їх словесного двобою в стадії найбільшої гостро­ти й вирішення. Творцем цього жанру в Росії був О. Пушкін — автор «маленьких трагедій»: «Скупий рицар», «Моцарт і Сальєрі», «Камінний гість» і «Бенкет під час чуми». Дальшого бли­скучого розвитку і збагачення цей жанр набу­ває в драматургії Л. Українки. Найвизначніші її драматичні поеми — «Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах», «У катакомбах» і «На полі крові» *.

Наведене визначення не позбавлене певних достоїнств, тож недарма воно встигло справити вплив і на теоретиків, і на практиків літератури. Проте висунута тут концепція жанру не видає­ться цілком прийнятною вже тому, що грунтує­ться на дуже малій частці художніх творів, іме­нованих драматичними поемами. Після прикла­дання цієї концепції в практиці постає питання, куди ж тоді віднести такі твори, як «У пу­щі», «Кассандра», «Адвокат Мартіан», «Оргія», які Леся Українка вважала драматичними пое­мами. Як пояснити те, що свій наймасштабніпшй твір «Руфін і Прісцілла» письменниця розгля­дала як першу частину великої драматичної поеми-дилогії «Важкі роздоріжжя»? Рамки згада­ного визначення затісні для таких монументаль­них п’єс, як, наприклад, «Бранд» і «Пер Гюнт»І Г. І.бсена. Не вмістяться в ці рамки «Свіччи- не весілля», «Ярослав Мудрий» та «Пророк»

І.     Кочерги, «Тарас Шевченко» А. Малишка, «Ваграмова ніч» Л. Перзомайського, «Фауст і смерть» О. Левади, «Поетова доля» С. Го- лованівського та багато інших подібних тво­рів ?.

Та повернемося до творів, якими ілюструє­ться цікава для нас стаття «Короткого словни­ка…». Відразу легко помітити, що «Одержима» або «Моцарт і Сальері» багато чим відрізняю­ться від «Кассандри» чи «Бранда». І насамперед впадає в око їх обсяг — риса зовнішня, але не другорядна: в творах першої групи налічують­ся сотні рядків, у другій — тисячі. То як же співвідносяться пі твори між собою, як розці­нювати жанрову природу «Одержимої» чи «Моцарта і Сальєрі»?; До відповіді можуть при­служитися міркування як самих письменників, так і їхніх дослідників.

Як відомо, О. Пушкін назвав п’єси болдін- ] ського циклу «маленькими трагедіями». Та перш | ніж зупинитися ва цін жанровій характеристи- | ці, він випробував цілу низку визначень: «дра- | матические сцены», «драматические очерки», «драматические изучения», «опыт драматических изучений», з яігах перші два, за висловом Ю. Тинянова, «…підкреслюють жанротворчу роль фрагмента, два інші вказують, що віршо­ваний жанр був не тільки новим, але й теоре­тично намацувався» *.

Фрагментарність п’єс драматичного циклу Пушкіна спостеріг ще В. Бєлінський, коли писав, що поет «…створив особливий вид драми, який до справжнього відноситься, як повість до роману; такі його «Сцена між Фаустом і Мефі- стофелем», «Сальєрі і Моцарт», «Скупий рицар», «Русалка», «Камінний гість». За формою і об’є­мом це не більше як драматичні начерки…»² (Підкреслення наше.— Б. М:).

Близьке Бєлінському ставлення до жанру «маленьких трагедій» І. Франка, який про одну з них («Скупого рицаря»), говорив як про «не­звичайно ефектовий драматичний образок»³. (Підкреслення наше,— Б. М.). ч| На жанрову природу драматичних творів ти­пу «Одержимої» допомагають пролити світло надзвичайно цінні висловлювання її авторки.

Хоча з-поміж різних варіантів підзаголовка для «Одержимої», «Вавілонського полону», «На руї­нах», «В катакомбах» і «На полі крові» вона зу­пинила остаточний вибір на терміні драматич­на поема, численні листи письменниці, датовані часом роботи над згаданими творами, і ті, що написані згодом, вже після їх завершення і ви­значення жанрової специфіки, засвідчують сум­ніви Лесі Українки щодо точності цього найме­нування.

У своїх листах поетеса пише про «Вавілон­ський полон» то як про «невеличку драматичну поему», то як про «маленький драматичний етюд до пари «Міріам» («Одержимій».— Б. М.), то про­сто як про «етюд». «На руїнах» вона іменує «ма­ленькою драматичною поемою», «На полі кро­ві» — «невеликим драматичним етюдом», «В ка­такомбах» — «невеликою драматичною поемою».

А в листі до І. Франка від 13—14 січня 1903 р. відшукуємо ще одне, найчіткіше і, здається, най­ближче до істини, визначення жанрової природи такого типу творів: «Свою «поему» («Вавілон­ський полон».— Б. М.) я вже скінчила, вийшла то властиве не поема, а лірико-драматична сце­на а 1а «Одержима»…» ^[1] (Підкреслення наше.— і Б. М.). Тут усе — і категоричне, свідоме запере­чення «поемності» «Вавілонського полону» та «Одержимої», і вказівка на поєднання в них ліричного й драматичного елементів, і визнан­ня фрагментарності, ескізності і навіть узяте в лапки слово «поема» — свідчить про чисту умовність цього терміну в застосуванні до творів такого типу і про те, що ближчим до істини було б жанрове визначення «драматичний етюд», яке й дала згодом Леся Українка подібному за своїми структурними особливостями і за розмі­ром до розглянутих речей творові «Йоганна, жін­ка Хусова».

Думку про «етюдність» п’єс типу «Одержи­мої» підтверджують не лише висловлювання Лесі Українки. Ще 1. Франко називав цей твір «прекрасним драматичним етюдом» *. А радян­ські дослідники О. Білецький, М. Гудзій, О. Ба- бишкін та ін. драматичними етюдами називають «Вавілонський полон», «На руїнах», «На полі крові».

V     Акцентуючи весь час увагу на фрагментар­ності, ескізності «маленьких трагедій» О. Пуш­кіна й драматичних творів Лесі Українки («Одержима» та ін.), аж ніяк не хочемо принизи­ти цим їхньої художньої вартості. Під фрагмен­тарністю розуміються їхні суто формальні озна­ки, передусім невеликий обсяг. Що ж стосується