Загальні принципи розмежування головних і другорядних членів речення випливають із формально-граматичної організації речення [Вихованець 1993, с. 73]. Відповідно до синтаксичної традиції головні члени утворюють предикативну основу речення. |
476 |
Синтаксис |
У лінгвістичній науці склалося три основних погляди на співвідношення головних членів речення. Одні лінгвісти, як відомо, вважають, що між головними членами речення наявний субординативний зв’язок і визначальним є підмет. Підтвердження цьому вбачають у наявності узгодження присудка з підметом (у формах роду, особи і числа). При цьому їх зв’язок на рівні словосполучення кваліфікується як узгодження (В. Г. Адмоні, О. М. Пєшковський, О. О. Шахматов). Але якщо розглядати весь загал речень, то легко помітити, що таке узгодження часто відсутнє: Марія бух йому в ноги; Коп’ютер трісь: Машина напоготові, хоча на формально-граматичному рівні узгодження присудка з підметом є безсумнівним, принаймні у конструкціях типу Хлопеиь пише: Я пиши: Ти пишеш. Але навіть з-поміж прихильників цього погляду наявні суттєві розбіжності. Так, О. М. Пєшковський стверджує, що у конструкціях типу Лікар виписав рецепт / Лікар виписала рецепт спостерігається посилення граматичного значення роду дієслова, оскільки тут рід дієслова характеризується самостійністю. Це знову ж таки суперечить істині, тому що насправді наявне смислове узгодження за родом, відображене у формі дієслова. Але таке виявляється при заповненні синтаксичної позиції підмета іменником. Подібне узгодження є однобічним, оскільки форми роду і числа підмета вибираються незалежно від його синтаксичних зв’язків з іншими словами та й незалежно від виконуваної функції. По-іншому поводять себе у синтаксичній позиції підмета субстантивовані слова, у яких форми роду і числа повністю індиферентні щодо форм присудка: вони однаково вживаються 1) і при співпадальних, і при неспівпа- дальних із ними формах роду й числа у присудків; 2) при присудкові, який виражає або обидві ці категорії, або одну з них; 3) і при присудках незмінюваних і тому позбавлених вираження певних граматичних категорій. Така байдужість до форм присудка свідчить, що певна орієнтація на неї при вжитку підмета в тому чи іншому роді і числі відсутня. Та й присудок позбавлений такої орієнтації, тому вести мову навіть про «взаємне» узгодження (ідучи за авторами останньої академічної російської граматики) неможливо.
Другий погляд, послідовно репрезентований у працях дескриптивістів (Л. Блумфільд), пражців (В. Шмілауер) та багатьох інших лінгвістів (Т. П. Ломтєв, А. М. Мухін), ґрунтується на тому, що обидва головних члени взаємопідпорядковані, тобто перебувають у колатеральних стосунках. У сучасній лінгвістиці наявні як палкі прихильники цього підходу, так і послідовні критики. Так, О. О. Холодович стверджує: «На користь колатеральності підмета і присудка взагалі не можуть бути наведені будь-які лінгвістичні аргументи. Колатеральність так званих головних членів речення — наслідок формальної логіки» [Холодович 1970, р. 320]. Відстоюючи цей підхід, І. Р. Вихованець аргументує його викінченість тим, що основним виявом предикативного зв’язку між підметом і присудком є координація, що передбачає: 1) взаємозалежність поєднуваних членів-компонентів; 2) передбачуваність; 3) обов’язковість; 4) закритість. |
Розділ VI. Просте речення. Гоаматична основа простого речення 477 |
Очевидно, при розгляді взаємозалежності підмета і присудка слід виходити з різних рівнів їх співвідношення — формально-граматично- го ісемантико-синтаксичного. На формально-граматичному рівні спостерігається вияв усіх категорійних властивостей роду, числа, особи підмета та особи дієслова, де якраз присудок узгоджується або співвідноситься з підметом. Тому на цьому тлі варто розрізняти координацію (Я праиюю: Ти праиюєш: Ми працюємо): співположення (Ніч темна: Зима холодна): співвияв (дві форми тільки співвідносяться, перебуваючи відповідно у позиціях підмета і присудка, при цьому вони ніяк не можуть виявляти свою взаємодію: На війні засміятися — бій виграти наполовину (Ю. Яновський); Шати присяги — значить на тортури і на смерть піти з нею(Ц. Бедзик): Бити чабаном — ие не прогулюватись з ґирлиґою по степу та їсти кашу чабанську (О. Гончар); А сьогодні жити — це триматися за шмат рідної землі, за триста метрів, на яких стоїть його батарея (Л. Первомайський)).
