Вже в «Енеїді» І. Котляревського, яка стала значною віхою на шляху до реалізму, бачимо витоки таких поемних різновидів, як сатирично- гумористичний, соціально-побутовий та історико-роман- тичний. Власне, сатиричне і соціальне в цій поемі висту­пають спільно, у єдності. Ще раніше, в давній українській літературі, живучою була традиція бурлескно-гумори­стична й сатирична, яка сприяла розвиткові критичного ставлення до навколишньої дійсності. Значні елементи сатири маємо в полемічно-публіцистичному письменстві, у творах Гр. Сковороди. Соціальну несправедливість ви­кривали окремі письменники в період між І. Котлярев­ським і Т. Шевченком.

У надрах сатиричної та бурлескно-травестійної літе­ратури, під впливом соціально-викривальної народної поезії і зародилась соціально-побутова поема, що згодом досягла свого апогею в творчості Т. Шевченка. «Розви­ток реалізму ще на ранньому, дошевченківському, ета­пі,— пише професор П. К. Волинський,— позначився на існуючих жанрах і викликав появу нових. Поема й бай­ка, стаючи на реалістичний грунт, усе більше насичу­ються соціально-побутовими картинками народного жит­тя…»^[1].

Соціально-побутовій поемі як одному із важливих проблемно-жанрових циклів української поетичної епіки періоду її становлення і розвитку судилося стати новим кроком на шляху дослідження багатогранного життя. Це були початки того соціального аналізу людських вза­ємин, світу бідних і багатих, знедолених і пересичених, без чого важко собі уявити поступ реалістичної літера­тури. Передові українські письменники орієнтувались на прогресивні напрями і стилі братньої російської літера­тури, яка, будучи однією з найсамобутніших літератур, в свою чергу акумулювала кращі надбання світового письменства.

Щодо часу виникнення української соціально-побу­тової поеми серед літературознавців немає єдиної думки. З наведеного міркування П. К. Волинського випливає, що вона зародилась, принаймні, в дошевченківський пе­ріод. І це, як побачимо далі, справді так. А, наприклад, така дослідниця, як Ф. Пустова, вважає, що «новий в українській поезії різновид жанру — соціально-побутову поему» створив Шевченко^[2].

Останнім часом зроблено чимало для реставрації основних тенденцій, історії і теорії жанрів української літератури дошевченківської доби. Маємо на увазі, зок­рема, публікації поем, що йшли в руслі бурлеску і тра­вестії. Цей матеріал став предметом студій Д. Чалого, Є. Шабліовського, І. Пільгука, П. Хропка та ін. Не з усіма висновками, здобутими нашими літературознавця­ми, можна погодитись, але прогрес у поглибленішому вивченні літературного процесу помітний.

Ми ставимо за мету окреслити шляхи соціально-по­бутової поеми першої половини XIX ст., ілюструючи свої думки окремими, переважно малодослідженими пое­мами.

Після перших частин «Енеїди» Котляревського у творення жанру поеми досить активно вступає один із перших українських письменників XIX ст., відомий лек­сикограф Павло Білецький-Носенко. Сучасний читач знає його в основному як автора справедливо критико­ваної в усіх підручниках і монографіях з історії літера­тури бурлескно-травестійної поеми «Горпинида, чи

Вхопленая Прозерпина», написаної 1818 р.³. Між тим, для нас значно цікавіша поема «Урок панам», що має авторську помітку «Подражание Вольтеру». «Урок па­нам» дослідниками лише згадується.

Створення цієї поеми свідчить про те, що засвоєння епічних поетичних жанрів в епоху І. Котляревського йшло в основному шляхом використання запозичених сюжетів, але обробка їх здійснювалась на національній основі. П. Білецький-Носенко, як і інші поети дошевчен- ківської доби, збагатив українську літературу переспі­вами і перекладами з багатьох мов — російської, фран­цузької, німецької. Це, безперечно, сприяло виробленню певних традицій в жанрах поеми, балади, віршової каз­ки. Остання часто наближалась до поеми, як, скажімо, «Мильнії баньки (подражаніє Дмитрієву) »⁴.

