ВСТУП

Радянське літературознавство виявляє глибокий інте­рес до проблем жанрології. Піднято для всебічного вив­чення, насамперед сучасним російським літературознав­ством, такі види літературної творчості, як роман, нове­ла (оповідання), поема.ізноманітність жанрів завжди засвідчувала плідний розвиток передової літератури, пов’яза­ної з життям трудящих мас та їхньою бороть­бою за соціальне оновлення світу.

Дороговказом для радянських літературознавців, які успішно вивчають закономірності розвитку світової лі­тератури в сучасну епоху, є матеріали XXIV з’їзду КПРС та спільного урочистого засідання ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР та Верховної Ради РРФСР, прис­вяченого 50-річчю утворення Радянського Союзу, Поста­нова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» (1972). Комуністична партія зосереджує увагу вчених на найактуальніших проблемах науки, пов’язаних з практи­кою комуністичного будівництва, закликає ще міцніше стояти на позиціях партійності, класового підходу до оцінки суспільних явищ, у тому числі явищ літературних, непримиренності до будь-яких проявів ворожої нам бур­жуазної ідеології.

Заклик до боротьби з антиісторизмом і позакласовим розумінням літературних явищ — це не кампанія і не «профілактика». На жаль, прояви антиісторизму і асо- ціальності мали місце в деяких літературознавчих пра­цях, про що останнім часом йшлося у спеціальних стат­тях і рецензіях на сторінках радянської преси, книгах

Б. Сучкова, В. Борщукова, Г. Куніцина та ін. Пристрас­ними, по-партійному принциповими є виступи М. Шамоти «За конкретно-історичне відображення життя в літера­турі» («Комуніст України», 1973, № 5), «Література і ідеологічна боротьба в сучасному світі» («Радянське лі­тературознавство», 1973, №№ 8, 9) та «Актуальні питан­ня сучасного радянського літературознавства» («Радян­ське літературознавство», 1974, № 3).

При студіюванні класичної спадщини, а також су­часного літературного процесу постає питання про тра­диції і новаторство, про використання радянською літе­ратурою творчого досвіду кращих письменників минуло­го. Часто виникають дискусії про потенціальні можливо­сті того чи іншого жанру. Таким був всесвітній форум з проблем роману в Ленінграді (1963). Час від часу спалахує творча суперечка про шляхи розвитку поеми. Обговорення поемного жанру на сторінках «Литератур­ной газеты» (1965) не «вичерпало» всіх важливих мо­ментів, про що свідчать нові виступи в «Литературном обозрении» (1973); в них стверджується живучість пое­тичної епіки.

На жаль, іноді в процесі дискусій ігнорується дос­від класики, наприклад, у дослідженнях про т. з. без­сюжетну поему. У вітчизняній поезії ця смілива новація, що в XX ст. посіла чільне місце в жанрі поеми, на думку І. Муратова, йде від Тараса Шевченка, від його «Сну» й «Кавказу» К

Радянські літературознавці роблять помітні спроби типологічного вивчення літературних видів, зокрема і в галузі ліро-епічної творчості. Типологічним зв’язкам слов’янського романтизму було присвячено VII всесвіт­ній з’їзд славістів (Варшава, 1973).

Від фундаментальної монографії О. М. Соколова «Очерки по истории русской поэмы XVIII и первой поло­вины XIX века» (1956) і до виходу в світ цікавого дослі­дження І. Неупокоєвої «Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века» (1971) минуло по- над п’ятнадцять років. За цей час вийшли інші розвід­ки про російську поему ^[1]. Заслуговують на увагу книж-

ки білоруського вченого М. А. Лазарука «Становлення білоруської поеми» (1968) та «Білоруська поема у дру­гій половині XIX — початку XX століття» (1970). Вив­чення української поеми другої половини XIX — початку

XIX ст. започатковане працями А. А. Каспрука («Філо­софські поеми Івана Франка», 1965; «Українська поема кінця XIX — початку XX ст.», 1973). Щодо періоду ста­новлення і розвитку жанру поеми в українській літера­турі кінця XVIII — першої половини XIX ст., то тут ще зроблено дуже мало. Загалом простудійовані «Енеїда» І. П. Котляревського (праці П. К. Волинського, Є. П. Ки- рилюка, І. І. Пільгука, П. П. Хропка), окремі поеми Т. Г. Шевченка, але в цілому еволюція поеми в новій ук­раїнській літературі не простежена.