На семантико-синтаксичному рівні спостерігається реалізація в основному варіанті субстанційної суб’єктної семантики в підметовій позиції, визначеної граматичною морфологічно опосередкованою категорією валентності дієслова. Субстанційна семантика при цьому реалізується в основному варіанті формою називного відмінка, яка визначається валентністю дієслова-предиката. Більше того, у багатьох випадках дієслівний предикат обмежує вияв субстанційної суб’єктної семантики одним і тільки одним елементом: Ворона каркає; Горобеиь цвірінькає; Перепел підпадьомкає. Усе це дозволяє стверджувати наявність у сполученні підмета з присудком вищого типу взаємодії — міжкатегорійного міжчастиномовного взаємопроникнення. Треті лінгвісти дотримуються погляду, згідно з яким не існує ніякої відмінності у синтаксичній поведінці підмета порівняно з іншими додатками (комплементами). Цей підхід найпослідовніше аргументовано Л. Теньєром, К. Бейзеллом, О. Ербеном, Г. Глінцем, І. Кріадо де Валем, О. О. Холодовичем. Та й ті лінгвісти, які ведуть мову про узгодження між підметом і присудком, схиляються до думки про конститутивний характер для речення присудка, у силу чого наявність кількох присудків засвідчує складний характер реченнєвої структури. При цьому не враховується наявність/відсутність кількох підметів (В. А. Бєлошапкова). Підтвердження рівнорядності підмета і додатків вбачають утому, що: 1) всі обставини загалом протиставлені підмету і додаткам (пор. аргументацію Л. Теньєра про опозицію сирконстантів і актантів (актантом вважається і підмет)); 2) усі актанти перебувають в інверсійному протиставленні, коли додаток трансформується в підмет, а останній — у додаток. Обставини таких трансформацій позбавлені, пор.: Студенти пишуть роботу — Робота пишеться студентами; Хлопець розбив вікно каменем — Камінь розбив вікно. Таке твердження при всій привабливості піддається інколи сумнівам. Так, Дж. Лайонз стверджує, що при пасивізації спостерігається реалізація підмета у похідній конструкції формою додатка або обставини [Лайонз 1978, с. 399]. Хоча прихильники абсолютизованого конститутив |
478 |
Синтаксис |
ного вияву присудка (О. О. Холодович та ін.) на користь цього наводять ще й функціонально-семантичну спрямованість категорії стану дієслова (пор. розгляд цієї категорії як лексичної величини [Загнітко 1996, с. 352-355, 362 ідалі]), що загаломдо цих пір позбавлена своєї викінченої мотивованості, Одні лінгвісти вважають, що діатеза дієслова (тобто лексично виражений стан дієслова) та об’єкт дієслова — по суті те саме явище. Наскільки об’єкт (прямий чи непрямий додаток) виступає у формі того чи іншого відмінка, настільки теорія відмінків і теорія станів — по суті дві частини тієї самої теорії (Ж. Веренк, Г. П. Мельников, Ю. С. Степанов). Інші ж лінгвісти відстоюють комунікатороцентрич-. ний статус стану (Б. М. Лейкіка). Віддаючи належне такій кваліфікації, В. Б. Касевич наголошує, що це «тлумачення не стільки стану, скільки головних і другорядних членів речення. Суть комунікаторо- центричного принципу формується в поняттях «тєматичності» й «інтен- ційності» [Касевич 1988, с. 146-148]. «Тематичність» передбачає, що пасив, на відміну від активе, обирається тоді, коли не-агенс виступає темою повідомлення, оскільки тематичність — конститутивна властивість підмета. Таким чином виділяється й головна властивість підмета — тематичність. Але знову ж таки не завжди у пасивних конструкціях підмет виступає темою: Монополістами продукції активно піднімаютьсяцііт.; Студентами уже давно виконуються апробаційні тестові ‘аавданнл.
