В українській поезії кінця XIX — початку XX століття найважливіше місце належить філософській поемі.

Як великий ліро-епічний твір, що відтворює найістот­ніші факти і події народного життя, підносить найважли­віші проблеми свого часу, відбиває найхарактерніші риси ецохи, «схоплює життя в його вищих моментах» (В. Бє­лінський) як одне з найуніверсальніших художніх поло­тен в силу, своїх жанрових можливостей і особливостей поема взагалі давала широкий простір для найповнішого самовиявлення поета.

У філософській поемі завжди і постійно ми спостері­гаємо прагнення автора до масштабності художнього ми­слення, широких поетичних узагальнень, синтетичного зображення дійсності, змалювання типових характерів, вирішення найскладніших життєвих конфліктів. Поезія це «згущена, сконцентрована, скристалізована дій- сніоть»,— писав І. Франко, і сказане найбільшою мірою стосується філософської поеми.

Найхарактернішою жанровою ознакою філософських поем є те, що філософська тема превалює в цих творах, філософське сприйняття і осмислення дійсності є домі­нуючим. Думка став головною підвалиною художнього бачення світу, основою поетичних переживань, утворює­ться емоціональність нового типу, що грунтується на енергії думки. Філософська думка в такому творі органіч­но випливав з його змісту і проблематики.

«Відмітною рисою образності цієї поеми,— пише ро­сійська дослідниця І. Г. Неупокоєва,— є її синтезую­чий характер, намагання дати цілісну картину духов­ного життя свого часу, «схопити» явище в найзагаль- ніших його обрисах, в головних тенденціях його

руху» ^г. Звідси випливав інтелектуальну наповненість об­разів, асоціативність художнього мислення. Головні герої, образи, характери, індивідуальні типи в цих поемах ста­ють символами певних явищ, ідей, думок, часто виро­стають у філософські символи іцлої епохи, в них багато, за висловом І. Франка, чисто людського елемента, який ніколи не застаріє.

Значне поширення філософської поеми в українській літературі кінця XIX — початку XX століття було зна­менням часу. Такого глибокого з естетичного і філософ­ського погляду художнього освоєння світу вимагало саме життя. Адже це був період значних революційних зру­шень, загострення класових суперечностей між буржуа­зією і робітничим класом, між поміщиками і селянами не лише на Україні і в Росії, а й в Західній Європі. Це був період наростання революційної ситуації, що ви­бухнула в Росії революцією 1905 року. Революційні бит­ви експлуатованих з визискувачами, непримиренна бо­ротьба прогресивних сил суспільства з ідеологією старого світу у всіх сферах духовного життя народу вимагали нових форм художньої творчості. Саме філософські поеми давали українським поетам можливість високо піднести і розв’язати ці животрепетні політичні, моральні і есте­тичні проблеми часу, які хвилювали передову громад­ськість, засудити потворні явища старого світу, показати перспективи історичного поступу – народу, торкнутись «вічних» загальнолюдських тем, в художніх образах роз­крити філософію світу.

Ясна річ, що творчі шукання в цьому напрямі не зав­жди давали плідні наслідки. У галузі створення філософ­ської поеми окремі поети ие змогли вийти за межі спроб. Інші (І. Франко, Леся Українка та ін.) написали твори, що стали на рівні кращих зразків світової філософської поеми.       /

Слід зазначити, що філософська поема розглядуваного періоду як жанровий різновид мала свої початки у твор­чості Т. Шевченка. Поеми Т. Шевч§вкд «І мертвим і жи­вим…», «Марія», «Неофіти» важливістю, глибиною, вирі­шення поставлених проблем, гостротою і драматизмом життєвих конфліктів, втіленням філософських ідей у жи­ві, високопоетичні образи цілком відповідають тому різ­новиду ліро-епічної поеми, яку прийнято називати філо­софською. Особливо це стосується архітвору, за висловом X Франка,-т поеми Т. Шевченка «Марія». Ідею поеми «Катерина», «Наймичка», «Слепая» та інших, де поет згідно з глибокогуманними народними поглядами оспівав високе почуття материнства, в поемі «Марія» Т. Шевчен­ко підніс на недосяжну височінь, етрактувавши біблійну легенду про богоматір в чисто земному реалістичному стилі.

