Безперечно, на розвиток політичної поезії мав вплив
В. Капніст. Карл Маркс у своїх виписках називає його ім’я у плеяді визначних російських письменників, які виступили з протестом проти кріпацтва і самодержавства *. йдеться насамперед про його славнозвісну «Оду на рабство» (опубл. 1806 р.).
Воззрите вы на те народы,
Где рабство тяготит людей;
Где нет любезныя свободы И раздается звук цепей:
Там к бедству смертию рожденны,
К уничтоженью осужденны,
Несчастий полну чашу пьют;
Под игом тяжкия державы Потоками льют пот кровавый И зляе смерти жизнь влекут,[1] —
писав Капніст, звертаючись до царів.
Питання соціальної нерівності тодішнього суспільства хвилювали різночинця К. Пузину, який продовжив викривальні традиції російської і української літератур. В його сатиричній «Оде—малороссийский крестьянин», створеній українською мовою в 1809—1814 рр., виражено ідею захисту закріпаченого селянства, протест проти існуючих порядків. В «одах» В. Капніста і К. Пузини відчутний вплив просвітницьких ідей XVIII ст.
V Однак до виступу на літературній арені Т. Шевченка українська література не знала, що таке політична поезія. Та й самі терміни політична поезія, політична поема були вперше застосовані І. Франком у статті «Темне царство» для характеристики поем «Сон» і «Кавказ».
Політичну гостроту і актуальність внесли у вітчизняну поезію декабристи, О. Пушкін, відповідно до завдань першого (дворянського) етапу революційної боротьби. Шевченко, діючи в нових умовах, уже з початку 40-х років пропагує в «Гайдамаках» ідеї всенародної селянської революції. На вищий щабель революційності піднімається він у політичній поемі «Сон» (1844), у цілому досить докладно простудійованій радянськими шевчен- кознавцями.
ці порівнювали поему Шевченка з «Пеклом» («Божественна комедія») А. Данте, сатиричними творами М. Гоголя тощо.
А Щоб художньо виразити багатогранну проблематику ( поеми, Шевченко вдається до своєрідної «фрескової» побудови, до форми «сну», відомої в українській, російсь- І кій та світовій літературах/ Прикладів можна навести j багато. Гортаючи журнал «Молва» за 1832 р., ми у № 1 і натрапили на вірш А. Ш. (можливо, Оп. Шпигоцького)
«К Молве». Порівнюючи «Молву» з пташкою, що піднялася «в воздух», автор, зокрема, пише:
За-верни порой в палаху,
Пожури секретарей, N
Дай щелчок аристократу,
Утьпци среди полей ,
Душ бездушного владельца.
ТЩщолюбца, земледельца, У
Приголубь-и обогрей!
Аналогічні фантастичні прийоми відомі і в народній творчості. Шевченко, приміром, знав казку про «ковер- самолет» (запис у «Щоденнику» від 28 червня 1857 р.).
У Поет вільно оперує сюжетом, своєю думкою сягає в | «часі і просторі»3> Після вступу, що має філософський ха- рактер, йде три картини: авторові сниться, що він летить над Україною, звідки переноситься в Сибір, а потім — у[2] Петербург» Відповідно зображено образи поневоленої і , батьківщини,’засланих революціонерів і царського дво- ра. Завдяки такій композиції Шевченко показав широку соціальну панораму всієї Росії, в тому числі України. \ Своєрідністю архітектоніки поеми є також те, що поет- І оповідач виступає одночасно і дійовою особою поеми; 1 він висловлює свої ліричні роздуми і судження, діє в сю- і жетних частинах твору.
І Поема «Сон» написана під безпосереднім вплищщ—’ дійсності, яку Шевченко добре знав^’Народні і повстання, визвольні прагнення у середовищі російської інтелігенції1 стимулювали політичний ріст пое- та-революціонера, який, глибоко розуміючи суспільно- політичну роль сатири, міцно стає на шлях критичного реалізму і безкомпромісної боротьби проти царсько-кріпосницького ладу. Сатира, що лише в зародковому стані проявилась у «Гайдамаках», стала основним знаряддям у поемі «Сон». Розвінчуючи разючі контрасти і су-
перечності зображуваної дійсності, Шевченко спрямовує свій нищівний вогонь на такі соціальні явища, в яких найповніше виявляються жорстокість і потворність всієї прогнилої самодержавно – кріпосницької системи. Поет закликає до революційного знищення цієї системи («Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє…»), ставлячи на порядок денний питання, що хвилювало всіх передових людей Росії: «Чи довго ще на сім світі Катам панувати?». Думка про необхідність боротьби з основним злом — кріпосницько-самодержавною системою проймає весь Шевченків твір. Після поеми «Гайдамаки» і перших соціально-побутових поем у «Сні» поет на вищий рівень підніс ідеї всеросійської революційної демократії 40-х років. Поема Шевченка — своєрідний під- > сумок його роздумів про час і долю свого покоління. І\ г Ч «Сон» — поема соціальних контрастів. Змалювавшії^ .()Рчарівні картини українського пейзажу («Летим. Дивлюся, аж світає…»)| автор показує страшну картину поневоленої, закріпаченої України, шкіцові образи вдови, покриткш Як некрасовські герої з поеми «Кому на Русі жити добре», поет «летить» далі, «на край світу», в по- шуках «раю».6Над Сибіром він чур, як «загули кайдани», бачить між «запеклими» злочинцями «царя волі» — революціонераГобраз якого має найбільше спільних рис
з декабристами, але є разом з тим узагальненим образом політичного борця за волю — від Радіщева до пет- рашевцівіГРядки поеми Шевченка «Сон», звернені до ре- волюціонера-каторжанина «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!», перегукуються з словами послання
О. Пушкіна «В Сибір»: «Не згине ваш скорботний труд і серця прагнення високе».5Контрастні й картини петербурзької дійсності: з одного боку — розкоші та бундючність двора, з другого — низи, «вбогі», що «на труд поспішають», «заспані дівчата», дрібні чиновники, муштровані солдатик
4 У центрі третьої частини поеми — образ царя Миколи І, в якому автор узагальнив найтиповіші риси тира- на-самодержця. В процесі творення образів царя і цариці поет застосував засоби сатиричного викриття: іронію, гротеск, елементи карикатуру, протиставляючи свою характеристику царефільб^ким одам «тупорилих віршомазів». Щоправда, при всій гротескності образів ^цартгТцариці («високий, сердитий», «вилупив баньки з ло-
ба», «одутий, аж посинів»; «Мов опеньок засушений, тонка, довгонога»)} Шевченко подає у них і дійсні портрет- , ні риси, відомі з нелегальної літератури, мемуарів і са- ( тиричної графіки тих часів.Я Поет розвінчує царський двір засобами прямих інвектив на адресу царя і панства. Образно-символічною є сцена «генерального мордо- битія» (вислів І. Франка). Шевченко, як ніхто з поетів світу, висловлювався на адресу існуючого ладу політично сміливо й сатирично вбивчо, підриваючи «моральний» авторитет царя та його посіпак.#
У поемі «Сон», як відзначив свого часу М. Бєльчи- ков, Шевченко «стає поетом критичного реалізму, обли- чителем царсько-кріпосницького ладу»3.
