія товпки солі», як один із «галицьких образків», дає яскраві картини сіль­ської бідності, зубожіння, розорення галицького селяни­на. Згадаймо хоча б опис зовнішньої будівлі, куди в ніч­ну пору заблукав оповідач, і опис внутрішнього інтер’єру кімнати, коли він зайшов до хати:

Стареньку стріху мох укрив зелений, і дощ крізь ню до хати протікав;

грозив упадком зруб, набік схилений, обпала глина з понадгнилих стін, крізь шпари вітер провівав студений.

Вузесенький від хатки йшов вигін, травов зарослий — ратиці, копита сліду віддавна, знать, не бачив він.

Скрипіли двері, мов віком розбита бабуся стогне, що болять кістки; р               дрібні віконця, мов в ямках укрита

щ                    зіниця діда, ледве що який

за дня промінчик світла пропускали.

…За очі дим ухопив м’я їдкий…

Від диму чорні стіни й стеля, стіл старий, і лава й мисник, поуз ліжка на жердці свита й пара кафтанів.

А ліжко те — від лави до запічка дощок зо п’ять, соломи околіт, верета груба — пір’я хоть би кришка^І7.

Ці реалістичні колоритні малюнки сільського життя ітановлять також велику цінність поеми, хоча твір у ці- іому був незакінчений.

Ще разючіші картини сільських злиднів і нестатків змалював письменник в уривку з поеми «Різуни» — «Го­лод». Та, на жаль, широко задуманий поетичний твір гак і залишився започаткований. Якоюсь мірою про його

задум можна скласти уяву з оповідання на ту саму тему «Різуни» (1903).

Найширшою за проблематикою і найбільше викінче­ною зі всіх «галицьких образків» е поема-епопея І. Фран­ка «Панські жарти» (1887). В поемі змальовано галицьке село напередодні реформи 1848 р. Проте явища, зобра­жені в творі, точніше їхні соціально-економічні джерела не зникли і в епоху, коли писав І. Франко свій твір. За­лишки кріпосницької системи в галицькому селі у всій різноманітності — економічна залежність селян від помі­щиків, безправ’я, темнота і затурканість, низький рівень свідомості,— все це залишилось майже в первісному ви­гляді ще у 80-х роках XIX століття і навіть пізніше. Тому поема І. Франка «Панські жарти» мала у повній мірі актуальне значення для сучасності Франка.

Як свідчить друг і соратник І. Франка український письменник О. Маковей у своєму щоденнику, в основу поеми покладені дійсні життєві події. «Ті «жарти»,— пи­сав О. Маковей,— оповідав, як казав мені сам Франко, йому батько. Факти се правдиві в більшій часті, осіб ха­рактери зняті з живих…, лиш (розуміється) для власної цілі і потреби змінені відповідно» ^,8.

Поема присвячена батькові поета Якову Франкові. Побудована вона у вигляді розповіді старого селянина, учасника подій. Це надає їй особливої епічної сталості У розгортанні сюжету, де автор стоїть, так би мовити, збоку, а події подаються як бачені оповідачем. Проте це лише художній засіб, і, як побачимо далі, основна тенден­ція авторського задуму проступає в творі цілком виразно.

Основна ідея твору — показ кріпосницьких відносин У галицькому селі в сорокових роках минулого століття.

І. Франко підкреслює, що напередодні реформи, коли частина поміщиків зрозуміла, що кріпацтво є гальмом

розвитку продуктивних сил країни («та робота панщиз- няна зовсім руйнує нас»), коли навіть вихідці з панівних верств проголошували гасла: «свобода, рівне право»,— в галицькому селі існувала кріпаччина в її найогиднішо- му, найжорстокішому, найжахливішому вигляді.

В одному з галицьких сіл (І. Франко не дав йому назви) владарює поміщик Мигуцький. Це жорстокий, брутальний, необмежений у своїх диких діях пан-само- дур, що, як в залізних лещатах, тримає село, придушую­чи кожний несміливий порух селянської самостійності, ко­жен вияв недогідних йому вчинків. В своїй винахідливості змусити селян якомога більше працювати він доходить до того, що гонить їх взимку орати лід. Кулак і нагай — ось аргументи, які поміщик застосовував до селян. Коли за порадою попа селяни почали збирати складку на шко­лу, він закликав двадцять «зачинщиків», велів всипати їм по двадцять буків, а потім виголосив промову, повну зневаги і ненависті:

Га, хами! — крикнув він.— Гадюки!

