Порівняно легше розповісти засобами драма­тичної поеми про воєнні події — в цьому випад­ку її піднесене, віршоване слово гармонійніше узгоджується з високою героїкою подвигу. Проте такої узгодженості домагаються не завжди.

Так, Н. Приходько в «Дніпрових зорях»

(1960) , драматичній поемі про партизанську бо­ротьбу в тилу ворога під час Великої Вітчизня­ної війни на Україні, не досягнула цього, певно, через слабкість драматичної дії, перенесення її з внутрішньої в чисто зовнішню площину. В. Швецю у «Весіллі на війні» (1960) водевіль­на легкість розповіді зашкодила передати велич подвигу нашого народу на завершальному етапі Великої Вітчизняної т& и (1944—1945 рр.). За-

те в «Сивій квітці» (1965) він, так би мовити, настроївся на серйозний лад, і це позитивно позначилося на зображенні боротьби радянських .патріотів із фашистськими загарбниками, хоч наслідки були б відрадніші, якби автор не по­спішив згладити добре закроєний уже в першій картині першої дії конфлікт між колишнім кур­кулем Мазепою і Красновусом, що розкуркулю- вав його.

Важкою, далеко не завжди зв’язаною з уда­чами справою стало освоєння засобами драма­тичної поеми будівничого життя. Так, «Кате­рині» (1958) С. Голованівського, в якій реалі­стично передано розстановку класових сил в українському селі 1929—1930 рр., не вдалося за- звучати по-справжньому через приземленість розповіді, відсутність філософського осмислення явищ і фактів. Щось подібне вийшло з драма­тичною поемою Л. Забашти «Квіт папороті»

(1961) , в якій мовиться про становлення колгос­пу в повоєнному карпатському селі, про бо­ротьбу з бандерівським охвістям та релігійною облудою.

Втім, неодноразові, хай багато в чому й невдалі спроби українських радянських авторів створити драматичну поему на матеріалі з су­часного життя не були марними, бо готували грунт для появи по-справжньому сильних, знач­ного ідейно-художнього звучання творів, у яких героїчне сьогодення піднесено на високий сту­пінь поетичного та філософського узагаль­нення.

Таким твором став «Фауст і смерть» (1960) О. Левади — драматична поема, яку академік О. Білецький зразу ж після її надрукування назвав «одною з останніх радісних подій в на­шому літературному житті» *. Поява твору справ­ді була подією: його читали й дивилися в теат­рах та на телевізійних екранах, обговорювали на читацьких конференціях і в багатьох десят­ках друкованих оглядів, статей, рецензій, від­гуків — і в нас, і за рубежем.

На читача й глядача поеми війнуло новиз­ною, незвичайністю. Незвичайним було вже те, що вона випереджала саме життя: до польоту першого в світі космонавта Юрія Гагаріна зо­ставалося сім з половиною місяців, а в Львів­ському театрі ім. М. Заньковецької вже йшла прем’єра про штурм зоряних світів. Задовго до того, як люди дізналися про життя, думки й почування реальних астронавтів, вони дістали змогу зазирнути в душі астронавтів, створених письменницькою уявою, зіткнутися віч-на-віч із низкою питань освоєння космосу і зв’язаних з цйм різноманітних проблем філософського, мо­рального, етичного порядку. Тут не місце для

•Білецький О,- Зібраная цравд у томах, т. 3. с. 161,.

докладного розгляду всіх цих проблем, тим більше, що не про одну з них уже говорено по­переду. Хотілося б лише підкреслити значення їх для подальшого літературного життя.

Йдеться, зокрема, про ті проблеми, що так чи інакше зв’язані з абсолютно новим у драма­тургії образом Механтропа — кібернетичної по­доби людини. Справа не лише в тому, що з лег­кої руки О. Левади оця кібернетична подоба прижилася в літературі,— згадаймо хоч би «Ба­ладу про Механтропа» Л. Забашти чи «Казку про закохану машину» В. Моляко. Ведучи мову про один з творів Ю. Мушкетика, В. Дончик від­значав: «Те, чим зацікавлює роман «Крапля кро­ві», «обговорюється сьогодні багатьма романами і повістями. Різні теми, різні сюжети, різні яви­ща втілені в образах, але майже скрізь вловлює­мо один напрям розмови, один лейтмотив. Якщо шукати початок цієї розмови, не можна не зга­дати трагедії О. Левади «Фауст і смерть», точ­ніше, одного її яскравого і багатозначного епі­зоду, що його ідею інші твори зараз немовби Доповнюють, розвивають, поглиблюють» *. (Кри­тик має на увазі ідею «морального формалізму», Невідповідності слів і думок, проведену в епізоді, коли затаєна неприязнь Вадима до космонавта Ярослава передалася його витворові — Механ- тропу, і той зробив у проекті зорельота помил­ку, що спричинилася до катастрофи).