Антипанське спрямування поеми Білецького-Носенка «Урок панам» очевидне. І якби не прикінцева картина «самовдосконалення» князя Ратміра, яка свідчить про ідейну обмеженість самого автора, то твір Білецько­го-Носенка посів би взагалі помітне місце в історії укра­їнської літератури, яка переживала тоді період свого ста­новлення. Сучасний літературознавець Б. Деркач вва­жає, що «просвітительські, демократичні тенденції в світогляді й творчості письменника нерідко переважали над ідеями консерватизму й старосвітщини»⁵.

Поема «Урок панам» написана в легкій, «ямбічній» манері, в формі «гарной казки» («В страні плодючій над Сулою владів вельможний ляцький князь…») . Малий

Реалістичними мазками змальовує поет образ «отця духовного» — наставника князя. Це — «лукавий да пух­кий брюхан», п’яниця, злодій, що «пухкими руками ки­шеню туго набивав» і всіх залякував «папєжським ог­нем». Під впливом опікуна князь Ратмір з своєю двір­ською свитою пропивав людську працю («Все регот там щодня, як в маслі сир, тонули, закони ж, правда, суд заглохли та поснули»).

А бідний люд його хрещений

Від подушевщини крехтів.

І хоч «злодійства люті» відбуваються в часи татар­ських нападів, читач розуміє, що критика панства була адресована тогочасній українській дійсності. Так само, як це маємо в «Енеїді» І. Котляревського.

Зображення «опереткової» навали татар, з її «гріз­ним гамом», любовні пригоди князя’ Ратміра, розваги «сердитого Абдалли» — всі ці картини, відтворені далі в поемі, не мають тієї соціально-викривальної сили, як епізоди, подані в її першій частині. Такий же тривіаль­ний фінал твору: помста татарам «за отчизну» є по суті помстою за маєток; «злодіїв і попа задали в ссилку в лі- са, ловити білку…»; щасливий князь знову бере до рук двір. Абдалла «дав урок», як розправлятись з своїми супротивниками.

Про українські бурлескно-травестійні поеми, про їх­ню певну позитивну роль в літературному процесі, у розвитку багатьох поемних різновидів написано багато. Коротко зупинимося на поемі П. Кореницького «Вечор­ниці», яка була написана десь у 30-х роках XIX ст., а на­друкована 1841 р.

Відомо, що ще в духовній семінарії Кореницький всі­ляко висміював попівство, сатирично зобразив побут ченців у високо оціненій П. Грабовським поемі «Куряж», за що власне був виключений з семінарії. На жаль, пое­ма «Куряж» не збереглася.

«Вечорниці» П. Кореницький назвав «сатирицькою поемою». Окрім відомого і добре дослідженого етногра­фічного змісту вона має ще ніби другий план. І не менш важливий — «Вечорниці» є по суті поемою-сатирою на попівство, його побут. На цю думку наштовхнула нас цензурна історія творів П. Кореницького (петербурзь­кий цензурний комітет вважав, що «напрямок і зміст йо-

го творів був обурливо-викривальним і неблагопристой- ним»^[3]) і реальний зміст «Вечорниць».

У статті «Дещо про Порфира Кореницького» (журн. «Зоря», 1894) П. Грабовський, зокрема, писав (із слів священика Мартиновича), що в поемі «Куряж» «поет смі­ливо зобразив життя та побут ченців…, вивів кілька май­стерно змальованих, схоплених із дійсності типів».

Є такі типи і в поемі «Вечорниці». Це один із «стов­пів» церкви — дяк-п’яниця, що заради горілки метаєть­ся, «мов шальний», вигляд у нього теж відповідний — «мов печений».

Герой поеми (очевидно, сам автор, «хлоп’я попове», «бурсак», «школяр») — веселий і лукавий оповідач, життєлюб, що прагне вирватись з стін бурси, погуляти

з своїми ровесниками на вечорницях, йому набридло духовне схоластичне навчання, «анахтемський дзвонок». Оповідач, що нагадує давнього спудея-балагура, — обі­драний, «безталанний, голодрабий», зате одвертий і до­тепний. Може, крім своїх міркувань про життя і бурсу, кинути і таке порівняння: «бояться, мов пожежі багачі».

