Ц і воєрідними історичними мікро-поемами були українські народні думи, в яких відбито життя,

побут, національно-визвольну боротьбу народу проти іноземних загарбників і своїх панів —«дуків-сріб- ляників». «Наш історичний епос, змальоване довговіко- вої боротьби і довговікового терпіння українського наро­да піснями того самого народа,— писав І. Франко,— се один із найкращих вицвітів поетичної творчості в усій Слав’янщині…» [1]. Інтерес до історії українського народу виявили поети-декабристи, зокрема К- Рилєєв, а також

О. Пушкін у поемі «Полтава» (1828). Того ж року опуб­лікував поему «Канівський замок» польський револю­ційний романтик С. Гощинський, який, за словами М. Гербеля, «був вихований на українських думах, звід­ки запозичив багато сильних барв і гострих звуків» («Поэзия славян», 1871, стор. 409).

У «Полтаві» О. Пушкіна є добрі слова про одного з найвидатніших керівників визвольної боротьби українсь­кого народу Богдана Хмельницького. І це не випадково. Кращі сини Росії та України розуміли, що возз’єднання українського народу з своїм братом — великим російсь­ким народом було подією великої історичної ваги. Усім відомі висловлювання з цього приводу В. Бєлінського. В етнографічній праці «Общий вид на быт приднепров- ского крестьянина» український і російський літератор

Афанасьєв-Чужбинський відзначив: «Прозорливый Богдан, которого прах развеяли мстительные поляки и которому нет никакого памятника, предпочел всем Русь православную и отдался со всем народом московскому государю на вечные времена, видя в одном только этом соединении будущее благо своей родины»[2]. Така істо­рична правда. Тому не дивно, що Хмельниччина і Коліїв­щина стали головними темами народного епосу і числен­них поетичних полотен першої половини XIX ст.
Образ Богдана Хмельницького як мудрого державно­го діяча і полководця відтворили в поетичній епіці К. Рилєєв, М. Максимович, Є. Гребінка, О. Бодянський. При сприянні В. Бєліноького було надруковано вірш Л. Якутовича «До гетьманщини» (про Хмельницького) в журналі «Телескоп» (1835, № 12). Тоді Бєлінський був заступником редактора М. Надєждіна, який подорожу­вав за кордоном[3]. Поеми М. Максимовича («Богдан Хмельницький», 1833) та Є. Гребінки («Богдан», 1839— 1843) створені під впливом «Полтави» О. Пушкіна. Сво­го часу літературознавець В. Жирмунський у монографії «Байрон и Пушкин. Из истории романтической поэмы» (1924) знаходив у поемі Максимовича прямі ремінісцен­ції з Пушкіна.

Питання, хто був автором поеми «Богдан Хмельниць­кий», залишається відкритим і на сьогодні, незважаючи на те, що в деяких сучасних дослідженнях, у тому числі і в «Історії української літератури» (т. 2), він ототож­нюється з відомим ученим і літератором Михайлом Олександровичем Максимовичем. Ближча до істини

Лучник, яка в статті «Історична поема Євгена Гребінки «Богдан» («Радянське літературознавство», 1968, №10, стор. 47) пише, що М. Максимович був співробітником редакції дитячого журналу «Звездочка». Щоправда, «Звездочка» виходила з 1842 р. Про цього «двійника» М. О. Максимовича згадує бібліограф С. Пономарьов у нарисі «М. А. Максимович» (1872): «В «Звездочке», журнале А. О. Ишимовой, помещались иногда стихо­творения за подписью М. Максимович; но это был сов-
Сем другой автор — Михаил Николаевич Максимович, родственник М. А. Максимовича» (стор. X).

Рецензент із «Северной пчелы» (1833, № 45—47) вважав поему «Богдан Хмельницький», що вийшла ано­німно, «вартим уваги явищем у нашій літературі». «Вид­но, що Хмельницький,— наголошував він,— вилитий з душі, яка відчувала всі нещастя, що їх перетерпіла Ук­раїна до приєднання до Росії, видно, з характерних опи­сів осіб і країни, що автор природний малоросіянин…».

У поемі «Богдан Хмельницький» дві сюжетні лінії: перша — про причини й організацію народного повстан­ня на чолі з Богданом Хмельницьким, друга — кохання Хмельницького до польки Марії (Минодори) і пригоди, пов’язані з цим. Авторові властиве романтичне змалю­вання подій, осіб, людських характерів. Так, романтикою оповиті картини ув’язнення Богдана, його втечі. Сам образ героя теж змальовано в дусі романтичних творів. Сумуючи за коханою, він ходить «с бледным ликом» и «взором, печально омраченным». Але любов до Батьків­щини перемагає всі почуття.

Забуду все! От сей минуты Душа для нежности замрет,

Доколе Родина от смуты,

От тяжких бед не отдохнет ®.

Поема цінна викриттям соціальних передумов народ­ного повстання (засилля польських магнатів). Автор славить возз’єднання України з Росією і говорить про ве­лику роль Б. Хмельницького, який

Для блага Родины сынов

Соединил в один два края.

До історичного минулого звертається Є. Гребінка в романтичній поемі «Богдан», написаній російською мо­вою. Твір близький до народної поезії і відзначається насамперед своїм патріотичним спрямуванням. Картини соціальної і національної боротьби переплетені з ідеєю дружби народів. У пісні бандуриста «Были у орла два сына» возвеличено акт возз’єднання України з Росією. Як вказує дослідник Гребінчиної творчості С. Зубков,

при описі минулого (ще до польської навали) Є. Гребін* ка не уникає певної ідеалізації.