А ось ще одне міркування, на цей раз викли­кане романом П. Загребельного «З погляду віч­ності»: «Друга частина, яка має назву «Перехо­димо до любові»,— говорить В. Фащенко,— ці­кава ще й тим, що чи не вперше в українській літературі після трагедії О. Левади «Фауст і смерть» (образи Вадима і Механтропа) прямо ставить питання про технократа з середовища нашої науково-технічної інтелігенції»

Отже, драматична поема О. Левади справила певний вплив і на прозові, і на поетичні, а що­найбільше — на твори спільного з нею жанру, про що вже частково мовилося. Цей вплив, зо­крема, відчуваємо в уведенні символічних по­статей («Тарас Шевченко» А. Малишка, «Терно­ва доля» Л. Забашти, «Первоцвіт» Л. Дмитерка та ін.), в посиленні інтересу до сучасного жит­тя, до людей виробництва й науки.

Як і в О. Левади, в «Сонячній сонаті» (1963) В. Вільного розповідається про фізиків, правда, зайнятих будівництвом сонцехода. В драматич­ній поемі Г. Плоткіна «Лист до ЦК» (1969) теж виступають люди інтелектуальної праці, які ра­зом з робітниками споруджують порт на Чор­ному морі. На жаль, у мистецькому плані ЦІ

1 «Вітчизна», 1972, № 11, с. 168,

твори, особливо перший, значно поступаються перед «Фаустом і смертю».

Крім драматичних поем на матеріалі з сучас­ного радянського життя, з’являються твори, що грунтуються на сьогоденній зарубіжній дійсно­сті. В одному з них — великій драматичній пое­мі 1. Муратова «Остання хмарина» (1958), що веде читача й глядача на загублений у Тихому океані острів, викривається буржуазний спосіб життя, засуджується намагання стояти осторонь політичної боротьби, звучить пристрасний голос проти використання досягнень науки для смер­тоносних цілей. В іншому творі — невеликому Драматичному етюді Д. Павличка «В найтяжчу мить» (1962), талановито передано ідейну пере­конаність, революційну одержимість Фіделя Ка- стро в часи боротьби з батістівцями. Разом з п’єсою «Фауст і смерть» згадані твори засвідчили можливість написання повновартісних драма­тичних поем та етюдів на сучасному матеріалі, відкрили шлях до дальших пошуків у цьому напрямі.

Загалом плідними були пошуки в царині історико-революційної драматичної поеми. Чи не кращим у цій жанрово-тематичній групі став «Арсенал» (1960) О. Левади та А. Малишка — твір про одну з найгероїчніших сторінок Жовт­невої революції на Україні — боротьбу київсько­го пролетаріату проти військ Керенського та націоналістичної контрреволюції в листопаді 1917 — січні 1918 рр. За словами М. Рильського, цей твір «має міцну драматургічну будову, в ньому багато дії, гострих конфліктів», мова «чи­ста й соковита, вірш плавний, співучий, пови­тий народним наспівом» ‘. У високоемоційному ключі тут відтворено суть тогочасних надзви­чайно складних подій, передано розстановку ан­тагоністичних сил, майстерно розкрито основний конфлікт між трудящими, що стали під чер­воний прапор революції, і гнобителями, що гур­тувались під жовто-блакитними штандартами.

Заслуга О. Левади та А. Малишка і в тому, що вони чи не першими поміж репрезентантів «арсенальської» теми зуміли якнайтісніше пере­плести громадське з особистим, зробити так, що особисте щоразу дає про себе знати в гро­мадському, а громадське, революційне вриває­ться в особисте, навіть в інтимне.

Дуже важливе й інше: в «Арсеналі» вперше за весь час розвитку української радянської дра­матичної поеми створено образ В. І. Леніна. Щоправда, тут його образ символічний: Ленін з’являється в маренні пораненого арсенальця Тимоша — «такий, як в душі солдата і в люд­ській пам’яті». І все ж цей епізод, що є ідей­ним центром твору, видається принциповим завоюванням жанру драматичної поеми: якщо доти про В. І. Леніна промовляли інші дійові особи, то в «Арсеналі» заговорив він сам, до того ж — про найголовніше: про свободу й прав­ду, про те, що «життям своїм і думами своїми» він завжди з народом, що трудівничу сім’ю жде сонячне майбутнє.

