Ми розглянули поеми досить великого історичного відріз­ку часу. Це, власне, остання чверть минулого віку і май­же двадцятиліття нового.

За цей період відбулися істотні зміни в соціально-еконо­мічному, ідейно-політичному, духовному житті народу, що, звичайно, позначилось на мистецтві, літературі, культурі вагалом.

Українська література, незважаючи на утиски і пере­слідування з боку царизму, досягла великих успіхів. Основним і пануючим творчим методом у цей період став критичний реалізм, який збагачувався, набував у змінених умовах нових якостей, а в творах окремих представників ніс уже елементи соціалістичного реа­лізму.

На кінець XIX — початок XX століття визначні здо­бутки мала проза. В особі таких майстрів, як Панас Мир­ний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Коцюбинський, Ö. Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина та бага-і то інших, українська проза дала видатні зразки роману, повісті, оповідання, новели, в яких підносились важливі: проблеми життя народу, узагальнювався досвід його ви­звольної боротьби.

Me відставали від прози драматургія і особливо, пое- шя. На початок другого десятиліття XX століття вийшло друком біля ста збірників і книжок віршів українських поетів. Серед них такі знамениті видання, як «З вершин і низин» (1887, 1893), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізма- рагд» (1898), «Мойсей» (1905), «Semper tiro» (1906) І. Франка; «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902) Лесі Українки; «Пролісок» (1894), «З Півночі» (1896), «Кобза» (1898) П. Грабов- ського, а також збірки поезій М. Старицького, Олени Пчіл- ки, Б. Грінченка, В. Самійленка, Я. Щоголева та інших. Поезія набирає значної політичної та громадсько-виховної ваги, великого естетичного значення.

Одним з основних поетичних жанрів став в цей період поема. Поряд з романом і повістю, драмою і лірикою пое­ми підносили найживотрепетніші, актуальні проблеми сво­го часу — соціально-політичні, філософські і морально- етичні, мистецькі і естетичні. Як жанр об’ємний і мобіль­ний, поема відгукувалась на найрізноманітніші події і явища життя народу.

Перше, що треба відзначити при розгляді української ^дожовтневої поеми, це, як уже згадувалось, її ідейно-тема- |тичне багатство. Українські письменники в своїх поемах підносили найрізноманітніші теми сучасності та історич­ного минулого. Дореформена і післяреформена дійсність села і міста, сюжети з минулого українського народу, життя і побут народностей колишньої царської Росії (туркмени, євреї, якути, буряти), теми з історії та життя давніх і сучасних народів поза межами батьківщини (ара­бів, індусів, англійців, шотландців, єгиптян, вавілонян, кубинців тощо), розробка сюжетів українського, росій- I ського, сербського, болгарського фольклору, опрацювання «вічних» світових образів і легенд (Каїн, Мойсей, Пілат, Трістан та Ізольда та ін.) — ось далеко не повний перелік тематики українських поем розглядуваного періоду. Щодо цього поема є чи не найбагатшим жанром в українській дожовтневій літературі.

Не можна обминути й різноманітних форм української поеми кінця XIX — початку XX століття. Вона дала ряд жанрово-тематичних розгалужень, що відрізняються спе­цифікою формально-художніх ознак. Так, ми розглядали поеми соціально-побутові, «фольклорні», історичні, філо­софські тощо. В межах цього поділу можна відрізнити поему-дегенду, поему-монолог, поему-казку тощо. Деякі

ліро-епічні поеми мають яскраво виражені йр^матичні еле­менти

Кращим українським поемам кінця XIX — початку XX століття, як і всій прогресивній українській Літерату­рі цього періоду взагалі, притаманні гуманізм, народність* демократизм, реалізм.

Характерно, що письменники, котрі зійшли з реалі­стичних позицій, в поезії яких панували декадентські на; строї, не спромоглися створити значних поем або й зОвсШ не торкались цього жанру. Маємо на увазі П. КармансьКо- го, В. Пачовського, В. Лепкого, О. Луцького, С. Твердог хліба та ін. Обмежений світогляд, ідеалізм, індивідуалізм, націоналізм були тими гальмами, що не давали можли­вості цим поетам ширше глянути на світ, заглибитись у Життя народу, побачити і відобразити великі проблеми, щО хвилювали широкі трудящі маси. Жанр поеми їм був ор­ганічно чужий, бо вимагав глибокого розуміння історич­них подій, перспектив розвитку суспільства, великої віріі В його поступ.

Та, як відомо, поезія українських декадентів стоялгі осторонь магістрального шляху розвитку української пое­зії цього періоду, не визначала його. І на початок XX сто-* ліття поема є одним з найважливіших провідних поетич­них жанрів, про що свідчать ряд поем цього часу І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка, М. Чернявсько-, го, О. Маковея та ін.

Тематичне багатство і громадянський пафос кращихі_г реалістичних поем, їхня здебільшого висока художня якість і, нарешті, небувалий кількісний зріст — все це^! свідчення розвитку цоеми як жанру в останній чверті

XIX          на початку XX століття.

Щодо вагомості ідейно-тематичного змісту, важливості іднесених соціальних, морально-етичних і філософських Проблем, щодо художньої майстерності і сили впливу на .читача українська поема кінця XIX — початку XX сто­ліття стоїть на рівні кращих російських, західноєвропей­ських і взагалі світових зразків.

Традиції поемного жанру української дожовтневої кла­сики знайшли гідне продовження в радянській поезії піс­ля Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Вже в перші роки після перемоги Жовтня українська -радянська поезія розквітає яскравими талантами, збага­чується творами високої ідейної та естетичної вартості.

