Прикмети, про які йшлося, не вичерпують специфіки драматичної поеми. Є потреба зупи­нитись ще на кількох істотних ознаках, що обу­мовлені попередніми рисами цього жанру чи

мають з ними багато спільного.

Драматична поема — твір віршований, сповнений ідейних поєдинків та наснажений філо^ш софськимя роздумами. Завдяки цим особливеє-* тям вона прагне уникати побутовізму, жанри-1 стики, словом, того, що знижувало б її ро-А мантичну піднесеність, робило б приземленою^ прозаїчною. Сказане, однак, не означає, що в драматичній поемі відсутні жанрові картини, по­бутові сцени і деталі тощо. Вони в ній відігра­ють епізодичну роль. Поема нехтуе і суто ло­кальними рисами. Спостерігається це, наприклад, у «Дон-Жуані» б. К. Толстого, про якого радян­ський критик В. Путинцев пише: «Толстой уни­кає таких подробиць у розвитку дії, які б на­давали драмі специфічно іспанського колориту, історичного чи побутового. Його увагу зверну­то на філософський зміст образу» *.

Обходиться без локальної та часової деталіза­ції автор драми «Фауст і смерть» О. Левада, вів зазначає тільки місце дії — Радянський Союз« час дії — друга половина XX сторіччя.

У зв’язку з цим дехто з досліднії кіп вважає, що такі драматичні поеми ік» мант. національ­ної самобутності. Так, про драму Л-‘ь.іди О. Сі- муков висловив думку, що ж: ‘ і і .шачилося прагнення «знайти якесь надземне, наднаціо­нальне вирішення образів», і поставив запитан­ня: «що в ній специфічно українського, крім імен? ^[1]. Проте критик не мав рації. В більшості драматичних творів Лесі Українки навіть імена дійових осіб не українські, і все-таки ці твори не позбавлені національної своєрідності. Інша річ, що в п’єсах типу «Фауст і смерть» міра на­ціональної специфіки, взагалі життєвої конкрет­ності, не ташї*виразна, як у соціально-побутовій повісті чи драмі. Такі твори тяжіють до філо­софської узагальненості, поетичної умовності.

Поетична умовність — неодмінна ознака будь- якого справжнього мистецького твору. «В кож­ному мистецтві є свій елемент реалізму і свій — умовності»²,— писав В. Брюсов. Що ж до ми­стецтва драматичного, то тут умовність заявляв про себе на кожному кроці. «…3 усіх родів тво­рів найбільш (invraisemblance) неправдоподібні твори драматичні,— підкреслював О. Пушкін,— а з творів драматичних — трагедії, бо глядач му­сить забути, здебільшого, час, місце, мову, му-

» «Театр», 1962, № 8, с. 54.

* Теорія драми в історичному розвитку. К., 1950,

С. 494.

сить силою уяви погодитися в певному розумін­ні з віршами, вигадками»

/Умовиісі ь драматичної поеми пов’язана, зо­крема, з мїфологічнїстю, на якій засновано низ­ку творів, «Русалку» О. Пушкіна й «ПерГюнт» Г. Ібсена, Сон князя Святослава» І. Франка, «Осінню казку» та «Лісову пісню» Лесі Українки, «Над Дніпром (Весняну казку)» й «Ніч на поло­нині» О. Олеся, а в радянській літературі — «Ал- тинчеч» М. Джаліля та «Гірську казку» Я. Ануш- кіна, «Троя нов і діти» Н. Забіли й «Казку про Чу- гайстра» II. Воронька, «Кирила Кожумяку» Л. Болобана та «Ікара і Дедала» І. Хоменка тощо.

V    Рідко яка драматична поема обходиться ні без такого засобу умовності, як символ. Дехто, правда, схильний вважати його другорядною де­таллю в творах драматичного жанру і навіть приписувати йому негативну роль. Та з цим

важко погодитися.

Назви творів Лесі Українки втілюють яскра­ві й місткі образні узагальнення. Скажімо, ваві­лонський полон символізує неймовірні страждан­ня поневоленого народу, пуща — антпгуманні, жорстокі звичаї заокеанських колоністів, а поле крові — все те, що куплене ціною запроданства. Коли ж вчитаємося в Лесин і твори, то знайдемо там не один десяток інших символів — чи то

«символ» — яке аж ніяк не мусить витлумачу­ватися неодмінно в розумінні містичної симво­ліки або своєрідної мікропсихічної символіки символістів-деікадентів,— виявилося б через ці асоціації неприйнятним, можна було б запро­понувати інший термін, можливо, термін «син­тетичного образу». В кожному разі, пролетаріа­тові доведеться часто для втілення своїх гран­діозних ідей, почуттів і справ ламати рамки реа­лістичної події, створювати особливі картини, які підносять конкретний реалізм, які краще пе­редавали б усю повноту того чи іншого явища, того чи іншого зусилля, ніж пе можна зробити через правдивий і конкретний факт, цілком схо­жий на часткову дійсність, яким є кожний жи­тейський факт зокрема» [2].

