Мова-чрерої-в-4юеми індивідуалізована. Поряд з емо- ційна-напруженою мовою Яреми — спокійна урівноваже­на мова Залізняка («Добре, сину, ножі будуть на святеє діло…»)уйірична, наче пісня, мова Оксани. Для підсилен­ня характеристики конфедератів Шевченко зрідка вжи­ває полонізми («гонору слово»), архаїзми (звернення благочинного під час «освячення ножів»—«Не плачте, братія…» і т. ін.).

Поема «Гайдамаки» вражає великими скарбами лек­сики, різноманітним складом тропів, які мають багато спільного з народною поетикою. Від народної поезії йде у Шевченка щільне поєднання переживань, емоцій героїв з образами природи, теплота ліричного почуття. Але це було не безкриле репродукування стилістичних зворотів народної пісні, властиве, наприклад, поемам П. Куліша, а те геніальне перевтілення фольклорних образів, яке є однією з основних ознак поетичного стилю Шевченка.

Ще І. Франко у праці «Із секретів поетичної творчо­сті» відзначав уміння Шевченка створювати багату па­літру кольорів, малювати словами. Такі «кольорові» епі­тети у «Гайдамаках» відповідають вимогам романтично­го стилю: «пожовкле листя», «білолиций місяць», «крива­вий місяць», «рожевії квіти», «блакитне небо», «зелена діброва», «червоне море» (крові); «темний гай», «синє море», «чорні гори», ‘^золотий жупан», «червоний жу­пан», «темна хата» і т. ін.

Розкриттю основної ідеї твору підпорядковані’ такі засоби романтичної поетики, як символіка і персоніфіка­ція. Шевченкові не байдуже, які асоціації викличуть його і Тропи. В часи написання поеми, коли в народі ходили

 

чутки про нову Коліївщину, сама назва поеми звучала символічно. Вона воскрешала в уяві покріпаченого се­лянства думки про недавню розправу над гнобителями. Символічний образ Яреми, його дії — це втілення дум і прагнень народу. Поет використовує символіку історич­них пісень і дум, яка відповідає романтичним уявленням про героїчне минуле: битва-бенкет, свято (на цій основі виникли назви розділів «Свято в Чигирині», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці»); перемога війська — засів («Посіяли гайдамаки в Україні жито»). Метафоричним епітетом «червоний» Шевченко поглиблює фольклорний символ (битви-бенкету). Багато зразків таких тропів знаходимо в «Запорожской старине» І. Срезневського.

Майстерні картини природи, вдало включені в поему, сприяють кращому вираженню її ідеї, виявленню погля­дів, почуттів і настроїв автора та персонажів. Пейзаж у «Гайдамаках» є засобом створення місцевого колориту, посилення ліризму, драматизму тощо.

Поет ніколи не показує статичного пейзажу. Для ньо­го властиве органічне поєднання картин природи з на­строями героїв, з роздумами про людське життя. В цьо­му Шевченко близький до традицій «Слова о полку Іго­ревім» та українських народних дум. Впадає в око схо­жість мистецького ладу пейзажних картин у поета з ла­дом зображення картин природи в українських народних піснях. Так, у розділі «Треті півні» подається виразний пейзажний малюнок, що зливається з настроями Яреми і є немовби символом того неминучого конфлікту, який назріває між народом і польською шляхтою:

А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,

Підняв гори-хвилі; а в очеретах Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка Хмару роздирає.

За допомогою картин природи Шевченко надає поемі місцевого колориту (широкий та дужий Дніпро, зе­лені діброви, степ безкраїй, і верба, що слуха соловейка, і ряст з барвінком). «Кожному, хто читав Шевченкові поезії,— відзначав у праці «Із секретів поетичної творчо­сті» І. Франко,— мусила лишитися в тямці та маса зоро­вих, кольористичних образів, якими він любить характе­ризувати українську природу…»

Більша частина поеми «Гайдамаки» написана коло­мийковим розміром. Немає такого розділу, де б не було його. А метрична канва «Червоного бенкету», «Гупалів- щини» і «Лебедина»— коломийкова взагалі. Звичайно, той чи інший віршовий розмір не існує сам по собі, а щоразу виникає з слів, з неповторних словосполучень; виникає лише в даному вірші і в ніякому іншому повто­ритися не може.

Застосування коломийкового розміру в українській поезії має давню традицію. Вона йде через пісні І. Кот­ляревського і українських романтиків до Шевченка. Ко­ломийкою писали С. Руданський, Ю. Федькович, І. Фран­ко, молода Леся Українка, П. Грабовський. У Галичині до коломийкового вірша звернувся сучасник Шевченка— М. Шашкевич.

Франко вважав, що «генетично сей розмір в’яжеться безпосередньо з козацькими піснями 10-складного розмі­ру»[14]. Справді, на основі коломийки створено історичні пісні про Нечая, Залізняка, Саву Чалого та ін.

Шевченків коломийковий розмір не є звичайною на­роднопісенною коломийкою. Це зрифмований і вдоскона­лений метр, що має своїм попередником історичну пісню. Замість дворядкової строфи (14 + 14) введено чотири­рядкову (8 + 6)2, застосовано переноси (enjambement), невластиві народному віршуванню[15]. За принципом віль­ного наголосу в українській народній пісні[16] Шевченко дав розмаїті ритміко-інтонаційні видозміни вірша. Уріз­номанітнивши коломийковий ритм, Шевченко передає ним цілу гаму інтонацій та жанрових відтінків, які, взає­модіючи між собою, служать якнайглибшому розкриттю ідейного задуму автора.