«Вечорниці» П. Кореницького були одним із перших українських «нарисів бурси» (після безіменних творів «мандрівних дяків»), творів про стару школу, яка нама­галась убити все краще в молодих людях.

Поеми П. Кореницького писались тоді, коли його сучасники зачитувались сатиричними творами М. Гого­ля, коли виношував свої початкові творчі задуми Т. Шев­ченко. Перша половина XIX ст. — це час загнивання феодально-кріпосницької системи, загострення класових суперечок на селі, час антипанських виступів, національ­но-визвольних рухів в усій Європі. У літературі й мис­тецтві бурхливо розвивається романтизм, що, досягнув­ши своєї вершинн у ’творах революційного романтизму, поступається новому творчому методові — реалізму. Байрон, Пушкін, Міцкевич, Шевченко, Петефі — ось ‘ найвидатніші імена, з якими пов’язані великі досягнення в тогочасній літературі загалом і в галузі ліро-епосу зо­крема.

Різні види поетичної епіки створив Т. Шевченко, І С серед них видатне місце посідають соціально-побутові ¹ ‘ поеми. Сюжети, конфлікти для цих творів поет брав з

дійсності. Гірке життя жінки-кріпачки він зображував у залежності від соціальних умов; осмислюючи морально- етичні норми поведінки героїв, користувався також на­родною творчістю, народними уявленнями. Соціально-по- бутові поеми Шевченка                                                                 «Няймицка>у^Сп-

ва» та ін.), як і його політична поезія, стали тими р& альними кр ока м и ,™пщн?гф йму вали українську літерату­ру на шлях критичного’ реалізму. В них бачимо поглиб- “ленс соціалиточісіїхологічне зображення характерів, типових обставин:——

Соціально-побутові поеми Шевченка вже давно ста­ли предметом спеціальних студій. Вивчення їх започат­коване ще М. Добролюбовим, продовжене у статтях і численних висловлюваннях Ів. Франка. Щодо «Катери-. ни» і «Наймички», то вони поруч з політичною поезією Шевченка’ вже в XIX ст. зажили світової слави. Багато цікавих спостережень про Шевченків соціально-побуто- вий епос висловили в своїх книжках Ю. Івакін, В. Боро- дін, Л. Кодацька та ін.

Питання про метод Шевченка у поемі «Катерина»

викликало в радянському шевченкознавстві конструк- {Ч- тивну дискусію. Дехто (О. Багрій, С. Родзевич) вважав к, $ поему Шевченка романтичною. Більшість же зійшлись ф на “тому, що «Катерина» як перша зустріч поета з крі- _г . Т⁴ посницькою дійсністю — то «острів реалізму»_ в ранньо- 5 / ^МУ періоді творчості Шевченка. Незважаючи на стильо- л/ ві елементи романтизму (особливо в композиції), поема «Катерина» в основі своїй — реалістична, твір виповне­ний соціальним змістом.

Здається, є сенс у тому, що «Катерину» нерідко на­зивають «повістю у віршах». М. Гербель, вміщуючи свій переклад поеми в журналі «Русское слово» (1860, кн. 9), дав своєрідний підзаголовок — «повесть в сти­хах». Дослідник Шевченкової поезії Ф. Колесса відно­сив «Катерину» до «поетичних повістей». А наш сучас­ник М. Левченко в монографії про український дожсге- тневий роман писав, що поема «Катерина» «за своїми жанровими ознаками наближається до жанру реалістич- но-побутової повісті, написаної віршами». Як би там не було, і «Катерина», і «Наймичка» справді мають повіс- \ теві риси.

Двома мовами: українською («Катерина») і російсь­кою («Слепая») вже на початку своєї творчості Шевчен-

ко заявив про безправне становище жінки в кріпосниць­кому сусїгїльстві. Впродовж наступних років поет дасть цілу галерею жінок, покривджених, знедолених, але здатних на активний протест. «Катерина» — перший_івір з того великого ліро-епічного полотна, що являє собою епопею жінки-кріпачки. Дівчйна-мати в «Катерині» зма- Ільован^Шевченком з незвичайним співчуттям. Вся ідей­но-художня система цього лірико-драматичного твору за­перечує існуючий соціальний лад, хоч сама поема була лише першим щаблем у поступі поета до критичного реа^цзму.