І. Фракко писав, що саме в поемі «Марія» Шевченко створює «найвищий з усіх відомих… в якій-будь літера­турі ідеал жінки-матері, що життя своє віддає задля сина, а коли син умер задля високої ідеї, вона з силою мате­ринської любові стає на його місце й докінчує його діло, зовсім не дбаючи про свою власну долю»^[1]. Саме в поемі Шевченка «Марія» філософська ідея боротьби за людя­ність, добро, справедливість, людське щастя «матеріалі­зується» в пластичних живих художніх образах, що дають творові невмирущу естетичну вартість.

Ми підкреслюємо це уміння Шевченка, як і пізніше Франка, в поемах філософського плану надати плоті й крові філософській ідеї, закладені у творі, соціальні, морально-етичні і політичні поняття органічно втілити в оригінальних образах, в характерах героїв. Бо саме

цього, як побачимо далі, не вистачало багатьом поетам, що писали твори на філософську тематику.

Спробами філософських поем можна вважати невели­кі твори Олени Пчілки «Юдіта» (1883) та «Дебора» (1887). І перший, і другий з них побудовані на біблій­них сюжетах. У поемі «Юдіта» зображено відважну жін­ку, що відтинає голову завойовнику Олоферну, цим самим відомстивши за горе, приниження і муки свого гнобленого народу. В другій розповідається про віщунку Дебору, яка закликає народ до правди і справедливості, пророкуючи йому справжнє людське життя.

Якщо в першій поемі можна признати вдалим змалю­вання героїні Юдіти, яку поетеса наділяє волелюбним, мужнім характером, здатністю вчинити подвиг, віддати життя за народ, то в другому творі героїня змальована блідо, невиразно. «Се якась тінь, а не жива людина»,— писав про героїню «Дебори» ї. Франко.

Подібне можна сказати про поему Г. Комарової «Гі- патія» (1900). В поемі розповідається про славнозвісну вчену, учительку математики і філософії в Александрії, що була в 415 році вбита релігійною фанатичною юрбою. Зрозуміло, що фабула давала вдячний матеріал для філо­софського трактування теми, для побудови гострого емо­ційного сюжету, змалювання яскравих образів. На жаль, цього не сталося. Образ героїні в поемі лише накресле­ний, не показано величі її духовного світу, складності її душевних переживань. У поемі фактично лише дві кар­тини: виступ Гіпатії перед слухачами з викладом суті раціоналістичної філософії і вбивство Гіпатії озвірілою релігійною юрбою. Картини ці подані чисто описово. Ось початок першої:

Вона стояла в залі мармуровій Вся в білому, прекрасна та бліда,

І слово правди, розуму ясного Юрбі німій доводила вона.

І слухали вони усі уважно її слова натхненні та палкі;

В той час, здавалось, в неї за плечима Зростають крила, білі та легкі.

Вона про досвід чистий їм казала,

Про сили ті, що правлять світом всім,

Казала: люди знання і свободи Досягнуть тільки розумом своїм…^[2]

Образ героїні вийшов дещо схематичний. У поете­си не вистачило хисту змалювати повноцінний харак­тер, хоча вона мала під руками багатий і вдячний мате­ріал.

Мало переконливим є закінчення твору, де показано, що вбивці, побачивши мертву Гіпатію, з острахом і дивом споглядали її, зрозуміли, що жертва ця непотрібна і да­ремна, що «дух живий довіку буде жити і слово правди людям доведе».

Г. Комарова не зуміла піднестись над матеріалом, не дала глибокої художньої і психологічної мотивації зобра­жуваним подіям, а в основному обмежилась переказом історичних фактів, так би мовити, не зжилася з темою, не пройнялася філософською і психологічною атмосферою фабули. Тому філософської поеми у неї не вийшло.