Написана українською мовою поема-балада І. Ваги* левича «Мадей» теж присвячена історичному минулому. Вміщено цей твір в «Русалці Дністровій» і передрукова­но М. Максимовичем у «Киевлянине» (1841, кн. 2). «Ма­дей» має гострий сюжет, напружений розвиток подій і несподіваний трагічний кінець. їй притаманні риси ро- мантичної поетики (виття вовків, скрегіт і рев зві­рів, ріки крові тощо). У листі до І. Срезневського Ваги* левич підкреслював, що українці «із-за Бескиду, від Тиси, по-за Сяну і по Сереті» є невід’ємною частиною одного народу[4]. Ідея загальноруської єдності проймає кращі твори І. Вагилевича. Не дивно, що він і в поемі «Мадей», і у своїх наукових працях оспівує могутність народу, історія якого сягає часів Київської Русі. Поему «Мадей» читав Т. Шевченко і схвально відгукнувся про її автора. \

На початку 40-х років написав поему «Харко, запо­розький кошовий» Яків Кухаренко, який ввійшов у літе* ратуру п’єсою «Чорноморський побит». Намагаючись використати при створенні героїчно? епопеї бурлеск, він зазнав творчої невдачі. Поема має лише певну істерико- ілюстративну вартість, а як твір художній — цінності не становить.

О. Бодянський у книжці «О народной поэзии славян­ских племен» (1837) висловив думку про те, що боротьба українського народу проти польської шляхти могла б стати змістом «української Іліади». Без перебільшення можна сказати, що таку «Іліаду» створив Т. Шевченко. Але до цього, як бачимо, прагнув Я- Кухаренко. А ще більше 11. Куліш, перу якого належить компілятивна поема «Україна» (1843), складена з народних дум і ав­торських підробок у дусі «Історії Русі в». «Думалось-то так,— писав Куліш у післямові «До земляків»,— щоб познаходить думи про всіх наших гетьманів та й зложить з них таку книжку, як Гомерова «Іліада».

Поема (в 12-и думах) вийшла в світ у Києві, але як річ надумана і штучна не мала по суті ніякого літератур­ного резонансу. Тільки приятель П. Куліша польський критик М. Грабовський публічно тенденційно хвалив Ку- лішеву «Україну», протиставляючи її повісті М, Гоготі

 

«Тарас Бульба», якій, мовляв, бракує історичного реаліз* му. Між тим, П. Куліш у шостій думі досить «своєрідно» зображує козаків, що у турків «худобу віднімали» і з «гарною добиченькою додому повертали».

Такі автори, як П. Куліш, О. Корсун у значній мірі

А. Метлинський, звертаючись до народної творчості, ви­холощували глибинний соціальний зміст фольклорних образів і мотивів.

Провідні ідеї кращої частини історичного епосу в українській поезії першої половини XIX ст.— то ідеї дружби народів, насамперед російського і українського, ідеї слов’янської єдності, соціально-визвольної боротьби. Це вимагало від передових майстрів слова дотримання принципу історизму, розуміння класових завдань мистецтва. Ідеалізація, замість тверезого погляду на історію і соціально-історичної конкретизації, як шашіль, підточувала ті історичні поеми, автори яких стояли на невиразних, а то й відверто ворожих народові ідейних позиціях (насамперед, П. Куліш). Звичайно, певна ідеа­лізація історичного минулого (навіть у декабристів) ві­діграла «мобілізуючу» роль і була, зрештою, особливістю романтичної поетики, але навряд чи можна погодитись з твердженням, ніби «моменти ідеалізації минулого мали • соціально-визвольне спрямування»7. В міру розвитку реалізму в творах на історичну тему, замість суцільного оспівування минулого, виникла потреба соціального аналізу подій, осіб, провідних тенденцій історичного, роз­витку. Заслуговують на увагу насамперед ті поети, які > поєднували в своїх епічних творах соціально-реалістич- / ний аналіз дійсності з революційно-романтичним став- г ленням до неї.

Під впливом поетів-декабристів, які надавали історичним темам громадянського, політичного звучання,

Т. Шевченко осмислює й показує історичну обумовле ність подій, вчинків, характерів, дотримуючись принципів І художнього історизму. Класову боротьбу українського трудящого селянства він порівнює з європейськими ру­хами. Звертаючись у поемі «Гайдамаки» до місяця, поет пише:

Місяцю мій ясний! з високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба;

7 П. Г. Приходько. Шевченко й український романтизм ЗО—50-х рр. XIX ст. Вид-во АН УРСР, 1963, стор. 99.

66

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, і Сену, і там розлилось Не знать за що, крові широкеє море.

(І, 107)

Шевченко прагнув об’єктивно висвітлити історичне ми­нуле рідного народу, дав картини з всесвітньої історії та

з історії боротьби інших народів. Але траплялось, що і він однобічно оцінював окремі історичні особи (Петра І, гетьмана Дорошенка, почасти Б. Хмельницького тощо). В ранніх творах «Іван Підкова», «Гамалія» поет ще не вказував на наявність соціальної” диференціації серед козацтва. Та, пишучи свій великий по етичний епос — «Гайдамаки», Шевченко добре розумів, яку соціальну, класову функцію мала відіграти ця поема. У поемі «Слі­пий» показано тяжке становище запорізької голоти, яку, торгуючи «лихом», жорстоко експлуатувала козацько- старшинська верхівка. Твори Шевченка на історичні теми мали також полемічний характер”будучи спрямованими проти фальсифікації історичного минулого реакційними Істориками та літераторами.