Кь. Бородін у монографії «Три поеми Т. Г. Шевченка» 1(1964) відзначив більш високу майстерність психологіч­ного аналізу в поемі «Наймичка», творі, яким захоплю­вався Ф. Достоєвський і вивчав напам’ять Л. Толстой. Якщо зіставити «Катерину» і «Наймичку», то побачимо, що у першій поемі ще немає глибокого усвідомлення героїнею вчинків. У «Наймичці» мярмп гппяву я чітко окресленим і м а й же з а кінченим образом – х а р я ктрр г>м Не^–дивно, що Карл Еміль Францоз у~І878 р. у праці «Тарас Шевченко» писав: «Ми в однаковій мірі захоп­люємось Шевченком і як співцем політичних свобод, і як епіком, і як поетом кохання, і як людиною, яка вміє подати дивні соціальні картини» (розряд­ка наша.— М. Г.).

«Наймичка» — не звичайна соціально-побутова пое­ма. Цей, на перший погляд, винятковий сюжет відтворе­но у залежності від загальних ..умов життя, від його ко­рінних основ. Трагедія жї’рки, що, народивши на світ дитину, позбавлена материнства, — звучить~як „обвину­вачення, соціальному ладов’і, при якому можливі такі конфлікти і, зре’ШтоюГ такГ\ несправедливі погляди на д і вчину-м а тір»

Є в поемі картини, які ніби відбивають пульс мате­ринського серця:

Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,—

То вона вже скочить,

І  укриє й перехристить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Тільки під виглядом «наймички» Ганна могла набли­зитись до своєї дитини і перед смертю признатись Мар­кові, що вона його мати. Кінцівка поеми, сповнена гли­боких людських пристрастей, є однією з найтрагічніших сторінок у світовій літературі:

«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я …я твоя мати».

Та й замовкла…

Зомлів Марко,

И земля задрижала.

Прокинувся… до матері —

А мати вже спала!

(І, 322)

У «Наймичці» Шевченко розкриває тему покритки, показуючи становище матері позашлюбної дитини. Сам конфлікт Ганни з середовищем, по суті, залишається «за сценою». Та з усією глибиною й художньою силою зма­льовано його наслідки. Трагізм матері, як£, за словами Муси Джаліля, «переживає велику внутрішню траге­дію», — життєво переконливий, близький кбжній прос­тій людині.

І.   Франко, полемізуючи з націоналістичною крити­кою, вказував на загальнолюдський зміст драми, зобра­женої Шевченком у «Наймичці». «І той щиролюдський зміст, — писав він, — є заразом вповні український. Всі оті люди, що живуть у поемі і котрим однаково співчува­ти мусить чи поляк, чи німець, чи француз, — вони укра- ] їнці, думають і чують по-українськи. Се й є великий трі­умф штуки — в партикулярному, частковому, случайно- \ му показувати загальне, вічне і безсмертне» (ХУП, \118).

У поемі виявилась сила Шевченкового критичного І реалізму^[4], класова спорідненість поета з його героями, і Звідси і ота природність звучання, і щирість авторських оцінок. Це була критика кріпосницького самодержавно- I го ладу чере^з трагічну особисту долю матері-покритки. ! В такого роду соціально-побутових поемах революцій-

ний демократ Шевченко підводив грунт під свої майбут- щттшгітпчні поеми.

/Простота стилю «Наймички», про яку так багато пи­сали дослідники Шевченка, засвідчує його високу ху- дожню зрілість, геніальність. У ц-і-й простоті, у «прозаїч­ності» криється велика поезія,” якась кожен раз по-ново­му виявлена велич. У «Наймичці», як і в інших своїх творах, Шевченко в значній №ірі орієнтувався на” народ­ну творчість, її форми, пісенні й казкові інтонації (гіоча-~ то к поеми), психологічні паралелізмн; характерні натя­ки з народної демонології («сичі вночі недобре віщу­ють») тощо. У фольклорному дусі подано смерть герої­ні. Близькі до народної поезії переливи ліричних і дра­матичних сцен.

