Українським героїчним епосом слід вважати ду­ми та історичні пісні. Т. Шевченко порівнював думи з поемами Гомера. «Малороссийскими рап­содами» назвав сліпців-бандуристів М. Максимович у передмові до своїх «Малороссийских песен» (1827). М. Цертелєв ще раніше писав про українські думи як «поеми». Леся Українка у листі до М. Аркаса від 26 серп­ня 1908 р. назвала думи «оригінальним витвором нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі».

Проте, як слушно зауважував М. Рильський, україн­ські думи не злиті в один цільний епос, як це бачимо в грецьких «Іліаді», «Одіссеї», карело-фінській «Кале- валі», киргизькому «Манасі» та ін. До речі, Ів. Франко теж порівнював «Калевалу» з українськими думами.

Маючи таку тривку народнопоетичну основу, як ду­ми та історичні пісні, українська давня література, зда­валося, повинна була б дати жанр епічної поеми. На жаль, цього не сталося. Не все, очевидно, й збереглося, дійшло до нас. Однак про окремі зародки поетичної епі­ки можна говорити. Так, наприклад, Микола Греч ще у 1822 р. згадував поему С. Климовського «О правде и ве­ликодушии благодетелей», написану силабічними вірша­ми; вона «зберігалася в Імператорській бібліотеці»^[1]. Сильний епічний струмінь відчувається у так званих вір­шах і панегіриках.                                                                      д

Низка великих за обсягом поетичних творів давньої літератури має деякі ознаки поемного виду (цикли вір­шів, спроба біографічного епосу, зародки драматичної поеми тощо). В хронологічному порядку це насамперед панегірик «Вірш-Ь на жалостный погреб… Петра Кона- шевича Сагайдачного…» (1622); ряд урочисто-величаль- них панегіриків (своєрідна біографічна поема), присвя­чених Петрові Могилі — «Евхарістеріон, албо вдячность» і «Евфоніа веселобрмячаа» (1632); великий віршований твір «Лямент у прыгодЬ нещасной… мешчан острозких» (1636), історичний віршований діалог (понад 1200 ряд­ків) «Разговор Великороссіи с Малороссіею» (1762) С. Ді- вовича, цикл віршів, уміщених у Літопису Грабянки (1710). Цікаво, що автор іншого літопису—Самійло Ве­личко — використав польську поему «Чигирин» (видана у Чернігові 1678 р.) українського поета-панегіриста О. Бу- чинського-Яскольда, поему С. Твардовського «\Уо]па сіо- mowa»( а для опису облоги Львова татарами через брак матеріалу ввів картини, запозичені з «Визволеного Єру­салиму» Тассо. Твори «Разговор…» Дівовича, «Вірші з трагодіи Христос пасхон Григоріа Богослова» (1630) А. Скульського вже чимось схожі на драматичні поеми.

Відомо чимало епічних віршових творів релігійно-ди­дактичного змісту, проте їхня роль у розвитку українсь­кої літератури незначна (С. Мокрієвич, І. Максимович, Я- Горленко-Іоасаф та ін.). Показово, що один із зраз­ків дидактичного епосу «Богородице дЬво…» (1707)

І.  Максимовича нараховує понад 23 тисячі рядків. Урив­ки з «Євангелія» та інших релігійних творів і різних «слів» переклали на духовно-повчальні вірші А. та

О. Словицькі (1714).

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в українсь­кій літературі з’являється ряд перекладів творів захід­ноєвропейських авторів. Так, анонімний український пе­рекладач, користуючись польською версією П. Коханов- ського, зробив переклад перших десяти пісень популяр­ної тоді поеми Торквато Тассо «Визволений Єрусалим». Відомий також український віршований переказ однієї

з  кращих новел Боккаччо. Дослідники знаходили в ста­рих поетиках переклади й переспіви з античної поезії. Приміром, М. Марковський у 1927 р. в праці про «Енеї- ду» І. Котляревського опублікував «Діалог Енея з Тур- ном» (за чернігівською піїтикою 1745 р.). У 262 епічних рядках відчутні мотиви «Енеїди» Вергілія. Цей твір пе­рекладав попередник Котляревського О. Лобисевич. Він же 1794 р. переробив українською мовою в бурлескно- травестійному стилі Вергілієві еклоги (з «Буколік») — «Вергилиевы пастухи… в малороссийский кобеняк пе­реодеты» (твір не зберігся). Про популярність Вергілія і зокрема його поеми «Енеїда» свідчать також давні ук­раїнські поетики.

Першою високомистецькою національною поемою, своєрідною енциклопедією життя українського народу кінця XVIII — початку XIX ст. з його побутом, звичаями була бурлескно-травестійна ^[2] «Енеїда» Івана Котляревсь­кого. Це самобутня поема (хоч Котляревський скори­стався сюжетом відомої поеми Вергілія ^[3]), яка стала по­чатком нової літератури України, що славилась визнач­ними досягненнями в красному письменстві й у народно­поетичній творчості. Треба було мати громадянську муж­ність, щоб за тих історичних обставин звернутися до жи­вих джерел народної мови.

» Автор «Енеїди» виростав в атмосфері прогресивної російської словесності, на національних епічних тради­ціях. Його твір не є травестією в повному розумінні цьо- ¹ го слова, а героїчно-комічною поемою на українську тему.

І зміст і форма «Енеїди» Котляревського складні. Якщо в часи феодального абсолютизму «Енеїда» Вергі­лія підносилась як гімн монархії, то український автор, пародіюючи і переодягаючи її героїв, уславив у образах Енея і троянців походи запорозьких козаків, а в образах богів висміяв панів-поміщиків та їхніх прислужників. Російський письменник О. Сомов у 1828 р. відзначав, що Котляревський подав в «Енеїді» «замість троянців, кар­фагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх хатнім побутом, звичками й приказками». Високу оцінку дав «Енеїді» письменник-декабрист О. Марлінський (Бесту- жев) у статті «Взгляд на старую и новую словесность в России».

У процесі написання «Енеїди» Котляревський міняв її стиль. Під впливом загальноросійського патріотично­го піднесення після Вітчизняної війни 1812 р. поет трохи відходить від жанру бурлескно-травестійної поеми, наб­лижається до ліро-епосу, вводячи авторські відступи на зразок:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть…

«Енеїда» — жива сторінка в історії українського вір­шування. Вона знаменувала собою остаточний перехід до силабо-тонічної системи. І. Котляревський виступив і тут як поет-новатор. Своїми рухливими ямбами він на­ніс рішучого удару по шкільній силабіці. Українські ра­дянські літературознавці (В. В. Ковалевський — «Рит­мічні засоби українського літературного вірша», 1960, Г. К. Сидоренко — «Віршування в українській літерату­рі», 1962) показали це в своїх дослідженнях.