Еволюція історичних поглядів Шевченка ніби підсу­мована у вірші «Бували войни й військовії свари» (1860), в якому поет розвінчує націоналістичну ідеалізацію ми­нулого України, усіх цих Галаганів, Киселів і Кочубеїв- Нагаїв, що сиділи на шиї трудового народу і колись, і у часи кріпаччини. Вірш сповнений історичного оптимізму, бо від старого дуба (України) «зелені парості ростуть»— молоді революційні сили. В своїй символічності окремі рядки поезії «Бували войни й військовії свари» стають вбивчою сатирою для всякого роду прихвоснів «отече­ства чужого», лжепатріотів, зрадників:

Не стане ідола святого,

І вас не стане,— будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі Смердячий гній — все те, все Потроху вітер рознесе…

(II. 416)

Погляди Т. Шевченка на історію визвольних рухів і на історичний процес загалом грунтувалися на засадах ре­волюційного демократизму. На формування і розвиток цих поглядів певним чином впливала тогочасна кріпос-

 

мнцька дійсність, свободолюбні ідеї Радіщева і Декабри­стів, польських революціонерів 20—30-х років і чеських будителів, а також В. Бєлінського, О. Герцена. Т. Шев­ченко вперше в історії суспільно-політичної думки на Україні підніс ідею антикріпосницької народної револю­ції. Вболіваючи за долю не лише свого народу, він бачив, що й російським закріпаченим селянам живеться так са­мо тяжко, як і їхнім братам-українцям. Тому, оспівуючи визвольну боротьбу трудящих мас України, Шевченко з , великим пієтетом відгукувався про народні повстання в -Росії на чолі зі Степаном Разіним, Омеляном Пугачовйм, тоу Кіндратом Булавіним.

Уже в своїх ранніх творах Шевченко на чільне місце я*/ поставив не царів, гетьманів і полководців, як це робили ?-Оч/ представники дворянської історіографії, а народ, що ви­ступав за свою волю і відстоював її у кривавій боротьбі, Український поет, безумовно, сприйняв і розвинув далі V пушкінську концепцію народу (трагедія «Борис Году-

нов»).

Важливу роль у формуванні історичних поглядів /Шевченка відіграла усна народна творчість. Як писав І І. Нечуй-Левицький, поет у своїх творах «говоре не як і історик нудними подіями, а співає про них, як співають І в народних думах, мішаючи докупи історичні факти і і картини природи» 8. У піснях і переказах народ правди- А во відтворив події героїчного минулого, зокрема гайда­маччини, з ім’ям відважних месників пов’язував свої надії на визволення, на «нову Коліївщину». Так, в одній

із пісень, що побутували в народі, співалося:

Ой ходімо, пане брате,

В степ та в гайдамаки,

Може, колись вражим панам Дамося узнаки ®.

Найвидатнішим досягненням Т. Шевченка в галузі історичної поеми є його «Гайдамаки» ‘ї®. иСДм/ Основним джерелом «Гайдамак» була усна народна творчість (пісні, перекази й легенди). Про це говорив сам поет. Він добре знав також історичні праці україн­ських, російських ітпольських авторів про Коліївщину —

8 «Шершень», 1906, № 8, етор. 3.

9 «Киевская старина», 1903, т. ЬХХХІ, стор. 12.

10 Докладніше про це див.: М. Гнатюк, Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». К., ДВХЛ, 1963.

 

народне антифеодальне повстання 1768 р. проти польсь­ко-шляхетського гноблення на Правобережній Україні. В «Приписах» (примітках) до поеми Шевченко посилався на «Історію Русів»; «Історію Малої Росії» Д. Бантиша- Каменського, «Енциклопедичний лексикон» А. Плюшара, «Історію королівства польського» Є. Бандтке. Він кори­стувався працею М. О. Максимовича «Оповідь про Колі­ївщину» (рукописом), польською мемуарною літерату­рою. Поет читав і художні твори польських письменників про гайдамаччину, зокрема роман М. Чайковського «Вернигора», з якого запозичив сцену вбивства І. Гонтою своїх дітей (факт, як відомо, не історичний). Очевидно, Шевченко знав твори й інших авторів на цю тему («Ка­нівський замок» С. Гощинського та ін.). Окремі епізоди гайдамаччини відображено в творах російських письмен­ників дошевченківської доби—К. Рилєєва, О. Сомова й

В. Наріжного.

Поема «Гайдамаки»—визначне явище в історії до­жовтневої української літератури і суспільно-громадсь­кої думки. її автор виступив речником нових революцій­них ідей, поетом-новатором.КГайдамаки» є вершиною ре­волюційного романтизму і. Шевченка і . разом з тим етапним твором у переході поета на позиції критичного реалізму}, «Гайдамаки»—великий ліро-епічний твір, епопея ге­роїчних подвигів українського народу. В її основу покла­дено події гайдамацького повстання 1768 р., відомі в історії під назвою «Коліївщина». Геніальний поет оспіву­вав мужність і душевну красу народних месників, пока­зав рішучість українського народу в боротьбі за знищен­ня соціального і національного гніту.СЗа влучним висло­вом академіка М. Рильського, Шевченко в «Гайдама­ках»— прямий продовжувач безіменних авторів україн­ських історичних дум та їх виконавців — кобзарів.’)

Витримавши іспит часу, поема ця і сьогодні залиша­ється улюбленою книгою нашого народу. На «Гайдама­ках», як і на інших творах Шевченка, виховувалися цілі покоління революціонерів другої половини XIX і початку XX ст. Запалені героїзмом славних предків, оспіваних Шевченком, ішли на бій зі старим світом червоногвар- дійці й партизани часів Жовтня й громадянської війни, бійці Радянської Армії в грізні дні Великої Вітчизняної
ної землі, поема «Гайдамаки» стала надбанням читачів багатьох країн світу, бо близька їм своєю людяністю, ві­рою в торжество життя над смертю, закликом до бра­терства націй і миру між ними.