Вам школи треба? Знаю я,

Куди ви гнете! Не азбуки,

Вам волі хочеться! Змія,

Не хлоп! Мовляв: письма лизну,

То хто тоді на панщину Мене посміє гнать? — Ідіть!

Не попадайте в мої руки,

Бо лихо буде! Лиш, їй-богу,

Якщо про школу ту дурну Ще раз почую, то такого Вам всиплю бобу солоного,

Що замакітриться вам світ! ¹⁹

Несвітським катом і людожером виступає пан Ми­гуцький і в сцені розправи над громадськими послами, які мали доставити скаргу на кривди до староства (роз­діл XIV). За наказом пана гайдуки кинули селян-послів

в сніг і почали немилосердно катувати. В цей час пан спокійно ходив і насвистував. Ні крики і стогін катова­них, ні ридання, благання жінок і дітей не розчулили його кам’яну душу. А жінку, що хотіла цілувать його поли, він так трутив носаком чобота, що вона заюши­лась кров’ю. Катування пан припинив лише тоді, як жертви його сваволі стали непритомніти і затихли. А до селян пан знов звертається:

Вн бачили, яка моя За бунт заплата? Чей, надалі Всі будете докладно знати,

Як скоботати вмію я.

Жалійтеся, хто хоче більше,

А я потрафлю ще й сильніше Полоскотать. Кому своя Не мила шкура — най трібув!²⁴

Пан Мигуцький вважає селян своєю власністю. «Ні цар, ні сам із неба бог не має права те дарувати, що моє»,— говорить він, спростовуючи чутки, нібито цісар має дати селянам волю.

Характер Мигуцького розкривається у творі, головним чином, у монологах. Мова його бучна, гордовита, вирази різкі, брутальні. Щоправда, в поемі є зовнішній портрет пана («Високий, плечистий, в польських чоботах, у футрі й шапці, чорноокий і чорновусий. У руках канчук дер­жав!..»). Та все ж внутрішня суть поміщика розкриває- ться в його монологах, так би мовити, через «самовикрит­тя». Тут і його грубість, брутальність, обмеженість і ту­пість. І водночас панська зверхність, презирливе і нахабне ставлення до селян. У монологах виступає узагальнений образ поміщика, тип певного класового прошарку.

Реалістично змальовано в творі сільського попа. На перший погляд може здатися, що він зображений в пое­мі як позитивний оораз. Піп дбає про те, щоб навчити грамоти сільських дітей, стає організатором і вчителем першої школи, вмовляє селян не пити горілки, з-за чого конфліктує з Мигуцьким. Та, по суті, він є опорою експлуататорів на селі, бо проповідує покірність не лише богові, а будь-якій владі («…Бог нам приказав,— каже піп,— усяким властям покоряться і слухать розказів усіх»). Піп дуже обережно спростовує чутки про близьку волю селянам, про скасування панщини.

А на репліку селян, що «нехай лише рухнуться» пани, «то й чорт не взнає, де дінуться», піп закликає не покладатись на власну силу, не жадати помсти, не пер­тись назустріч власній згубі, а покірно й терпляче чекати цісаревої ласки.

Ліберально-буржуазна критика (Г. Цеглинський,

1. Огоновський) високо оцінювала поему І. Франка «Панські жарти», вбачаючи силу і красу поеми у зобра­женні попа-апостола, в гуманному характері українсько­го селянина, в його терплячості, всепрощенстві тощо.
2. Франко ж заперечував таке тенденційне тлумачення ідейного змісту поеми. В листі до М. Драгоманова поет писав з цього приводу: «Чи ж піп в «Панських жартах» такий уже виідеалізований? Звісно, для Цеглинських і Ого- новськнх вистачило те, що він там показаний симпатич­ною фігурою, щоб з него вробити ідеал, та мені здавало­ся, що більше тямучий критик догляне в описі того попа й темних сторін його діяльності,— тої пропаганди квіє­тизму та уляглості до властей, того гальмування всякого живого людового руху, тих невинних piae fraudes^[8], яки­ми він послуговується часом в прикрій хвилі і котрі так характерні для вдачі інтелігентного галицького русина. Я тямлю, що моя жінка, читаючи поему в рукописі, обу­рювалася на того попа — і се було для мене вспокоєнням

проти того закиду, що я підхлібив попівству в своїм ма-

99

люнку» .