•І ХОЧ усім тепер, зрозуміло. ЩО «Енфіз» І Кдтляррв- ського була пародією на класицизм,, буржуазно-націо­налістичні літературознавці (приміром, Д. ЧІЇжевський) зараховують Котляревського до «клясшшстів», а його «^Енеїду» «до певного гатунку адягичної іюєтїяйї» Аби далі від реалізму! На думку згаданого «вченого»,

І.  Котляревський «великий опис пекла» виводив «з зов­сім інших джерел, аніж героїчно-комічна поема, а са­ме — з бароккової релігійної поезії» ^[4].

200-річний ювілей І. Котляревського стимулював по­глиблене вивчення літературної спадщини автора «Енеї­ди» і «Наталки Полтавки». З’явились нові праці (Є. Ки- рилюка, П. Хропка та ін.), що проливають світло на осо­бливості поетики Котляревського, його творчого методу просвітительського реалізму, обмеженість котрого пере­боров лише Т. Шевченко.

«Стиль автора, гумор і філософська іронія,— писав до 200-річчя від дня народження І. Котляревського «Кур’єр ЮНЕСКО»,— поставили його в один ряд з Раб­ле, Свіфтом, Аріосто і Анатолем Франсом… Котляревсь­кий відкинув кайдани класицизму XVIII сторіччя, ввів у

літературу народну мову. Збагачена його творчістю ук* раїнська література стала фактом культурного життй всієї Росії, а «Енеїда» — свого роду енциклопедією української мови XIX століття».

‘«Енеїгта». отже, стала блискучим прологом новоі_ук- раїнської літератури, зачинателем і одним із перших класиків якої був Іван Петрович Котляревський, знач^ ною віхою на. шляху^до реалізму. Творчість наступних, поетів України — це своєрідний вибух тієї літературної й суспільно-громадської енергії, яку покликала до жит­тя жива душа «Енеїди»-Котляревського.

_;;і Методологічною настановою для. радянськощ літера-^ турознавства є, вчення В. І.,Леніна цро Дві раціональні культури в кожній національній культурі. Точиласй^: нев– пинна боротьба між реакційною і прогресивною течіями в українській дожовтневій літературі. Шевченко і Фран- ко, Панас Мирний і Коцюбинський, Леся Українка ї, Грабовський виступали проти соціального і національно^ го гноблення царизму і проти «свого» панства, проти ве­ликодержавного шовінізму і буржуазного націоналізму,, розуміючи, що справжнє визволення народу немислиме без класової боротьби, без повалення експлуататорсько-‘ го ладу, без інтернаціональної дружби трудящих.

Історію будь-якої літератури не можна розглядатщ у відриві від інших літератур. Тільки за цієї умови мож-|, на визначити, що свого, оригінального внесла та чи інша література у світову скарбницю. Своєрідність національні но’ї літератури «формується і розкривається в складних і багатогранних зв’язках і взаємовпливах»^[5].

Українська література, як і усна народна творчість*.’, розвивалася в тісному взаємозв’язку з соціальним і на­ціонально-визвольним рухами, в єднанні з передовими силами культури російського, білоруського, ПОЛЬСЬКОГО,, чеського, словацького, болгарського, сербського та ін­ших братніх народів. Уже в українських думках та і сто-‘, ричних піснях виявилися риси, які пізніше стали визна­чальними для української літератури: ліризм, героїчне начало, філософське осмислення соціальних конфліктів епохи, неповторність народного гумору. Велику роль у’ становленні української літератури, у формуванні її ори­

гінальних жанрів відіграли народна творчість і давня українська література, особливо творча спадщина І. Ви- шенського, Гр. Сковороди та ін.

У першій половині XIX ст. завершується процес ста­новлення нової української літератури. Він проходив у складних умовах суспільно-громадської та літературно- теоретичної боротьби, в єднанні з діячами письменства російського народу. Історія знає багато фактів цього лі­тературного побратимства. З зацікавленням і повагою ставились до українського художнього слова поети-де- кабристи, О. Пушкін, М. Гоголь та інші письменники. Росіяни з захопленням читали «Енеїду» І. Котляревсько­го, а М. Гоголь, О. Сомов брали уривки з української поеми для епіграфів до своїх творів.

Українсько-російське літературне єднання — то не просто «паралелі», взаємні висловлювання поваги, це глибокий духовний акт братерства, що мав вирішальний вплив на єдність літературного процесу, спільність ідей­но-естетичних завдань обох братніх літератур.

Зв’язок української і російської літератур завжди був багатогранним і творчо плідним. Якщо царистське минуле, як писав В. І. Ленін, «все зробило для взаємо- \відчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією»^[6], то кращі, передо­ві українські й російські письменники, обстоюючи націо- | нальну демократичну культуру своїх народів, разом з \ тим виховували почуття єдності, дружби і взаємоповаги всіх гноблених народів.

Літературознавці досить детально дослідили зв’язки

з  літературою Росії автора «Енеїди». Шукання українсь­ких поетів першої половини XIX ст. у галузі поеми теж пов’язані з творчим засвоєнням традицій російської пое­тичної епіки. Характерно, що більшість з них звертались при створенні поем до російської мови (Л. Боровиковсь- кий, Є. Гребінка, Т. Шевченко та ін.). «Беручи участь в російському літературному процесі, сприяючи прогре­сивним його тенденціям, — писав Д. В. Чалий, — вони глибоко входили в саму суть російського літературного життя, органічно засвоювали його художні досягнення»⁷.

Оволодіння набутками російської культури великий Шевченко розглядав як важливий чинник і запоруку

ідейно-художнього розвитку українського народу. Сві­точів російської літератури — Пушкіна, Гоголя, Лєр­монтова, Салтикова-Щедріна — він називав «нашими поетами». В передових діячах російської культури Шев­ченко вбачав своїх однодумців і соратників у боротьбі проти спільного ворога—кріпосництва й самодержавства.

У свою чергу, починаючи з 20-х років XIX ст., в ро­сійську літературу активно входить українська тема. Це пов’язано насамперед з іменами К. Рилєєва і О. Пушкі­на, В. Наріжного і О. Сомова ^[7].

Після Вітчизняної війни 1812 р., яка показала всьому світові могутні сили і обдарованість російського народу, стала особливо помітною суперечність між багатими можливостями народів Росії і тим безправним станови­щем, в яке вони були поставлені самодержавно-кріпос- ницькою владою. Ідеї патріотизму, що з особливою силою прозвучали в період війни, мали величезне значення для громадського життя Росії. Під впливом ідей, а також гасел Французької буржуазної революції виховувались кращі політичні й культурні діячі. «Розповіді про пожар Москви, про Бородінський бій, про Березину, про взяття Парижа були моєю колисковою піснею…», — писав О. Герцен в епопеї «Былое и думы».