Зв’язок вірша поеми «Гайдамаки» з народним віршу­ванням не обмежується лише наявністю коломийкового розміру. Метрикоритмічні ряди поеми позначені впливом ритмомелодики народної лірики («Один я на світі…»— Ярема; «Доле моя, доле моя…»—авторське), у деяких частинах відчутна сувора чеканність історичної баталь-

 

ної пісні (початок розділу «Червоний бенкет»—«Задзво­нили в усі дзвони…»), епічно піднесений пафос думи і на­віть казкової інтонації («Давно те минуло…»— з «Епіло- га»). До версифікаційних традицій дум, творчо викори­станих Шевченком, можна віднести нерівноскладовість віршових рядків, яка надає розповіді бурхливого прист­расного характеру, дієслівні рими тощо.

Амфібрахічні вірші у поемі багаті строфічно. В «Епі­лозі», наприклад, є шість різновидів строфи: абаб; аабб; аабввб; аабвбв; абба; аабаб.

Більш виразним силабо-тонічним метром є в поемі чотиристопний ямб, вжитий Шевченком у восьми роз­ділах.

Часті переноси, запитання і оклики, довільна строфі­ка надають рядкам, написаним ямбом, енергійного зву­чання. Яскравим прикладом цього може бути уривок з розділу «Титар»:

…конфедерати

Кричать до титаря: «Хоч жить?

Скажи, де гроші?»

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили — нема,

Нема ні слова.

«Мало муки!

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщій же приском посипай!

Що? Скажеш шельмо?.. І не стогне!*

(І, 92) ‘

Шевченко розробив ямб як драматичний вірш і в інших поемах, застосовуючи його для передачі мови персонажів («Відьма», «Сліпий», «Сотник», «Слепая» та ін.). Ямбом у розділі «Гонта в Умані» змальовано грізний пейзаж, осяяний загравами пожеж:

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти —

Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нігде не чуть людської мова;

Звір тілько виє по селу,

Гризучи трупи. Не ховали.

 

Вовків ляхами годували,

Аж поки снігом занесло Огризки вовчі…

(І, 129)

Ямби виконують в поемі і функцію композиційного обрамлення («Треті півні», «Гонта в Умані»).

Проте той чи інший розмір в поемі відіграє не лише одну якусь роль. Так, енергійний за своєю природою ямб іноді передає в поемі й спокійні інтонації:

Попід дібровою стоять Вози залізної тарані…

(І, 94).

Метрикоритмічний склад поеми завжди перебуває у взає­мозв’язку із змістом, в результаті чого вірш «Гайдама­ків» то задумливо ніжний, то драматично напружений, то епічно спокійний. Один з перших польських перекладачів Шевченка Л. Совінський писав, що у поемі «арифметич­но розмір зберігається завжди, але послідовність наголо- \ шених і ненаголошених складів залежить виключно від І настроїв почуття» 36.

І j[w Різноманітність метрів, прищеплена на українському І І фольклорному грунті, є найхарактернішою особливістю І І ПІевченкової версифікаційної системи. З легкістю пере- I ходить поет у «Гайдамаках» від одного розміру до іншо- I го, зберігаючи при цьому загальну ритмічну єдність. Ця особливість поетичного стилю виявилась і в таких його творах, як «Катерина», «Гамалія», «Сон», «Єретик» та ін. Метр у Шевченка — це канва, на якій він вживає багато­гранні ритмічні узори. Загальний ритм «Гайдамаків» увібрав у себе такі компоненти, як побудова рядків, ритм окремих розділів, переходи від віршованої розповіді до драматичних форм («Свято в Чигирині») тощо.

Шевченків ритм будить нашу уяву, окреслює образи і картини. Він завжди живий фактор найскладніших пе­реживань та найбільш інтимних тонкощів почуття. Рит­мічні перебої, контрастні переходи від вірша до прози, від прози до вставних пісень з усією повнотою передають загальну романтичну схвильованість твору. Ритмічно за­барвлені образи поеми. Нерівний схвильований ритм пси-

86 Taras Szewczenko. Studium przez Leonarda Sowinskiego z dolqczeniem przekladu Hajdamakow. Wilno, 1861, стор. VIII. Пере­клад наш.— M- Г.

 

хологічно правдиво відтворює настрої наймита Яреми, коли він іде до повстанців:

А, Черкаси!., боже милийі Не вкороти віку!

(І, 108)

Героїко-драматичними інтонаціями сповнені монологи Яреми-месника. Ніжний ритм його мови, зверненої до Оксани.

У творчості Т. Шевченка поема «Гайдамаки» посідає особливо важливе місце. Як значний твір революційного романтизму, вона відіграла позитивну роль у переході поета на позиції критичного реалізму. З «Гайдамаків», як зазначав І. Франко в статті «Темне царство», виплив­ли два струмені, які породили найкращі твори Шевчен­ка,— це, по-перше, щирий патріотизм, оснований на лю­бові до всіх людей і, по-друге, схильність до реального зображення картин життя українського народу, до аналі­зу людських почуттів.