А Т. Г. Шевченко — основоположник^ революційного ра- ( ,мантизму. Його романтизм, позбавлений~будь-якої місти- Г ки, запліднений мрією про повалення старого світу,

І сповнений пристрасним протестом проти рабства і тира­нії — явище цілком нове в українській літературі. Возвеличення представників з народу, повсталої «грома­ди в сіряках» надає поемі героїчного звучання. Наяв­ність позитивного героя — борця за волю народу, полі­тична тенденційність, поєднання романтизму і реалізму ставить «Гайдамаків» у ряд найвизначніших творів рево-

V люційного романтизму в світовій літературі.

Поема «і айдамаки» — твір глибоко соціальний. Він викликав сотні відгуків у вітчизняній і світовій критиці. Буржуазно-націоналісщчні «теоретики»! замовчуючи со- ціальнйй -зміст .та-.-р^олтоіїТйттв-^в^яз8№вання поеми, на­магалися використати її з метою розпалювання ворожне­чі між українським і польським народами.

Образ мужніх гайдамаків — ідеал, що його хотів бачити Шевченко в дійсності. Поет вважавг шо покоіпа- чсний народ, у якого є іскра вилелюбїшстіГвже не раб, а~закутий Нрометей. Віра в народт в те, шо він, як і герой” «Гайдамаків» Ярема, розправить крила, надала поемі Шевченка героїко-оптймістичного, політично-тенденцій- I ного характеру. Це поема селянського гніву, бойовий

І гімн революції. Поемою «Гайдамаки» поет відгукнувся іна”сучасний йому селянський антикріпосницький рух. ‘У ній яскраво виражені також інтернаціональні мотиви. Шевченко мріє про загальне об’єднання слов’ян, з тепло­тою звертається до трудящих молдаван (волохів). В умовах кріпосницької Росії це звучало символічно, як заклик до боротьби проти спільного ворога самодер­жавства.

7 {Головний герой поеми «Гайдамаки»—- народ, що ви­ступає не як «тло», на якому змальовано героїв-одинаків, а як велика дійова рушійна сила. Розмірковуючи у вступі до поеми про вічність буття, про те, що одне відживає свій вік, а на зміну йому приходить нове, поет звертаєть­ся до народу, до гайдамаків, називаючи їх- синами. Гайдамаки у поемі, вперше в світовій літературі, показані справжніми героями, творцями історій Це розкривається особливо в таких розділах, як «Третг півні», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та ін. Кри­тик з НДР Вільгельм Кунце зазначав з цього приводу: «…Якщо герої західноєвропейської, і зокрема німецької літератури, такі, як Карл Моор з «Розбійників» Шіллера, були ідеалізованими постатями приречених одинаків, що виступають проти феодалізму, то на відміну від них?го- ловним героєм «Гайдамаків» став безсмертний і непере­можний народу/1. У цьому, на думку Кунце, й полягало істотне новаторство Шевченка.

«Гайдамаки» поемою назвав сам авторА Але жанрова новизна і своєрідність її такі великі, що важко про це сказати одним якимось визначенням, хоч ^більшість су­часних дослідники^ не без підстав/вважають, що «Гайда­маки» — ліро-епічна романтична поема}

Щоправда, [в жанровому відношенні поема «Гайда­маки» виходить за рамки романтичної. О. Білецький назвав її «драматичною ораторією», беручи до уваги надзвичайну музикальність. В ліро-епічну поему Шевчен-1 ко з успіхом вводить елементи драми. Такий р зділ, як «Свято в Чигирині», написаний взагалі з додержанням вимог драматичної форми (названо імена дійових осіб, є діалоги, ремарки тощо^

?«Г айдамаки» — поема нового типу, зовсім не­бачена ані тоді, ані навіть пізніше в світовій літературі, лоема-роздум, поема-епопея, революційна не лише за своїм змістом, а й з погляду естетичних, літературних канонів і вимог. «Як в українській, так і в російській лі­тературі, «Гайдамаки» сприймались як перша спроба «народної поеми»— пише один з дослідників творчо­сті Шевченка Ф. Я. Прийма. Порівнювати її можна хіба що з некрасовською поемою-епопеєю «Кому на Русі жити добре», написаною, на думку дослідника, не без впливу «Гайдамаків» Шевченка. Та й справді,(^героїчність мо­тивів фольклору, який є основою поеми «Гайдамаки», масштабність охоплення значних соціально-історичних подій, блискуча художня майстерність, велика кількість дійових осіб і драматичних картин, багатство мови і вірша надають їй характеру епопеї^

«Гайдамаки» у своїй основі — ліро-епічна романтична поема героїчного змісту. Саме героїко-романтичні образи і картини могли відтворити велич і розмах одного з най­визначніших селянських повстань, вплинути емоційно на читача. Ліро-епічний характер твору дозволив поєдна­ти епічну розповідь про події Коліївщини з авторською оцінкою їх, пов’язати героїчне минуле з завданнями то­гочасної-революційної боротьби. «Гайдамаки» Шевченка стали таким чином агітаційною соціальною поемою.

Шевченко виявив себе чудовим

попередників у російській та польській літературах, він підпорядкував композиційні засоби розкриттю (основної теми твору — теми повсталого нар оду показав багато нових шляхів у сюжетобудуванні ліро-епічного твору^ На жаль, поет не залишив нам ніяких теоретичних висловлювань з цього приводу.” Заслуговує на увагу ли­ше одне місце з російської повісті Шевченка «Мандрів­ка з приємністю та й не без моралі», де йдеться про прин­ципи побудови твору. Ліричного героя повісті вражає великодушний вчинок покаліченого на війні матроса, який у нагороду за військову доблесть просить звільнити його сестру від кріпацтва. «Як собі хочете, а подвиг не зовсім звичайний. «А що,— подумав я,— коли б мені пощастило надати цьому простому сюжетові форми ге­роїчної поеми або… Та ні, ніяка інша форма поезії, окрім поеми, не пасує до цього сюжету. Поема — або нічого». І я почав компонувати поему… Канва готова,— зоста­лось добрати тіні, та й до роботи. Я вже почав був і тіні разкладати, не спускаючи з ока цілого ефекту…».