Негативним образом виступає в поемі і урядовий чи­новник — комісар, що нібито тримає сторону селян. Він стає порадником селян лише з особистої антипатії до по­міщика Мигуцького. В поемі показаний і інший комісар, який цілком на боці поміщика. Як хитрого визискувача зображено в поемі орендаря Мошка, який споює селян горілкою, доносить панові на них, всіляко догоджає Ми- гуцькому, щоб потім у відповідний момент посісти його власність.

Проте центральним героєм поеми є не Мигуцький, не піп, не комісар чи орендар, а народ, «ціла громада», за ви­словом І. Франка. Його присутність, його могутнє дихан­ня відчувається протягом усієї поеми. Він постає з ба­гатьох сцен, характеристик, масових епізодів, введених поетом до твору. Зображення побуту, життя народу, його психології та ідеології, його настроїв і світосприймання — головна проблема поеми «Панські жарти».

Якщо розглядати поему не лише в соціально-історич­ному, айв психологічно-філософському плані, то перед нами вимальовується громада як темна, але могутня і незборима сила, що ще не усвідомила до кінця своїх можливостей, народ «німий, сліпий, а всім грізний*. Лави народу нагнітають внутрішню енергію, що вирує, рухається, готова щомиті прорвати штучні загати, по­ставлені цісарем і панством, і змести дощенту лад ви­зиску і гноблення.

Ось як, наприклад, змальовано в 11-му розділі реак­цію селян на закриття церкви під новий 1848 р.:

Народ лиш ахнув. «Ох, нам горе!

Яка се ще нова біда нам

р «Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Том перший. Листування І. Франка і М, Драгоманова», К., 1928, стор. 497.

Від пана грозить? Що се він Гада, що так нас переборе?

Віп 8 богом хоче воювати?

Він церков смів замикати?

Гей, на дзвіницю! Бийте в Д8він! Дзвоніть тривогу! Най збігавсь Усе що лиш живе в селі!

Гуртом до пана! Най смирявсь, Бо будуть кості не цілі!»

Веялись… Люд тиснеться, писк, виск!

Вже понад голови людей Почали задні до дверей Метать великі снігу груди,

І гнів кипів чимраз страшніш.

Де-де в руках заблиснув ніж…²³

Вибух народного гніву неминуче вів до розправи над паном і його прислужниками, почувся крик: «Хай гинуть панські посіпаки». Але піп-миротворець зумів заспокоїти громаду, переконати не робити бунту, покоритися владі, не брати гріха на душу, а бог, мовляв, сам заплатить панові.

Ще грізнішим і рішучішим показано народ у 13-му розділі поеми. Рубаючи панський ліс у той же новорічний день, селяни не могли стерпіти знущання панських слуг, особливо з старого попа, що знемагав від непосильної ро­боти і врешті безсило повалився в сніг:

З  сокирами та топорами Ми кинулись, ревли словами:

«Недолюдки! Прокляті! Ждіть!

Досить вже нашу кров ви ссали,

Томили нас і збиткували!

Тут ми розсудимося з вами!

Раз гинуть! Бийте їх, валіть!»

…«Моліться, кляті! — ми кричали.—

Ось вам і пігії У кого грі*

На совісті, най сповідавсь,

Най швидко молиться і каесь.

Бо відси жаден з вас живим Не вийде!» ²⁴

Реалістично зображуючи дійсність, глибоко вникаючи в суть соціальних явищ, І. Франко в поемі «Панські жар­ти» дав широку панораму народного життя, буднів га­лицького селянина напередодні революції 1848 р. На про­тивагу буржуазно-ліберальним літераторам, що зображу­вали народ, селянство покірним, нездатним до боротьби, І. Франко правдиво показав революційні можливості на­роду, готового в слушний момент змести, знищити само­державний лад.