Романтичний пафос «Гайдамаків» знайшов свій зако­номірний розвиток у реалізмі поеми «Сон». В обох цих творах заклик до боротьби з поневолювачами трудового народу звучить реально. Багато елементів реалізму є складовою частиною стилю поеми «Гайдамаки» (правди­ве змалювання образу Яреми-наймита, гайдамацького табору; сатиричні малюнки, реалістичний характер частини тропів тощо). Поет показує історичну зумовле­ність подій, вчинків героїв (образи Гонти, Залізняка). Романтизм і реалізм у «Гяйдямякях»—не. дні схорони фщого процесу художнього узагальнення дійсності Ге­роїзація образів «Гайдамаків» не означала відходу від реального зображення життя. Навпаки, вона робила їх ще більш земними, жаданими для читача.

«Гайдамаки» Шевченка — це перший твір в українсь­кій літературі, в якому подано широку картину с о ц ід а л ь н о г о руху, виведено образи позитивних геро- їв-борців за народне щастя, твір, в якому дано нову в літературі та історії концепцію — утвердження ролі на­родних мас як вирішальної сили історичного процесу.

В поемі «Гайдамаки», тісно пов’язаній з українським народним епосом, яскраво виявились національні риси/ Вони полягають в народності ідей, втілених у творі, в характерах героїв, ладі їх думок і почуттів, у системі са-

 

мих образів, у особливій патетиці, близькій до патетики історичних пісень і дум, у світовідчуванні поета, в пое­тичності українських пейзажів, у пісні, що так часто зву­чить у творі, в неповторному українському гуморі, мові, в самих художніх засобах, особливостях вірша тощо.

Від перших творів поета на історичну тему поема «Гайдамаки» відрізняється насамперед широтою охоп­лення історичного процесу, показом грандіозного потоку («залізної сили») народного повстання, хоч і в ранній «Тарасовій ночі» є теж спроби відображення масових сцен. У поемах «Іван Підкова», а згодом у «Гамалії» ще не відтворено -з’ такою виразністю, як у «Гайдамаках», теми «вождь і маса», Бема поділу козацтва на «сірому» і старшину, відчувається ще деяка ідеалізація окремих героїв. Але вже і в цих творах Шевченко пов’язує героїч­не минуле з завданням росту соціальної і національної самосвідомості українського народу, викликаючи почут­тя незадоволення тогочасною дійсністю («над дітьми ко­зацькими поганці панують»—«Тарасова ніч»; Україна «обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче»—«До Ос­нов’яненка»).

Ранні твори Шевченка на історичну тему мають бага­то спільного з «Гайдамаками» і щодо поетичної мови, різноманітних художніх засобів, ритмомелодики тощо^

У процесі творчої еволюції Шевченко іноді переосмис­лював окремі образи та епізоди української історії, але образи героїчних предків він проніс через усю свою твор­чість. У Шевченка органічно пов’язані історичні теми з настійними завданнями сучасності. І справді, важко ві­докремити сучасну сатирично-викривальну поему «Сон» від історичної поеми «Гайдамаки». Так само поема «Хо­лодний Яр» (1845), в якій звучать мотиви «Гайдамаків» («І повіє огонь новий з Холодного Яру»), своїми револю­ційними гаслами доповнює і пристрасні рядки «Сну»: «Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє…», і потряса- ючі слова з шевченківського «Заповіту»—«вставайте, кайдани порвіте». Героїчні образи і революційні заклики поеми «Гайдамаки» оживають у поемі «Неофіти» (1857), у вбивчій інвективі «Царі» (1848) і у відвертому закли­кові до селянської революції, до сокири в знаменитому вірші «Я не нездужаю» (1858), співзвучному з програ­мою російської революційної демократії.

У багатьох творах Шевченко ніби повторював ідейно- соціальні мотиви «Гайдамаків» (вірш «Гоголю», поема «Варнак» тощо), мотиви боротьби українського народу проти польської шляхти (поезії 1848 р.—«Швачка», «Ой виострю товариша», «У неділеньку у святую», «Заступи­ла чорна хмара»).

Віддаючи належне керівникам героїчної боротьби трудящих мас у минулому, Шевченко осуджував зрад­ників українського народу, насамперед гетьмана Мазепу («Швачка», «Іржавець», «Чернець», повість «Близнята»).

Висловлені вперше в «Гайдамаках» ідеї інтернаціо­нальної єдності народів знайшли своє продовження у поемах «Єретик», «Кавказ», у вірші «Ще як були ми ко­заками», в уривках з драми «Никита Гайдай» та ін. «В таких поемах, як «Гайдамаки», «Кавказ»,— писав у ювілейні дні визначний молдавський письменник і вче­ний А. Лупан,— прямо говориться про необхідність об’єднання росіян, українців, молдаван, кавказьких на­родів для спільної боротьби проти царського ярма. На­ціональна обмеженість була чужа великому Кобзареві України» [17].

Значне типологічне зацікавлення викликає зіставлен­ня двох слов’янських поем. Ще в дореволюційні роки М. Дашкевич звернув увагу на деяку подібність поеми Гощинського «Канівський замок» і Шевченкових «Гайда­маків» [18]. Більше того, і М. Дашкевич і згодом К- Араба- жин[19] впевнено заявляли про вплив Гощинського на Шевченка. Значно обережніше висловився в радянський час житомирський дослідник В. Гнатюк у статті «Попе­редник Шевченкових «Гайдамаків»: «Розуміється, ця спільність характерна й цікава. Але вона перебуватиме в стадії припущень до того часу, поки нам пощастить з’ясувати, чи читав Шевченко «2ашек Капіоигекі» [20]. На жаль, В. Гнатюк приділив зіставленню творів Шевченка і Гощинського дуже мало місця, повторивши вже відомі думки дореволюційних критиків.