Відомо, яку високу оцінку дали «Наймичці» О. Пле­щеев, М. Михайлов, І. Франко, Л. Совінськиий, Е. Дю­ран та ін. «Якщо б Ш [евченко] не написав ні одного ряд­ка, крім «Наймички», — відзначив М. Сумцов у статті про Шевченка, вміщеній в «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Єфрона,— то і цієї поеми вистачило б, щоб поставити його в один ряд з найбільшими слов’янсь

[гум а н ітдр-нн-м щі о ет а мдх          ^

Тільки майстер психологічного аналізу, знавець люї ської душі міг так переконливо передати відчай Катери-‘ ни, горе наймички Ганни, трагедію вдови (поема «Со- ва»), (Що перегукується з некрасовською Ориною, безви- чхідь збожеволілої матері-покрирш—Лукії -^(«Відьма»)

У Шевченковнх соціально-побутових поемах почина­ється той «безстрашний аналіз людської душі і людських суспільних відносин», який І. Франко вважав неодмін­ною ознакою реалістичного мистецтва.” ^7

Менш дослідженими є поеми, написані під час за­слання— «Титарівна», «Петрусь», «Сотник»^[5], в яких по­рушуються складні соціально-побутові та морально-етич­ні проблеми.

«Титарівна» — реалістична поема на соціально-побу­тову тематику. В ній є також риси балади. Поема від­творює трагічну історію кохання бідного хлопця, «бай­стрюка» Микити і гордої красуні, заможної титарівни. Сюжет обумовлений соціально й психологічно. Однак у

1858 р., переглядаючи й доопрацьовуючи свої твори пе­ріоду заслання, поет не переписав «Титарівни» до «Біль­шої книжки». Очевидно, його не вдовольнило зображен­ня сліпої жорстокої помсти Микити титарівні за те, що вона колись образливо насміялася з його почуття. Образ Микити змальовано в дусі фольклорних мотивів про грішника-мандрівника, дітовбивцю, «сатану-чоловіка». У поемі сильним є народнопоетичний струмінь. Автор вплітає в тканину твору пісні танцювального й жартів­ливого характеру. Твір відзначається майстерною ком­позицією (контрастна зміна настроїв, повторення карти­ни молодіжних танців, ритміко-психологічна заверше­ність окремих сцен тощо). Авторська позиція активно виявляється в поемі. Автор звертається до читачів, до героїні, засуджує нелюдську помсту Микити. Поема бу­ла значним кроком Шевченка на шляху до поглиблення психологічного аналізу характерів. Вона підносить ідею вірності й чесності в людських взаєминах, викликає про­тест проти соціальної нерівності.

Виразне антипанське спрямування має поема «Пет­русь». В центрі твору — образ Петруся, кріпака-пасту- ха, якому дала притулок і освіту молода поміщиця-ге- неральша. Герой поеми виявляє властиве народові бла­городство душі, приймаючи на себе провину генеральші за її злочин — отруєння її осоружного чоловіка. Актив­на самопожертва колишнього кріпака ставить його на­багато вище від панів-благодійників. Причину трагедії персонажів поеми «Петрусь» поет вбачає в соціальній нерівності. Важливою в творі є тема долі жінки в кріпо­сницькому суспільстві, мотив нерівного шлюбу. Поема написана в психологічному плані. І. Франко та Ф. Колес- са відзначали, що сюжет «Петруся» має фольклорну ос­нову. За спостереженнями Ф. Колесси, в народній пісні- баладі про Петруся основні мотиви Ннерівне кохання, подружня зрада, смерть коханця — зазначені штрихами; в ІПевченковій поемі вони розвинені широко, з усіма нюансами тонкого психологічного аналізу.