Розвиток дії в поемі «Гайдамаки» йде в напружених епізодах, що їх теоретики романтичної поеми називають «вершинами дії»._Ші відміну від бягятьох рПМЯНТИЧНИХ поем, у Шевченка, як і в пиг.ьменників-декабристів. і в ПушкТнаовелістична любовна лінія відводиться на другий план.

—СвиєрТдне композиційне обрамлення поеми — вступ («Все йде, все минає…») і «Епілог». У вступі Шевченко декларує свій ідейний задум — показати «громаду в сі­ряках», її порив до волі. Вступ водночас є ніби мозаїкою мотивів, які зустрічалися в попередніх творах (синє мо- \ ре, степ, тіні минулого тощо).

«Епілог» є логічним завершенням першої сюжетної лінії — зображення гайдамацького повстання. Гайдама­ки зазнали поразки.

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває…

Ці сумні настрої співзвучні з подібними мотивами у народних піснях про Коліївщину. Наприкінці поеми чи­тач, однак, відчуває, як пробиваються оптимістичні ноти.

[Поема «Гайдамаки» складається з ряду драматизова- нихкартин і епізодів, які несуть в собі основне ідейно-ху­дожнє навантаження твору. Таким є вбивство конфеде­ратами титаря, «освячення» ножів, помста Яреми, «бен­кет» повстанців, страта Гонтою своїх дітей.

Поет дає докладне вмотивування подій Коліївщини як великого народно-визвольного руху/[Всенародна пом­ста є відповіддю на криваві злодіяння и утиски польської шляхти^Це й показано у розділах «Інтродукція», «Галай- да», «Конфедерати», «Титар». Шевченко майстерно зма­льовує картини передгроззя, наростання народного гніву, що ось-ось має вилитись в огненне море повстання. На­пруженість збільшується з кожним розділом. Швидка, майже кінематографічна зміна подій створює ілюзію ^ руху.[Самі події подаються в широкому епічному плані. Епічний виклад часто орнаментується ліричними відсту­пами, пейзажами в романтичному дусі:

Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася Аж у Волинь]

(І, Ю9)

ІДарактери в поемі розкриваються в складних життє­вих конфліктах. Почуття помсти Яреми за наймитські кривди посилюється звісткою про трагічну долю Оксани. Широко застосовує поет паралельні малюнки настроїв Яреми і Оксани:

Ярема:

«Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему».

(«Червоний бенкет»)

Оксана:

«Той Галайда — мій Ярема!..

По всій Україні

Його знають».

(«Лебедин»)

Читача вражає своїм драматизмом самовідданий вчинок Гонти в ім’я присяги. Епізод вбивства Гонтою рідних дітей виступає в поемі як вставна новела, що ідейно і художньо доповнює картину повстання. У най­більш напружені моменти сюжету епічна розповідь «рветься» експресивно-драматизованими монологами і діалогами героїв. Це одна з найхарактерніших особливо- ^ стей романтичної поеми, притаманна творам Шевченка, Ді Пушкіна і Лєрмонтова.

Так звані позасюжетні елементи є органічною части- рЧи уішюліоеми. Без ліричних відступів важко було б зрозу- м*ти апоФео3 кривавої битви гайдамаків. У ліричних від- ^ АЗ ступах Шевченко дає революційну оцінку минулого, ви- <\\г словлює захоплення подвигами гайдамаків і незадово-і ^ лення байдужістю онуків, які «панам жито сіють». Лейтмотив авторських відступів — заклик до нової Ко­ліївщини^ «В багаторазовому відтворенні лейтмотиву,— відзначає М. Пярхоменко,— і полягає головна компози­ційна функція ліричних відступів»,3. З цих відступів постає перед нами образ-поета-революціонера, патріота і борця. Така активна функція авторських відступів ЛА стала традиційною для ІПевченкових поем «Сон», «Кав- ,У’* шаз>>, «Марія» та інших.

ПІ Важливу композиційну роль відіграють.у поемі пісні , (\Укобзаря Волоха. Як у деяких романтичних поемах, така вставна пісня є засобом передачі настрою окремих геро- , >,• Гв]і напри кл аді7у~по є мі «Канівський замок» С. Гощинсь- кого, так і пісні Шевченкового кобзаря виражають дух повсталої маси, життєрадісність гайдамаків («Свято в Чигирині», «Бенкет у Лисянці»),[Шевченко, за словами М. Рильського, зумів геніально переплести в своїх «Гай­дамаках» палючі, вогненні картини народного повстання з одчайдушно веселими, подекуди й солонуватими пісня­ми кобзаря Волоха — і закінчити безсмертну свою поему мудрою післямовою, де висловлена висока мрія, що в

майбутньому «житом, пшеницею, як золотом, покрита, не- розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля»

[Цікава в поемі композиційна функція пейзажів. Пей- зажйі малюнки в «Гайдамаках»—це тло, на якому роз­гортаються події, засіб локалізації останніх. Виразно показано в «Гайдамаках» усі чотири пори рок^

композиційно-тематичним розміщенням частин поеми пов’язана і її ритміка/Щоб переконатися в цьому, досить зіставити уривок «Гомоніла Україна» з його мо­нументальним епічним ритмом і пісні кобзаря Волоха, в яких чуються інтонації, характерні для українського танцю. Ритмічно виділяються контрастні картини, автор­ські відступи, пейзажні описи, пісенні «партії», зміна сю­жетної ситуації, новий відтінок думки, жанрове забарв­лення тощо.