Після «Арсеналу» вже маємо спроби вивести не лише уявний, але й реальний образ В. І. Ле­ніна. Спершу це робиться в невеликих сценах — драматичних етюдах А. Кацнельсона «Зустріч на Капрі» (1964), де, крім В. І. Леніна, висту­пають О. М. Горький та М. М. Коцюбинський, і Г. Донця «Орел вилітав у Росію» (1969), в якому мовиться про перебування В. І. Леніна та Н. К. Крупської в Швейцарії навесні 1917 р., про те, як на поклик Лютневої революції вони вибираються на батьківщину. Правдиво пере­даючи деякі риси В. І. Леніна, ці твори, на жаль, багато втрачають від того, що позбавле­ні гостроти драматичних зіткнень.

Напередодні сторіччя з дня народження на­писано й великі за обсягом твори про В. І. Ле­ніна,— оперне лібретто Д. Павличка та О. Ва­сильєвої «Брати Ульянови» (1967) і драматичну поему Л. Дмитерка «Первоцвіт» (1970).

Безпосередні події Дмитеркового твору до­сить ущільнені в часі й просторі: за винятком невеликої останньої сценки, що розгортається

навесні 1898 р. в ІІІушенському, всі вони відбу­ваються протягом кількох місяців 1896 р.— то в Москві, де йде коронація Миколи II, то в Пе­тербурзі — на квартирі Крупських, а переваж­но — в будинку попереднього ув’язнення, в яко­му перебував молодий Ленін. Згадуємо про події вся хронологія та географія «Первоцвіту» набагато ширша, адже уява ув’яз­неного В. І. Леніна щоразу переносить його то на волзькі кручі, то на береги. Сени. До того ж символічний Голос Історії, що супроводжує дію твору від першої до останньої сторінки, то від­лунює в минуле, починаючи з декабристського повстання, то долинає в прийдешнє — аж до космічної доби. При цьому авторові не всюди щастить уникнути прямолінійності плаката, та загалом його прагнення до масштабності, сказа­ти б, глобального охоплення історичного проце­су плідне, бо сприяє підкресленню всесвітнього розмаху і значущості діянь В. І. Леніна.

У Дмитерковому «Первоцвіті» певною мірою синтезувалися раніші шукання українських ра­дянських поетів-драматургів, пов’язані з втілен­ням образу В. І. Леніна. Зокрема, тут набув по­ширення й поглиблення прийом побудови сим­волічних ситуацій, що зустрічався в «Арсеналі» та в «Братах Ульянових». А взагалі Л. Дмитерко не тільки додав свої штрихи до змалювання ве­личної постаті В. І. Леніна, а написав, по суті, перший «повнометражний» драматичний твір, де Ілліч виступає головною дійовою особою, а це немале завоювання, і не лише історико-револю- ційної драматичної поеми.

Що ж до традиційного різновиду — драматич­ної поеми на історичному матеріалі — то в роз­глядуваний період вона представлена була різ­ноплановими (і різновартісними) речами. Пое- ти-драматурги сягають зором у минуле брат­нього болгарського народу (драматична поема Л. Дмитерка «Зоря на обрії» (1957) та драма­тичний етюд В. Мороза «Земля і слово» (1962) — про очолювану Христо Ботевим боротьбу проти турецького панування), але найчастіше вони звертаються до багатої на героїку вітчизняної історії. їхню увагу привертають відчайдушні ви­ступи народовольців («Перший грім», 1957, С. Го- лованівського), звитяжні походи карпатських опришків у 30—40 рр. XVIII ст. («Довбушева слава», 1964, Ю. ІІІкрумеляка), діяльність напів- легендарної Чураївни — йдеться про «Марину Чурай» (1967) І. Хоменка та «Марусю Чурай»

(1968) Л. Забашти. Знову пильно вдивляється в сиву давнину Л. Болобан — на цей раз він зосе­реджується на взаєминах Київської Русі з Францією, передусім на дуже цікавій сторінці, зв’язаній з іменем дочки Ярослава Мудрого Анни, яка стала французькою королевою («Па­ризька сюїта», 1969). Під пером досвідченого

поета-драматурга ця художньо неосвоена сторін­ка заграла досить свіжими барвами, завдяки чому його твір виділився серед тут згаданих.

Розвивалася в 1956—1970 рр. й історико-біо­графічна драматична поема, репрезентована, як і раніше, в основному творами про Шевченка. Траплялися, правда, поміж них вразливі в ба­гатьох відношеннях — «Тернова доля» (1964) Л. Забашти, «Дума про Кобзаря» (1961) М. Не­годи, «Серце Прометея» (1964) Г. Донця та ін. Та були й по-справжньому вдалі. До них перед­усім належить «Тарас Шевченко» (1963) А. Ма­лишка та «Сполох уночі» (1965) П. Дорошка.