На даній проблемі спинявся Б. Навроцький у моно­

 

графії про «Гайдамаків». Про спорідненість поеми «Гай­дамаки» з «Канівським замком» писав у своїй праці «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліїв­щини» (1936) літературознавець М. Мочульський.

У сучасних шевченкознавчих працях Гощинський теж згадується, але принагідно, в зв’язку з розглядом творів Шевченка на історичну тему. Виникає потреба дещо за­глибитись у твори Гощинського, на жаль, зовсім не перекладені на українську мову.

Северин Гощинський — видатний представник рево­люційного романтизму в польській літературі першої половини XIX ст. Його ім’я історики літератури цілком заслужено ставлять поруч з іменами А. Міцкевича ;і Ю. Словацького. Творчість польського поета якнайтісні­ше пов’язана з Україною, її волелюбним народом, як він висловився, «одним з найпоетичніших народів на зем­лі» [21], з українською піснею, побутом і звичаями.

Северин Гощинський народився 1801 р. в Іллінцях на Київщині в збіднілій дрібношляхетській сім’ї. Ще змал­ку за непокірливу вдачу його прозивали «гайдамакою». Вчився майбутній поет в Уманській та Вінницькій гім­назіях. Багато подорожував по Україні. Добре знав жит­тя й народну творчість. Писати почав під впливом Б. За- леського, з яким вчився. А коли настав час листопадово­го повстання 1830 р., Гощинський, за образним висловом І. Франка, змінив перо на меч. Видана ним за два роки до революційних подій знаменита поема «Канівський за­мок» разом з «Конрадом Валленродом» А. Міцкевича готувала польську молодь до боротьби. Проповідь нена­висті до панських «замків», насильного повалення гно­бителів і уславлення свободи імпонували ідеалам польських революціонерів. Не випадково і прогресивна частина польської політичної еміграції з великою увагою поставилась до традицій Коліївщини. Т. Кремповецький виступив у 1832 р. з промовою, в якій звернувся до обра­зів «нових Спартаків»— Наливайка, Хмельницького і Гонти, відзначивши, що «не так давно український народ кривавими ділами довів своє прагнення до свободи», що «імена Гонти і Дорошенка ще й тепер викликають страх у гнобителів»[22]. Відгуком на промову Кремповецького був нарис С. Гощинського про Коліївщину «Кілька слів про Україну і уманську різню» (1832), який він вмістив як передмову до поеми «Канівський замок» у виданні 1838 р. і в якому першим з поляків назвав Коліївщину не «бунтом» і «різнею», а повстанням [23].

Ще у вірші «Бенкет помсти» (1824) Гощинський ви­словив ненависть трудового народу до панів-гнобителів. Революційним подіям 1830 р. він присвятив цикл грома­дянської лірики— гімнів, що співались на барикадах. Після поразки повстання емігрував у Галичину, де жив до 1838 р. 20—30-і роки — найбагатший період у творчо­сті і революційній біографії Гощинського. В Галичині він розгорнув широку політичну діяльність, виступивши ор­ганізатором «Бііотуаггузгепіа Ілкіи РоІБкіедо», пише художні твори, публікує статті з питань визвольної бо­ротьби. В своєму «Меморіалі» до керівництва Польсько­го демократичного товариства Гощинський відзначав, що польські селяни ненавидять шляхту «як панів» і що по­дібні почуття виявляють і селяни-українці. Він з любов’ю ставився до галицьких і закарпатських українців. 1833 р. У Мостках під Львовом на основі народно-фольклорних джерел Гощинський створив поему «Собутка» («Вечір напередодні Івана Купала»), у «Щоденнику подорожі до Татр» (1832 р., опубл. в Петербурзі 1853 р.) дав глибоко поетичні зарисовки волелюбного народу Карпат, нарис історії, фольклору, етнографії, музики краю. З глибокою симпатією писав поет про опришка Яношика. Гощинсь­кий був одним з перших записувачів фольклору про цьо­го народного героя. Він, між іншим, мав намір написати велику поему про Яношика. В своїй великій праці «Нова епоха польської літератури» (1835) поет твердив, що література повинна будуватися на міцних підвалинах народної творчості.

Твори С. Гощинського розповсюджувались у Росії й на Україні, зокрема серед студентів Київського універ­ситету [24]. З великою пошаною ставились до них у Галичи­ні. М. Шашкевич, як відомо, переклав уривок з «Канівсь­кого замка».

За словами М. Рильського, Северин Гощинський —

 

«найяскравіший і, безсумнівно, найдемократичніший представник «української школи» [25].

Чи міг знати Шевченко про С. Гощинського, зокрема про його знамениту поему «Канівський замок»? Така можливість не виключена, якщо взяти до уваги, що ав­тор «Гайдамаків» читав повість М. Чайковського «Вер- нигора», в «Приписах» до якої є посилання на поему Го­щинського. Шевченко знав про літературно-критичну діяльність М. Грабовського — популяризатора поетів «української школи», був обізнаний з поезією Богдана Залеського. Про «Канівський замок» Шевченко міг та­кож дізнатися від історика і поета М. Маркевича, що в свій час співробітничав у журналі «Московский теле­граф», на сторінках якого поема Гощинського була оці­нена, як «отличнейшее произведение» польської літера­тури [26].