Нарешті, поема Шевченка «У Оглаві… чи по знаку» («Сотник»). Твір має ознаки драматичної поеми (розпи­сано дійові особи, введено ремарки). Конфлікт—мо- рально’психологічного плану, з соціальним забарвлен­ням. Багатством сотника зумовлена його поведінка, йо­го родинна трагедія. У просторих ліричних відступах

Шевченко з позицій народної моралі осуджує вчинок старого багатія, висловлює свої погляди на обов’язок батьків перед дітьми. Створюючи поему, автор викорис­тав фольклорні джерела. До тексту твору він ввів на­родні пісні, що відповідають настроям героїв, наприк­лад — сотника — «У горох Вчотирьох Уночі ходила», Настусі — «Якби мені крила, крила Соколинії», «Ой піду я не берегом-лугом» (остання пісня відома в Шевченко- вому записі). Слова «Сидить сотник на причілку…» на­гадують народнопісенні заспіви. Поема має характерне композиційне обрамлення: починається і закінчується описом оглавських тополь. Ритміко-інтонаційні перехо­ди у поемі виконують композиційну функцію. І. Франко назвав «Сотника», поряд з іншими творами, перлиною поетичної творчості Шевченка.

Проте, як слушно зауважив О. Пипін, «Шевченко зов­сім не думав обмежувати себе ні чисто побутовими сю­жетами, ні обрієм народного світогляду—навпаки, йо­го не раз тягло у коло ідей, які набагато перевищували цей світогляд…» ^[6]. Не дивно, що поет став автором по­літичного «Сну», філософської «Марії», поеми, що увін­чує ряд Шевченкових творів про жінку, виводить її на широкий шлях людського буття і діяння. Тільки буржу­азно-націоналістична критика (О. Барвінський та ін.) могла вбачати, скажімо, в «Наймичці» «глибоко-хрнс- тиянську основу».

Революційні події 1848 р. сколихнули всю Європу і знайшли відгомін у літературі та мистецтві. їхня хвиля дійшла до Т. Шевченка, який мучився тоді на засланні. Відчутним був вплив «весни народів» на літературу, що продовжувала розвиватись у Галичині і на Закарпатті. Саме в той період створювався історичний епос «Скит Манявський» А. Могильницького, «Став бідного селяни­на» О. Павловича, анонімна поема «Війт подільський». Останні два твори мають соціально-побутовий зміст.

Антикріпосницька поема Павловича, пройнята поміт­ним авторським співчуттям до знедолених, написана ще до революції 1848 р. і була, за словами В. Микнтася, «мовби відгуком на болючі проблеми часу» ^п. Тут ба-

гато роздумів про земне буття, про взаємини між людь­ми, та головне — трагічна розповідь про «панщара» Іва­на та його обездолену родину. Підневільна, виснажлива праця з «кривавим потом» і молитва про кусок хліба — ось що визначає зміст життя цієї русинської сім’ї. Звер­таючись до бога, вона просить:

…Заклич нас до неба,—

Не буде нам хліба треба.

Поема надмірно насичена різними звертаннями до бога, релігійними сентенціями. На тлі трагічно змальо­ваних подій гіркою іронією звучать слова:

Гине, як на брегу риба,

Образ, боже, твій без хліба.

Вмирає Іван, полишаючи сиріт, усю родину без будь- яких засобів для існування. Піп робить «ласку» — від­мовляється від плати за похорон. Але за що купити дошки на труну господареві? Страшна картина пансь­ких поборів:

Цись голодний, цись все ситий,

Ци єсь нагий, цись прикритий,

Ци маш, ци ніт откаль взяти,

Але кажут, треба дати.

Має рацію В. Микитась, підкреслюючи в згаданій праці, що до Павловича майже ніхто на Закарпатті не вдавався до таких реалістичних фарб, які малювали жор­стокі закони феодально-поміщицького суспільства і мо­раль експлуататорських класів.

Помирає від панських знущань та грабежу і герой поеми невідомого автора «Війт подільський» («Зоря га­лицька», 1850, ч. 75), що прагнув боронити селянські справи. Він, як і «панщар» Іван, теж звертається до не­щасних дітей… Сюжетом, формою передачі свідка подій, загальним настроєм поема «Війт подільський» була ні­би попередницею «Панських жартів» Івана Франка.