Проте сама спроба оживити давнозабуту історичну по­дію, освітити для нових поколінь величну і трагічну постать матеріалістки-філософа Гіпатії була єдиною і но­вою в українській літературі розглядуваного періоду, і це треба поставити в заслугу поетесі.

Цікавою спробою філософського переосмислення біб­лійної легенди про Самсона є поема під такою ж назвою, написана Лесею Українкою в 1888 р. Своєрідний і оригі­нальний сюжет Леся Українка будує на основі старо­винного народного єврейського епосу, що лише пізніше, внаслідок багатьох переробок, увійшов до «Біблії» як релігійна пам’ятка «Книга суддів». Поетеса досить вільно користується біблійною основою, беручи з неї те питоме народне зерно, яке надавалось до сучасного художньо- філософського осмислення і опрацювання. /

Ще І. Франко у статті «Леся Українка» (1898) від­значив, що поетеса дещо змінила сюжет біблійної леген­ди. В першоджерелі, наприклад, Даліла не дружина Сам­сона, а випадкова коханка, не сказано там, що вона філістимлянка, філістимлянські воєводи підкуплюють її великою сумою грошей, щоб вона вивідала, в чому казко­ва сила Самсона, тощо.

Але цілком зрозуміло, що Леся Українка відходила від біблійної першооснови у відповідності до свого задуму, до ідейної направленості твору.

Всі художні засоби поеми скеровані на створення об­разу Самсона, який є центральним персонажем твору. Оборонець свого народу, він віддає йому всі сили, волю, енергію. Він людина чистого сумління, чесний, довірли­вий. Він щиро, безмежно кохає Далілу, не припускаючи думки, що його мила може стати жахливою зрадницею, віддати його на поталу, на муки, на смерть. А коли так сталося, Самсон проклинає Далілу, прагне помсти.

В образі Самсона Леся Українка змалювала не так ге­роя біблійної легенди, як народного заступника з україн­ського, російського чи взагалі слов’янського фольклору, що має надзвичайну силу, могутність, хоробрість і захи­щає народ від підступних жорстоких ворогів. Зображуючи Самсона, Леся Українка, ще початкуюча на той час пое­теса, накреслила символічний образ самого закутого на­роду, що рве кайдани, потрясає основи ворожої будови і знищує своїх ворогів. Цей образ закутого велетня-наро- ду, що врешті звільняється від віковічних кайданів, був, як і обрав Прометея, наскрізним у творчості Лесі Укра­їнки. Вона звернулась до нього востаннє в лютому 1913 р. у казці «Про Велета*. Герой цього твору — казковий

закутий велетень— своею ідейно-естетичною суттю дужр нагадує Самсона з однойменної поеми:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні⁴.

Суперечливим вийшов у поемі Лесі Українки «Сам­сон» образ Даліли. З одного боку вона виглядає як пат­ріотка:

Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива —

Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Ні! Ти гинеш,— дяка се правдива Від мене за погибель свого люду! ‘

Коментуючи це місце, І. Франко відзначав, що з нього випливає, ніби «Даліла не менша, а навіть більша патрі­отка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає» *. Справді, це не в’яжеться з загальною художньою концеп­цією твору, де Самсон від початку до кінця змальований як позитивний образ, а Даліла наділена негативними оцін­ками як в авторських ремарках, так і в характеристиці її Самсоном: «зрадлива», «підступниця», «славою за зраду вкрита», «несита», сміх її «єхидний», «прикрий* тощо.

Таким чином, на наш погляд, образ Даліли аж ніяк не можна розглядати як образ позитивний

В цілому ж, незважаючи на деяку невправність у по­будові сюжету, на психологічну невмотивованість окре­мих вчинків і дій героїв, поема Лесі Українки «Самсон* цікава за задумом і за його виконанням. У ній поставлені важливі громадянські, соціально-політичні, морально-етич­ні питання — патріотизму, захисту батьківщини, довір’я» зради, нескореності народу, незмірпмості його потенціаль­них можливостей тощо.

⁴   Леся Українка. Твори в десята томах, т. 2. сто?. (27.

⁶ Там же, стор. 23.

Мван Фраико, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 241.

^[1]  Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, crop. 39.