Вище йшлося про те, що І. Франко не показує в пое­мі конкретних представників народу, не створює селян­ських індивідуальних типів. Одначе селянська маса, гро­мада виступає в творі як узагальнений образ, як широ­кий соціальний тип людського колективу. Образ втрачав на конкретності, на індивідуальних прикметах і рисах, але набуває сили як образ збірний, як символ революцій­них можливостей пригнобленого народу взагалі.

Вищенаведені уривки, де народ зображений в момен­ти найвищого бунтівничого запалу, як такий, що здатний знищити панських посіпак, порахувати панові кістки і пустити з димом його садибу, показують, наскільки тен­денційними і фальшивими були оцінки Цеглинського, Огоновського та інших ліберально-буржуазних критиків, які вбачали в селянах, змальованих І. Франком у «Пан­ських жартах», покірну терплячу масу, «гуманний харак­тер малорусина» тощо. Поема аж ніяк не дав матеріалу для таких фальшивих висновків.

Водночас І. Франко не ідеалізував селян. Він бачив і зобразив недостатню свідомість селян, непослідовність

у захисті своїх класових інтересів, а в деяких випадках пасивність, інертність. З гіркою іронією зображував І. Франко картину, коли урядовець повідомляє громаді про волю. Пан Мигуцький наказує кинути урядовця-ко- місара у псарню, тоді селяни спрямовують свою енергію не проти пана, а на розгром псарні.

«Собачою кров’ю освятили свободу»,— говорить поет устами оповідача.

Ключ до всіх образів і картин, сцен і ситуацій дано у третьому розділі твору. І. Франко вкладає в уста опо­відача слова, що, по суті, є ідейним центром поеми «Пан­ські жарти»:

Ще ж не заснуло наше лихо:

То голосно воно, то тихо Підкрадається до села.

Неправда всюди верх держить.

В таку-то хвилю, діти милі,

Ви повість згадуйте мою І згадуйте, що сеї хвилі Я з досвіду вам подаю.

В сам час, коли неправда люта Найвище голову здійма,

В сам час, коли народні пута Найдужче тиснуть і закута Народна мисль мовчить німа,

Довкола найтемніша тьма,

Надії й просвітку нема,—

В той же час якраз ви не теряйте Надії й твердо тее знайте,

Що в груз розсиплеться тюрма,

Неправді й злу не потурайте,

В зневірі рук не покладайте,

І увільняйтеся з ярма²⁵.

Отже, поема має революційне спрямування. В нові часи, після кріпаччини, коли ще були міцні залишки крі-

пацтва в економіці, побуті, психології селянства, оповідач закликає до активної діяльності, до боротьби проти гніту і сваволі, за правду і справедливість. Цілком зрозуміло, що поет орієнтує читача на рішучі дії у визвольній бо­ротьбі і засуджує несміливість, інертність, пасивність, не­противлення злу насильством, виразником яких у поемі виступав старий піп.

У цьому зв’язку слід ширше зупинитися на образі оповідача з поеми «Панські жарти». Зрозуміло, що він не відображає авторського світогляду, ідейно-естетичних ідеалів І. Франка у повній мірі. Проте це позитивний образ поеми. Його настрої, громадянські позиції у бага­тьох відношеннях симпатичні авторові твору. Цьому об­разові відведена значна роль. В поемі ніде не показано, що оповідач брав безпосередню участь у боротьбі з па­ном, у виступах проти пана. Та з твору ясно випливає, що оповідач належав до найсвідомішої частини сільської громади, що він був активним учасником зображених у творі подій. Оповідач виступає не від свого власного імені, а від всієї маси.

«Народ аж ахнув», «Та й ми теж пану не спускали», «Ми перебіули бурі-тучі», «Ми тепер, уже не радившися, знали, що тут кориться не пора»,— так характеризує опо­відач настрій, дії, погляди маси і свої власні.