У кінці 50-х років виступив з двома поемами — «псалмами» («Олеся» та «Юлиця, або Галя простоволо­са») фольклорист і редактор «Черниговских губернских ведомостей» О. Шишацький-Ілліч. Поеми були вміщені у двох випусках його творів під загальною назвою «Україн­ська квітка» (1856, 1857). У Шишацького-Ілліча були добрі наміри відтворити драматизм жіночої долі (не без Шевченкового впливу), але в основному він збивається на уже віджитий тоді сентименталізм. Багато тут етно­графічних подробиць. Щоправда, окремі моменти поем- «нсалм» мають певний інтерес для вивчення соціально- побутової поеми першої половини XIX ст. Поет перебіль­шує мотиви «долі» з усіма її поворотами в житті героїв, використовуючи ті зразки народної поезії, де немає со­ціальних пояснень, де все зводиться приблизно до того, про що сам Шишацький-Ілліч сказав у поемі «Юлиця, або Галя простоволоса»: «Вміла полюбити, та не вміла собі долі добути на світі». Є, мовляв, «хлопці-зневагачі», яких «стерегтися треба». Проте поет подає також со­ціальні картини. Коханий Галі «вбогий» і їде «на Дон заробляти». Варті уваги авторські роздуми про бідних і багатих, про час, який

Одним несе худобину Або гроші й долю,

Другим славу та повагу,

Третім сльози вволю;

Сльози та ще й криваві!,

Та сухар з водою,

Або злидні на усі дні З лихою бідою…

Звертаючись до бога, поет дивується, що він «попускає» тим, хто зневажає людей, а сам «в шовках ходить, в ок­самитах, та й знай бенкетує».

Чекаючи довго на свого судженого, героїня поеми Га­ля, що за коханням «і світу не баче», сохне, втрачає глузд («по степу блукає») і гине. Сцена похорону, зма­льована Шишацьким, дуже схожа на відповідне місце у поемі Миколи Жука «Чари».

До недавнього часу поема «Чари» приписувалась О. Афанасьєву-Чужбинському. І тільки у 1972 р. у перед­мові до поезій О. С. Афанасьєва-Чужбинського автор цих рядків переглянув даний факт, увівши в науковий обіг ім’я невідомого українського поета М. П. Жука (псевдо­нім — Хрущ, Микола Хрущ) ^[7].

Поема «Чари» велика за обсягом — 671 рядок. Напи­сана, на думку Франка, ще в 30-х або 40-х роках XIX ст., вона є «літературною пам’яткою досить високої поетич­ної вартості» (XVII, 469). «Чари» — твір романтичний,

написаний на основі багатих скарбів українського фоль­клору. Поет вживає різноманітні метри (коломийковий, ямб, амфібрахій), що надає розповіді легкості й відпо­відності розміру настроям героїв, окремих картин. Га­даємо, що писалась поема десь у 50-х роках, після Шев- ченкових «Гайдамаків», де принцип різноманітності роз­мірів у повній мірі застосовано, власне, вперше.

Герой поеми «Чари» Остап іде в москалі, щоб пор­вати зі своєю коханою Ганнусею, яка за людським по­говором нібито приворожила його «бісовською потра­вою». Дівчина з туги помирає. Остап кається, «між чу­жими» згадує Ганнусю і приходить до висновку, що «чари всі — брехня».

У поемі «Чари» ще немає соціального конфлікту. Тут у реалістичному дусі поетизується кохання молодих людей:

Співатиму вам я про гарну дівчину,

З  очима, як зірки у небі ясненькі,

Що стан її гнучий, високий, тоненький.

Уста в неї кращі над повну калину.

Що говор її — буркотання голубки,

Що пісня — то чари музики чудові,

Високеє чоло і чорнії брови,

Дві стьожечки жемчугу — білії зубки.

Є в «Чарах», проте, соціальні мотиви: згадки про нужду і «вбоге життя», про те, що «усім однако сонце світить, да не у всіх однака доля», яка одного обходить, інший же — «у розкошах великих за весь свій вік не ба­чить лиха». Ганнин батько, сільський старшина, обіцяє Остапові відмінити «рекрутський набор»:

Жребій можна одмінити,

Бо тут у грошах всяя сила…

---