9 Поема насичена народною мудрістю (її оповідач — людина з народу, іноді ніби простодушний селянин), у багатьох місцях відчутні фольклорні мотиви, засоби української народної сатири^Поет використовує народнопоетичну персоніфікацію в зображенні краси української природи, елементи рекрутських пісень, у відступі про Полуботка — початок історичної пісні «У Глухові у городі». Цар, цариця і панство змальовані в дусі оцінок соціального фольклору. Народне презирство до панства помітне у висміюванні золота, розкошів. У зниженому плані поет порівнює придворних, царя і царицю з істотами тваринного світу («мов кабани годовані — пикаті, пузаті»; «тупорилі віршомази»; «мов сичі, надуті»; «як індики»; «неначе з берлоги медвідь виліз»; «мов та чапля» тощо)3У відтворенні солдатського життя Шевченко теж у значній мірі йшов від традицій народної творчості. Вплив фольклору виявився і у стилістиці поеми, в характерному вживанні часток «от», «аж», сполучника «та», невідповідних ситуації дієслів «цвенькає» (цар), «скаче» (цариця), «сопе» (старшина)£)
*с Шевченків твір — ліро-епічна поема.иТут іноді важко відокремити авторську оповідь від т. з. ліричних відступів, які в поемі «Сон» служать не лише засобом переходу від однієї картини до іншої, а й тривкою основою всієї ідейно-художньої концепції твору.п Поема багата різноманітними інтонаціями: окремі картини мають трагічне забарвлення, елегійний тон часто змінюється енергійними інвективамиіхЧисленні тематичні та лірнко-емо-
ційні переходи знаходять своє відображення в поетичній мові твору, його тропіці, у віршуванні, зокрема у багатстві ритмомелодики. У поемі «Сон» є елементи романтичної фантастики, але поет завжди залишається на грунті реалізму. <х
«Сон» Шевченка — якісно нове явище у сатиричній літературі і України, і всієї Росії. Це перша політична поема, в якій царське самодержавство викрите з погляду народу, з позицій революційної демократії. У «Сні» якнайорганічніше виявився зв’язок революційного світогляду поета з його творчим методом. Поема Шевченка була відгуком на найпекучіші проблеми громадсько-політичного життя України і Росії 40-х років XIX ст. Своєї актуальності вона не втрачала ніколи. Поема «Сон» стала своєрідною енциклопедією сатиричних тем і мотивів, ідей та образів, програмою розвитку української та російської соціально-політичної сатири на весь дожовтневий період. «Вслід за «Гайдамаками»,— писав П. Приходько,— поема «Сон» була одним з тих творів Шевченка, які відіграли найбільшу роль у розвитку української літературної мови. «Сон», зокрема, відкрив небачені ще можливості найрізноманітнішого інтонаційного осмислення лексики і стилістики української народної мови, показав придатність останньої для реалізації найскладніших ідейно-художніх завдань»[3].
На противагу буржуазно-націоналістичній критиці (О. Огоновський, І. Копач, Ф. Свистун та ін.), що намагалась всіляко применшити революційне значення поеми «Сон», фальсифікувати її зміст, І. Франко розглядав твір Шевченка як явище світової політичної поезії. Радянські шевченкознавці (М. Бельчиков, Є. Кирилюк,
І. Пільгук, П. Волинський, Д. Чалий, П. Приходько, Ю. Івакін та ін.) всебічно дослідили й проаналізували поему «Сон», яка на другому Всесоюзному з’їзді радянських письменників була названа одним із найкращих взірців світової сатири.
.Політичні поеми Шевченка[4], незважаючи на цензурні заборшгЯГщё~^ XIX ст. здобули собі повсюдну славу. Але
тільки у наш час радянські вчені по-справжньому досліджують зв’язки Шевченкових поем з творами європейських літератур; їм відводиться належне місце в світовому літературному процесі. Розгляд поеми «Сон» включено в монографію І. Неупокоєвої «Революційно-роман- < тична поема першої половини XIX століття. Спроба типології жанру» в розділі «Сатирична поема-фреска». Вона аналізується поряд і у зв’язку з ліро-епічними творами О. Барб’є, Г. Гейне, III. Петефі. Відштовхнувшись від відомої гіпотези І. Франка про типологічну подібність «Німеччини. Зимової казки» Гейне і «Сну» Шевченка (написані в один і той же рік), І. Неупокоєва висловила ряд цікавих спостережень про жанрові особливості цих поем. Або: «На відміну від «Німеччини. Зимової казки» у поемі Шевченка нема спрямованого в майбутнє фіналу. Структура «Сну» схожа в цьому відношенні з структурою «Судді» Петефі. Фінали цих поем відкрито сатиричні».
Розуміється, дослідниця не вичерпує всіх моментів типологічних зв’язків Шевченкового «Сну». Висловлена Франком ідея про типологічну схожість творів Шевченка і Гейне ще далеко не матеріалізована, як і взагалі типологія різних жанрів української літератури.
Поема «Німеччина» Г. Гейне написана в ключі гнівного політичного памфлета. Вона сповнена любові до рідної землі та ненависті до прусської монархії, її загарбницьких намірів, тевтоманії, «духу» Барбаросси, клерикальної реакції. Гейне пов’язував критику реакційної Німеччини з революційними закликами до її повалення. щ
Спільність ідейно-художніх завдань обох поетів у порівняно однакових умовах державних монархій породила схожі образи і строфи. Чимось нагадують парад- муштру, зображений у «Сні», слова:
Ще й досі гуде скам’янілий крок Ходульно, пихато, зухвало,
Неначе вони проковтнули дубця,
Яким їх колись лупцювали.
(Переклад Л. Первомайського)
А ось картина двору в поемі Гейне (і пригадуються Шевченкові «блюдолизи»):
Смерділо мопсом, таксою, псом.
Що плазом на пузі, мов гади.
Поперед троном та олтарем Лизали блювотину влади.
(Переклад Л. Первомайського)
У передмові до поеми «Німеччина» Генріх Гейне писав: «…Я передбачаю галас фарисеїв націоналізму, які поділяють антипатії уряду, користуються любов’ю та повагою цензури і задають тон у газетах, коли йдеться про напад на інших ворогів, що одночасно є ворогами їхніх височайших повелителів». Ці слова міг би вважати своїми! Т. Г. Шевченко. •’
Форму «сну» вжив також англійський поет Шеллі в поемі «Королева Маб». Цей прийом допоміг йому дати огляд усіх соціальних лих у минулому і в поетові часи, намалювати картину майбутнього. Вільнодумний вірш під назвою «Сон» є і у Бернса. В ньому осміяно )догід- ливих придворних, продажність чиновників-лакуз, щоправда, дещо м’якше, ніж в українського поета.
Вже цілу «історію» має порівняння поеми Шевченка «Сон» з третьою частиною «Дзядів» Міцкевича. «Проте мова йде,— як слушно підкреслював І. К. Білодід,— не про «виучку», не про прямі запозичення, а про загальний підхід до методу, до матеріалу, про спільну, до певної міри життєву долю і боротьбу за свободу пригноблених
народів» (з доповіді «Стильова майстерність Т. Г. Шевченка», 1964). Досить докладно зупинився на цій проб-
* лемі Г. Вервес у монографії «Т. Г. Шевченко і Польща» (1964), в якій, між іншим, зазначається, що спорідненість «Сну» Шевченка і «Уривка» третьої частини «Дзядів» Міцкевича в тому, що обидва ці твори є зразками революційної сатири, в обох іде мова не про викриття окремих вад феодально-кріпосницької дійсності, а про осудження всього соціально-політичного устрою Росії того часу, в обох творах предметом сатиричного зображення виступають ті ж самі явища і факти. Проте, як підкреслюють дослідники, слід пам’ятати і про відмінності творчої манери, стилю та світогляду дворянського революціонера Міцкевича і революціонера-демократа Шевченка.
Незважаючи на складність культурного процесу, в ЗО—50-х роках розвивалась і поступово відігравала чільну роль у суспільстві література на західноукраїнських землях. Якщо луна європейської революції 1848 р. дійшла аж до Кос-Аралу, де мучився Тарас Шевченко, а
потім написав свою політичну поему-цикл «Царі», то на вулицях Львова відбулися барикадні бої. На жаль, не було тоді на Західній Україні поета, який би гідно оспівав ці події.
Іван Франко у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» писав, що «характерною появою літературного руху 1848 р. треба вважати цілий ряд руських віршів, писаних поляками, майже виключно політичного змісту». Серед них «досить простора поема» «Гайдамаччина Тарнівська» (1846), твори К. Ценглеви- ча, М. Попеля, «сполонізованого русина», автора агітаційної поеми «Русин на празнику», де, між іншим, були такі строфи:
З давен давних во недолі І в нещастю русин все.
За давніх давен во неволі Перед паном карку гне.
Пани в пута нас вбивають І волочуть у свих ніг,
Пани в ярма нас впрягають
І погнівав вже сі біг…
Відки ж панок має мати Тото право за собов:
На панщину виганяти,
Нашу пити, нашу кров?
Згадана вже поема «Гайдамаччина Тарнівська» досить складна за змістом, з релігійними нашаруваннями і мішаниною елементів соціальних та національних, цінна своїми «хлопськими» признаннями:
Підем хлопці погуляти,
В крові панській ся купати,
Бо не буде добра в світі,
Поки пани будут жити…
Підсумовуючи частину творчого шляху великого пое- та-кріпака, М. Пархоменко підкреслював: «Ідея боротьби за свободу визначила пафос і пізніших поем Шевченка, в яких його історичне мислення піднялось на висоту найпередовіших революційно-демократичних ідей того часу. В цих поемах («Єретик», «Неофіти» та ін.) то прямо, то в алегоричній формі перегук з сучасністю ще сміливіший і виразніший»[5].