Яскраво романтичну, з тяжінням до узагаль­нених, умовних образів, Малишкову п’єсу про­ймає наскрізний конфлікт благородства й підло­сті, непримиренне зіткнення відданого народові митця, що відкрито проголошує свої симпатії й антипатії, і підступного донощика, ревного прислужника деспотичної влади. В ідейному по­єдинкові з Петровим, з поміщиками, з жандарм­ським верховодою Дубельтом найкраще прояв­ляються риси Шевченка-борця, ворога тиранії і пристосуванства, палкого захисника народної правди.

П. Дорошко, теж поставивши у центр твору проблему взаємовідносин відданого народові митця і деспотичного монарха та його прислуж­ників, зумів сказати своє слово про Кобзаря — йдеться, зокрема, про те, що він першим з пое- тів-драматургів художньо розкрив непримирен­не ставлення Шевченка до релігії, до всякого мракобісся, що показав його провісником світ­лого майбутнього, надзвичайно близькою нашим дням людиною. Взагалі багатолітній досвід пое­тично-драматичної шевченкіани свідчить, що успіху домагаються ті автори, які з позицій на­шої сучасності по-філософськи осмислюють ве­лич життєвого подвигу Кобзаря.

Нарешті цей період характеризується поміт­ним пожвавленням у розвиткові драматичної поеми-казки. Всупереч категоричним заявам де­кого з літературознавців, що «…відьм, русалок та домовиків справді можна відразу ж виклю­чити з розмови, навіть коли б вони і з’явили­ся в будь-якій п’єсі,— це вже занадто наївно для XX століття» [7],— впродовж 1956—1970 рр. поба­чило світ близько десяти творів цього плану. То не так уже й мало, якщо врахувати, що за попередні чотири десятиліття вийшли одна-дві драматичні поеми-казки. Значить, поети-драма- турги не побоялися здатися комусь «занадто на­ївними». Очевидно, що їм додавав сміливості приклад їхньої великої попередниці Лесі Україн­ки, чия «Лісова пісня», до речі, теж з’явилася в XX столітті.

Поміж драматичних казок вирізняються дві групи: першу складають ті, що будуються на матеріалі далекого минулого, до другої належать твори, надихані відгомонами сучасного життя. Перша група репрезентована в основному п’єса­ми І. Хоменка «Ікар і Дедал» (1958), «Казка про дивний світ» (1960), «Казка про чарівний пер­стень» (1962) та «Правда не вмирає» (1964), досить нерівноцінними в художньому відношен­ні. Кращими серед них є драматична гюема-каз- ка «Ікар і Дедал», заснована на відомій старо­грецькій легенді, що по-новому зазвучала на зорі освоєння космосу, та «Казка про чарівний перстень», в якій переконливо втілено думку про те, що безтурботне, нетрудове існування приводить людину до моральної і фізичної де­градації.

Друга група представлена «Казкою про Чу- гайстра» (1957) П. Воронька та кількома твора­ми В. Зубаря—«Вітрова Донька» (1964), «Чо­му стогнала скеля» (1967) і «Живокість-зілля»

(1969) . З казок В. Зубаря, багато в чому враз­ливих, порівняно більший інтерес являє «Вітрова Донька», в якій маємо спробу поєднати фанта­стичне з реальною дійсністю верховинського се­ла кінця 40-х — першої половини 50-х років на­шого століття. Ще раніше подібну спробу, але набагато успішнішу, здійснив П. Воронько в «Казці про Чугайстра», що, як і «Гірська казк&>>

Якова Апушкіна, змальовує боротьбу з фаши­стами в Карпатах на завершальному етапі Ве­ликої Вітчизняної війни. У Вороньковому творі так міцно переплелося реальне, зв’язане з ге­роїчним рейдом ковпаківців, і фантастичне, по­черпнуте з гуцульської міфології, що й не від­разу вловиш, де кінчається одне й починається інше. Та не можна не помітити, що саме казко­ві шати надали п’єсі неповторної краси й ча­рівності. Своїм твором, який, за словами Бори­са Олійника, стоїть «в ряду вищих досягнень союзної поезії для юних» !, П. Воронько сказав переконливе слово на захист казки, побудованої на матеріалі з радянської дійсності, ще раз до­вів, що «казковий світ (…) кінця не має».