Патріотичне піднесення, викликане Вітчизняною вій­ною 1812 р., мало великий вплив на формування світог­ляду Т. Шевченка. Відомо, що перші свої малюнки він присвятив героям 1812 р. — Кутузову і Платову, і пізні­ше в російській повісті «Близнецы» писав, як на клич

Москви піднялись народи країни «и стар и млад зали­вать вражескою кровью великий пожар московский», як дійшов цей клич до України, як «зашевелилась она, моя родная мати; зашевелилось охочеконное і охочепешее ополчение малороссийское», як були розгромлені фран­цузькі загарбники. Відгомін подій Вітчизняної війни чу­ється в «Енеїді» І. Котляревського, в «Малоросійській баладі» О. Шпигоцького та інших творах^[8].

Якщо навіть розповіді про війну 1812 р. мали таке виховне значення, то не важко зрозуміти, яким великим був вплив її на учасників і свідків героїчних битв. А такими були декабристи.

В. І. Ленін вказував, що декабристи принесли себе в жертву недаремно, що їхні ідеї вплинули на пробуд­ження наступного покоління борців — революційних де­мократів^[9]. Повстання декабристів знайшло відгук у се­лянській масі, яка стихійно піднімалась проти кріпосни­цтва, за землю і свободу. Відомі виступи селян на Украї­ні у Васильківському і Уманському повітах. Серед селян на Уманщині ходила легенда, що з’явився син Гонти, який вимагає, щоб поміщики віддали селянам землю, а самі, як можна скоріше, тікали до Варшави, тому що всі, хто залишиться в маєтках, будуть убиті. Іскра громадян­ської свідомості не гасла серед російського народу. Так, у 1830 р. на одному з заїжджих дворів по шляху Моск­ва— Троїцька лавра було зроблено такий напис: «Скоро настанет время, когда дворяне, сии гнусные сластолюб­цы, жаждущие и сосущие кровь своих несчастных под­данных, будут истреблены самым жестоким образом и погибнут смертью тиранов.

…Один из сообщников повешенных и ссыльных в Си­бирь. Второй Рылеев».

Іншим почерком написано: «Ах! Если бы это совер­шилось. Дай господи! Я первый возьму нож»^[10].

ІТа жаль, тоді народний антикріпосницький рух не злився з рухом дворянських революціонерів. Декаб­ристи не спирались на народ, і тому царизм так легко розправився з ними. Але вони перші підняли прапор збройної боротьби проти монархії, подаючи приклад сво­їм подвигом наступним поколінням.

Традиції декабристів сприйняв і розвинув Тарас Шев­ченко. Петербург лише за кілька років до приїзду туди Шевченка був центром декабристського повстання. В прогресивних колах російської інтелігенції ще жили спо­гади про декабристів. Кривавий кат, цар Микола І, який жорстоко розправився з декабристами, викликав глибоке обурення передової російської громадськості. У Петер­бурзі поширювались революційні ідеї, з порядку дня не сходив заклик до повалення самодержавства і звільнен­ня селян від кріпацтва.

Як відзначав Ів. Франко, Т. Шевченко, якому була такою близькою доля народу, не міг не захопитись цим великим визвольним рухом. Прикладом для Шевченка служили декабристи^—«споборники святої волі», «перші благовістителі свободи». До високого подвигу декабрис­тів поет звертався не раз протягом всієї своєї творчості.

Шевченко не просто захоплювався подвигом декаб­ристів. їх образами він нагадував народові про необхід­ність боротьби за краще майбутнє.

Серед петербурзької інтелігенції у списках поширюва­лись твори К. Рилєєва, Ол. Одоєвського — автора відпо­віді на послання О. Пушкіна «В Сибирь» («Струн вещих пламенные звуки…»), його вірш «Славянские девы» де­кабрист Ф. Вадковський поклав на музику. Пісня закли­кала слов’янські народи до єднання.

Ідею єдності слов’янських народів Шевченко, як ві­домо, висловив у багатьох творах, зокрема і в передмові до поеми «Гайдамаки»: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля»^[11].

При відмінності образів: в Одоєвського говориться про потоки, що зіллються в одну велетенську ріку, в Шевченка — не розмежована земля, житом і пшеницею, як золотом, покрита, — ідея «Славянских дев» і передмо­ви до «Гайдамак» одна — заклик до єднання слов’янсь­ких народів.

У Ідея спільної визвольної боротьби слов’янських наро­дів була відроджена Кирило-Мефодіївським товарист-

БОМ, ліве революційне крило якого очолював Т. Шевчен­ко. Він вважав, що об’єднання слов’янських народів можливе лише внаслідок всенародного збройного пов­стання. Поет боровся проти ліберального, буржуазно-на­ціоналістичного крила товариства.

Шевченко знав багатьох декабристів. Ще під час першої подорожі по Україні він познайомився з О. В. Капністом. Під враженням розповідей Капніста і членів сім’ї Рєпніних про декабристів Шевченко пише по­ему «Тризна». Поема цікава тим, що дає матеріал для зіставлення з творами К. Рилєєва і О. Одоєвського. Так, у вірші Одоєвського «Тризна» (1828) в алегоричній формі говориться про страчених і загиблих декабристів.

Бій затих. Багато борців загинуло, інші стали «из­гнанниками». Друзі загиблих, «изгнанники отчизны», готують «тризну». Здійснивши цей обряд, вони слухають народного поета, що складає пісні про героїв. Поет під натхненну арфу співає:

Утешьтесь! За павших ваш меч отомсти г…

Саме таку алегоричну форму, як і Одоєвський, взяв Шевченко для написання поеми «Тризна», на якій позна­чився вплив поезій Пушкіна і романтичних творів Рилєє­ва. Так, як і в Одоєвського, у поемі Шевченка збирають­ся друзі на «тризну», щоб вшанувати пам’ять свого това­риша, який пройшов тернистий шлях боротьби.

Герой поеми «Тризна» — носій «светлых, чистых дум». Він закликає своїх товаришів бути сміливими, «стать за народ и зло казнить».

В «Тризне» прозвучали гасла, що відповідали підне­сенню нової революційної боротьби: «Воспойте свободу на рабской земле!», «Сложите вы псалом суровый Про сонм народных палачей».

Отже, громадянський подвиг і революційний пафос творів декабристів були чи не найбільшим поштовхом до написання поем. Вони освятили ранні епічні задуми українського Кобзаря. «Декабристське оточення» в Ниж­ньому Новгороді вплинуло на написання таких перлин Шевченкового поетичного епосу, як «Неофіти» і «Марія».