А. Луначарський не помилився: для втілення «грандіозних ідей, почуттів і справ» нашого на­роду радянські драматурги, і в першу чергу пое- ти-драматурги, не раз звертались до небуденної місткості символічних образів.

Зокрема, в такі образи в драматичній поемі М. Джаліля «Алтинчеч». Яскравим уособленням невмирущості народу виступає Тутзак, а Джік та Алтинчеч символізують порив до сзободи й щастя. Мав цілковиту рацію автор твору, коли говорив: «Образи втілили з собі певні загально-

людські ідеї і переросли в узагальнюючі обра- зи-символи» *.

Вагомих символів сповнена поетична драма­тургія І. Кочерги. З-поміж них особливо наван­таження несе той символ, ЩО 6 душею «Свіч чийого весілля» і що його так проникливо витлума­чив сам драматург у передмові до п’єси: «Хо­четься сказати ще кілька слів якщо не про ідей­ну настанову поеми — вона зрозуміла й ясна,— то про образ Меланки, дівчини, яка проносить тремтячий, незгаслий вогник крізь бурю і тер­ни своєї весільної ночі. Цей образ є поетичним символом України, що «з тьми віків та через стільки бур» пронесла незгаслим живий вогник своєї волі й культури, вогник, що розгорівся по­тім таким чудесним полум’ям від огнів Жовтне­вої революції. Таке розуміння цього образу, що його створення я вважаю кращим ділом свого літературного життя, прийнято і в критиці та в історії української літератури» ². Можливо, та­кої значущості не сягають символи двох інших драматичних поем І. Кочерги, та вони досить промовисті. В «Ярославі Мудрому» то, зокрема, книга і меч — образні концентрати мудрості й сили, а в «Пророкові» — колючі терни — уособ­лення страждань, які випали на долю Тараса Шевченка в боротьбі за народне щастя.

Помітну роль відіграє символіка в таких тво­рах О. Левади, як «Камо» та «Фауст і смерть’> В першому—пташка в руках Камо символізує в’язня царської тюрми, а пісня про орла в його ж вустах — нескореність революціонера, не­здоланний порив до свободи, до кращого май­бутнього. В другому творі маємо низку образів- символів: це й Ціолковський, Ейнштейн, Марія Склодовська-Кюрі, Ірен та Фредерік Жоліо-Кю- рі, і навіть Фауст та Мефістофель. їх залучен­ня художньо вмотивоване: в хвилини напруже­них роздумів, коли астрофізик Ярослав розкри­ває «Фауста», перед ним з’являються основні ан­тагоністи гетевського твору, щоб зникнути, коли він закриє цю книгу, а відтак, коли він пе­ренесеться думкою в двадцяте століття, до нього прийдуть великі вчені, портрети яких ми бачи­ли до того на стінах Ярославового кабінету.

До речі, чи не під впливом згаданої вище поеми подібним чином використав гетевського «Фауста» татарський письменник Ільдар Юзеєв в «Останньому випробуванні». Цікаво, що ця п’єса відтворює образ уже згадуваного нами поета-драматурга. «Основою її став відомий факт: у ніч перед стратою Муса Джаліль читав «Фауста» Гете,— підкреслює М. Спнельников. Вдаючись до умовно-романтичних, фантастичних художніх прийомів (у поемі діє Мефістофель, який приходить до Джаліля на заклик Диктато-

ра, щоб зламати душу поета-героя), автор зма­льовує гостру, виразну картину духовного проти- | борства добра і зла, драму ідей»

Отож, символ — не другорядне] не деталь у драматичній поемі, як дехто думає, а один з ! помітних і важливих компонентів її поетики, ; І коли драматична поема здобуває сценічне втіт | лення, то її символіка не зникає, а реалізує- І ться в художньому оформленні, звучить у всьо­му ладові спектаклю. \ Тут доречно згадати і меч та книгу, використані в декораціях під час по­становки «Ярослава Мудрого» у Харківському театрі імені Т. Шевченка, і сходи у виставі «Пророк» Київського театру ім. І. Франка, що впродовж спектаклю символізують шлях Т. Шев­ченка до вершин життєвого подвигу, до без­смертя.

І символіка, й інші, вже згадувані засоби поетичної виразності надають драматичній пое­мі високої духовності, незвичайного емоційного ладу. Власне кажучи, немалу долю цих якостей набуває вона вже тому, що зростає переважно на матеріалі, пов’язаному з героїкою народного подвигу, насамперед ратного. Так частково було в дожовтневий час, особливо ж це помітно в радянській літературі, де драматична поема став здебільшого поемою героїчною.

» «Правда», 1970, 20 марта.