Сучасний угорський літературознавець Ендре Андял у статті «Тарас Шевченко» (1961) справедливо відмічав, що у Шевченковому ліро-епосі найхарактернішими є три твори: «Гайдамаки», «Сон» і «Неофіти», в яких переплітається минуле і сучасне і яким так властиві філософські роздуми. Сам вибір найвидатніших поем, зроблений Андялом, вартий уваги, якби тільки до цієї «трійці» до- датй такий шедевр, як поема «Марія».
Ч/Поемою «Неофіти» (1857) започатковано новий період творчості Т. Шевченка після заслання. У єднанні з російською революційною домократією поет гідно продовжував і розвивав революційні традиції першого покоління борців за свободу — декабристів і в один голос з Чернишевським — «к топору зовите Русь» закликав «добре вигострити сокиру»—організувати всенародне повстання, яке б змело кріпосницький лад і самодержавство. Поему «Неофіти» створено Шевченком у роки його політичної і творчої зрілості, мистецької майстерності. «Неофіти» декларують Шевченкову програму революції, несуть могутній заряд революційного подвигу «первых благовестителей свободы» і є нищівною сатирою на миколаївську Росію.
Ще у 1865 р. польський літератор Гвідо Батталья в праці «Тарас Шевченко, його життя і твори» наголошував: «В цій поемі Шевченко проводить ту ж ідею, що і в попередніх своїх поемах «Кавказ» і «Сон». Ця сама велична ідея є, так би мовити, душею «Неофітів»; і хоч втілена вона в іншу форму, однак так яскраво пробивається крізь неї, що здоровий простий розум спроможний зрозуміти її значення і сутність. Хто б не впізнав в кровопивці Нероні, що оголосив себе богом, північного царя? А в тих християнських мучениках, в Алкіді,— поборників нової ідеї…»[6].
До того ж у декабристській літературі Рим завжди ототожнювався з Росією, а образ Нерона — з Миколою L
Шевченко, який тонко відчував і розумів дійсність, вловив схожість своєї епохи і епохи кривавого царювання Нерона. Маскуючи такими засобами революційне спрямування твору, поет знав, що образна система поеми, її реальний зміст буде зрозумілий для сучасників,
і які зустрічались з прийомами протицензурного маскування у декабристській літературі.
У Нижньому Новгороді, повертаючись з заслання, Шевченко зустрічався з І. Анненковим. У сім’ї М. Якобі він узнав, «что происшествие, так трогательно рассказанное Герценом в своих воспоминаниях про Ивашева, слу- чилося с супругою И. А. Анненкова, бывшей некогда гувернанткой, мадмуазель Поль.
Она жива еще и теперь. Меня обещали старушки познакомить с этою достойнейшею женщиною. Не знаю, скоро ли я удостоюсь счастья взглянуть на эту беспримерную, святую героиню» («Щоденник», 1857, 16 жовтня) .
Історію Івашова і його дружини розповів Герцен в епопеї «Былое и думы», назвавши її «героїчною історією». Шевченко був знайомий з цією розповіддю. Дружина Івашова, незважаючи ні на які перешкоди з боку царя, пішла за своїм чоловіком у СиТ5ір, назавжди з’єднавши з ним свою долю. Подвиг Івашової був не єдиним. Це саме повторила Поліна Анненкова, яку назвав Шевченко «беспримерной, святой героиней», княгиня Волконська, долю якої добре знав поет ще з Яготина, княгиня Трубецька та ін.
Знайомство поета з «Полярной звездою» О. Герцена за 1856—1857 рр., відомості, які дістав він у нижегородскому оточенні, нове, свіже слово про долю перших борців за свободу, почуте від Анненкова, надихнули Шевченка на написання нових творів про декабристів. Багато цікавого могла розповісти двоюрідна сестра декабристів Ф. Вадковського і 3. Чернишова Марія Дорохова, яку Шевченко називає своїм другом і яка, проживаючи в Іркутську, весь час знаходилась в колі засланих декабристів. У своєму «Щоденнику» поет називає цю тему «богатирською темою».
Глибоке вивчення творчості декабристів допомогло Шевченкові використати такий могутній жанр літератури, як сатира. Зразком бойової, вражаючої сатири були для Шевченка твори Рилєєва, Бестужева та ін. Поети-декаб- ристи гостро висміювали царя, «надменных временщиков», «неистовых тиранов». Яскравим сатиричним твором може бути агітаційна пісня Рилєєва і Бестужева «Уж как шел кузнец» (1824):
Уж как шел кузнец Да из кузницы.
Слава!
Нес кузнец Три ножа.
Слава!
Первый нож на бояр, на вельмож.
Слава!
Второй нож на попов, на святош.
Слава!
А молитву сотвори,
Третий нож на царя.
Слава!
Отже, для втілення «богатирської теми» і «дув скорбної» найбільше підходив жанр поеми. «Неофіти»’ твір, що не лише оспівує, возвеличує, а й передає | лософське осмислення дійсності, твір дуже своєрідний новаторський не лише своїм змістом, а й поетичним сті лем.
В епіграфі до поеми, взятому з біблії, сказано, щ йде час спасіння для людей. Шевченко вжив біблійн, фразу для того, щоб алегорично висловити впевиеніст революційних сил у перемозі.
Поема «Неофіти» має алегоричний характер. Але ц алегорія досить ясна. Щоб ще краще зрозумів її читач автор часто ніби «помиляється», замість Скіфії вживаї Сибір[7], римських патриціїв називає «воєводами», а пле беїв — «гречкосіями». На думку Ю. Івакіна, «вся худож ня будова твору свідчить про прагнення поета розмовля; ти з читачем езопівською мовою»[8].
Картини тогочасної російської дійсності нагадують рядки:
Мов дзвоии, загули кайдани На неофітах.
(II, 290)
Сильним у поемі «Неофіти» є ліричне начало. Воноі ніби «просвічує» увесь твір, характери, відтворені в ньої
му. «Переважання суб’єктивно-ліричного начала в «Неофітах»,—пише дослідник,— своєрідно позначились на кінцівках поеми. З 14 розділів поеми більше половини закінчується або авторським зверненням-закликом, звер- ненням-гаслом, або зверненням-образою, зверненням- прокляттям… Ці ударні кінцівки надають віршеві поеми активної, дійової інтонації»[9]. За жанром «Неофіти» — реалістична лірико-героїчна поема, що уславлює революціонерів. Є у ній елементи романтичні та сатиричні.
Закони езопівської манери письма обумовили композиційні особливості твору, його сюжет і систему образів.
Починається поема прологом, який ввібрав у собі теми і мотиви, пов’язані з ідейним та емоційним змістом поеми. Автор передає власний світ переживань і висловлює думки про призначення поеми, яка мусить стати новим словом. Пролог розкриває політичні та естетичні погляди Шевченка, є поштовхом для розгортання основної сюжетної лінії.
Композиція поеми «Неофіти» складна. В ній наявні драматичні елементи — монолог матері Алкіда, псалом Алкіда тощо. Важливе композиційне значення має також пейзаж, використання кольорів.
Шевченко схиляє голову перед подвигом «лицарів святих», перед їх «святою кров’ю», пролитою в борні:
Лідійський золотий гіісок Покірився пурпуром червоним…
(Н, 291)
Ця картина нагадує розповідь декабриста В. Штейн- геля, з яким Шевченко був знайомий. «Всю ніч,— розповідав Штейнгель, — прибирали поранених і вбитих і змивали з площі пролиту кров. Але з сторінок історії такі плями не вибавляються» и.
Поет весь час із страдницею матір’ю. Розпач її він передає за допомогою монолога-голосіння:
О, горе лютеє моє!
Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?
(II, 292)
10 Ю. О. І в а к і н. Сатира Шевченка. К., Вид-во АН УРСР, 1959, стор. 260.
11 С. Б. Окунь. История СССР. Иэд-по ЛГУ, 1948, стор. 47Г>.
В образі Алкідової матері відбилися розповіді про дружин декабристів. Це синтетичний образ тих «святих героїнь, якими захоплювався Шевченко, яких змальойЙ вав М. Некрасов у своїй героїчній поемі «Русские же! Щииьі», Материнська любов органічно пов’язана з мотивом її ідейного прозріння. Алкідова мати втратила і сина, і віру в бога та «кесаря». Але у великих муках вона виборола ту ідею правди, за яку загинув її син. Гіркою іронією наповнені рядки, в яких розповідається про молитву духовно сліпої матері за спасіння сина. Образ матері набуває глибокого соціального звучання, бо по] ет художньо переконливо показує, що з своєю сліпою вірою в ідола-кесаря Алкідова мати — «одна з тисяі рабів незрячих».