К. Рилєєв змалював образ полум’яного патріота Б. Хмельницького, який кликав за собою тих,

Хто в грудях спрагу мсти несе,

Хто краще вмре, ніж в рабстві буде…

У думах про українських історичних героїв (Хмель­ницького, Наливайка) російський поет-декабрист прагне показати їхній внутрішній, духовний світ. Наливайку належить славнозвісний монолог, в якому відбились мо­тиви жертовності героя, який знає, «что погибель ждет того, кто первый восстанет на утеснителей народа». Ці слова облетіли Росію, навколишні краї. У 1839 р. перек­лад думи-поеми Рилєєва «Наливайко» було надруковано в Італії¹³.

Поема декабристів йшла в руслі революційного ро­мантизму. Пов’язана з їхньою політичною програмою, вона повинна була мати «тираноборчий» підтекст (як, зокрема, поема К. Рилєєва «Войнаровський») .Героїчний характер, революційно-політичне спрямування, націо­нальна самобутність — такі основні риси жанру поеми в розумінні декабристів. Змальовуючи історичне минуле *■ російського і українського народів, вони шукали в ньому насамперед паралелей для сучасності. Декабристський \ революційний романтизм наголошував на соціально-виз- I вольних ідемл і ериШ>патріотичної народної поезії.

В одному із листів до К. Рилєєва у вересні 1825 р. М. Маркевич писав: «Итак, могу ли я хладнокровно чи­тать «Войнаровского» и «Наливайку»? Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодар­ность… Вы много сделали, очень много! Вы возвышаете целый народ… слава тому, кто прославляет величие ду­ши человеческой… «Исповедь Наливайки» врезана в сер­дцах наших…» («Литературное наследство», т. 59, кн. 1. Декабристы-литераторы. Изд-во АН СССР, 1954, стор. 154). Знайдені «Записки» М. Маркевича свідчать про його симпатії до декабристів. З теплотою говорить він про часи, коли «мысль о свободе и конституции была в разгаре» (тобто перед повстанням декабристів. — М. Г.), називає «Священний союз» монархів Європи, спрямований на придушення революційного руху, «не­слыханной подлостью» («Литературное наследство», т. 59, кн. 1, стор. 503—504). М. Маркевич не побоявся вже після смерті К. Рилєєва згадати його ім’я в збірці поезій «Украинские мелодии» (М., 1831, стор. 120). Між іншим, до тем української історії Маркевич звернувся теж під

¹³  3. М. Потапова. Русско-итальянские связи. Вторая поло­вина XIX века. М., «Наука», 1973, стор. 69.

 

впливом декабристів. Його вірші друкувались в альма­насі декабристів «Звездочка». В «Записках» є неопублі- ковані поезії Рилєєва, стаття-спогад про В. Кюхельбеке- ра тощо.

Близько до поем декабристів стоїть Пушкінова «Пол­тава». Це виявилось і в глибокому зацікавленні історією Вітчизни, і в пошуках позитивного героя історії, і в епіч­ній манері викладу, і пафосному стилі.

В поемі «Полтава» О. Пушкін відтворив спільність історичної долі російського та українського народів. «Слава полтавської перемоги, — пише М. Бажан, — ще раз провістила світові про нерушиму єдність російського і українського народів, показала, яка ганебна доля чекає кожного, хто намагатиметься порушити цю єдність» ^и.

Ідейно-тематичні й образно-художні перегуки Т. Шев­ченка і М. Лєрмонтова показали у своїх дослідженнях Д. Іофанов, І. Заславський та ін. Лермонтовські мотиви стали для Шевченка імпульсом до розв’язання багатьох творчих завдань. В особі Лєрмонтова український по­ет бачив продовжувача декабристської лінії в російсь­кій літературі.

, Перша половина XIX ст. — це час піднесення анти­феодальних і національно-визвольних рухів. У літерату­рі й мистецтві бурхливо розвивається романтизм, що, досягнувши свого апогею у творах революційного ро­мантизму, поступається новому творчому методові — ре­алізму. Байрон, Пушкін, Міцкевич, Шевченко — ось най- видатніші імена, з якими пов’язані великі досягнення в тогочасній літературі загалом і в галузі ліро-епосу зок­рема.

Дуже популярними в ті часи були романтичні поеми англійського поета Дж. Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда», «Шільйонський в’язень», цикл так званих східних поем, опертих на фольклорні джерела. Револю­ційно-гуманістичні ідеї Байрона, його художні шукання мали значний вплив на багатьох європейських поетів, зокрема і на слов’янських. Цей вплив не слід перебільшу­вати, але не можна його й замовчувати¹⁵. Поеми Байро-

¹⁴    М. Бажан. Дружба народів — дружба літератур.— У кн.: «Люди. Книги. Дати. Статті про літературу». К., «Радянський пись­менник», 1962, стор. 13.

¹⁵   Плідними в цьому плані видаються нам пошуки об’єктивного висвітлення впливу Байрона на Пушкіна у монографії: В. И. Куле-

на і в оригіналі, і в перекладах активно читались у Ро­сії. Про нього як «великого поета», «неперевершеного в описах картин природи, окремих явищ життя, сильних поривань пристрастей» писалось в «Энциклопедическом лексиконе» Плюшара (1835, т. IV), книзі, яку читали Пушкін, Шевченко…

Культ сильної, гордої особи, невдоволеної тогочасним суспільним ладом, ненависть до будь-якого пригнічення людини, прагнення боротьби і самопожертви в ім’я люд­ства — такі ідейно-тематичні засади творів Байрона. Не дивно, що його поеми мали і в Польщі («Марія» А. Мальчевського, «Канівський замок» С. Гощинського), і в Росії («південні поеми» О. Пушкіна, «Демон» і «Мци- рі» М. Лєрмонтова) своєрідні «школи». Деякі традиції «байронічної поеми» з її вільною композицією відчува­ються і в Шевченкових «Гайдамаках».

Романтизм боровся проти канонів класицизму і в тео­рії, і в художній практиці. Класицистичні поетики вже не могли задовольнити живих потреб літератури. В них ігнорувалися художні досягнення народної творчості. Схоластичною у класицистів була сама класифікація поеми на різновиди.

У книзі Івана Рижського «Наука о стихотворстве» (1811) читаємо таке визначення епічної поеми: «…Эпи­ческая поэма… есть о каком-либо великом, героическом и возбуждающем соучастие в целом каком-нибудь наро­де, или и во всем роде человеческом деянии такое вы­мышленное повествование, которое, будучи обработано со всем возможным стихотворческим искусством, напол­няет душу читателя разнообразными, возвышенными и преклоняющими к добродетели чувствованиями, особли­во удивлением к прославляемому деянию» (стор. 153).

А «Словарь древней и новой поэзии» (1821) М. Осто- лопова, що, за словами В. Бєлінського, «був одним із ос­танніх і найповніших підсумків французької класичної поетики на російському грунті», подає понад 20 різнови­дів поеми і серед них такі, як дидактична, елегійна, епі- таламічна, панегірична, схоластична, описова тощо. У тому ж «Словаре древней і новой поэзии» говориться, що «дія поеми епічної не повинна тривати більше як рік».