«Інтенційність» передбачає, що у предиката наявна інтенція, тобто виняткова спрямованість на одного з учасників ситуації. Отже, інтенційність — це фокусування: один із аргументів (учасників ситуації) обирається як своєрідна точка відліку, або фокусу, щодо якого (якої) визначаються ролі інших учасників ситуації. При цьому проводиться аналогія із сім’єю, де щодо батька встановлюються ролі інших членів сім’ї. Передбачається, що саме першому актанту (точніше, традиційному підмету) семантично відповідає фокус, хоча фокусування — аспект комунікативного членування, або комунікативної організації складних мовленнєвих одиниць (та їх мовних типів), специфічний для речення, який протиставляє один член речення (підмет) іншим його членам, фокус не тотожний темі. Самі аргументи розмежування теми і фокусу досить розмиті, і створюється враження, що фокус завжди співвідноситься з підметом, таке співвідношення є досить механічним. Так, у конструкції Марійка старша від Олі першому компоненту приписується сильно виявлюваний фокус, але ж за точку відліку може братися і вік Олі, щодо якого і кваліфікується вік Марійки, тоді компонент Олі буде сильно виявлюваним фокусом (розгляд трансформаційних процесів реченнєвих структур щодо їх пасивізації у ко- мунікатороцентричному аспекті належить Б. М. Лейкіній, погляд якої ґрунтовно прокоментовано В. Б. Касевичем (див.: [Касевич 1988])). Очевидно, традиційно усвідомлюване тлумачення підмета і тут постає психологічно важко переосмислюваним для ігнорування його. До визначення статусу підмета Е, Кінен уперше застосував багато- факторний аналіз. Цей аналіз ґрунтується на виявленні широкого на |
РОЗДІЛ VI. Просте речення. Гоаматична основа простого речення 479 |
бору ознак, властивих підмету, і всі «претенденти» на цю роль ранжу- ються за ступенем «підметовості», тобто за повнотою притаманного для них набору ознак. До числа останніх належать синтаксичні, семантичні, прагматичні (зокрема референційні). Так, для підмета властиві тематичність (або основа, за В. Матезіусом), конкретно-рефе- рентність, незалежна референтність, тобто підмет відповідає учаснику ситуації, введення якого не залежить від введення інших учасників. Дж. Барг і В. Комрі запропонували поширити цей підхід на визначення прямого додатка, стверджуючи, що «поняття дифузності граматичного відношення, введене Е. Кіненом для (визначення) підметів, відповідним чином застосовуване і для прямих додатків». Р. Ван Валин [Ван Валин 1996, с. 111-116] та У. Фолі вважають основною ознакою підмета наявність у нього прагматичного піке. Так чи інакше, але нині більшість лінгвістів виходять із того, що підмет характеризується цілим рядом кваліфікаційних ознак. Здебільшого до них зараховують: 1) входження підмета до структурної схеми речення як її головного члена; 2) позначення носія предикативної ознаки; 3) у типових випадках співвідношення із суб’єктною позицією семантико-синтаксич- ної структури речення; 4) вираження спеціалізованою відмінковою формою — називним відмінком іменника, займенника тощо; 5) перебування у двобічному (предикативному) зв’язку з присудком; 6) поєднання з присудком способом предикативного зв’язку — координацією (характеризується варіантними виявами такого зв’язку: співпо- ложення і співвияв); 7) посідання типової позиції перед присудком. Усі ці ознаки [Вихованець 1993] належать до системно відтворюваних, і на рівні модифікації реченнєвих структур вони зазнають суттєвих видозмін.