Образ матері — центральний в поемі. Є підстави гся ворити про самостійне місце цієї шевченківської герої! ні в світовій літературі. Образ матері Алкіда — це дума про серце матері покараного вільнодумця. Тут кристалізується задум майбутньої поеми Шевченка «Марія»,] твору, який концептуально доповнить оптимістичну трагедію «Неофітів». В обох поемах створено образи мате-і рів, які, хоча й по-різному, пішли шляхами своїх синів- революціонерів.
Поет указував, що, незважаючи на жорстоку розправу катів над революціонерами, їх справа не загинула. На місці замученого героя Алкіда встає його мати,| щоб і далі нести «слово правди» в народ.
Образові Алкіда12 в творчості Шевченка передує] збірний образ засланого «у глибину сибірських руд» І борця (поема «Сон»), який «переростає в колосальну; постать «царя волі» — всесвітнього володаря дум, чиїі пориви і думки повинні зійти — і зійдуть — в народи яскравим цвітом…» 13. Духовний світ Алкіда спершу розкривається через почуття матері, потім через авторську, оповідь і лише в монологах герой розкриває свій внут-і рішній світ, своє кредо. Прийнявши нову віру — правду і гноблених — Алкід духовно пориває з матір’ю, що не розуміє свого сина — ідейного вождя неофітів.
2 Алкід — син сили, ім’я міфічного героя, велетня.
Іовиченко. Шевченко і сучасність. К., «Дніпро», 1964»
Поет змальовує «неофітів» як провісників нової соціальної правди. Коли їх везли в Рим на криваву розправу* головний герой твору — Алкід віщує перемогу, яку здобудуть «неофіти» з мечами в руках. Тоді вони
Окують царей неситих В залізнії пута,
І їх, славних, оковами Ручними окрутять.
І осудять неправедних Судом своїм правим….
(II, 289—290)
Цими словами Шевченко висловив свою віру в збройне повстання і перемогу народу над самодержавством, заклик зруйнувати царство Нерона не християнськими, а революційними методами.
У сатиричному змалюванні образу Нерона, самозакоханого, жорстокого тирана поет не обмежується лише дискредитацією Миколи І. Тавруючи миколаївський режим, він таврує Олександра II та будь-який режим сваволі і тиранії. За допомогою спеціальних лексично- фразеологічних засобів осміяно слова із істинних царських указів: «самі благоволили дать». Зумисна огрубле- ність лексики теж створює відповідне ставлення до Нерона:
Не громом праведним, святим Тебе уб’ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку.
Уб’ють обухом.
(II, 291)
Використовуючи географічні назви, імена римських діячів, міфологічні назви, безліч деталей римського по- буту (Тібр, Сіракузи, Аппіїв шлях, Нерон, Декій, Гіменей, Капітолій, Лета, Алкід, гетери, пенати, сенатори, патриції, гладіатори та ін.), поет відтворює колорит римської дійсності. Але одночасно з цим він вкраплює в художню тканину окремі деталі сучасності, які порушують римський колорит. Такі слова, як воєвода, острог, сенат, плебеї-гречкосії, бульвар мести, розкидані по всій поемі, дозволяють читачеві зрозуміти задум поеми викриття всієї системи самодержавства.
У спогадах Поліни Анненкової (Гебль) читаємо: «Кн. Трубецкая рассказывала мне, когда я приехала в
ком. Коломийковий розмір допомагає передати зміну настроїв, переходи від гнівної сатири до лірики, від па- тштики до епічного викладу. В «Неофітах» цим же розміром написано псалом Алкіда, саме за допомогою народного метру і повторення милозвучних голосних поет перетворив релігійний гімн на революційний. Якщо , к<і до цього ще додати, що Шевченко вживає старослов’янізми, то стане зрозумілою ота урочистість і піднесе- I ність звучання псалма Алкіда.
І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі.
(II, 285) Хвала вам, лицарі святиє! (II, 291) Те саме слово наповнюється іронією, сарказмом ли вживається на означення «кесаря обожненого»: Де ти сховалась? Чом на його, На кесаря свого святого, Не кинулась? Бо стерегли… (II, 292) За ним, твоїм Юпітером святим, Залізну браму зачинили. ЇЖ 292) Наявність у поемі епічних картин, ліричних автоі ських відступів, монологів героїв визначили складну і ритмомелодику. Розмір «Неофітів» в основному — ЯМі бічний, він ніби засвідчує відому поемну традицію. Метр, римування, строфіка відбивають динаміку змієїд твору. Дослідники ритміки Шевченка відзначали своє* рідність морфології рими поета, яка визначається у повторах закінчень і звукових груп, що найчастіше виступають як звукові пари і займають різноманітні по^ зиції в структурі слова. Наприклад: кесар-Зевеса, куми- ра-мірро, різниці-патриції, назореїв-Колізеї, привела-за- ревла, пронеслась-сховалась-кинулась, одпочила-силу, раз-спас тощо. А ось як «озвучено» за допомогою алітерацій та асонансів один із драматичних уривків поеми: – Арена звірем заревла. А син твій гордо на арену, Псалом співаючи, ступив. І п’яний кесар, мов скажений, Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену, Ступив, зирнув… І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом пронеслась І стихла буря. (II, 292) |
Оригінальною є строфіка у поемі Шевченка. Строфа виразно вимальовується лише тоді, коли весь інтонаційний лад вірша і логіка композиції легко вкладається у відповідні строфи. Але коли «перехід до нової інтонаційно-змістової частини в творі не збігається за місцем із закінченням строфи, тоді графічно строфи не виділенні» Ш Роль інтонаційно-віршового поділу виконує пауза між рядками, в середині рядка, між строфами.
Ще живуть,
І богу моляться, і мруть Хрещені люде.
Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть.
(II, 280)
Пауза створює безперервну плинність думок, передає зміну настрою, почуттів.
Багатство емоцій, переживань героїв поеми лише одними засобами ритмомелодики передати неможливо. Шевченко посилює емоційність вірша використанням | синтаксичних фігур, зокрема поєднанням синтаксичного паралелізму з анафорою:
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
(II. 281)
Аналіз поеми показує, що цей твір — свідчення нового поетичного злету генія Шевченка. Не «недогарок таланту» повернувся із заслання, як твердили українські буржуазні націоналісти, а поет, геній якого подарував людству твір високого ідейного гарту, епічне поетнчне
Ямб — НЄ ЄДИНИЙ розмір, застосований В поемі. ВІН із г. К. Сидоренко. Ритміка Шевченка. Вид-во КДУ, 1967
іноді змінюється коломийпцим чотирнадцятискладни- стор. 173.
X /_]к 121
полотно, що стало одним з найвизначніших революційних творів у світовій літературі.
У «Неофітах» єдиним сюжетом об’єднуються ліричні філософські роздуми і гнівна сатира, героїчна патетика революційної боротьби і сила материнського почуття. Твір Шевченка — зразок історичної ліро-епічної поеми ■ нового типу, з соціальними узагальненнями, політичним спрямуванням, сатирнко-викривальними елементами та романтично-піднесеною героїкою революційної боротьби. Все це дає підстави говорити, що Шевченко створив таку ліро-епічну поему, в якій дано високоузагальнене синтетичне зображення епохи.
У поемі «Неофіти» Шевченко вперше використав алеї горичний образ сокири, який повториться у наступних його творах — «Я не нездужаю нівроку», «Марія», «Бу/ вали войни й військовії свари» 16.
Від «Гайдамаків» Шевченко прийшов до «Неофітів/ де, як влучно висловився Л. Новиченко, «героїка паї ріотично-визвольної боротьби тісно переплітається з г- роїкою революційного подвигу» 17.
Продовжуючи кращі традиції політичної поезії д- ^абристів, Шевченко піднявся у «Неофітах», як і у всі своїй творчості, до ідей всенародної революції — головної програмної настанови російської революційної де- мократії.
Буржуазно-поміщицька критика намагалась всіляко, притупити революційний вплив «Неофітів», знецінитй їхню мистецьку вартість. Наприклад, А. Лисовський у книжчині «Главные мотивы в поэзии Т. Г. Шевченко»; (1896) «нашіптував»: «Вся история в «Неофитах» рас-і сказана слабо, бедно, характеры не выяснены; сильные, драматические положения совершенно не разработа-/ ны…». У своїх «коментарях» до поеми буржуазний націоналіст Б. Лепкий зображував Шевченка «народо-і любцем, філантропом і віруючим християнином». Частої елементи фальсифікації проникали в перекладацьку практику. Так, у «Кобзарі», що вийшов у перекладах російською мовою 1911 р. (за редакцією М. Славин- ського), строфа з присвяти була нарочито перекручена.:
16 В. Косяк. Эпос революционного подвига.— «Советская-‘Ук- ранна»; 1961, № 1, стор. 151.