шов. Литературные связи России и Западной Европы в XIX веке

(первая половина).

романтизм розкрив иешічорииі багатстм народнопо­етичної творчості — і в царині сюжетів, і в ГУДПЖИІіО ви ражальних засобах її. Український фольклор став гли­бинним джерелом не лише для своїх постів. До нього звертались майстри слова Росії, Польщі, ряду європей­ських країн. Це К. Рилєєв (поема «Наливайко»),

1. Пушкін (славнозвісна «Полтава»).

Був час, коли за поемою «Марія» А. Мальчевського. перекладеною різними мовами, в Європі «пізнавали» Ук­раїну. Представник «української школи» в польській літературі Антоні Мальчевський, що жив деякий час на Волині, на основі місцевих матеріалів написав свою ро­мантичну поему «Марія», де подано картини українсь­кого життя XVIII ст., створено образи козаків, які. захи­щаючи рідну землю, «стрілою» кидались на ворога.

Іншому творові романтичної «української школи» — поемі «Канівський замок» С. Гощннського — судилося бути попередником Шевченковнх «Гайдамаків».

Северин Гощинський — видатний представник рево­люційного романтизму в польській літературі першої половини XIX ст. його ім’я історики літератури заслу­жено ставлять поряд з іменами А. Міцкевича і Ю. Сло­вацького. Ще І. Франко вважав Гощннського «одним і найбільших майстрів польського слова та одним з най- геніальніших людей, яких видав польський народ».

Творчість польського поета, представника «українсь­кої школи» в польській літературі, якнайтісніше пов’яза­на з Україною, її волелюбним народом, з українською піснею, побутом і звичаями.

«Українська школа» в польській літературі¹*—то умовна назва групи польських письменників, яка звер­нулась у своїй творчості до теми України, її історії, ши­роко використавши український фольклор. Виникнення і розвиток «української школи» в польській літературі відноситься до 20—початку 40-х років XIX ст. Найвиз­начнішими її представниками були С. Гощинськнй,

А. Мальчевський, Б. Залеськнн. Своєрідним внеском \ доробок «школи» була творчість Т. Падурн, який писав переважно українською мовою, але латинськими тітера ми. Творчість письменників «української школи» була одним із джерел збагачення польської літератури. Для

кращих представників «української школи» в польській літературі властиве прагнення поріднити польський і ук­раїнський народи через літературу, що обумовило, за словами І. Франка, одну з привабливих рис їх творчос­ті— демократизм, любов до народу. Це особливо вияви­лось напередодні і в час польського повстання 1830—1831 років.

Однак за винятком С. Гощинського письменники «ук­раїнської школи» ідеалізували взаємини між польською шляхтою й українським народом, затушовували соціаль­ні й національні суперечності. А М. Чайковський в «ко­зацьких повістях» пропагував авантюристичні ідеї від­родження «історичної» аристократичної Польщі «від моря до моря». Поети Б. Залеський і Т. Падура ідеалізу­вали ті часи, коли українські козаки виступали під зна­менами польських гетьманів і панів, коли, на їх думку, Польща була «цивілізаторкою» України. Критик М. Гра- бовський, вбачаючи «українську оригінальність» в зами­луванні місцевими переказами, звичаями та віруваннями, хвалив вірші Залеського і висловлював незадоволення Гощинським, який змальовує «дикі образи і криваві при­годи» (мався на увазі «Канівський замок»).

З творчістю Богдана Залеського, М. Грабовського та інших був знайомий Т. Шевченко. В зв’язку з розвит­ком нової української літератури «школа» втратила реальний грунт, хоч вплив її відчутний і пізніше в діяль­ності А. Марцінковського, П. Свєнціцького та ін. Про це читач може дізнатись з антології «Українською музою натхненні (Польські поети, які писали українською мо­вою)» (К., 1971).

Представники «української школи» (А. Мальчевсь- І кий, С. Гощинський, О. Гроза, М. Гославський, Т. Оліза- ровський) дали ряд поем, які джерельно пов’язані з | українським фольклором. Знайомий Шевченка Е. Ізо- польський написав у 40-х роках під впливом українсько­го поета епічний твір «Дума з дум українських».

Польський поетичний епос збагатив Юліуш Словаць- I кий. Знаменно, що матеріал для своїх поем Словацький часто брав з української історії та фольклору («Беньов- ський», «Змій» та ін.). Звертаючись до історичних сюже­тів, Словацький, як і К. Рилєєв, А. Міцкебич, С. Гощин­ський, Т. Шевченко, хотів на прикладі героїчного мину­лого виховувати дух протесту проти колоніальної політи-

ки самодержавства. Символічну поему «Лнгеллі* (1837) великий польський поет присвятив польським засланцям у Сибіру. В поемі «Беньовський» (1841) мідображено ре­волюційні сили Польщі, викрито і осуджено католицьку реакцію і Ватікан, показано щирі симпатії автора до О. Пушкіна і М. Лєрмонтова. В цій поемі, як і в драмі І «Фантазій» (1841), звучали заклики до всенародного І повстання, до дружби польських і російських революці- I онерів.

У поемі «Беньовський» Словацький дав високу оцін* І ку гайдамацькому рухові XVIII ст., як рухові гноблених проти гнобителів, осудивши тих польських письменників, І що дивилися на гайдамаччину, як на «безчинства хло- I пів». Україна у Словацького виступає переважно з озна­ченнями «невесела», «смутна», «зажурена». Навіть небо її нахмарене, імлисте. Але Словацький вірив, що народ розвіє пітьму неволі, що «Україна колись воскресне» (поема «Вацлав»). То була віра великого друга України

в її майбутнє.

Виникнення романтизму в українській літературі ще 1 не до кінця вивчене. Деякі літературознавці, висловлю- \ ють міркування, що до романтизму впритул підходив \ Григорій Сковорода. У багатьох його поезіях помітно \ виражений народнопісенний струмінь, з відповідною рнт- шомелодикою й тропами. Наприклад, у його вірші «Ген, іполя, поля зелені!» є ті мотиви, що потім розвивати­муться харківськими поетами-романтиками. Ще сучасни­ки І. Котляревського (М. Костомаров) розуміли, що для видатного українського письменника бурлескна травес­тія була перехідним етапом у шуканнях нових форм художньої творчості. І. Котляревський почав писати ук­раїнською літературною мовою «в часи занепаду класи­цизму і вторгнення в європейські літератури романтичних ідей», зазначав М. Костомаров. Через те в «Енеїді» вже маємо героїчно-романтичні мотиви, а в «Наталці Пол­тавці» — пісні, створені за правилами нової романтич­ної поетики.