Здобутки радянської драматичної поезії в 1956—1970 рр. та в десятиліття, що їм переду­вали, стали доброю підвалиною для дальшого поступу жанру, для появи в 70-і роки творів, які дістали широке визнання. Йдеться, перед­усім, про своєрідний поетично-драматичний триптих Ю. Марцинкявічюса «Міндаугас», «Маж- відас», «Собор», про драматичні поеми М. Карі- ма «Салават», А. Кулєшова «Хамуціус» та інші п’єси, що стали подіями не лише у відповідних національних літературах, а й у всесоюзному письменстві, полонивши читача (та й глядача, бо майже всі вони з великим успіхом ідуть на театральній сцені) глибиною і масштабністю художньо-філософських узагальнень, видобутих з конкретного матеріалу історії литовського, башкирського, білоруського народів. «У центрі драматичних поем Ю. Марцинкявічюса, М. Карі- ма, А. Кулєшова,— пише М. Арочко,— епос бо­ротьби народу в напружені, переломні моменти соціального і національного самоствердження. Загальнолюдський зміст не відходить ніде на задній план, за завісу, він не підміняється зав­даннями конкретно-історичного показу соціаль­них подій. Зовсім ні! Поема тому й зостається на своєму рівні багатозначного втілення, що іще раз перевіряє великі істини історичним досві­дом, здобуває їх з глибоко національних плас­тів» !. Серед цих істин — свобода, правда, людя­ність, краса, громадянський обов’язок тощо.

На фоні кращих загальносоюзних досягнень українська радянська драматична поема 70-х ро­ків виглядає порівняно скромно. І справа не тільки в тому, що жоден з творів цього жанру, котрий вийшов з-під пера українських авторів, не мав такої преси, не здобув такого гучного ррзрнансу, як щойно згадані, хоч, звичайно, не

слід скидати з рахунку того, що добрі відгуки супроводжують виставу п’єси І. Драча та В. Шап­кова «Право любити, право ненавидіти», здійсне­ну за «Думою про Вчителя» на сцені Москов­ського нового драматичного театру-студії. На Всесоюзному конкурсі ЦК ВЛКСМ, Міністерства культури СРСР та Спілки письменників Радян­ського Союзу відзначено премією твір Вадима Бойка «Ніна Сагайдак», а в братній Болгарії до­сить прихильно зустрінуто драматичну поему Віталія Колодія «Північний вирій». Гірше те, що драматичні поеми, надруковані на Україні впродовж останнього десятиліття, навіть не на­ближаються, за окремими винятками, до висо­кого рівня поетично-філософських узагальнень, досягнутих у творах згаданих майстрів братніх літератур, що в порівнянні з попереднім періо­дом втрачено деякі із завойованих раніше пози­цій (до речі, й кількість публікацій значно змен­шилася — в середньому по одній-дві драма­тичній поемі на рік). Причини цього різні, та, очевидно, не останню роль зіграло те, що пішли з життя такі майстри цього жанру, як П. Тичи­на, А. Малишко, Л. Первомайський, що після блискучого «Фауста і смерті» цілком переклю­чився на прозову драму О. Левада, що розми­наються з драматичною поемою шляхи інших досвідчених авторів, а на поле жанру вийшли переважно новобранці драматичної поезії.

Як це не прикро, але впродовж останнього десятиліття не опубліковано жодної історико- революційної драматичної поеми -»■ жанрово-те­матичного різновиду, що має на Україні досить багаті традиції.

Лише двома творами поповнилася численна в попередні роки група історико-біографічних драматичних поем — йдеться пор «Лесю Україн­ку» (1973) Любові Забашти та «Північний ви­рій» (1978) Віталія Колодія, звернений до по­статі великого болгарського письменника Івана Базова під час його перебування в Одесі взим­ку 1887 року. До того ж лише один з цих тво­рів, «Північний вирій», можна зарахувати до активу жанру: попри деякі вади композиційно­го характеру, тут переконливо розкрито духов­не єднання болгарського митця з російськими друзями, єднання, яке допомогло йому вийти з тимчасового тупика, утвердитися на позиціях активної боротьби за свободу рідного народу. Що ж до «Лесі Українки», то стати в ряд здо­бутків жанру їй завадила драматургічна кво­лість, численні відступи від документальних свідчень, зловживання цитатами з творів вели­кої письменниці тощо.

Не в усьому вдалим було звертання авторів до такого різновиду жанру, як драматична пое­ма на історичні сюжети. Так, у творі «Балада про Ладину» (1973), що переносить нас у часи

запровадження на Русі християнства, Василь Юрченко прагнув наголосити на антигуманістич­ному, класовому характері цієї релігії. Однак прямолінійне протиставлення християнства язи­честву, надання переваги останньому не допо­могло розкрити складнощі епохи кінця X — по­чатку XI століть. Леся Українка, чий вплив ду­же відчутний у «Баладі про Ладину» (зустрі­чаються навіть текстуальні перегуки з «Лісовою піснею», надто ж — із драматичним етюдом «В катакомбах»), у своїх антихристиянських драмах не вдавалася до маловдячної антитези язичество — християнство, а цілковито зосере­джувалася на розкритті (і викритті) реакційної суті останнього. Говорити про належний філо­софський рівень цього твору не доводиться.