Ми маємо на меті показати еволюцію одного із склад­них і багатих літературних видів на важливому етапі розвитку української літератури (перша половина XIX ст.). То був час, коли українська література в друж~ ніх контактах з іншими літературами, насамперед з май­страми художнього слова братнього російського народу, долаючи труднощі росту-, творила види і жанри, досі не­знані в українському письменстві. Великих успіхів до­сягла поезія.^Робила серйозні кроки проза, драма. Але довгий час поема, по суті, заступала оповідні прозові жанри. Щодо цього, можливо, має сенс міркування до­слідника українського роману М. О. Левченка про те, що такі епічні твори, як «Гайдамаки» Шевченка, викону­вали функції історичного роману^[2]. Часто в літературо­знавчих працях зустрічається думка, що окремі поеми першої половини XIX ст. мали характер повістей у вір­шах. Особливості жанрів і напрямів, як відомо, чіткіше виступають у «масовій» літературі. Через те варті уваги твердження В. Перетца, В. Жирмунського, О. Соколова та ін., які вказували на роль другорядних поетів у «від­свічуванні» становлення, розвитку і усталення поемних жанрів. Бо хоча ці автори поем були менш яскраві (має­мо їх і в російській, і в українській літературах першої половини XIX ст. як численних наслідувачів О. Пушкіна,

І.  Котляревського, Т. Шевченка), але вони теж виразили в своїх творах характерні «віяння доби».

При висвітленні теорії та історії поеми літературний процес слід розглядати в тісному зв’язку з суспільним життям, наголошуючи на тих його виявах, які безпосе­редньо стосуються проблематики жанрів. Адже в зв’яз­ку з новими суспільними ідеями приходили нові есте­тичні смаки і теорії. Скажімо, в твори романтичні все  більше проникали реалістичні тенденцїїгЦього вимагала сама дійсність. Художній досвід ставав результатом дос­віду соціального.

Тепер, як підкреслила І. Неупокоєва, «навряд чи ве­ликі історико-теоретичні питання можуть розв’язуватись у «розірваності» європейського контексту». І сама вона дала приклад саме такого підходу до літератури в мо­нографії «Революционно-романтическая поэма первой І половины XIX века» і статті «Общие черты европейского романтизма и своеобразие его национальных путей» ^[3]. Ра­дянське літературознавство повернулось обличчям до ти­пологічних досліджень. Ця проблема стала однією з ак­туальних, що підкреслюють відомі вчені нашої країни. «Своєрідність типологічних досліджень — на відміну від порівняльно-історичних,— пише М. Храпченко,— поля­гає в тому, що їх об’єктом є схожі, споріднені літератур­ні явища, без залежності від того, чи існують між ними генетичні зв’язки, прямі або опосередковані творчі кон­такти, впливи і т. д. Типологічно спорідненими можуть бути визнані літературні явища, що не просто володіють певною схожістю, окремими загальними рисами, а ті з них, що близькі один до одного за деякими основними властивостями, за своєю структурою. При цьому спорід­нене загальне, схоже при типологічних узагальненнях, розкривається не в послідовному відхиленні від індивіду­ального, окремого, не в різкому протиставленні одного другому, а в їхніх внутрішніх взаємозв’язках»^[4]. «Впли­ви», «запозичення» були в центрі уваги традиційного по­рівняльного, компаративістського літературознавства, яке, по суті, ігнорувало національну специфіку і конкрет­но-історичні обставини. Факти впливу не слід повністю заперечувати, але їх треба відрізняти від типологічної подібності.

Марксистсько-ленінське розуміння літературних зв’яз­ків основане на порівняльному вивченні літератур і тих історичних умов, які викликають до життя споріднені літературні явища. Цим, за словами І. Неупокоєвої, «унеможливлюється характерна для буржуазної компа­ративістики довільність як у виборі об’єктів для порів­няння, так і у самій методиці цього порівняння» ^[5].

В основу радянських типологічних досліджень покла­дено ленінський загальнонауковий критерій повторюва­ності, що передбачає близькість явищ не зовні схожих, а внутрішньо споріднених, і дає можливість переконати­ся в невипадковості, типовості новаторства того чи іншо­го художника ¹.

Важливим питанням типологічних студій є вивчення світогляду і творчості. «У типології літературних явищ за принципом подібності світоглядних позицій виразно виявляється слабкість врахування специфіки літера­тури, невиправдане ототожнювання світогляду і ху­дожньої творчості. Крім того, принцип спільності світо­гляду… не відкриває можливостей для вивчення, на­приклад, типології жанрів, типології історичних форм розвитку літератури. І це, в свою чергу, вказує на його недостатність»^[6].

Г . У книжці ставиться питання про зв’язок Шевченка та ! інших поетів з усною народною поезією. Як нам здаєть- -• ся, важливі аспекти цієї проблеми виділив Ю. Івакін у І статті «Шевченко і фольклор (3 історії вивчення пробле- | ми)». «Визнаючи велике значення фіксації усіх випадків і конкретних фольклорних запозичень, усіх фольклорних | джерел образів і мотивів «Кобзаря»,— пише він,— треба І водночас зосередити увагу дослідників на Шевченкових і методах творчої індивідуалізації народно-пісенної пое-

і  тики, перейти від ізольованого вивчення «фольклорного елементу» до синтетичного дослідження його взаємодії