У той час, коли класицистична епопея подавала ідеа­лізований і статичний образ героя, романтики виявля­ють інтерес до проблем особистості, її психології (звідси і сильне ліричне, суб’єктивне начало в романтичній поемі). В силу історичних та літературних обставин ук­раїнська поезія не знала ні класицистичної поеми, ні епо-

псі. «Енеїда» Котляревського, як уже говорилося, — то пародія на класицизм.

Виникнення романтизму в українській літературі було викликане певними історико-літературними обста­винами, насамперед боротьбою за народність літератури, намагання вийти за межі бурлескної традиції, розшири­ти тематичні, жанрові й стильові межі літератури. Ук­раїнський романтизм має багато спільного з романтиз­мом інших слов’янських літератур. Його виникнення не­розривно пов’язане з загальнослов’янським відродженням кінця XVIII—початку XIX ст., яке знаменувало собою ріст антифеодальної національно-визвольної боротьби слов’янських народів. На цій основі зросла потреба в ге- роїко-романтичних творах, які б сприяли пробудженню й розвиткові національної самосвідомості слов’ян. Гово­рячи про літературні форми у творчості Коллара, Шафа- рика, Палацького та інших, К. Маркс і Ф. Енгельс писа­ли: «Славні епохи чеської і сербської історії змальову­вались яскравими фарбами на противагу приниженому й жалюгідному теперішньому становищу цих національ­ностей…»¹⁷.

Звичайно, в кожній із слов’янських літератур роман­тизм мав свої риси і особливості. Але сцілена рТГоа слов’янського романтизму загалом — наявність у ньому героїчних мотивів, заклику народів Слов’янщини до сво­боди («Співи істори^іяПЮ. Нємцевича, «Думи» К. Ри­лєєва, «Гражина», «Конрад Валленрод» А. Міцкевича, «Дочка Слави» Я- Коллара, «Хрещення при Савиці» Ф. Прешерна, вірші О. Пушкіна, поеми Т. Шевченка та ін.) Викликаний загальнонародною національно-визволь­ною боротьбою, слов’янський романтизм був більш де­мократичним, ніж західноєвропейський. В жодній сло­в’янській країні реакційний ~”романтизм не превалював, тоді як на Заході досить багато романтиків культивува­ли містику, песимізм і таке інше.

Для розвитку українського романтизму позитивне значення мало використання героїчної української істо­рії російськими письменниками, а також представника­ми так званої «української школи» в польській літера­турі (С. Гощинський, А. Мальчевський, Б. Залеський та ін.).

Однією з найважливіших заслуг романтичної літера­тури було те, що вона звернулася до зображення духов­ного світу людини, до її психології. Романтики розшири­ли зв’язки літератури з фольклором, перенісши у свої твори нев’янучі образи народної поезії, використавши її волелюбні мотиви. Запоруку успішного зростання наці­ональних літератур вони справедливо вбачали в розвит­ку народної мови, тому всіляко захищали і відстоювали право української мови на існування і самостійний роз­виток.

■

Письменники романтичного напряму зробили спробу реально відтворити народний побут, історію. Романтич­ний метод дозволив їм повести боротьбу проти старих літературних форм і канонів, збагатити стиль новими формами, жанрами і засобами, змалювати в своїх тво­рах образ позитивного героя — борця за народне щастя.

Десятиріччя між «Енеїдою» І. Котляревського і пер­шими поемами Т. Шевченка — то час шукань у галузі поетичного епосу. Деякі автори писали свої поеми «па­ралельно» з Шевченком, уже в 40—50-і роки, іноді вра­ховуючи, а часом (з різних причин і в міру своїх твор­чих здібностей) полишаючи осторонь досвід геніального поета.

«Енеїда» була зразком для бурлескно-травестійних поем цілої групи українських поетів — П. Білецького-Но- сенка («Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина», 1818, опублікована 1871 р.), П. Писаревського («Стецько», кі­нець 30-х — початок 40-х років, опублікована 1841 р.),

С.   Александрова («Вовкулака», 1842, опублікована 1848 р.), Я- Кухаренка («Харько, запорозький кошовий», 40-і роки, опублікована 1913 р ), П. Коренииького («Ве­чорниці», опублікована 1841р.), К. Думитрашка¹* «Жабо- мишодраківка», опублікована 1859 р.) та ін. У ці бур-

лескні твори вже проникають елементи романтизму (спроба героїчної «епопеї» у Кухаренка, сюжет «Вов­кулаки» Александрова). В бурлескних поемах було над­міру етнографічних аксесуарів, автори їх ідеалізува­ли патріархальний побут, пропагували консерватизм тощо.

Твори цих наслідувачів І. Котляревського зібрано і опубліковано у книжці «Бурлеск і травестія в українсь­кій поезії першої половини XIX ст.» (1959), у передмові до якої, між іншим, зазначено: «…їхні твори не мають тієї цілеспрямованості, зібраності, виразності і дотепності» які характерні для «Енеїди», в них не так глибоко відображена соціальна дійсність, художній рівень їх нижчий, тому вони і не здобули такої популярності,,як широковідома поема Котляревського.. Та все ж вище­названі письменники відіграли певну позитивну роль в літературному процесі, в поширенні тематики, в роз­витку жанрів, техніки віршування і літературної мови.

У 1848 р. В «Южнгшу руггкпму сборнику» А Метлин- ський опублікував дві поеми («віршовані повісті») М. Макаровського «Наталя, або Дві долі разом» і «Га* расько, або Талан і в неволі», що засвідчили своєрідний перехід дід бурлеска до романтизму. При всій «патріар­хальності» періПоТпоеми я’йГйГє’майстерно виписані кар­тини сільського життя, вдало розкрито психологію ГЄ-і роїв, порівняно чиста мова твору. Б. Грінченко вважав «Наталю» «найкращою після Шевченкових творів». У другій поемі помітне намагання автора наслідувати поему «Кавказький бранець» О. Пушкіна. До спроб поетичного епосу романічної                                                        иапр^ять і ріртттг.ррі^ казки

О. Боннського, що побачили світ у збірнику «Наські українські казки» (1835).

У дошевченківський-деріоп V славнозвісній «Ругя тттті Дністровій» (1837) було надруковано невелику роман­тичну поему,.Івана-Вагилевичя «Мя лей», яку згодом про­читав Шевченко. Вагилевич оспівав свободолюбні наст­рої народу. Героєм поеми .виступає ватажок гуцулів, си­вий Мадей. Поетика твору свідчить про вплив «Слова о полку Ігоревім», романтичного письма:

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами.

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!

Іван Вагилевич переклав також 8 сонетів із відомо! поеми Я. Котлара «Дочка Слави».

Поривався до більших епічних форм і найвидатніший представник «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, про що свідчать його поезії, думи, зокрема «Хмельницького обступлення Львова». Шашкевич виношував задум пое­ми «Перекинчик бісурманський», але залишив нам тіль­ки уривок — «Бандурист». Перекладав поему Северина Гощинського «Канівський замок», сербські епічні пісні, чеський «Краледворський рукопис».

