Деякі дослідники вважають, що до драматичних поем можна віднести такі прозові драми, як: «Песня в бокале» та «Алмазне жорно» І. Кочерги, «Початок життя» («Коммольці») Л. Пер- вомайського, «Потомки запорожців» О. Довженка тощо.
Зараховуючи подібні твори до жанру драматичної поеми, вони керуються, очевидно, їх романтичною забарвленістю, емоційною насиченістю ряду епізодів, тенденцією до ритмізації прозової мови, яка іноді цементується римою.
Найвідчутніше ці риси проявляються в п’єсі Довженка. Скажімо, в мові голови колгоспу Петра Скидана відчутна навіть чітка ямбічна структура: «Мене хвилює цей світ, а не той. Я бачив пекло на землі, і раю хочу я також земного і вірую в земний домашній рай»*. А коли зустрічаються в непримиренному двобої куркульський натовп і гурт незаможників, то напруженість моменту диктує відповідний ритм розмови, в якій чуємо відлуння повнозвучної рими:
«Заброда. Я проклинаю запорізький стец, що обробляли ми його віками!
Незаможники. Хто обробляв!?
Трубенко. Він обробляв!?
Левко Цар. Еге ж. Робили нашими ру к а м и!» [1]
Якщо наведеному уривку надати відповідного графічного вигляду, матимемо чотирирядкову строфу, написану чистим п’ятистопним ямбом (за винятком третього рядка, в якому опущено одну стопу),— тобто розміром, котрий здебільшого використовується в драматичній поемі.
І все ж подібні місця рідко зустрічаються в загальній прозовій структурі твору. Якщо в
Звичайно, віршована форма не гарантує будь-якій п’єсі поетичність. Білий вірш деяких драматичних поем іноді настільки невиразний, що хочеться запитати словами О. Пушкіна: «Що, коли це проза, та ще й погана???» І навпаки, чимало прозових драм вражають неповтор-
– ною поетичністю мови, образів, картин. \Але саме віршована мова, з її метром, римою, інверсією надає творові неповторного звучання, своєрідної інтонації, наснажує його високою емо-
Прозова мова обмежує авторські можливості
вести дію п’єси на високому регістрі, робить її І стримано реалістичною. Видатний норвезький драматург Генрік Ібсен, що виступав і в жанрі драматичної поеми, і в жанрі соціально-психологічної драми та реалістичної комедії, у листі до Е. Госса докладно обгрунтував, чому в одному з творів він не вдався до віршованої мови: «По-вашому, мені треба було написати драму («Кесар і Галілеянин».— Б. М.) віршем, від якого вона нібито виграла б. З цим я не згоден; цей твір, як Ви, напевне, помітили, має найреальніший характер; я хотів дати повну ілюзію дійсності, справити на читача таке враження, немовби все те, про що він читає, відбувалося перед ним наочно. Користуючись віршованою формою, я пішов би урозріз з власними намірами і метою, яку собі поставив. Різ
ні Дрібні, буденні особи, яких я навмисне ввів у п’єсу, зовсім би стерлися і змішалися між собою, якщо б я змусив їх говорити одним і тим же віршовим розміром» *. у’ Отож твори, в яких ритмізована й віршована мова є хоч і важливим, та все-таки епізодом, не варто зараховувати до жанру драматичної поеми, суттєвою прикметою якої є віршована організація викладу. Попри безсумнівну поетичність, такі п’єси все ж залишаються в жанрових рамках драми, а про їх авторів можна говорити як про поетів у тому розумінні, яке вкладав у поняття «поет-драматург», один з них — І. Кочерга, відзначаючи в передмові до «Ярослава Мудрого», що, «по суті, це синоніми, бо кожен справжній драматург є поет…» 2
[1] Там же, с. 272. (Розрядка наша.— Б. М.).