Кваліфікаційні ознаки підмета посідають основну позицію при його визначенні. На їх основі можна опрацювати і відповідну класифікацію різновидів підмета, хоча така класифікація ніякою мірою не може бути одновимірною, вона постане багатовимірною, з багатьма аспектами тлумачень. На підставі наявності / відсутності підмета в реченні та відображення його особливостей у присудковому компоненті слід розрізняти експліцитний / імпліцитний підмет. Експліцитний підмет характеризується такими ознаками: 1) якщо він виражений словом, що змінюється за відмінками, то це слово стоїть у називному відмінку: Хлопеиь поїхав. Хто йому це сказав?; болг. Кл& му є канал товар, 2) якщо він виражений словом, що не змінюється за відмінками, то при його заміні іменником, займенником також повинен бути використаним називний відмінок: Жити — Вітчизні служити (Нар. тв.) — Сутність життя у служінні Вітчизні; болг. Книга- та лежи на масата — Гя лежи на масата (Книга) — Вона лежить на столі; 3) притаманні підмету граматичні значення особи, числа та роду за правилами узгодження тією чи іншою мірою повторюються в присудку. Імпліцитним підметом слід вважати «незримо» наявний у реченні актант, який не позначений окремим словом, але на який вказує свої |
480 |
Синтаксис |
ми особово-числовими і родовими закінченнями форма дієслова-при- судка або дієслівної зв’язки і який при цьому мислиться як носій ознаки, вираженої присудком: Прибули вчора. Приїхали сьогодні; болг. При- стигнахме вчера. У всіх нині чинних нормативних граматиках літературно кодифікованої мови всі реченнєві структури з імпліцитним підметом віднесені до односкладних — відповідно до означено-особових, уза- гальнено-особових, неозначено-особових, що цілком є виправданим за особливостями формального вираження двох головних членів речення. Очевидно, що всі традиційно витлумачувані означено-особові, неозна- чено-особові, узагальнено-особові речення слід розглядати як реченнєві структури з імпліцитним підметом нульової формальної репрезентації. Підтвердженням цього постають відповідні формальні показники присудка.
Підмет можна розглядати і в плані його будови, тобто способу вираження. На цій підставі розмежовуються прості і складені підмети. Основним засобом вираження простого підмета вважається іменник у називному відмінку або його еквівалент. При нетипових заміщеннях позиції підмета визначальним часто буває порядок взаєморозташуван- ня головних членів: Спинитися вчитися — перестати духовно збагачуватися — Перестати духовно збагачуватися — спинитися вчити- ся. Суттєвим при цьому постає врахування семантичних обсягів слів — заповнювачів синтаксичних позицій підмета і присудка. У семантичному плані присудок виступає завжди ємнішим, оскільки він охоплює не тільки одне поняття, а допускає продовження логічного ряду, пор.: Колір кохання — червоний колір (лексема колір разом із залежним словом кохання є присудком, оскільки щодо словосполучення червоний колір є значно ємнішим поєднанням і може включати гаму інших кольорів). Складений підмет у своєму загалі досить різноманітний. Його основною особливістю є вираження цілісними конструкціями кількісно- іменникового або іншого типу: Невеликії три літа марно пролетіли (Т. Шевченко). Інколи ведуть мову про особливий різновид складеного підмета — соціативний, що характеризується поєднанням іменника в називному з іменником в орудному відмінку за допомогою прийменника з, при цьому дія, репрезентована дієсловом-присудком, стосується обох дійових осіб: Мати з сином тяжко пішли далі (А. Тесленко). Тут слід зазначити, що не до кінця з’ясованим залишається статус конструкцій типу Петро з Іваном б’ються, де другий суб’єкт кваліфікується як додаток, що суперечить смисловому навантаженню предиката, який через реципрокальну семантику відтворює активну співучасть обох дійових осіб. У силу цього А. М. Мухін вважає елемент, приєднуваний за допомогою прийменника з, другорядним підметом, хоча це суперечить самому тлумаченню реципрокальності. Остання розуміється як поєднання активного й пасивного процесів одночасно (Л. Теньєр), при цьому дієслово-присудок постає тільки у формі множини (пор. функціональну специфікацію соціативного підмета, при яком також дієслово-присудок повинно бути у формі множини, оскільк |
РОЗДІЛ VI. Просте речення. Граматична основа простого речення 481 |
позначає активну дію обох осіб), бо мова йде про два паралельних процеси. Більше того, конструкцію Петро з Іваном легко можна замінити па Петро й Іван, при цьому форма дієслова залишається незмінною, або Петро й Іван б’ють одне одного. Усе це ще раз свідчить на користь особливого — аналітичного підмета: він репрезентує одночасно двох учасників дії.