Але якби навіть і пощастило остаточно встановити, що Шевченко читав поему «Канівський замок», і тоді навряд чи можна було б говорити про вплив Гощинсько­го на Шевченка. Поема українського Кобзаря і поема Гощинського — твори глибоко оригінальні, самобутні.

Тут робиться порівняння, зіставлення літературно- естетичних поглядів двох поетів, їх ідейно-тематичної спільності в зображенні народного повстання, в худож­ніх засобах, у використанні українського фольклору тощо.

Показавши конфлікт трудящих мас України і поль- ] ської шляхти, Шевченко вболівав за дружбу українсько- го і польського народів («жити б та брататься»), за ін­тереси слов’янського єднання. Основою шевченківського гуманізму в поемі «Гайдамаки» є його прагнення до миру / на землі, глибокий внутрішній протест проти загарбниць- ! ких воєн.

і _ Для Шевченка Коліївщина — передусім боротьба \ соціальна. В поемі показано незвичайний розмах помсти \ народних мас:

1 Замучені руки

Розв’язались — і кров за кров,

І муки за муки!

(І, 114)

 

Спроби висвітлити соціальні передумови Коліївщини є і в С. Гощинського. Він вважав, що причиною подій 1768 р. була «ненависть українського населення до панів* гнобителів». Цією ненавистю до панів і любов’ю до про­стого люду дихає вся поема. В «Канівському замку» Го- щинський зображує страшні картини панування польсь­кої шляхти на Україні: гуде сильний вітер, скрипить ши­бениця, на якій гойдається труп, виють собаки, сама смерть витає в околицях замка. Не дивно, що в канівсь­кій околиці, як і по всій Україні, люди «готують коси і ножі».

Свою геніальну поему Шевченко створив, спираючись передусім на фольклорні джерела — історичні пісні, пе­рекази й легенди. «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув от старих людей» (І, 142). «Народ дав героїв моєї повісті»,— писав у передмові до «Канівського замка» С. Гощинський, ніби перегукуючись

з українським поетом. Він, як і Шевченко, полюбив ще в молоді роки гайдамацькі пісні; чув їх від лимаря Те- решка в Умані [27], від своєї хазяйки в Межиріччі-Корець- кім. Але найбільше уявлення про Коліївщину дала Го- щинському тривала мандрівка по Україні (1826—1827), після якої він прийшов до висновку, що український фольклор може бути грунтом для великої епопеї, на зра­зок «Іліади» Гомера. Гощинський захоплюється хороб­рістю М. Залізняка, який гнав шляхту з української зем­лі, приказуючи: «Отак, ляше, по Случ наше!», стійкістю І. Гонти, з якого вороги паси дерли, шкіру з голови зні­мали, а він курив люльку й читав книжку. Безпосереднім поштовхом до написання «Канівського замка», як спра­ведливо вказують сучасні польські дослідники, були то­дішні народні рухи, зокрема повстання закріпаченого се­лянства на Київщині 1826 р.

І Гощинський показує Україну протестуючу, гайда­мацьку, замість тієї, яку бачив читач у меланхолійних писаннях романтиків. Він, як і Шевченко, поетизує «свя­чені ножі»— символи помсти над шляхтою.

N6 1:о сіозтлгіас^опу і роБ\уі§сопу і сІоЬгге озіггопу.

 

Поет героїзує головні постаті поеми. Нам здається, що образ козачки Орлики, яка вбиває управителя замка, на­гадує героїню народної пісні Бондарівну, що не стала на коліна перед паном Каньовським (Потоцьким), а кинула йому в вічі:

Ой волю я, пан Каньовський,

В сирій землі гнити,

Ніж з тобою поневолі На цім світі жити![28]

Багато спільного мають Шевченків Ярема і козак Небаба Гощинського, згодом отаман канівських коліїв, їм насамперед властива ненависть до панів. Тяжка їх доля: у Яреми відняли кохану конфедерати, у Небаби — володар замка. Але вони мстять не тільки за своїх коха­них, а й за ті кривди, які заподіяли польські пани всьому народові. В знаменитому монолозі Небаби чується стогін усієї України. Жадоба помсти однієї особи зливається з настроями маси, всього народу:

Чийого вітця засікли до загину,

Чию поміщик уподобав дружину,

Чию погвалтовано доньку єдину,

У кого кохану взяли в домовину,—

За батькові болі, за неньки журбину,

За зганьблених діток, за милу дівчину,—

Того заклинаю і кличу до бою,

Скоріш виїжджайте, ставайте зі мною!

(Переклад О. Новицького)

У наведеному уривку відчувається внутрішня спорід­неність з шевченківськими інтонаціями, з жадобою пом­сти його героя — Яреми.

«Канівський замок» Гощинського, як і «Гайдамаки» Шевченка,— ліро-епічна поема, жанр якої був пошире­ний в епоху романтизму. В кожному з цих творів є лірич­ні відступи, в яких автори висловлюють своє ставлення до зображуваних подій і сучасності.

Гощинський оспівує «дух Небаби», закликає до пова­лення панських замків, цих «мертвих примар», бачачи в сучасній йому дійсності ті ж «гЬгосІпіе», які були на­передодні Коліївщини:

іепге рокоі і гЬгосІпіе іезаше!

Шевченко закликає «байдужих» онуків до «нової Коліївщини», пристрасно висловлює своє невдоволення існуючим ладом:

Тяжкої важко! Кат панує…

(І, 106)

Для поетів-романтиків взагалі характерний прийом контрасту — зіставлення картин природи, життя і люд­ських настроїв. У розділі «Гонта в Умані», де показано найбільш криваві події, Шевченко подає чудові рядки, присвячені весні:

Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила…

(І, ізі)

Поет ніби підкреслює, що не може бути справжньої весни, де панує шляхта і «голі плачуть діти».