1 Л. Новиченко, Шевченко і сучасність, стор. 87.
Упаде колись на землю I притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам.
Упадешь и веще встанешь Огненным виденьем И навеки притчей станешь Новым поколеньям.
Поема «Марія» — річ етапна в творчості Т. Шевченка. У ній виявились довгі пошуки позитивного епічного героя. Досить своєрідно відгукнувся поет на революційне піднесення в Росії кінця 50-х років XIX ст. Поема гідно вінчає Шевченків ліро-епос. Уже давно критика (І. Франко, А. Луначарський та ін.) визнала, що український поет не має аналогів у світовій літературі в революційному опрацюванні біблійного сюжету. Поема «Марія» зібрала численну літературу—різного роду відгуки, особливо після її першого видання в Росії (1907 p.). Радянське шевченкознавство дало цьому видатному творові Шевченка наукову оцінку (праці О. Бі- лецького, М. Рильського, Є. Кирилюка, Є. Шабліовсько- го, І. Пільгука). Почалося і спеціальне коментування та дослідження поеми [10]. Все це не виключає, а тільки підкреслює потребу окремої (хай поки що невеликої) різноаспектної розвідки про «Марію», бо, скажімо, в «Історії української літератури у восьми томах» (т. 3) цій поемі відведено лише три сторінки, а в підручнику «Історія української літератури» (автори П. К. Волинський, Ю. С. Кобилецький, І. І. Пільгук, П. П. Хропко) — чотири. Найбільше досягнення у вивченні поеми «Марія» в дожовтневому шевченкознавстві — студія І. Франка «Шевченкова «Марія», написана в 1913 р. й вперше надрукована 1917 p., вже по смерті автора. Переважна більшість положень цієї класичної праці не втратила свого значення і сьогодні.
Виникнення задуму поеми «Марія» вчені пов’язують з листами Шевченка до В. Рєпніної від 1 січня і 7 березня 1850 р. У першому з них засланий пост писав про намір «анализировать сердце матери по жизни святой
Марии», в другому — повідомляв про читання біблії, внаслідок чого народилась ця думка— «описать сердце матери». Дослідники випускають з поля зору ще один важливий факт: знайомство Шевченка (через Броніслава Залеського) з поемою Богдана Залеського[11] «Найсвяті- ша родина», в якій польський поет теж змальовує життя Марії.
Поему «Марія» написано в Петербурзі у жовтні-лис- топаді 1859 р.19.
До того Шевченко, як відомо, відвідав (утретє) Україну, де в розмовах з народом, окрім інших «гріхів», виявив «богохульське» ставлення до богородиці, назвавши її «покриткою»20. Шевченкознавці вважають, що вірш «Во Іудеї во дні они» був спочатку задуманий як вступ до поеми. В ньому, між іншим, говориться:
Спаси ти нас,
Младенче праведний, великий,
Од п’яного царя-владикиї
Од гіршого ж тебе спасла Твоя преправедная мати.
(II, 352)
Головною причиною вилучення вступу була, очевидно, «сюжетно-композиційна невідповідність цієї частини задумові всього твору»21. Багато спільного з ідейним змістом «Марії» має раніше закінчена поема «Неофіти» (1857), що разом утворюють своєрідну, умовно з’єднану епіко-поетичну дилогію. Поеми єднав насамперед образ матерів, які після загибелі синів понесли полум’яне «слово правди» в народ.. В образі матері Алкіда кристалізується задум майбутньої поеми «Марія». В обох поемах у біблійні образи вкладено новий соціальний зміст. Схожі вони поетикою і стилем.
Не останню роль для визрівання і реалізації Шевчен- кового задуму мало глибоке знайомство з картинами світової класики на теми «святої родини». Така можливість була надана йому ще під час навчання в Академії мистецтв.
Які ж джерела поеми? Шевченко використав для свого сюжету скупі євангельські розповіді про Марію, її обручення з Иосифом, про благовіщення і мандрівки «святої родини», про дитинство, проповідницьку діяльність і смерть Ісуса, про останні роки життя Марії. Із євангельської легенди поет узяв назви місцевостей, імена героїв. Іван Франко в праці про Шевченкову «Марію», докладно проаналізувавши ці «паралелі» з канонічних євангелій, вказав на головну роль поетової фантазії, інтуїції при написанні поеми. Шевченко був обізнаний також з апокрифічною, та народною іконографічною традиціями зображення богоматері в життєвих, «земних» обставинах. У цих джерелах було прагнення возвеличити Марію, про котру в канонічних євангеліях писалося дуже мало й туманно. Навіть в офіційних виданнях наголошувалось, що «дальнейшие обстоятельства жизни богоматери (після народження сина.— М. Г.) мало раскрыты в евангельской истории» 22.
Відомо, що, незважаючи на суворі церковні канони.
21 Ф. Ващук. Поема Шевчепка «Мар1я» в редакциях ! пар1ан- тах, стор. 142.
22 Справочный энциклопедический словарь. Издание К Крайя, т. 2, СПб, 1849, стор. 379.
навіть до іконопису під впливом розвитку суспільних ідей проникали нові мотиви та віяння. «Образ богоматері, може, більшою мірою, ніж інші релігійні сюжети, відкрив для митця можливість втілювати свої реальні уявлення про людину та її почуття і став основою для створення узагальненого поетичного образу української жінки- матері»[12]. Виробився «місцевий» тип Христа, Марії («Волинська богоматір» та ін.). Христос під пензлем місцевих художників перетворювався іноді у гарного парубка в вишиваній сорочці тощо. В кінці XIX — на початку XX ст. реакційне духовенство за згодою самодержавства знищило цілу низку іконографічних пам’яток мистецтва, які, на його думку, прищеплювали «плотські почуття». «Можливо, ні про одного персонажа,— пише письменниця Ольга Чайковська,— не складалось стільки легенд, як про богородицю. Трагічна доля жінки, яка випещувала сина, знаючи наперед, що його відберуть у неї і замучать, не могла не тривожити уяву людей. А там, де вона розтривожена, вступає у свої права поезія — проста і по- людськи справжня»[13]. «Владимирская Мария» в оцінці О. Чайковської — «свідчення літературного і живописного генія народу, що створив цей глибокий образ». Дослідниця наводить дуже цікаві народні голосіння богоматері, яка, дізнавшись, що її синові загрожує в Ієрусалимі загибель, «ударилась о землю» і стала плакати-молити непокірного Христа:
Увы мне, сыра земля, возьми мя к себе,
Сыне мой любезный, надежда моя,
Пошто не послушал матери своей![14]
Образ Йосипа, що за біблійним оповіданням дав притулок Марії, яка народила сина Ісуса, часто був об’єктом зображення у фольклорних творах. Йосип п’є горілку і частує інших (казка «Про бога і святого Йосипа»), свище й лається (колядка «Запріг Іозеф кобилу в візок» тощо) [15]. А ось характерна «Вірша на Великдень»:
Се-ж Марія серед ночы Пустылася зо всій мочы Плакати ма гроб Хрыстов,
На Голгофу миж кустов.
Не боялась синагоги,
Подряпала вельми ногы И попала там Хрыста.
Вин-же їй сказав спроста:
Чого, Марусе, так ты плачеш?
Я воскрес — сама ты бачыш…[16]
‘Гема Марії знайшла певне місце і в творчості українських письменників XVII—XVIII ст. Івана Величков- ського («Млеко от овцы пастыру надежное») та Ант. Ра- дивиловського («Огородок Марій Богородицы»).
Шевченкові імпонували насамперед ті твори світової та російської художньої літератур, автори яких «вільно» ставились до біблійних сюжетів, переосмислювали їх, возвеличуючи людину, земне життя. А такі видатні поети, як Данте, Мільтон, ІІІеллі, Байрон прагнули в біблійних образах осягти філософську і політичну суть своїх епох. Антирелігійні поеми французького поета Парні «Війна древніх і нових богів» (1799), «Втрачений рай» (1805) та ін. були визнані його сучасниками як помітне явище не лише в історії поезії, айв історії революційної думки. Проти одного із канонів церкви — легенди про «непорочне зачаття» Марії виступив О. Пушкін у поемі «Гавриї- ліада». Для поезії декабристів характерним було використання мотивів біблії з метою утвердження високого громадянського стилю і вислову волелюбних ідей.