Підмет може бути кваліфікованим за особливостями вміщеної категорійної семантики, яка може охоплювати такі значення: а) значення активного діяча: Після вечері хлопиі йшли до Дніпра (В. Підмо- гильний); б) значення носія стану: Дівчина кохає хлопця; Дівчина стала жаліти за вчорашнім; в) значення суб’єкта процесу: Тюльпани цвітуть; Дерево чорніє; Трава жовтіє; Дрова висохли; Сніг тане; г) значення предмета якісної характеристики: Небо ясне; Ніч темна; Трава зелена; Г) значення предмета, що перебуває у відповідних стосунках або відношеннях з іншими: Земля крутиться навколо Сонця; д) ідентифікованого предмета: Мати Кольки — це і є бригадир рибальської артілі. На думку багатьох лінгвістів (Н. Д. Арутюнова, В. В. Бабайцева та ін.), підмет переважно виражається ідентифікувальними словами, які дозволяють «адресату мовлення вибрати потрібну річ з поля його безпосереднього або опосередкованого сприйняття» [Арутюнова 1976, С. 326]. Цим самим підмет, позначаючи щось, прив’язує речення до конкретної ситуації, оскільки «виступає знаковим замісником предмета» [Арутюнова 1976, с. 329]. Саме підмет дозволяє «зачепити висловлення за світ» [Арутюнова 1976; Арутюнова 1984, с. 6], але це зачеплення буває різного плану. В окремих випадках при спеціалізованому (первинному) заповненні позиції підмета прив’язування до об’єктивного світу відбувається прямо, і підмет разом з іншими аргументами та предикатом номінує пропозицію, при заповненні позиції підмета неспеціалізованою формою факт зачеплення ускладнюється, оскільки в такому разі підмет може самостійно називати ситуацію (Крик розбудив хлопця <— Хтось кричав + Це розбудило хлопця), окреслювати факт, подію (Війна тривала майже сто років <— Хтось з кимось воював + Цей процес тривав майже сто років). У силу можливих внутрішньореченнєвих перетворень та міжвідмінкової деривації можлива трансформація об’єкта, адресата, інструмента та ін. у позицію підмета, що зумовлює складний вияв такого компонента: Камінь розбив вікно (— Хлопець каменем розбив вікно (камінь — інструментальний суб’єкт). Розмежування предикатних і непредикатнихзнаків, нерівнорядність їх семантики зумовлює неможливість зведення всіх виявів підмета до однозначної семантичної кваліфікації. Так, у реченні За вікнами творилось щось несусвітне. — Заметіль! Заметіль! — закричав Федорчен- ко і кинувся одягатися (О. Слісаренко) з погляду семантики іменник заметіль одночасно і називає предмет мовлення (диференційна ознака підмета), і репрезентує предикатну семантику (диференційна ознака присудка). Дифузний вияв цього члена речення поза всяким сумнівом, |
15 ‘Теорепміа ірамапжа” |
482 |
Синтаксис |
підтвердженням чого постають синонімічні конструкції, у яких чітко диференціюється статус елемента заметіль: Це заметіль і Заметіль почалася.
До синкретичних виявів підметової позиції часто відносять поєднання в ній декількох вимірів категорійної семантики: Робота пишеться студентами (поєднується об’єктна семантика із суб’єктним інваріантним виявом підмета) або Сміливий хоробро бореться з ворогами (у підметі поєднуються значення ознаки-атрибута і назви діяча) та ін. Інколи до таких різновидів внутрішньопозйційної синкретичності відносять випадки на основі їх функціональної тотожності: Так буває і Таке буває. Подібні конструкції В. М. Мігірін відносить до рівноряд- них, хоча наголошує на тому, що «до значення безпроцесуальної цир- кумстативності примішується відтінок суб’єктивності» [Мигирин 1971, с. 105]. Подібне тлумачення видається дещо некоректним, оскільки такого плану конструкції не постають синонімічними у плані лінгвістичної семантики. Тому першого типу структура (Так буває) актуалізує перебіг дії як такої, а компонент так окреслює способовии вияв її. У реченні Таке буває спостерігається чітке виокремлення субстан- ційного компонента, і на його основі відбувається прив’язування речення до об’єктивної дійсності. Названий підхід розмежування підмета / не-підмета можна застосувати і при кваліфікації конструкцій типу Вдвох тополю зрубали, де компонент вдвох є носієм обставинної семантики. |