Гощинський після похмурої картини ночі з розмовою сов і скрипом шибениці змальовує світлий пейзаж Украї­ни, краса якої нагадує йому милий погляд дівчини.

В обох поемах, які вражають своїм драматизмом і життєвою правдою, є яскраві романтичні малюнки: ночі, осяяні пожежами, блідолиций, а часом і кривавий місяць, розбурханий Дніпро. У великої ріки, як епічні герої, бе­руть натхнення до боротьби і Ярема, і Небаба.

Поемі Гощинського (чого нема в «Гайдамаках») вла­стиві елементи балади: наприклад, розмова сов у першій частині, образ-привид Ксені. Поет наголошує на їх фольклорному походженні. Подібні елементи фантастики знаходимо в баладах Шевченка. Коли звернемось до народної демонології, стане зрозумілим, що розмова сов — це символ загибелі канівського замка і його упра­вителя (там, де з’являються сови, говорить старе народне повір’я, «згорить дім або помре хазяїн»).

Не можна в образі Ксені бачити лише прояв місти­цизму автора, як це твердить більшість дослідників твор­чості Гощинського. Поет, як відомо, скористався леген­дою про появу в 1768 р. божевільної дівчини, яка бігала по селах і сповіщала про початок Коліївщини. Образ Ксені сприймається як привид народного повстання. Не­дарма газета «Nowa Polska» (1831, № 1) писала, що

 

над творами Міцкевича і Гощинського кружляє привид революції.

Про твори інших польських письменників, присвячені гайдамаччині, детально говорити зараз немає можливо­сті. Лише коротко нагадаємо, що до виходу в світ поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» ця тема в польській літерату­рі була відображена широко і різносторонньо49. У вис­вітленні її накреслилось дві тенденції: революційно-ро­мантична (С. Гощинський, Л. Семенський та ін.) і реакційно-шляхетська (М. Чайковський, С. Яшовський та ін.). Перша тенденція імпонувала Шевченкові. До другої він ставився негативно. Правда, у нас немає безпосеред­ніх даних про це ставлення, але відомо, як поет різко осудив тих, хто намагався показувати гайдамаків «роз­бійниками» і «злодіями».

Поема «Канівський замок» Гощинського, як і «Гай­дамаки» Шевченка, мала великий резонанс у критиці. її привітав польський теоретик революційного романтизму М. Мохнацький в праці «Про польську літературу» (1830). Доброзичливо поставилась до поеми російська журналістика («Московский телеграф» та ін.). Говоря­чи про «українську школу» в польській літературі й маю­чи на увазі передусім Гощинського, А. Міцкевич з задо­воленням констатував, що представники школи славили не великих політичних діячів, а вождів з народу50. Одна з найблискучіших праць про Гощинського належить І. Я. Франкові («Кигіег Ь\уол\г8кі», 1889, № 331—332). Лише П. Куліш і О. Огоновський намагалися принизити революційні образи «Канівського замка». Відомо також, з якими наклепами виступали ці буржуазно-націоналі­стичні критики й на поему «Гайдамаки». Друкуючи біб­ліографічний покажчик «Иностранные сочинения о Ма­лороссии», «Черниговские губернские ведомости» (1859, № 24) не подали революційної поеми С. Гощинського, хоч рекомендували твори М. Чайковського, М. Грабовсь- кого та ін.

1913 р. в російському журналі «Голос минувшего»

49 Див. про це: М. П. Г н а т ю к. Зображення Коліївщини в польській літературі і поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». — «Збірник наукових праць (Управління підготовки вчителів Міністерства осві­ти УРСР)», т. 2. К., 1958.

50 А. М і с к і е і с г. ЬИегаіига зіо\УІапзка.—У кн. «Огіеіа», і. X, 1955, стор. 375.

її

(№ 2) з’явилась цікава стаття про Гощинського, яка належала перу Л. Козловського. Цей критик справедли­во зазначав, що Гощинський «выразил для тоТо времени в самой яркой и крайней форме протест против крепост­ного права». Порівнюючи «Гайдамаків» і «Канівський замок», він писав: «Но как при чтении Шевченки внима­ние наше останавливается не на любовной истории, а на общей картине движения, так и у читателя «Замка Ка­невского» остается в памяти не история Небабы и Орли­ки, а общая картина стихийного, грозного бунта с резней, заревом пожаров, криками и стонами, тревожным гулом колоколов».

Обидва твори зазнали злісних нападок польської бур­жуазно-націоналістичної критики. С. Тарновський нази­вав поему Гощинського твором «неестетичним», позбав­леним «власного оригінального стилю», «хаосом ідей» («НіБІогуа ШегаЫгу роІБкіер, 1906, т. IV і V). Автор передмови до «Канівського замка» варшавського видан­ня 1909 р. Г. Корбут, зазначивши, що в цьому творі «ге­рої — то навіть не люди, а якісь дикі, кровожерні бестії», все ж намагався довести, що Гощинський посів до гайда­маків і Коліївщини «безсторонню» позицію на противагу Шевченкові, який у поемі «Гайдамаки», описуючи «ті ж самі випадки і тих самих людей, не зміг позбутися по­чуття ненависті до «ляхів». Один з біографів Гощинсько­го А. Гіллер тішив себе надією, що образи «Канівського замка» «не збуджують до помсти». «Стихія, почерпнута від українського народу,— писав Гіллер,— не зробила, однак, Гощинського, як одного дуже відомого українсь­кого поета, гайдамацьким співцем» (збірка «БоЬоІка», Львів, 1875).