Великим імпульсом для написання поеми Шевченка «Марія» була живописна традиція, добре знані поетом і художником щедеври доби Ренесансу. «Якщо в середньовічній теології визнання бога, як джерела краси, слугувало підставою для приниження земної краси і тілесної зокрема, то мислителі і видатні митці доби Відродження розглядали божественне походження природи, земної краси, як доказ її найвищої цінності. Саме реальне життя
і сама реальна людина підноситься до рівня божественного»[17]. Як сцени з реального життя трактує релігійні
сюжети в своїх картинах «Тайна вечеря», «Мадонна Бенуа», «Благовіщення», «Мадонна Літта», «Мадонна в скелях» Леонардо да Вінчі. Така ж земна, життєва серія «мадонн» у Рафаеля, особливо його славнозвісна «Сік- стинська мадонна» — найглибше і найпрекрасніше втілення теми материнства. Приблизно до 1529 р. відноситься картина італійського художника Порденоне «Диспут про непорочне зачаття». Значний інтерес викликають полотна «Марія за читанням» Лоренцо Касти, «Св. родина з Єлизаветою і маленьким Іоанном Хрестителем» Ман- теньї, «Свята ніч» Корреджо та ін.
Як художник Шевченко був грунтовно обізнаний з світовим образотворчим мистецтвом. Він вивчав його в Академії мистецтв, бачив в Ермітажі, у кращих зібраннях Петербурга[18]. Вже після заслання О. Нікітенко подарував Шевченкові свою працю «Рафаелева Сікстинська мадонна»— відбиток публікації в «Русском вестнике». Та поет, виношуючи тоді задум «Марії», не міг сприйняти оцінок і рекомендацій Нікітенка, який вважав, що картина «изъя- снителя христианства» Рафаеля — взірець «невещественной, небесной красоты», «таинство высшего мира», «дух божий». «Чем более вы в нее всматриваетесь,— повчав
О. Нікітенко,— тем становитесь уединеннее и недоступнее шумным тревогам и волнениям земным» [19]. Натяк недвозначний.
Світ Рафаеля і Рембрандта, Тіціана і Мурільйо був близький і зрозумілий Шевченкові. Як Рафасль відтворив на полотні «своє власне уявлення про ідеал жіночої краси», так і Шевченко у поемі «Марія» возвеличив «матір молодую з своїм дитяточком малим». Шевченко знав полотна Рафаеля, Рембрандта і Мурільйо під спільною назвою «Свята родина». Він копіював картини й офорти Рембрандта, вникаючи у в його мистецтво світлотіні, а товариш Шевченка по/Академії Г. Михайлов скопіював «Святу родину» Рафагеля. Показово, що Рембрандт відтворив побутові деталі, коли Марія жила в старого теслі, а Мурільйо надав своїй «Святій родині»
29 Див.: А. Сак. Т. Г. Шевченко і західноєвропейська художня культура. У зб.: «Шевченко — худзжник. Матеріали наукової конференції, присвяченої 100-річчю з пня смерті Т. Г. Шевченка». К., «Мистецтво», 1963, стор. 5—17.
30 А. В. Никитенко. Рафаэлева Сикстинская мадонна.— «Русский вестник», 1857, № 19, стор. 8.
жанрового трактування, зобразивши святих у вигляді севільських ремісників.
Заслуговує на увагу цікава думка, що за ідейним задумом поема «Марія» є ніби продовженням «Неофітів» і перегукується з картиною О. А. Іванова «Явлення месії народу»[20], що її вже сучасники трактували як глибоко народну, бо тут, за словами І. Рєпіна, «изображен угнетенный народ, жаждущий слова свободы, идущий дружной толпой за горячим проповедником — «предтечею» [21].
Ймовірно, що Шевченко знав про німецького філосо- фа-матеріаліста Л. Фейербаха, який виступав за республіканські порядки, пропонував створити нову релігію без бога, що обожнювала б саму людину. Завдяки своїм прогресивним рисам — критиці релігії й матеріалістичному гуманізмові — фейєрбахіанство вплинуло на творчість революціонерів-демократів. «Ми не знаємо,— зауважував
О. Білецький,— чи читав Шевченко іншу книгу (крім «Біблії».— М. Г.), духом якої насичена вся його поема. Але книгу цю добре знали представники західної і російської революційної демократії. Нею цікавився Черни- шевський і його найближчі соратники. Цс — «Сутність християнства» Фейербаха, що вийшла у 1841 р.»[22]. Не дивно, що буржуазно-націоналістична критика, дорікаючи поетові за «зниження» життя Святої Діви до звичайної, людської романтично-індивідуальної трагедії» (Д. Чижевський), всіляко притягувала поему Шевченка до філософії Д.—Ф. Штрауса (Л. Білецький). Що завгодно, тільки щоб не матеріалістичні джерела, від яких уже й близько до марксизму.
Зміст поеми, її проблематика виходять далеко за межі біблійної сфери. Як справедливо стверджує Ю. Івакін, «у християнському міфі про Марію Шевченко знайшов сюжет, який дозволив йому не тільки створити апофеоз жінки-матері, а й порушити загальні проблеми своєї доби — служіння правді, самопожертви й вірності ідеалу. Ці проблеми, до речі, зовсім не здавалися тоді надто абстрактними: то була доба суспільного піднесення, коли кращі сили нації йшли в революцію, свідомі долі, яка на них чекала. І мораль Шевченкової поеми відповідала їх ідеалам і прагненням»34. Отже, біблійна канва виявилася придатною формою для вислову зв’язку минулої боротьби з сучасністю, філософського осмислення класової боротьби зображуваної епохи.
З історії суспільно-громадської боротьби відомо, що на певних її етапах ватажки повсталих мас у своїх закликах використовували «святе письмо», біблійну символіку. «…Кромвель і англійський народ,— писав К. Маркс у грудні 1851 р.,— скористались для своєї буржуазної революції мовою, пристрастями й ілюзіями, запозиченими з Старого завіту»35. Те саме можна сказати і про «Катехізис» російських декабристів. Ще в молоді роки біблійні тексти для жартівливого забарвлення гострих політичних висловлювань проти царизму використовував у своїх листах і статтях М. Чернишевський.
Критично сприйнявши євангельську легенду і все те, що було до нього в мистецтві на тему «святої родини», Шевченко як філософ-матеріаліст виробив нову концепцію образів Марії та її сина — борців за правду, «за волю святую», за народ. Пробудження жінки до активного громадського життя в творах Шевченка останнього періоду виступило як одне з найважливіших явищ життя народу 50-х років XIX ст. Це знайшло свій відгук і в російській літературі (поема М. Некрасова «Російські жінки», статті М. Михайлова про рівноправність жінки в «Современнике»), Актуальними були також питання вождя і маси, проблема героя в зв’язку з революційною ситуацією в Росії. Надто відчутний підтекст Шевченкової «Марії»: сум за правдою, ненависть до всякого поневолення. Зв’язок поеми з сучасністю, безперечно, виявляє ідейно-художнє спрямування твору в цілому.
В такій інтерпретації тема Марії — не біблійна, а власна Шевченкова. Тут напрошується паралель з Франковим «Мойсеєм». Зазначивши, що поема «Мойсей» майже вся основана на біблійних темах, і Франко наголошував, що головною темою він зробив смерть Мойсея як пророка, не визнаного своїм народом. «Ся тема,— писав
34 Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр„ стор. 288.
35 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 8. КІ Держполітвидав України, 1961, стор. 114. ^
поет у передмові,— в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданню»30.
І хоч у поемі «Марія» є натяки на поразку попередніх революційних поколінь, образи її осяяні ідеалами нового етапу російського визвольного руху, що почався в другій половині 50-х років. Біблійні образи, таким чином, служать агітаційній меті. Боротьбу раннього християнства як рух народних мас проти гнобителів змалював Шевченко і в «Неофітах», і в «Марії» з тим, щоб закликати трудящі маси на боротьбу з сучасними йому патриціями, неронами, іродами.
Питанню «Шевченко і біблія» присвячено ряд статей радянських шевченкознавців, але його не можна вважати повністю дослідженим. Є літературознавці, які всіляко відгороджують Шевченка від біблійної лектури, забуваючи при тому, що світове мистецтво досить часто живилося біблійними мотивами і сюжетами. Так, наприклад,
І. Саєнко в змістовній у цілому статті «До з’ясування біблійних мотивів і образів у творчості Т. Г. Шевченка»[23] зображує справу так, ніби на засланні поет читав біблію «вимушено, з важкої необхідності». А до того? Шевченко ставився до біблії досить критично, особливо до «Апокаліпсиса». Він сам виражає свою прихильність до «біблійної поезії», осуджуючи при цьому «Апокаліпсис» як «боговдохновенную галиматью» (запис у «Щоденнику» від 16 грудня 1857 р.).