[Усна народна творчість поетично відтворила узагаль­нений образ героя Коліївщини — борця за народне ща­стя, патріота, захисника інтересів трудящих мас.

Народним пісням і переказам про гайдамаччину вла­стиві поетизація і героїзація бойових звер­шень повстанців, уславлення народної сили.

Хвалилися козаченьки, до Сатанова йдучи:

«Будем драти, пане брате, з китайки онучі!»

Козаченьки поли драли і плечі латали,

Перед собов десять тисяч ляхів проганяли.

Вийшло військо козацькеє та з міста Свинкова —

А летіли пани ляхи з коней, як солома [5],—

співається в одній з гайдамацьких пісень.

З а_н ар одни ми уявленнями^ гайдамаки — це безстраш­ні і невразимі воїни, яких не бере’Ні вогонь, ні меч^ Ха­рактерний з цього погляду переказ про Харка: «А ляхи як стали Харка рубать, то рубали аж три дні, та ніяк не порубають; і шабля позубилась гірш як залізо; то вже дорозумовались, щоб рубать його ж шаблею. А в його шабля була лицарська; то та шабля його і побілила» ,6.

Вважаючи себе продовжувачами справи Б. Хмель­ницького 17, гайдамаки боролись за соціальну справе­дливість, «обдирали багатих панів та ляхів, от так, як то в пісні співають, що обідрали і вбили Саву; бо ці ляхи, шляхта обдирали бідних людей» 18. Робилось це не зара­ди власної наживи. Відібране у панів добро повстанці роздавали бідним. У переказі про Івана Гонту розпові­дається, що він був таким, як і У. Кармелюк: «багатого обібрав, а бідному надав» 19. І не дивно, що народ так вірив своїм ватажкам, був готовий іти з ними на будь- які випробування.

Кажи, вели, куди йти,

І ми хоть в пекло за тобою! 20 —

говорять гайдамаки, звертаючись до Максима Залізняка.

Палаючи невгасимою ненавистю до ворогів, повсталі жорстоко розправлялися із зрадниками батьківщини (пісня про Саву Чалого). Подібні мотиви знаходимо в болгарському епосі. Гайдуки карають зрадника Лало, щоб знав, як «продавати своїх близьких, як видавати гайдуків».

У найтяжчі хвилини життя гайдамаки виявляли світ­лий оптимізм, гумор. З фольклору дізнаємося, як вони вміли веселитися: на сільському майдані зібралися люди. «А Шелест (ватажок коліїв.— М. Г.) і почав гулять з козаками. Музики, пісні, танці!» 21.

Незважаючи на трагічний кінець подій 1768 р., в на­родній творчості немає песимістичних нот. «Що ж пано­ве?— говорить гайдамака Максим Шило.—• Що з того, що ви нас виколете? Нас є багацько, то виколють і вас…» 22. Колії мужньо приймали смерть. В останні хви­лини життя вони презирливо дивились на ворогів.

Гайдамаки—улюблені герої українського епосу. На­род не шкодує барв, щоб прославити їх подвиги:

17 Див. про це нотатки М. А. «Из Канева в Чигирин и обратно», Чернигов, 1860, стор. 12-13.

18 «Киевская старина», 1886, № 8, стор. 759.

19 Див.: «Киевская старина», 1901, № 7—8, ч. II, стор. 6. го «Киевская старина», 1882, т. III, стор. 584.

2і «Записки о Южной Руси», т. І, стор. 297.
Максим козак Залізняк з славного Запорожжя Процвітає на Вкраїні, як в городі рожа,

Розпустив військо козацькеє в славнім місті Жаботині,

Гей розлилась козацька слава по всій Україні[6].

Такі найбільш загальні риси героя Коліївщини, за­свідчені у фольклорі. Ця народна героїка покладена в основу образів поеми Шевченка «Гайдамаки»—Максима Залізняка, Яреми Галайди, Івана Гонти.

Епічний розмах, героїзм мас, їх рішучість у боротьбі з ворогами ріднить поему «Гайдамаки» з героїчними на­родними думами про боротьбу українського народу про­ти султансько-турецького, хансько-кримського і шля­хетсько-польського поневолення.

Основа образу Яреми — у великій мірі фольклорна.

Вона виявляється, по-перше, у використанні Шевченком * наймитських і бурлацьких пісень, в яких знайшли своє відображення типові обставини життя героя, і. по-друге.

в народнопоетичній героїзації Яреми-месника.

\1у) На побудові образу Яреми помітний, вплив роман- ^тйчної поеми. Характерними ознаками цього є,.«ефектна поза» і драматизований монолог героя на березі Дніпра, гіперболізація його сйлиТ пристрастей. Але тут же слід відзначити, що пі особливості мають теж народнопоетич­ну основу. В українському епосі до Дніпра — символу йевичерпних сил народу — звертаються герої дум, ле­генд і казок, наприклад. Фесько Ганжа Андибер:

’ Ой ріки, каже, ви, ріки низовії,

Помощниці Дніпровії!

Або мені помочі дайте, у Або мене з собою візьміте! [7]

У фольклорному дусі подає Шевченко монолог-звер- нення Яреми Галайди «Ой Дніпре мій. Дніпре, широкий та дужий!»

У боях з ненависним ворогом образ Яреми набирає нових, героїко-романтичних рис. _В Яремі зосереджена вікова ненависть народу до панства, яка йЩШюстае у не- шадну помсту.