І лише демократична польська критика другої поло­вини XIX і на початку XX ст. розцінювала поему Гощин­ського як голос друга України. В. Завадський у праці «Літературний рух» (1875) відзначив, що Гощинський в «Канівському замку» промовив голосом Кассандри на захист українського народу. Позитивно оцінивши поему Шевченка «Гайдамаки», львівський журнал «Зіхгесіїа» (1872) писав, що «героєм «Канівського замка» є народ».

Великий вплив на оцінку Гощинського мала вже зга­дана стаття І. Франка «Поет-герой», в якій він закликав польських вчених створити монографію про цього видат­ного письменника. Відгуком на заклик Франка була

книжка Марії Вислоухової, видана у Львові 1896 р. Подружжя Вислоухів, як відомої’ Приятелювало з Фран­ком. Чоловік М. Вислоухової — Б. Вислоух був видавцем і головним редактором газети для селян «Рггу]асіе1 Ьисіи», в якій діяльну участь брав І. Франко. Повторю­ючи крилатий вислів Франка про Гощинського —«поет- герой», ВислоуХова писала: «Варт якомога ближче піз­нати поета-героя..:» На думку дослідниці, разом з пое­мою «Канівський замок» в польській літературі з’яви­лись «постаті з люду». «Сказав він (Гощинський.-^ М. Г.) читачам велику, але понині недосить пізнану прав­ду: і мужичі серця дужо б’ються заради волі, самопо­жертви, любові, помсти, що і хлопвідчуває біль і кривди не менш глибоко за тих, що народилися в палацах… так міг написати лише великий поет, що гаряче любить народ, знає його життя, проник в його душу».

Поемам Шевченка і Гощинського судилося йти поряд. Польські й українські демократичні діячі, особливо^ Га­личині, використовували їх з метою антишляхетської, ан- типанської пропаганди. Цікаво, що обидва твори були надруковані навіть в одній серії «ВіЬІіоіека Мгб^кі» («2атек Капіот^зкі» в 1875 р., переклад поеми «Гайдама­ки» Л. Совінського у 1883 р.).

Широким визнанням користуються Шевченко і Го- щинський в народній Польщі. Видано твори українського Кобзаря, вийшли окремі твори Гощинського (в 1958 р.—^ «Щоденник подорожі до Татр», а в 1961 р.–. поема «Король великого замка»). В 1958 р. в серії «Шкільної бібліотеки» вийшла поема Гощинського «Канівський за­мок» (упорядники М. Грабовська і М. Яньон); Сучасні польські літературознавці часто порівнюють твори Шев­ченка і Гощинського на історичну тему, вказують на сим­патії їх героїв до трудового народу і ненависть до всяко­го панства (праці М. Якубця та інших). У статті про польський романтизм, вміщений в часописі «2усіе Іл- і;егаскіе» (1951, № 9), дзно високу оцінку «Канівському замку». Дослідники Г. Кірхнер, Р. , Пшибильський, Я. Секера відзначають, що «антипанський характер гайдамаччини в поемі Гощинського дуже очевидний» і що такі твори «основані на народній концепції й правді». Збулися слова великого поборника польсько-українсько- го літературного єднання Івана Франка, який, високо оцінюючи поета-героя Гощинського, його «вдачу наскрізь

 

корінно польську, викормлену соками української землі, виковану та загартовану серед українських степів», мрі­яв про той час, коли люди стануть «одною родиною, в якій панує одно серце та один дух».

Варте також уваги типологічне дослідження поем Т. Шевченка («Гайдамаки») і Ш. Петефі («Витязь Янош»), започатковане в працях К. О. Шахової.

Сталося так, що поема «Гайдамаки» посіла видатне місце не лише в творчості Т. Шевченка і в українській літературі першої половини XIX ст., айв усій європей­ській поетичній епіці[29]. З симпатією писали про Шев- ченкову поему чеські, словацькі, болгарські, словінські критики й письменники. Хорватський письменник, пере­кладач поеми А. Харамбашич говорив, що «Гайдамаки» при всій суворості дії мають більше міжплемінної лю­бові, ніж будь-який інший твір.

Боротьба за слов’янську єдність була однією з найпо­мітніших проблем поетичної епіки Шевченка. Немов від­гукуючись на «Дочку Слави» Коллара, український поет створив новий, революційний епос Слов’янщини. В поемі «Єретик» (1845), що має «лірико-монологічну структу­ру» [30], Шевченко оспівав чеський народ, який боровся проти німецького засилля, за те, «щоб усі слов’яни стали добрими братами» і щоб їх ріки потекли в одне море. В «Єретику», за справедливими словами Є. Кирилюка, «Шевченко перший у світовій літературі дав сміливе трактування образу Гуса як борця «за темнії люди», по суті революціонера»б3.

Так ідея спільної визвольної боротьби слов’янських народів, яка бере свій початок у діяльності декабристів, знайшла розвиток у творчості Т. Шевченка й інших ре- волюціонерів-демократів. Ці традиції шанують слов’ян­ські народи, що нині становлять велику силу соціалістич­ної співдружності націй.