З позицій революційного демократа Шевченко дав прекрасну обробку циклу «Псалми Давидові» (1845).
1. Саєнко ілюструє це.
У псалмі 81 сказано: «Бог стал в сонме божнем, среди богов произнес суд». Шевченко висловлює революційну думку:
Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика…
І далі: «Доколе вам судить неправедно и оказывать лицеприятие нечестным? Судите бедного и сироту, гонимому
и нищему оказывайте справедливость. Избавляйте бедного и нищего, из рук нечестных исторгайте».
У Шевченка:
Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? бдові убогій поможіте,
Не осудіте сироти І виведіть іа тісноти На волю тихих, заступіте .
Од рук неситих.
(І, 342—343)
«Марія» була одночасно і антирелігійним твором (хоч такої мети поет спеціально не ставив перед собою), твором, що розвінчує християнську містику, а, отже, спрямованим проти православ’я — опори самодержавства. У ній відбито боротьбу двох світоглядів — філософсько-матеріалістичного і релігійного.
Царська деспотія знищувала окремі об’єднання борців, але на зміну їм ставали інші, загартовані в боротьбі, прагнення до оновлення світу не вбити — таке ідейне спрямування поеми, суть самого образу Марії. Очевидно, є аналогія між боротьбою раннього християнства і тогочасною боротьбою російських революціонерів проти царизму. Тим більше, що навіть у самій лексиці поеми наявні вислови, близькі до сучасних поетові гасел. Соціальні і морально-оціночні означення спроектовані на поетову] сучасність, на російську дійсність тих років.
Момент створення «Марії» — то був час активної- співпраці Шевченка з російськими революціонерами-де-) мократами, час нового суспільно-громадського піднесен-І ня в країні.
Буржуазно-націоналістична критика твердить, що! «Марія», як і попередні ліро-епічні твори Шевченка,—! «байронічна поема». Така, з дозволу сказати, точка зору^ не витримує ніякої критики. Разом з тим стає зрозумілим,^ чому націоналістичні «інтерпретатори» Шевченка не бачать ніякої різниці між його поемами різних періодів. Вони не можуть (або не хочуть) збагнути поетової евр-і люції від романтизму до реалізму, всієї художньої сй-І стеми Шевченка, який, загартовуючись у революційній боротьбі, під впливом матеріалістичної естетики російсь-І ких революціонерів-демократів, збагачував свій творчий
метод дав світовій літературі зразки критичного реалізму, зокрема і в поемах «Неофіти», «Марія», написаних ним після заслання, в період великого творчого піднесення, а не «спаду».
Своєрідність поеми «Марія» полягає в тому, що Шевченко наповнює по-своєму інтерпретовану біблійну фабулу сучасними йому мотивами, «революціонізує» цей сюжет.
/ За жанром «Марія»—ліро-епічна поема з символічно-філософським і політичним підтекстом. У поемі широко зображено життя і побут народу, соціальне тло епохи. Є у ній елементи романтичної патетики, що ріднить її з пушкінськими поемами про сильні особистості, які прагнуть свободи. Земні реалістичні барви поєднуються з символічними сценами. Пафос возвеличення (н дн- ному випадку — матері, революційної боротьби), такий властивий поемному жанрові, проявився в «Марії» в обсягах, яких не знав жодний ліро-епічний твір Шевченка. Важливу роль у поемі відіграють творчо використані поетом «засоби живопису» (кольористичні образи), блискуче сполучені з метафоричними можливостями слова. Весь твір пройнятий духом соціального історичного оптимізму. Центральний образ поеми — образ Марії — базується насамперед на глибокому психологічному аналізі. Всі інші засоби — стилістичні, «кольористичні», народнопоетичні — підпорядковані головній меті: показові діалектики душі героїні, розвиткові її характеру — спершу молодої дівчини-наймички, згодом матері, жін- ки-громадянки.
Здається, є всі підстави говорити про символічно- філософський підтекст поеми «Марія», а не про її алегоричність, що мало місце в працях деяких сучасних шевченкознавців. Особливо переконливо заперечив алегоричність поеми, її біблійний сюжет як форму маскування в творі російської дійсності Ю. Івакін, але він сам теж дав підстави для роздумів. У своїх коментарях дослідник, навівши уривок з поеми, зокрема, пише: «Цей ліричний відступ має, звичайно, не біблійного, а сучасного постові соціального адресата. «Сліпі і малиє душою»— це сучасні «раби, всі ті, хто примирився з самодержавно-кріпосницьким ладом (постійний у Шевченка мотив осудження суспільно! пасивності). «Душеубійиі». яким поет загрожує революційною розправою,— панівні перетни імнепії
Романових»[24]. Або: «Таким чином, наскрізний в поемі мотив самопожертви набирає зовсім не релігійного, а революційного змісту (в євангелії Христос розіп’явся, щоб спокутувати «гріхи» людства). Безперечним є зв’язок цього мотиву з тогочасною російською дійсністю: поет був свідомий того, яка сувора доля чекає в царській Росії борців за свободу» [25].
Автори філософських поем, на думку І. Неупокоєвої, прагнуть «виразити найбільш значні події та ідеї епохи в образах, головним поетичним «нервом» яких є напружена поетико-філософська думка, котра прагне вловити нові явища суспільного й духовного життя своєї епохи, нові суспільні зв’язки й відношення і виразити їх у формі найбільш узагальненій, що становить собою сплав вищих досягнень соціально-філософської й художньої думки своєї епохи з віковими образами, створеними народною поетичною свідомістю»[26]. Навряд чи можна повністю заперечити дотичність цих слів до поеми Шевченка «Марія». Про «величаву символіку» в «Марії» писав А. Луначарський [27].
Композиційно поема «Марія»—гармонійно викінчений твір. На початку вона витримана в ідилічній тональності. Цьому підпорядковані і зображення психології героїв, і пейзажі, і ритмомелодика. З моменту появи «провозвісника месії» в кущі (наметі) дія починає розгортатись. Ніби зрушило з місця і саме серце Марії. Вона відчуває внутрішню тривогу за долю майбутнього сина, хоче бачити в ньому гідного спадкоємця, «розп’ятого за волю мужа». Нарешті Марія «трепетно» усвідомлює, що її син —«месія», проповідник правди на землі. Це кульмінаційна точка твору, «чудотворний переворот» (І. Франко) матері, що, активно сприйнявши вчення свого сина, свідомо пішла його дорогою. Так, відштовхнувшись від біблійного сюжету, секуляризувавши[28] його, Шевченко розгорнув історію матері, яка виховала сина- правдоборця, пройнялася його волелюбними ідеями і
стала натхненницею на дальшу боротьбу його послідовників. Поемі властива епічна цільність і зв’язаний виклад епізодів. Авторські відступи — це, з одного боку, висловлені поетом співчуття головним героям поеми, насамперед, Марії, її синові, з другого — то політичні інвективи Шевченка, в яких «заземлено», «осучаснено» сюжет поеми.
Образи (персонажі) поеми Шевченко спустив з біблійних верховин на земний, реальний грунт, до рівня звичайних людських взаємин. Герої поеми «святі» своєю самопожертвою в ім’я правди і волі «на землі». Поет розвінчав християнську містику, втілення «месії» через діву Марію. Народження Христа — результат земного кохання селянської дівчини-наймички і «молодого ди- вочного гостя», апостола [29]. Марія, як і старий убогий тесля Йосип, захоплені проповіддю апостола, соціально-визвольний пафос якої надто очевидний. Недаремно його — батька «месії» — розп’яли «ті», імущі, страшні і ненависні володарі світу.
Вже було сказано про психологічне трактування Ма- ріїиого образу. Шевченко застосовував цей прийом і раніше («Катерина», «Наймичка»). Але в тканині поеми «Марія» є ще й «накладка» урочистого, високого стилю. Конкретна розповідь починається майже в казковому ключі:
У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого,
Марія в наймичках росла…
(II, 353—354)
Як відомо, біблійно-євангельська традиція зображувала Марію дуже скупо, боячись порушити легенду про «непорочне зачаття». Наперекір церковному аскетизму Шевченко чи не вперше в історії світового мистецтва приділив Марії стільки уваги, показав її ніжне дівоче і мужнє материнське серце, самопожертву борця, тобто високі людські якості. І характерно, що почуття Марії- матері виступають в органічній єдності з її громадянською свідомістю. Поет по-своєму «обожнює» Марію, але
це було схиляння перед матір’ю у вселюдському, земному розумінні. Навіть оті вступні рядки, що мають характер молитви («Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю…»), сповнені виразного суспільно-громадського змісту і соціального протесту, мрією про час, коли для «окрадених, сліпих псвольників» «процвітуть убогі села».