Бракує філософської наповненості драматич­ній поемі Любові Забашти «Дівчина з Рогатина» (1971), хоча конкретні події з життя славетної Роксолани переконливо відтворено в романтич­ному ключі, внаслідок чого образ української Жінки XVI століття, котра, незважаючи на на­сильну розлуку з рідним народом, залишається вірною йому, вийшов привабливим, емоційно під­несеним. Очевидно, цим пояснюється успіх п’єси на сцені Івано-Франківського музично-драматич­ного театру імені І. Франка.

З-поміж драматичних поем на історичні сю­жети найбільший розголос здобули «Троянові

діти» (1971) Наталі Забіли — п єса, якій суди­лося започаткувати почесний ряд творів, удо­стоєних Республіканської літературної премії імені Лесі Українки. І започаткувати цілком за­служено: право на це дала висока драматургіч­на напруженість і поетична відточеність твору — супутники напрочуд вдумливого навчання в Лесиній школі. А ще тут відчутна школа І. Кочер­ги, насамперед його «Ярослава Мудрого». Звер­нута тематично до VI століття, до часів, коли засновувався Київ, драматична поема Н. Забіли своїм животворним пафосом патріотизму та братерського єднання східних і південних сло­в’ян скерована в наш і навіть у прийдешній день, коли, як висловлюється одна з її героїнь — Либідь,—

Не стане в світі рабського ярма

І ворогів ке буде в цілім світі,

а тільки дружба й людяність сама!

Значної викривальної сили сягнув Віталій Колодій у драматичній поемі «Диспут» (1973), що спрямована проти католицької експансії на східнослов’янські землі. З більш як сімсотрічної історії цієї ганебної експансії автор твору ви­брав винятково драматичний момент, який при­пав на початок XVII століття, тобто на час, що йде безпосередньо за горезвісною Брестською унією 1596 року. Затята боротьба проти здійс­нення цього підступного наміру складає зміст

глибоко драматичного, наснаженого філософ­ськими роздумами твору В. Колодія. її ідейним натхненником виступає тут Матвій (Захарій) Боревський — діяч, що увібрав кращі риси укра­їнських і білоруських письменників-полемістів кінця XVI — початку XVII століть, самовідда­них борців за народні інтереси. Складна постать Боревського — найбільша, хоча й не єдина уда­ча поета-драматурга. Присвячена світлій пам’я­ті полум’яного Ярослава Галана, драматична пое­ма «Диспут» продовжує його благородну тради­цію розвінчання ідеології католицизму як одної із складових частин сучасного антикомунізму.

Різновартісною виявилася група драматичних поем про подвиг радянського народу під час Ве­ликої Вітчизняної війни. Так, спроба Микити Чернявського розповісти про героїку партизан­ської боротьби з фашистськими загарбниками на Україні в п’єсі «Страх» (1972) не увінчалася Удачею через слабкість драматичної дії, перене­сення її з внутрішньої в чисто зовнішню пло­щину, через недоречну «філософію» страху, на­думаність ситуацій і аморфність композиції. Словом, Михайло Острик не перебільшував, коли писав, що «в цій драматичній поемі, за шмат­тям епізодів, поєднаних дикторським текстом, ми не знаходимо нічого свіжого й поетичного» !.

; «Вітчизна», 1973, 12, с. 150.

Більш вдалими вийшли драматичні поеми Вадима Бойка «Ніна Сагайдак» (1978) і Петра Ребра «Заграва над Хортицею» (журнальна пуб­лікація-::ТШ8^.7^креме~вШїання— 1980 р.), за­сновані на конкретному документальному мате­ріалі з початкового періоду Великої Вітчизняної війни: в центрі першого твору — юна балерина з міста Щорса на Чернігівщині, яка стала під­пільницею і була розстріляна фашистами, в дру­гому виступають учасники героїчної оборони Запоріжжя у 1941 році — члени комсомольсько- молодіжного загону «Юні чапаєвці». Обидва авто­ри домоглися непоганої сюжетної організації ба­гатого життєвого фактажу, скомпонували низку жвавих діалогів, які рухають дію творів та пра­цюють на розкриття кількох цікавих образів- персонажів, хоч, треба визнати, поспіль римо­ваний вірш, нехай і вправний, позбавив ряд епізодів природності звучання. Крім того, рівень філософського осмислення конкретного матеріа­лу в творах незначний, автори майже не сти­кають персонажів у поєдинках яскраво вираже­ного ідеологічного характеру.