Розмова про історичну поему першої половини XIX ст. була б не завершеною, якщо не згадати ще дея­ких творів, зокрема вже відомого читачеві—«Скит Ма-

нявський» А. Могильницького. І. Франко відносив А. Мо- гильницького до талановитих поетів, до «другої трійці» літераторів тощо. До А. Могильницького з повагою і на­віть захватом ставився в молоді роки Юрій Федькович.

Як засвідчено в «Історії української літератури» (III, 272), Могильницький в своїй романтичній поемі використав «багато народних переказів, легенд, ідеалі­зуючи історичне минуле Галичини». Але це далеко не повна характеристика твору. Ідея єдності всіх руських земель, висловлена в поемі (Манявський скит — один із форпостів боротьби проти Унії та католицизму), була прогресивною. Думається, що саме вона давала підста­ви Іванові Франку неодноразово позитивно оцінювати «Скит Манявський» [31].

Поема А. Могильницького справді не належить до визначних здобутків української літератури. Вона опи­сова, витримана в дусі старих поетик (за своїми жанро­вими особливостями). Важкий і монотонний її вірш — «польська» силабіка. Справа в тому, що Могильницький був по суті одірваний від літературного процесу на Украї­ні, зрештою, від того великого поемного досвіду, що його вже мала українська література. Лише деякі сліди «Сло­ва о полку Ігоревім» і давньої української літератури відчуваються у «Скиті Манявськім». Поема Могильниць­кого, який обстоював потребу літератури для народу рід­ною мовою, через брак українських книжок була сприй­нята галицьким читачем з ентузіазмом. О. Терлецький у своїй праці «Галицько-руське письменство 1848—1865 рр. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько- руської інтелігенції» (ЛНВ, 1903) відносив «Скита Ма- нявського» до активу літератури на західноукраїнських землях.

Поема цінна і своїми народними витоками. У звер­ненні до читача (видання 1852 р., ч. І) А. Могильницький писав: «Піснетворенє «Скит Манявський» основане єсть на повістях, які підслухати придарило мі ся з уст нашого простого народа сільського, межи котрим літа мої дитин­ні в сусідстві того Скиту прожив-єм».

Не слід гадати, що в XIX ст. розвиток поеми йшов лише по висхідній лінії. Були набутки, були і втрати.

 

Реалістична поема розвивалась у боротьбі з різного роду «епосами», які нічого спільного не мали з високим пок­ликанням літератури (Є. Згарського, Б. Дідицького та ін.). Пишучи про Євгена Згарського та йому подібних, Іван Франко зазначав, що такими творами, як поеми «Святий вечір», «Маруся Богуславка», вони «відштовху­вали навіть невимогливих галицьких читачів своєю мало- культурністю». Вже пізніше Б. Грінченко, згадуючи поміж іншими творами «Марусю Богуславку» Згарського, пи­сав, що в цій поемі «много крови и тенденциозных фраз

о любви к родине и нет поэзии» («Волынь», 1902,9 січня).

Отже, як бачимо, заслуговують на увагу, перш за все, історичні поеми Т. Шевченка, І. Вагилевича, деякі росій­ські поеми українських авторів. У них виявилось праг­нення пов’язати кращі сторінки історії народу з насущ­ними проблемами тогочасної боротьби. Окремі історичні поеми, насамперед «Гайдамаки» Т. Шевченка, виклика­ли ряд відгуків і ремінісценцій. І

Своєрідним переспівом Шевченкових «Гайдамаків» є поема Ф. Галузенка «Чумаки, або Смутнії часи Украї­ни», написана у 40—50-х роках, а видана частково[32] в Чернігові у 1864 р. Центральні постаті поеми Галузенка (справжнє прізвище — Морачевський П. С.)—Іван Чуп­рина та Ганнуся мають багато спільного з Галайдою та Оксаною з «Гайдамаків» Шевченка.

У повному тексті «Чумаків» змальовано події з 1597 до 1830 рр. Це довга і нудна річ, за винятком хіба що розділу «Сон» з третьої пісні, деяких описів природи то­що. П. Морачевський некритично користувався цілим рядом історіографічних джерел, насамперед працями Скальковського.

Ще в студентські роки (1854) написав історико-роман- тичну поему «Козаки і море» Д. Мордовець (Мордов­цев). Слушно зауважував В. Беляев, що можна вказати на часом майже текстуальну залежність ряду картин, образів, окремих деталей поеми Мордовия від таких тво­рів Шевченка, як «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гама- лія». Але якщо у Шевченка, пише Бєляєв, «у зображенні козацтва на перший план виступають ідеї свободолюб­ства, боротьби за визволення з турецької неволі, то у Мордовця соціально-визвольні мотиви відсутні, пафос свободолюбства підмінюється в ряді сцен описами кри­
вавих погромів, поголовної різанини, безшабашнрго гультяйства. Все це,’а також багатослівність, розтягну­тість розповіді і повтори серйозно знижують цінність першого великого твору Мордовця,— твору, що цікавить нас головним чином, як історико-літературний факт» Ф: ’ Поема Шевченка «Гайдамаки» вплинула на творчу еволюцію ліро-епічних жанрів в українській лі|Ц)а|турі (поеми І. Франка «Іван Вишенський», «На СвятсШрйькій горі», «Мойсей» та ін.; Лесі Українки — «Роберт Крюс, король шотландський», «Вілла-посестра», «Се ви питає­те за тих…»; М. Старицького «МогІЇигі» та ін.).