Відтворюючи духовне пробудження мільйонних мас, їхній порив до нового життя і діяння, українська поезія спиралась у своєму поступі на революційні традиції кла­сики, на художні здобутки Шевченка, Франка, Лесі Укра­їнки та багатьох інших демократичних і революційно-де­мократичних письменників. У «Сонячних кларнетах», «Плузі», «Вітрі з України» П. Тичини, «Червоному заспі­ві» В. Чумака, «Ударі молота і серця» В. Блакитного, лі­риці й поемах В. Сосюри ми відчуваємо не лише дихання нової доби, бачимо народження героя соціалістичної краї­ни, а й знаходимо відголос і відбиття поетичного світу попередників.

Коли ж говорити про поему як жанр, то навряд чи мо­же викликати заперечення те, що найвизначніші україн­ські поеми радянського часу, такі як «Марина», «Жага», «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Похорон друга» П. Тичини, «Прометей» А. Малишка, «Політ крізь бурю» М. Бажана та інші і навіть поеми авторів новішого часу, такі як, скажімо, «Смерть Шевченка» І. Драча сюжетною компоновкою, системою образів, багатьма стилістичними нюансами пов’язані з кращими реалістичними філософськи забарвленими поемами дожовтневого часу.

Зрозуміло, що в поемі кожного з названих і неназва- них українських авторів виявилась у певній мірі творча

ІНДПВІДусіЛЬНІСТЬ П06Т8. Знання фольклору І СВІТОВОЇ П06- зії, поем Пушкіна і Некрасова, Блока і Маяковського поетична «манера» їхніх сучасників, власний індивідуаль­ний творчий досвід — все це в різні способи формувало поемний жанр українських поетів. І все-таки фундамен­том, кістяком радянських поем у стилістично-жанровому відношенні були завжди творчі зразки української кла­сики.

Для прикладу візьмімо хоча б поему І. Франка «Похо­рон» і поему П. Тичипш «Похорон друга». Сюжетно-тема­тична основа згаданих поем зовсім різна, хоч головна фі­лософська ідея „спільна безсмертя людини досягається самовідданим служінням інтересам народу. Але цікаво те, іцо через півстоліття після написання поеми І. Франком П. Тичина, опрацьовуючи зовсім інший життєвий мате­ріал, відображаючи епоху відмінних соціальних і політич­них відносин, немовби повторив, звичайно у якісно онов­леній художньо-стилістичній тональності, майже весь пое­тичний арсенал твору І. Франка.

Як і твір Франка, поема П. Тичини «Похорон друга» багатопланова, панорамна, поліфонічна. Картипи реальної дійсності тут, як і в поемі «Похорон» Франка, чергуються з картинами алегоричними, символічними. Подібно до І. Франка, П. Тичина майстерно користується живописом, сміливо вводить кольористичний ефект. Багато спільного між обома поемами, так би мовити, в музикальному оформленні, в специфічному користуванні ритмом, мет­ром, повторами, римами тощо. Власне вся поетика «По­хорону друга» П. Тичини має багато спільного з твором І. Франка.

Можна було б вказати і на інший приклад залежності сучасної радянської української поеми від класики. Тра­диційний образ, що перейшов із світової поезії до україн­ської і був геніально трансформований в поезії Шевченка, Лесі Українки, сміливо переосмислив А. Малишко у своїй чудовій лірнко-філософській поемі «Прометей»,

Та справа, врешті, не в окремих прикладах, яких мож­на було б навести багато. За період свого розвитку україн­ська радянська поема у порівнянні з поемою дожовтневою пішла далеко вперед щодо ідейно-тематичного багатства і формально-художніх завоювань. І все ж грунтом, на яко­му вона виросла, була, без сумніву, класична українська дожовтнева поема.

Розгляд української дожовтневої поеми та ліро-епосу цього періоду взагалі, показ генетичного зв’язку між до­жовтневим і сьогоднішнім ліро-епосом, що успішно роз­вивається, має велике принципове значення. Як відомо, в буржуазному літературознавстві за кордоном давно хо­дить «теорія» про занепад класичних епічних жанрів — роману, повісті, поеми. А тим часом художня практика багатонаціональної літератури Радянського Союзу, братніх соціалістичних країн, твори прогресивних письменників світу взагалі свідчать абсолютно протилежне.

Поеми російських поетів — О. Твардовського, Я. Сме- лякова, Є. Євтушенка, Л. Мартинова, А. Вознесенського, білоруських — М. Танка і А. Велюгіна, литовських — Е. Межелайтіса та Ю. Марцінкавічюса, дагестанців — Ра­сула Гамзатова та Фазу Алієвої, балкарця Кайснна Куліс- ва, багатьох грузинських, вірменських, азербайджанських, узбецьких, казахських, киргизьких поетів є переконливим доказом того, що поема не занепадав, а розвивається. Про це свідчать також поеми таких прогресивних поетів Євро­пи й Америки, як Поганнес Бехер, Назим Хікмет, Пабло Неруда та інші.

Щодо сучасної української радянської поезії, то в жанрі поеми успішно працюють тепер поети старшої ге­нерації — М. Бажан, І. Муратов, І. Вирган. І. Гончарен­ко, Л. Первомайськпй, М. Нагнпбіда, С. Олій вик. серед­ньої — П. Воронько, Д. Павличко, Б. Степашин. А. М’яст- ківський, 6. Доломан, молодшої — І. Драч, В. Корогич. Б. Олійник та багато інших. Поема — жанр сучасний, як вдало висловився один із критиків. їй належить майбутнє.

Та кожен, хто хотів би збагнути і пояснити багатство і різноманітність сучасної української поеми, неминуче звернеться до її джерел, до її витоків — української до­жовтневої поеми, поеми кінця XIX — початку XX сто­ліття.