 

Поет показав і слабі сторони Коліївщини як селянсь­кого повстання. Шевченків герой вірить у «доброго» геть­мана: «О боже мій милий — блисне булава!» Надію на «доброго» царя мали і російські повстанці XVIII ст.:

Нашли себе царя Донского козака.

Емельяна Пугача,

Сын Поповича 25.

З епілога поеми дізнаємось про долю Яреми після поразки повстання:

Пішов степом, сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Саме так закінчуються легенди про народних героїв, немов символізуючи їх безсмертя.

“ У «Передмові» до поеми Шевченко писав, іпо «Галай- ла вполовину видуманий». Таким чином, поет залишив за собою право на художній домисел. В образі Яреми Галайди яскраво відображені революційні тенденції ав­тора. В ліричних відступах Шевченко закликає «байду­жих онуків» бути такими, як його герой.

Образом Яреми Шевченко завершив свої спроби в. ранній творчості вивести постать сироти без роду, манд­рівника—шукача своєї долі 26. Керівниками гайдамацько­го повстання в поемі Шевченка виступають історичні особи — Максим Залізняк та Іван Гонта.

Шевченків Залізняк — це богатир, в подвигах якого переплелися і героїчний казковий розмах Котигорошка, і сміливість Богдана Хмельницького, і фантастичні риси Семена Палія.

Подібно до інших героїв народного епосу, Залізняк на ляхів дивиться «скоса», з насмішкою. Цікава в цьому відношенні сцена з розділу «Гупалівщина», де гайдамаки збивають конфедератів з дерев:

Ту їх достобісаі,

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп’ята! —

25 Н. Аристов. Об историческом значении русских разбой­ничьих песен. Воронеж, 1875, стор. 82.

26 І І. Пільг у к. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. Вип. 2. К., «Радянська школа», 1963, стор. 125.

 

наказує він. Залізняк — бідного походження:

Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу…

В образі Залізняка Шевченко показав ідеал народ­ного ватажка, кровно зв’язаного з масою.

Створюючи образ «мученика праведного» Г онти. Шевченко пішов за народною традицією, яка возвеличу­вала цю історичну постать нарівні з Залізняком. Швач­кою та ін.

Поет захоплюється героїзмом і стійкістю Гонти.

В «Приписах» до «Гайдамак» він розповідає про муче­ницьку смерть народного героя, котрого ляхи роздягли, «посадили на гарячі штаби заліза; потім зняли дванад- —цяіьлас. а спини шкури», нарешті, четвертували, «роз­везли тіло і поприбивали на середохресних шляхах».

У фольклорі:

Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім днів з його кожу на пояс здирали,

І голову облупили, соллю насолили,

Потім йому, як чесному, назад положили [8].

Гонта в поемі діє- поруч з Залізняком, «бенкетує». розправляючись з ненависними ворогами. Таким його пам’ятає народ:

Р Ой наварили ляхи пива,

Та й нікому пити;

Гей, взяли собі Україну,

Та нігде прожити.

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Г ей, недалеко іде Г онта — і Дасться він вам знати![9]

«Бенкет», «варення пива»— образи героїчної битви, чт зустрічаються в багатьох народнопоетичних творах про Хмельниччину і Коліївщину. Показова в цьому від­ношенні пісня Шевченкового кобзаря Волоха, яку він співає напередодні виступу гайдамаків:

Ой гоп того дива!

Наварили ляхи пива,

А ми будем шинкувать,

Ляшків-панів частувать.

Образ Гонти, як і Залізняка,— героїчний, особливо яскраво відображено це в кінці розділу «Бенкет у Лисян- ці».

Згідно з народними уявленнями про покарання за зраду показано страту Гонтою власних дітей. Факт цей не історичний і не легендарно-фольклорний. Немає, безу­мовно, підстав думати, що Гонта вбиває своїх дітей тому, що вони могли б стати католиками. При бажанні він як батько міг би перевиховати їх. Але Гонта дав присягу знищувати всіх панів і католиків. Від цієї присяги воїна він не може відступити,

Щоб не було зради, Щоб не було поговору…

Гонта не звір, яким його показує М. Чайковський. Для польського письменника, що наслідує шляхетсько-мему­арну традицію, Гонта — перш за все «зрадник». Чайков­ський робить все для того, аби очорнити цей образ. У центрі його повісті «Вернигора» — сцена звірячої роз­прави Гонти над своїми дітьми. Письменник протистав­ляє портрети двох невинних «біловолосих» хлопчиків блі­дому істеричному обличчю батька-вбивці. Гонта у Шев­ченка—і хоробрий гайдамака і люблячий батькоТ^ Сцена похорону Гонтою своїх синів — глибоко поетична. Поет вклав в уста батька слова, близькі до народних голосінь:

Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі!
Без васильків і Спочивайте, діт

 

«Таких пристрастей і конфліктів людської душі,— писав

А. Малишко в ювілейні дні 1961 р.,— ще не знала світова поезія» [10].

г Гонта переконаний у невинності своїх дітей. Він хо­ває їх за козацьким звичаєм, покриваючи «червоною ки­тайкою голови козачі».

Навіть згадка про васильки і руту символізує непо­рочність і чистоту цих малят [11].

Отже, розкриваючи душевну драму Гонти, Шевченко \пішов шляхом глибокого синтезу фольклорних матеріа­

 

лів, опоетизувавши вірність воїна інтересам народної ре­волюції. Вчинок Гонти психологічно цілком відповідає духові тих жорстоких часів. «Жорстокість революціоне­ра — єдина жорстокість, що може йти пліч-о-пліч з най­глибшою ніжністю серця»,— писав з приводу поеми «Гайдамаки» А. Луначарський.