Марію зображено в типових життєвих обставинах. Вона — сирота, наймичка, покритка — весь час у праці: пасе козу, «вовну білую пряде», носить воду, пере, шиє і /і навіть колиску плете. А як зворушливо ласкаво доглядає / й виховує вона сина! Від наймички до апостолки — тср- « нистий, але світлий шлях Марії. Це Шевченкове узагальнення жінки першої половини XIX ст., а ще більше— мрія поета, речник його ідей.
[1] В. В. Капнист. Собрание сочинений в двух томах т I М.—Л., Изд-во АН СССР, 1960, стор. 89.
[2] V Реалістична сатирична поема антимонархістського і антикріпосницького спрямування, один із шедеврів світової політичної поезії «Сон», була відгуком на найпеку- чіші проблеми громадсько-політичного життя України і Росії 40-х років. Створена 1844 р. («8 іюля 1844. С.-Пе- тербург») після першої подорожі Шевченка на Україну. Автограф твору записаний поетом в альбом «Три літа». Збереглися також численні її списки. Свою політичну поему Шевченко створив не для легального поширення. Вперше «Сон» видано 1865 р. у Львові за рукописним е списком, у Росії — частково 1867, повністю— 1907 р.
Авторський підзаголовок поеми — «комедія» вказує і на 1 жанрове забарвлення твору,„і _щ характер відображен- ня дійсності. Зважаючи на сильний публіцистичний і струмінь та історичну конкретність Тнїкриття російсько- / го самодержавства,’поему «Сон» можна вважати і пам- флетом^Вагато спільних типологічних рис має Шевчен- кова поема з творами російської нелегальної революційно-демократичної сатири, А. Міцкевича («Дзяди»), Г. Гейне («Німеччина. Зимова казка»). Літературознав-
[3] П. Г. Приходько. Поема Т. Г. Шевченка «Сон». K., Вид-во
АН У PCP, 1957, стор. 187.
[5] М. Н. Пархоменко. Т. Г. Шевченко—великий украинский поэт. М., «Знание»», 1964, стор. .25.
[6]____________________________________________________ «Світова велич Шевченка», т. 3. K., ДВХЛ, стор. 221 222
[7] І. Фрапко з цензурних міркувань теж застосував такий, як У Шевченка, прийом у «Тюремних сонетах», замінивши слово «Австріє» на «Росіє». Але, як свідчить А. Кримський, в примірнику, подаровано– му йому, виправив знову на «Австріє».
[8] Ю. О. І в а к і н. Сатира Шевченка. К., Вид-во АН УРСР, 1959,^
стор. 244.
[10] Ю. О. I в а к і н. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 pp. K., «Наукова думка», 1968, стор. 286—297; Ф. Ващук. Поема Шевченка «Марія» в редакціях і варіантах.— «Збірник праць сімнадцятої наукової Шевченківської конференції». K., «Наукова думка», 1970, стор. 141—162; В. X. Кося н. Антирелігійна поема T. Г. Шевченка «Марія» (Методичні поради та матеріали до лекції). K., Товариство для поширення політичних і наукових знань У PCP, 1960.
[11] Залеський Юзеф Богдан (1802—1886) — польський поет, представник т. з. української школи в польській літературі. Народився на Київщині. Учасник польського визвольного повстання 1830— 1831 рр., після поразки якого емігрував за кордон. Творчість Залеського тісно пов’язана з українським фольклором. У його віршах і поемах («Золота дума», «Дух степів» та ін.) відображено історію й природу України. Писав і українською мовою. І. Франко критикував Залеського за романтичну ідеалізацію польсько-українських відносин у минулому. Як видно з Шевченкового листування, він читав і любив поезію Залеського. У 1854 р. Бр. Залеський надіслав Шевченкові «Поезії» (т. І, СПб, 1852) Богдана Залеського. Український поет 9/Х 1854 р. писав до Б. Залеського: «Милого Богдана Ъ. я получил с сердечной благодарностию и теперь с ним не разлучаюсь; многие пьесы наизусть уже читаю…» В 1859 р. Бр. Залеський подарував цього листа Богданові (тепер зберігається в Ягеллонській бібліотеці). Залеський мав малюнки Шевченка, рукописну збірку Шевченкових творів (імовірно, копії). Певний вплив на задум ІІІевченкової «Марії» справила поема Залеського «Найсвятіша родина». Виявом шани польського поета до Шевченка був вірш «Могила Тараса» (1861), опублікований у його кн. «Пророцька ораторія» (Париж, 1865). У примітці до цього вірша, який пізніше було надруковано в 4-му томі його творів (Львів, 1877), Залеський подав біографічні відомості про Шевченка, розглянув його твори, високо оціиив лірику поета. У щоденнику Залеського (за 1861) е запис про Шевченка — лірика і епіка, який мав «винятковий талант у складанні поем».
19 Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр„ стор. 287.
20 «Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814—1963». К., Держполітвидав, 1963, стор. 88.
[12] «Історія українського мистецтва в шести томах», т. 2. К.., Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967, стор. 281.
[13] О. Ч а й к о в с к а я. Бунт богородицы.— «Наука и религия», 1965, № 3, стор. 16, 21, 16—17.
[14] Т а м же.
[15] Див.: М. С. Г р и ц а й. Давня українська поезія. Вид-во КДУ, 1972, стор. 86—87.
[16] «Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.)». Упорядкував академік О. І. Білецький. Вид. третє, доповнене.
К„ «Радянська школа», 1967, стор. 540.
в. Г. А н т о н е н к о. Мистецтво, релігія, дійсність. К., «Мисте
цтво». 1973, стор. 64—65.
[20] Є. П. К и р и л го к, Є. С. Ш а б л і о в с ь к и й, В. Є. Ш у б р а в- с ь к и й. Т. Г Шевченко. Біографія. К.-, «Наукова думка*, 1964, стор. 512.
[21] Див.: И. Е. Репин и В. В. Стасов. Переписка, т. 1, 1871 — 1876. М.-Л., «Искусство», 1948, стор. 38.
[22] 36. «Пам’яті Шевченка». К., Вид-во АН УРСР, 1939, стор. 226.
[23] «Прані Одеського університету», 1962, т. 152, Серія філолог наук, вип. 14, стор. 34—39.
[24] ІО. О. І в а к і н. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 pp., стор. 293—296.
[25] T а м же, стор. 296.
[26] И. Г. Неу покоев а. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., «Наука», 1971, стор. 141.
[27] «Світова велич Шевченка», т. І, стор. 410.
[28] Секуляризація — звільнення від церковного впливу в громадській і розумовій діяльності, у художній творчості.
[29] Слова «апостол», «предтеча», «благовіститель» в устах Шевченка означали новочасного діяча. «Апостол» — О. Герцеп, «благо- вістителі свободи» — декабристи, «предтеча» — Марко Вовчок. Відомі поетичні рядки Шевченка про «апостола правди і науки». За релігійними уявленнями, апостол — проповідник раннього християнства, учень Христа.
[30] Художники епохи Відродження переодягали своїх біблійних святих у місцевий одяг, подавали риси місцевого побуту, пейзажу з метою наближення картин до глядача. Те саме робили слов’янські іконописці.
[31] »Всенародна шана». К, «Наукова думка», 1967, стор. 34,
Н. Е. Крутикова. Революционный романтизм в восточно- славянских литературах конца XIX — начала XX века. К., «Наукова
думка», 1973, стор. 3.
[34] «Радянське літературознавство», 1974, № 2, стор. 11.
[35] Див.: И. Неупокоева. Общие черты европейского романтизма и своеобразие его национальных путей.— У кн.: «Европейский
романтизм».^., «Наука», 1973.
[37] Є. О. Н е н а д к е в и ч. Творчість T. Г. Шевченка після заслання (Ш>7—1858). К, Держлітвидав, 1956, стор. 19.
і? «Комуніст» від 22 квітня 1935 р.
[39] І- І. Пільгук. Традиції Т. Г. Шевченка в українській оа донській літературі. І\., «Дніпро», 1965, стор. 47.
[40] ф. К. Сарана. Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу.— В кн.: «Збірник праць одинадцятої наукової Шевченківської конференції». К., Вид- во АН УРСР, 1963, стор. 223—236.
[41] І. І. Пільгук. Традиції Т. Г. Шевченка в українській радянській літературі, стор. 92—93.
«Литературная газета» 1976. 1 января.