Важлива роль оповідача і в композиції поеми. Оповідь його виступає в творі як організуюча ланка сюжету. Це, з одного боку, дещо зв’язує, уодноманітнює розвиток сю­жету, а з другого — упорядковує його, надає послідовності викладу подій в часі.

Щоправда, іноді І. Франко порушує принцип послі­довного розгортання подій, виходить за рамки сюжету, вводить, так би мовити, позасценічну дію, позасценічних персонажів. Маємо на увазі, зокрема, вставну новелу (розділ VII) про колишнє сватання комісара-урядника до шляхтянки Манюсі, яке ледве не закінчилося загибел­лю комісара. Ця новела не має безпосереднього стосунку до сюжету поеми. Проте вона пояснює одне з джерел во­рожнечі німця-комісара до поміщиків-дідичів, його спів­чуття селянам. І. Франко не йде проти художньої прав­ди, змальовуючи комісара в якійсь мірі помічником селян У боротьбі з поміщиком Мигуцьким. Комісар діяв не етільки в інтересах селян, скільки у своїх власних, нама­гаючись відомстити панам і, зокрема, Мигуцькому за зне­вагу і зверхнє ставлення. Отже, поведінка комісара ціл­ком вмотивована, соціальна природа цього образу розкри­та поетом повністю.

Поема-епопея І. Франка «Панські жарти» найбільш реалістично, з епічною глибиною розкрила одну в жахли­вих сторінок життя галицького села напередодні рефор­ми 1848 р. Але варто прочитати цикли І. Франка з його збірки «Мій ізмарагд» (1898) — «По селах», «До Бразі- лії», написані значно пізніше, в кінці віку, щоб переко­натися, що становище галицького селянина за півстоліт­тя «волі» мало в чому змінилося. Тому поема І. Франка мала злободенне звучання довгий час після її написання. Свого пізнавального значення вона не втратила й досі.

Соціально-побутова поема найбільш оперативно і без­посередньо виражала найпекучіші, найактуальніші проб­леми життя і добуту українського народу кінця XIX — початку XX століття, його визвольні прагнення і револю­ційні можливості. Поряд а соціальним романом і по­вістю ця поема була тим художнім полотном, в якому найгостріше відчувався суспільний пульс епохи, знайшли художній вираз народні болі і радощі, мрії і сподівання. В соціально-побутовій поемі чи не, найбільш бурхливо, •емоційно-яскраво вилились крик душі народу, могутній і невгасимий протест проти гніту і сваволі, духовного рабства, проти вікового соціального і національного гноб­лення.

Експлуатація трудящого люду на селі і в місті, за­лишки кріпаччини, визрівання незадоволення і протесту широких народних мас проти гнітючої капіталістичної

дійсності, прагнення до справедливих соціальних відно­син, полум’яна віра в краще майбутнє народу — всі ці питання українські письменники підносять в своїх поемах на високому ідейному пафосі, з надзвичайною силою художньої виразності.

При цьому не можна не відзначити широкий гумані­стичний погляд українських поетів, що виявляється в їх­ніх ліро-епічних творах, почуття громадянської відпові­дальності в поотановці і розв’язанні соціальних проблем.

І. Франка, П. Грабовського, Лесю Українку та інших авторів цікавлять соціальні контрасти, класові антагоніз­ми не лише на Україні. Глибоке співчуття, братерську солідарність виявляють вони і щодо представників інших націй та народностей, гноблених царизмом і цісарською владою — євреїв, туркменів, бурятів, якутів. Українські письменники підкреслюють спільність класових інтересів трудящих різних націй, єдність їхніх визвольних праг­нень.

Можна говорити про виняткове громадянське значення соціально-побутових поем, велику мобілізуючу та агіта­ційну силу їхніх художніх образів.

Безпосереднє звертання до дійсності, відбір з неї яскравих фактів і епізодів, змалювання вражаючих со­ціальних контрастів і картин народних страждань зумо­вили художні особливості соціально-побутових поем. «В стилі літературного твору, в його композиції,— писав В. Виноградов,— в структурі образу автора, що об’єднує всі частини твору і пронизує систему його образів, знахо­дить вираження оцінка зображуваного світу з боку письменника, його відношення до дійсності, його світо­розуміння» ²⁶.