Суть нового підходу Шевченка до проблеми трагіч­ного полягає в тому, що у Гонти почуття громадянсько­го обов’язку перемагає особистий біль. Гонта бореться не за своє особисте щастя, а за соціальне і національне визволення народу. «В умовах героїчної боротьби за визволення народу,— зауважує Є. Шабліовський,— да­на тема була однією з важливих національних проблем. І Шевченко розв’язав її з погляду народу»[12].

? У характеристиці образів Шевченко звертався до ро­мантичного і реалістичного методів. І справді, важко уявити собі романтичний образ Яреми-месннка без реалі­стичного змалювання Яреми-наймита, криваво-вогненних картин розправи над польською шляхтою, коли «горять панські трупи», без реалістичного зображення гайдамаць­кого табору з його настроями і сподіваннями. Яскра­вість героїко-романтичних образів не означає відходу від правди, а є найповнішим її виявом. Елементи сатири в поемі’—зародок майбутнього реалістичного методу Шевченка. Реалістичні мотиви посилювали звучання Шевченкової_ _романтики, водночас наближаючи її до реального, земного життя. «Це була романтика, яка нес­ла художню правду (розрядка наша.— М. Г.),— пише Є. Шабліовський,—вона якнайкраще виражала ге­роїчне начало, так властиве творчості Шевченка» [13]. Вже той факт, що поет зважився романтизувати «громаду в сіряках», говорить сам за себе. Це вияв шевченківського новаторства і в самому змісті, і в формальних засобах поетики романтизму.

Галайда, Залізняк, Гонта, кобзар Волох та гайдама­чки— перші позитивні образи в творчості Шевченка. Во- наділені глибоким відчуттям соціальної правди.

Щоб повніше розкрити внутрішній світ своїх героїв, автор не задовольняється описом їх почуттів. Він дає

можливість виявитися цим почуттям у формі драматич­них монологів, діалогів. Так, наприклад, про Гонту біль­ше дізнаємося з його діалогів (з Залізняком, з дітьми) і

Ч монолога, ніж зі слів (епічної розповіді) поета. Гонта завдяки цьому постав у нашій уяві як жива людина зі своїми почуттями і думками. Такий метод розкриття ха­рактеру можна назвати внутрішньо-драматичним.

Ня ві її міну від епічного зображення гайдамаків у фольклорі Шевченко психологізує свої образи. Іноді од­на деталь говорить про суттєві ознаки образу: Гонта в чррній киреї; Залізняк «люльку курить, нікому ні слова»; гайдамака, вчорашній наймит, перш ніж сказати слово, озирається; кобзар Волох співає не для грошей і т. д.

 
[1] ЛНВ, 1906, т. XXXV, № 7, стор. 175.

[2] Афанасье в-Ч ужбинський. Поезії. К., «Радянський письменник», 1972,/стор. 13.

[3] Вперше про це згадано у статті П. | енського «Бєлінський про українську літературу» («Вітчизна»

«Письма Ивана Вагилевича».— «Русский филологический МИДЫ ник», 1912, т. 68, стор.410.

дянський письменник», 1956, стор. 191.

[6] м. Максимович. Украинские народные песни. М., 1834, ч. 1, стор. 122.

[7] «Українські народні думи та історичні пісні». К.. 1955, стор. 75—76.

[8] М. Максимович. Украинские народные песни. М., 1834.

ч. 1, стор. 126.

[10] «Літературна газета» від 10 березня 1961 р.

[11] Про символіку квітів див. у праці М. Костомарова «Об истори­ческом значении русской народной поэзии».

[12] Євген Шабліовський. Народ і слово Шевченка. К-, Вид-во АН УРСР, 1961, стор. 224.

[13] Т а м же, стор. 294.

[14] І. Франко. До історії коломийкового розміру.— «Україна», 1914, кн. 1, стор. 92.

[15] Це доведено в працях А. Шамрая, Ф. Колесси, М. Плісецького, Г. Сидоренко та ін.

[16] у народних піснях місце наголосу залежить від мелодії.

[17] «Чорноморська комуна», від 9 березня 1461 р.

[18] «Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». СПб, 1888, стор. 225—226.

С. Г о щ и н с к и и!— «Энциклопедический словарь Брокгау­за и Ефрона», СПб, 1893, стор. 465.

[20] «Червоний шлях», 1928, № 3, стор. 71.

[21] Б. Оозгсгупвкі. їїгіеіа гЬіогсше, т, 3, L:\v6w, стор. 208.

[22] «Избранные произведения прогрессивных польских мыслите­лей» т. II, М., Госполитиздат, 1956, стор. 527—528.

[23] §. Ооэ гсгупвкі, 2ашек Капіои’Бкі, оргасоягаї М. Лапік. Броди, стор. 111, Далі цит. за цим виданням.

[24] Г. Д. Вер вес. Адам Міцкевич в українській літературі. К_ Держлітвидав України, 1952, стор. 47.

[25] М. Рыльский, Стихи польских поэтов.— «Советская Ук­раина», 1961, № 11, стор. 133.

[26] «Московский телеграф», 1830, ч. XXXIII, стор. 221.

[27] Л. Козловский. Польские романтики «украинской шко­лы». С. Гощинский,— «Голос минувшего», 1913, № 2, стор. 85.

[28] «Українські народні думи та історичні пісні», стор. 194.

[29] див. про це розділ «Гайдамаки» в критиці у кн.: М. Гватюі. Поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» (1963).

62 И. Г. Н е у п о к о е в а. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века, стор. 288.

64 Неправильною, на наш погляд, є оцінка поеми як «найяскраві­шого зразка реакційного романтизму» в підручнику «Історія укра­їнської літератури» (К., «Радянська школа», 1964, стор. 340).

[32] Повний текст поеми опубліковано 1930 року.