Щодо останнього моменту вигідно відрізняє­ться від згаданих п’єс драматична поема Петра Омельченка «Там, де міст із сталі» (1976), дія якої відбувається в 1941—1942 та в 1974 роках. Є тут, правда, свої вади, до яких, зокрема, на­лежить фрагментарність викладу, виказана

 

в підзаголовкові: «Драматичні ескізи», розтяг­неність його аж до сімдесятих років. Та не мо­же не привабити витриманий у дусі жанру дра­матичної поеми і послідовно проведений ідейний двобій радянського поета-патріота Миколи Птаха (а в його образі легко вгадується прототип — Микола Шпак, якому й присвячено твір) і йо го друзів по боротьбі з гітлерівцями та їхні ми клевретами — українськими буржуазними на­ціоналістами, насамперед Ідеологом, двобій, у якому головний герой виступає справжнім пое- том-воїном, полум’яним інтернаціоналістом. У відповідь на брудне звинувачення ворога в байдужості до своєї нації, в «прислужництві» Москві він говорить:

Це ви служити і прислуговувати звикли здавна і найнялись Берліну. А Москва в сімнадцятому роді скасувала лакейство і прислужництво усяке, і слуги їй відтоді не потрібні.

Вона приймає тільки в побратими на полі битви за свободу людства, за рівність за братерство вільних націй, її, таку Москву, не над собою, а поруч із собою відчуваєш плече в плече. Москва не підведе.

І честі вищої в наш вік немає, як бути з того боку де Москва ‘.

Як і твори про Велику Вітчизняну війну, да­леко нерівноцінними є ті драматичні поеми, дія яких має виразні прикмети наших днів.

‘Омельченко П. Там, де міст із сталі. Дра­матичні ескізи. К.. 1976, с. 47;—48.

 

Похвальне прагнення Миколи Братана опое­тизувати звитяжну працю таврійських канало- будівників у п’єсі «Поле з твоїм ім’ям» (1979) не реалізувалося через надуманість конфліктів, невмотивованість вчинків дійових осіб, псевдо­романтичний пафос, що сусідить із звичайні­сіньким натуралізмом…

На щастя, в останнє десятиліття з’являлися не лише такі твори — згадаймо хоч би лебедину пісню Агати Турчинської — драматичну поему «Зустріч з Мавкою» (1972). При очевидному (і «запрограмованому») відштовхуванні від «Лі­сової пісні» Лесі Українки це досить оригіналь­ний твір, в якому дається бій споживацькому ставленню до життя, розкривається багатство душі нашого сучасника (дійові особи драма­тичної поеми — передові трудівники, а воднораз і актори самодіяльного театру), підноситься ми­стецтво, що виросло з народних глибин.

Наша гаряча сучасність, оте, за висловом Івана Драча, «сьогоденне надто» стало душею його драматургічної творчості, починаючи від «Думи про Вчителя» (1976), присвяченої видат­ному радянському педагогові В. О. Сухомлин- ському. Як це було колись із першими лірични­ми та ліро-епічними виступами письменника, довкола його дебюту в ролі поета-драматурга теж схрестилися стріли супротивних думок. Ви­ступаючи на пленумі правління Спілки письмен­

 

ників України в березні 1977 року, Микола Ше­ремет заявляв, що Іван Драч «не зумів пра­вильно охарактеризувати взаємини вчителів та учнів», що йому «не вдалося створити справж­нього багатогранного образу подвижника радян­ської педагогічної науки» ’. А Леонід Новичен- ко, підтримуючи М. Шеремета в критиці окре­мих деталей, підкреслював разом з тим, що «Ду­ма про Вчителя» — поема «жива, ітолемічна зав­дяки активній громадянській спрямованості»2. Високо оцінив твір І. Драча Микола Ільницький: «Вчитель постає у ньому на повний зріст як пе­дагог, як громадянин, як людина… Твір стано­вить певний етап у творчості письменника, його талант розкрився новими гранями…»3

Чуття об’єктивності підказує визнати рацію за М. Ільницьким та Л. Новиченком. Звичайно, «Дума про Вчителя» не в усьому бездоганна: по­при натуралістичну грубуватість окремих сцен і незначні фактичні неточності, відзначені кри­тиками, можна було б вказати на велемовність деяких монологів, яка трохи знижує напруже­ність драматичної дії. Та, незважаючи на це, як і на окремі перегуки з відомими творами (так, «звільнення з рам портретів» видатних пе­дагогів і «переселення» їх за круглий стіл на-

1 «Літепатурна Україна». 1977. 29 березня.

! Там же.