Один з елементів поетики соціально-побутових поем як одного з виявів реалістичного зображення дійсності —

²⁸ В. В. Виноградов, Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика, М., Изд-во АН СССР, 1963, стор. 125.

простота і природність образів, чіткість і ясність в компо­зиції і сюжеті. Події і характери, конфлікти і їхнє вирі­шеная подаються письменником у природному зароджен­ні, розпитку і аавершенні, без зайвих ускладнень і психо­логічних «скоків», за висловом І. Франка. Все ніби знаходиться на поверхні, перед очима читача. І це Адевід особливостей побутописання, від народності поетики, сти­лістики, художньо-зображальних засобів твору. Поет сві­домо не завантажуб читача складними образами і асоціа­ціями, символами і алегоріями, важкими метафорами то­що. Чіткість ідейного задуму, ясність провідної думки, конкретність і наглядність поетично-образного мислення, яскрава емоційність допомагають поетові швидше анайти шлях до серця читача.

За родовими ознаками соціально-побутова поема своею невимушеністю і природністю образів, простотою компо­зиції і сюжету, реалістичною відповідністю художніх пер­сонажів їхнім життєвим прототипам, врешті поетичною мовою стоїть найближче до своєї праматері — давньої епічної поезії, епосу. Тут, як і в давньому епосі, на «без­посереднішим шляхом адійснюється перехід від життєвого факту, події до образу, узагальнення і художнього типу.

Проте історична обумовленість жанру накладає відби­ток на соціально-побутову ооему (особливо якщо П по­рівняти з епічними поемами у їхніх давніх зразках). Ма­буть, однією з найголовніших овнак «сучасності» жанру є актуальність тематика, безпосередній зв’язок з життям. А це вносить момент емоційного втручання ангора в зо­бражувані події, мимоволі «дірявує» художню тканину твору, видива«> на емоційність зображуваних картин, на експресію авторського «тексту*, пояснень від оповідача, на поетичну мову взагалі.

Загалі и ос тнльові особливості давньоепічної чи навіть класицистичної поеми — монументальність образів, май- же вовна безсторонність і об’єктивність опису, випробу* вена композиційна сталість, постійність обравша дарам* тррпстпк — втрачають свою силу. Той г амий мпмт образної структури, скажімо, сюжет чи портретна деталь в соціально-побутовій поемі икону« }Д«6ь1ЫЮП икіи іншу функцію, між у поемах давнього епосу.

Таким чином, про соціально-побутову поему кінця XIX — початку XX століття можна говорити як про ціл­ком самостійну жанрову різновидність поеми, евосрЦяу і цікаву образно-стильову художню структуру рмікіп його мистецтва.

Слід відзначити. що соціально’побутові поеми другої половини XIX —початку XX століття характерні я« лише для української, російської поезії, але й для поеіil болгарської, чеської, словацької, польської, угорської та іп.

Зв’яжи література, зокрема поезії, а передовими со­ціально-політичними ідейними течіями епохи зумовила подібність мистецьких яващ в окремих національних лі­тературах. «Кожна велика епоха.— наше М. П. Коирад,— мав свою літературу, як щось цільне, суспільно І встетич- ио для свого часу повноцінне… Ми яогать по бачим» яа- воважну стійкість однорідних ча дуже блніь—х явищ в літературах різних вародів того самого істормив часу» ” Звичайно, М. П. Ivonрад мав аа увааі лі»р»і)рні явища більш загального характеру. Але якщо поріинш українські соціально-побутові поема а подібним жанро* вам ріааовадом, скажімо, в слоа’аагьаах літературах, ta знайдемо багато спільного і в тематиці, І в обраааі. і в художньо-зображальних засобах, поетиці, сталістані

Дла прикладу візьмімо мч ба поему чеського —Іта П. Мадяра «Магдалена* (1Я04). В ній, вш у миаі В. Мови >— «Ткачиха» та І. Франка — «Сурна», рнаярнто Жорстокі умови ЄКСплувтаторсьнвю снігу. В»ОЦ[ (ИМНг яу аагостреність мани поеми С Чеха «Катарів (