М. Максимович у статті «О стихотворениях червоно- русских» («Киевлянин», кн. 2, 1841) вітав видання «Ру­салки Дністрової» і закликав галицьких письменників рівнятись не на штучне місцеве «язичіє», а на народну мову і літературу Наддніпрянської України. Дбаючи про розвиток літератури на всіх українських землях, він різко осудив поему С. Лисинецького про повідь на Ду­наї «Воззрение страшилища» (1838) як приклад схолас­тичної, незрозумілої народові поезії.

Трохи пізніше, в 1849 р., публікує перші частини своєї романтичної поеми «Скит Манявський» Антін Могиль- ницький, котрий близько стояв до «Руської трійці» і та­лант якого схвально оцінили Юрій Федькович та Іван Франко. Одним із позитивних моментів поеми є те, що Могильницький галицькі історико-етнографічні тради­ції пов’язував з матір’ю всіх земель руських — Києвом.

Морально-етичні проблеми з деяким елементом соці­альним порушені в незакінченому «поематі» М. Устия- новича «Путь на полонину», що друкувався в уривках у тогочасній галицькій періодиці (1850—1859).

Донедавна в історіях української літератури при роз­гляді жанру поеми не згадувалось ім’я М. П. Жука (Хру­ща). А тим часом йому належить типова романтична поема «Чари», що її опублікував І. Франко 1912 р. в книжці «Українських поезій» О. Афанасьєва-Чужбин- ського і помилково приписав останньому^[12].

У процесі становлення і розвитку української поеми, як і всієї європейської поетичної епіки, провідну роль відіграли основні творчі методи XIX ст.— романтизм і реалізм. Романтизм був «віянням часу», він народився

в епоху політичних потрясінь. Але революційний роман­тизм був не лише «продиктований» соціальним і націо­нально-визвольним рухом в європейських країнах, у то­му числі і в Росії. Він відчутно вплинув на цей рух. Література і мистецтво повернулись обличчям до жит­тя народів. «Тема народного життя у романтиків,— слушно відзначає М. І. Кравцов,— стала однією з основ- \ них. Вони показали в народному житті те, що сприяло І історичному прогресові суспільства. На цій основі на- \ роджувався- принцип історизму як передача своєрідності Чподій часу, як розкриття руху “історії і суперечностей сус­пільного життя (творчість декабристів, «Гайдамаки» Шевченка, лірика Ботева і Якшича, героїчні поеми ро­мантиків, «Канівський замок» Гощинського). Все це зно­ву ж таки заставляло письменників звертатись до худож­нього досвіду фольклору. Але той же принцип історизму вів їх від минулого до сучасності, до відмови від ідеа­лізації патріархальності. Романтичне мистецтво ставало усе більш реалістичним і соціально насиченим»^[13]. Ці слова вч єн ого^гс л а в і ст а маютіГ важливе методологічне значення.

^^ЕГурхливий розвиток жанру поеми, зокрема у твор; чоЬїГТг Ш^вч^нка7~та кликал а до життя сама дійсніст^ історичні (поема часто «активізується» в моменти, коли вирішується доля самого народу, нації) та історико-лі- тературні передумови. Від «Енеїди» Котляревського че­рез численних представників бурлеска (його наслідува­чів і часто епігонів) до романтичної.! реалістичної поеми Шевченка, поета зі світовим ім’ям, поета-новатора і в ^/цьому жанрі,— пролягає велика дорога українського по­етичного епосу.

Завершуючи невелику розмову про Шевченкових по­передників і сучасників^[14], наголосимо, що їхні спроби в жанрі поеми в цілому відіграли позитивну роль у лі­тературному процесі 10—40-х років, а саме: в розвитку літературної мови, формуванні жанру. Показово, що в

творчій практиці згаданих і незгаданих авторів зустрі­чаються найрізноманітніші різновиди віршованого епосу: поема-«можебилиця» (П.Писаревський), «жартлива пое­ма» (П. Білецький-Носенко), поема-казка (О. Бодянсь- кий, О. Рудиковський), «сатирицька поема» (П. Корени- цький), «розказ в стихах» (С. Александров), віршована повість (М. Макаровський), пародійна поема (К. Ду- митрашка), поема з текстуальними запозиченнями з фольклору тощо.

Цікаве явище того часу—російська поема українсь­ких авторів (поема-билина «Пир Владимира Великого» Л. Боровиковського, історична поема «Богдан» Є. Гре­бінки, поема-«предание» «Упырь» О. Афанасьєва-Чуж- бинського, «робкое подражание «Евгению Онегину» (О. Білецький) поема «Надя» Л. Глібова тощо).

А ще раніше харківський письменник і вчений Ро­зумник Гонорський видрукував драматичну поему «Дух слов’ян» (1812).

Під впливом І. Котляревського, в бурлескному тоні написані поеми В. Масловича «Утаида» та «Основание Харькова» («Харьковский демокрит», 1816). Поема «Ос­нование Харькова» «цікава, між іншим, і тим,— пише П. М. Федченко,— що тут уперше в цьому журналі і в періодичних виданнях взагалі був введений український текст — репліки й цілі куплети, пісні закоханого батра­ка Якова ²².

Перебуваючи в Тулі (1847), П. Куліш написав дов­гий автобіографічний наслідувальний роман у вір­шах «Евгений Онегин нашего времени», який хотів вико­ристати як одну із форм «покаяння», вплітаючи в нього монархічні рефрени і лише для годиться нотки «співчут­тя» селянам. Рукопис так і не побачив світу ²³, хоча його автор розраховував на підтримку П. Плетньова, редак­тора «Современника». В листі до Плетньова від 22 лис­топада 1847 р. Куліш не ховав своїх намірів: «Если вы решите, что эта поэма произведет выгодное для меня впе­чатление на умы моих покровителей и что для вас удоб­но передать ее кому следует, то покорнейше прошу вас сделать это».

Пилип Морачевський у 1859 р. написав віршований «современный роман в письмах» «Год видно, если не шесть лет», який не був надрукований. Про це маємо лише згадки в зб. «За сто літ» (1930, кн. VI, стор. 36).