9 «Жовтець», 19″7г N5 3, с. 138

гадує подібну метаморфозу з видатними фізиками у «Фаусті і смерті» О. Левади, а Білий і Чорний хори змушують згадати Білого й Чорного літо­писців із драматичної поеми Ю. Марциикявічю- са «Міндаугас»), незважаючи на це, твір І. Дра­ча є новим словом в українській радянській драматичній поезії. Словом, у якому поєдналися значної сили лірична схвильованість і неаби­який драматизм, філософська зосередженість і публіцистична злободенність.

Відповідаючи на запитання німецьких педа­гогів, як йому вдалося написати «праць за цілий інститут», Вчитель каже;

Я ще раз. ще раз хочу повторити:

Моє натхнення — два чуття глибоких: Любов і ненависть.

Любов бездонна — до дітей.

І до фашизму — ненависть бездонна. [8]

Власне, в цьому зізнанні — пафос і образу го­ловного героя, і всього твору, яким І. Драч не тільки відстоює глибоко гуманістичні принципи педагогіки В. О. Сухомлинського («Дітей ра­дянських, наше майбуття, Виховувати мож­на лиш добром…»), народженої нашим способом життя, а й пристрасно воює проти звірячої ідео­логії фашизму, кличе, як його Вчитель — своїх колег із Німецької Демократичної Республіки,—

До серця людського навіки Перепиниш доступ звіра…

«Дніпро», 1976, № 8, с. 15.

«Думою про Вчителя», як і подальшими тво­рами «Соловейко-Сольвейг» (1978), надто ж — «Зоря і смерть Пабло Неруди» (1980) ‘, І. Драч активно втручається в ідеологічну боротьбу на­ших днів, наочно і дуже переконливо доводить, що сучасність — надзвичайно вдячне джерело для давнього жанру драматичної поеми. У цьо­му — чи не найбільше значення своєрідної твор­чості поета-драматурга.

У зв’язку з цим згадується показове мірку­вання Олександра Левади: «Який же простір нині для драматичної поеми! І яка висока по­треба в ній, яка пекуча потреба! В драматургії ми ще мало зробили в цій галузі. Потрібний значно активніший пошук, і саме в сфері тем і проблем нашої сучасності. …Я переконаний, що драматичні поеми, в тому числі й віршовані трагедії, і саме на пекучі теми сучасності, не тільки мають всі права літературно-мистецького громадянства, а й конче потрібні, як, може, ні­коли раніше» 8.

Розвиток української радянської драматич­ної поеми йшов і йде в цілому висхідним шля­хом, хоч не обходилось і не обходиться тут без труднощів та невдач, хоч і не використовуються ще повного мірою багаті можливості жанру.

У кінці минулого століття Генрік Ібсен пи­сав: «Віршована форма навряд чи буде мати значне застосування в драмі найближчого май­бутнього, оскільки навряд чи будуть миритися з нею поетичні задуми майбутнього. Тому во­на щезне» !. Як видно з наведених напочатку фактів, цей песимістичний прогноз справдився лише стосовно ряду буржуазних літератур Захо­ду. В літературах соціалістичних націй ця фор­ма не тільки не зникла, а й значно збагатилася внаслідок, зокрема, й зусиль українських ра­дянських поетів-драматургів. У цьому — одне з яскравих підтверджень того, що метод соціалі­стичного реалізму дає безмежний простір для розквіту усіх жанрів і форм радянської літера­тури.
’Орлик П. На вершини іду осяйні.— В кн.: Ттрчияська Агата. Думний Потік. Поезії. К., 1972 с. 13.

[2] у 1939 р. вийшла тільки перша II частина, зго­дом була завершена друга, але вена загубилася у вирі війни; відновлений варіант цієї частини автор видру* кував У 1984 р.

Див.: Миколюв В, Завіса гір, Одеса, 1965,

[4] «Вітчизна», І955, № 10, с. 159.

11 «Комсомольская правда», 1953, 21 ноября. 5 «Молодь України», 1953. 31 жовтня.

[6] «Литературная газета». 1954. 2 февраля.

[7] Кузякіяа Н. Нариси української радянської драматургії. Частина II (1935—1060}. К„ 1963, с. 137.

[8] Докладно проаналізував ці твори Анатолій Янчен- ко в статтях «Живий світ поезії» (36.: Проблеми. Жанри. Майстерність. Літературно-критичні статті. Вип. 4, К., 1979) і «Пабло Неруда в уяві та докумен­тах» («Літературна Україна», 1980, 1 серпня).

– Див.: Поезія-75, № 2 (ЗО). К., 1975, с. 77—78.

‘Ибсен Генрик. Собрание сочинений в 4-х томах, т. 4. с. 717.