У розвиткові поетичної мови, збагаченні її смислових, виражальних та емоційно-художніх можливостей і за­собів епічного живописання значну роль відіграли пере­клади. Насамперед, слід відзначити особливу цінність та­ких перекладів з російської поезії. За життя великого поета О. Пушкіна з’являється переклад поеми «Полта­ва», здійснений Євгеном Гребінкою (щоправда, на яко­сті роботи негативно позначились елементи бурлеску). Високу оцінку дає сучасне радянське літературознавство ( І. Айзеншток, В. Коптілов) перекладові частини Пуш- кінової «Полтави» («Марія»), зробленому на початку 30-х років Опанасом Шпигоцьким²⁴, в якому автор у роман­тичному дусі, засобами української поетичної мови від­творив високу патетику поеми. Знаменним є звернення О. Шпигоцького до перекладу на російську мову вірша К. Делавіня «Смерть Иоанны д’Арк» — про національну гороїню французького народу. На переклади «Полтави» Гребінкою і Шпигоцьким сучасники дивились як на вар­ту уваги справу. Наприклад, Л. Боровиковський в листі до І. Срезневського від 12 серпня 1839 р. писав про це, збираючи матеріали для дослідження «Обзор литерату­ры малороссийской, народной и писательной». Осип Бо- дянський заходився донести до українського читача «Руслана і Людмилу». Своєрідним переспівом «Кавказь­кого бранця» є поема М. Макаровського «Гарасько».

Таке ж позитивне значення мали українські перек­лади з слов’янських та інших європейських літератур. Багато поетів перекладали і переспівували «Краледвор- ський рукопис» (поети-романтики «харківської школи», «Руська трійця»). На українську мову переклав уривки з поеми С. Гощинського «Канівський замок» М. Шашке- вич. Окремі частини Міцкевичевого «Конрада Валлен-

. ²⁴ Для українських літературознавців довго були «білою плямою» основні біографічні дані про Опанаса Григоровича Шпигоцького. До виходу в світ 1964 р. УРЕ (т. 16) ніхто не називав його по батькові. Невідомими вважались рік народження і смерті. Автор цих рядків сприяв (на підставі маловідомих матеріалів) встановленню імені батька О. Шпигоцького та інших даних. А між тим, ще в «Биб­лиографии русских переводов произведений Адама Мицкевича» (М., 1956) на стор. 139 значилось: «Шпигоцкий А, Г- (І^Ш’ІЗГ^

рода» («Піснь Альдони», «З пісні Вайделота», «Аль-Бу- фара»), а також в уривках «Паломництво Чайльд Га­рольда» Байрона переклав на українську мову Тимко Падура. П. Гулак-Артемовський — автор «вольных пе­реводов» з Мільтона, Вольтера, Міцкевича, Гете. П. Бі- лецький-Носенко створив соціально-побутову поему «Урок панам», з авторською поміткою «подражание Вольтеру». Деякі ліро-епічні твори Шіллера, Гете на «язык галицко-русскій» переклав у кінці 30-х років И. Левицький. Кілька перекладів з Шіллера, здійснених невідомим автором у першій половині XIX ст., зберіга­ються в ЦДІА у Львові (фонд 309).

Якщо в Шевченковій ліриці відтворено духовний світ сучасника, думи поета-революціонера, то в його поетич­ній епіці дано широку панораму життя і боротьби наро­ду. Активне вторгнення у політичні проблеми епохи, ут­вердження соціально-громадянської і національної само­свідомості народу, засвоєння творчого досвіду російської і світової літератури—все це сприяло тому, що Шевченко торував загальнолюдські революційні шляхи поезії.

У шевченкознавстві і тепер можна зустріти думку, що Шевченкові як геніальному лірикові менше вдавався поетичний епос. Але ще сучасник українського поета — Богдан Залеськийв щоденнику (за 1861 р.) слушно писав, що Шевченко мав «винятковий талант у складанні поем» («Кореспонденція», т. III, Львів, 1902). О. Білецький вказував на марність «шаблону» в оцінці Шевченкових поем. Можливо, тому і М. Сумцов щиросердно призна­вався: «Його (Шевченка.— М. Г.) поеми туго піддаються холодному і сухому розборові» («Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона», т. XXXIX. СПб, 1903, [іїж&р. 357).

У своїх епічних творах Шевченко вирішував пробле- |! му зображення народу, даючи той «мужній, прямий і » строгий погляд на простий народ» (М. Добролюбов), і ніякий став одним із провідних естетичних принципів у ! ПЦвітчизняному реалізмі.

рЛіоеми в творчості Т. Шевченка посідають велике міс- N11 це. Слово «поема» як підзаголовок поет вніс до віршових творів «Гайдамаки», «Слепая», «Сліпий», «Осика», і «Княжна», «Петрусь», «Москалева криниця», «Неофіти»,

1 «Марія». Але поем у Шевченка значно більше. До них 1 належать і «Катерина», «Наймичка», «Сова», «Тризна»,

«Єретик», «Чернець», «Варнак» та ін. Поема «Сон» мав підзаголовок «комедія», поема «Великий льох» — «міс­терія». Зважаючи на суспільне значення проблематики твору «Кавказ», і його традиційно називають поемою. Такий твір, як «Гамалія», Шевченко вважав «невелич­кою поемою». Першою за часом написання була поема «Катерина», останньою — «Марія». В листах і російських повістях Шевченко згадує такі різновиди поеми, як епо­пея, героїчна поема. В повісті «Прогулка с удовольстви­ем и не без морали» є згадка про принципи побудови ге­роїчної поеми.

Після «Енеїди» І. Котляревського продовжувалися пошуки в галузі української поеми, але процес її станов­лення завершився в першій половині XIX ст. у творчості Т. Шевченка. Створюючи свій поетичний епос, Шевченко йшов від тогочасної дійсності і потреб суспільства — соціальної і національно-визвольної боротьби. Його пое­ми — це широка панорама життя царської самодержав­ної Росії, насамперед життя, побуту і боротьби україн­ського народу. Проблематика Шевченкових поем визна­чала їхнє жанрове багатство, своєрідні цикли: соціаль- I / но-побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сова» то-

V       иіо)” поетична епіка на історичні теми («Гайдамаки»^ «Єретик»), иодітачні поеми («Сон». «Кавказ») та полі­тично-філософські поеми на теми з світової стародавньої У , історії («Неофіти») та біблії («Марія»). Між цими жан- ровими групами немає різкої межі, бо, наприклад, «Єре­тик» є поемою не тільки історичною, а й політичною; «Неофіти» — твір не лише алегоричний, з філософським забарвленням, а й історична поема.

Шевченко творчо засвоїв досвід європейської і росій­ської поеми (К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Лєрмонтов). Окремі твори О. Пушкіна він брав за взірець. Не без впливу тогочасної російської ліро-епічної поеми україн­ський поет написав «Слепую» і «Тризну» російською мовою. Буржуазно-націоналістична критика твердила, що Шевченко в усі періоди своєї творчості звертався ли­ше до єдиного поемного зразка — так званої байроніч- < ної поеми, але це не відповідає дійсності. Такі перлини >| поетичного епосу Шевченка, як «Наймичка», «Сон», «Ма- рія» тощо, є поемами реалістичними.

( Романтичною поетикою поет користувався насампе- I гтеа V поемах на історичні теми, хоч у них уже помітні