Серед навчальних дисциплін, з допомогою яких формується
фах філолога, вчителя-словесника, журналіста, стилістиці
належить особливе місце. Нею завершується цикл лінгвістичних
дисциплін. Стилістика спирається на знання природи, матерії,
семантики і форм мовних одиниць, здобуті під час вивчення
фонетики, лексики, граматики, але охоплює вже
функціональний їх аспект, реалізацію в усному і писемному мовленні, у
текстах різних типів. Стилістика ніби проростає через усі рівні
мовної структури й обирає матеріал стилістично маркований або
такий, що має стилістичні потенції. Глибокими є тільки ті
знання конкретної мови, які уже трансформовані у стилістику цієї
мови, у володіння мовою, в уміння і навички стилістично
диференціювати мовний матеріал відповідно до потреб
спілкування, інтенції мовця, рольових характеристик, умов і ситуації
мовлення. Тому стилістику лінгвісти часто називають
вершиною науки про мову.
Стилістика національної мови як лінгвістична наука і
навчальна дисципліна досліджує і вивчає рівень розвитку
національної літературної мови, історичні етапи формування
стилістичних засобів (історія літературної мови — це історія її стилів),
основні ознаки сучасного стану мови, функціональні стилі
мови — стильову і жанрово-стилістичну диференціацію
мовних одиниць, багатство і різноманітність виражальних засобів
мови, етику, естетику і культуру мовлення. Стилістика мови
акумулює в собі елементи загальнонаціональної культури і
водночас передає їх іншим видам і формам національної
культури.
Стилістика є відносно молодою наукою, становлення її ще
остаточно не завершилося, багато понять і категорій
стилістики ще уточнюються, переформульовуються, по-різному
трактуються вченими. Важко сказати, чи буде колись у цій науці
все впорядковано, оскільки у ній самій надається перевага ди-
3
намічному, постійному розвитку мови, мовних одиниць в
інтерпретації мовця і слухача, а це завжди може породжувати нові
тлумачення й оцінки.
Утиски й обмеження, яких зазнавала українська мова,
позначалися і на її стилістичній системі, і на стилістиці
української мови як науці та навчальній дисципліні.
Внаслідок заборон та обмежень української мови певна
частина її лексики, що є мовними знаками української
національної культури, історії, виявилася на периферії розвитку мови,
перейшла до пасивного словника. У сучасному українському
суспільстві, що прагне до відкритості й толерантності, до
української мови повертаються ті її елементи, які були вилучені з
норми силоміць, зокрема ті, які відтворюють і поповнюють
національний образ нашої мови на всіх рівнях її структури
завдяки приведенню у відповідність з етнічною природою
української мови норм літературної вимови і правопису,
граматичних форм і синтаксичних конструкцій, різноманіття лексико-
семантичних варіантів, синонімії і фразеології, стильових і
жанрових особливостей функціональних типів мовлення писемної
та усної форм мови .
Значних змін зазнала українська мова в попередні часи:
У соціолінгвістиці української мови зміни зумовлені
правовим утвердженням статусу державності української мови
(Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» 1989 р. і Конституція
України 1996 р., ст. 10), а також розширенням сфер офіційного
використання української мови. Наповнюються конкретним
змістом поняття мовного суверенітету, мовних обов’язків
громадян.
В етнолінгводидактиці поширились і продовжують
зміцнюватися позиції української мови, методики мовного
навчання і мовного виховання, оскільки українська мова як державна
є обов’язковою для вивчення в усіх навчальних закладах
України. Тут народжуються нові інформаційні, телекомунікаційні
навчальні технології і методики.
Українська мова зробила прорив у середовище
комп’ютерних комунікацій, завойовує позиції у міжмовних інтерфейсах,
у фондах державних стандартів України, у науково-технічній
термінографії, оволодіває інформаційним простором
програмних забезпечень, нарощує відповідну термінологію.
Завдяки розширенню суспільних сфер використання
української мови і зростання модусу її присутності в мовному
просторі України активізувалися процеси демократизації та
інтелектуалізації української мови. Це виявилось у збагаченні
лексичного складу мови новотворами і запозиченнями, у
проникненні в літературну мову усно-розмовних елементів, яскраво
4
забарвлених емоціями і суб’єктивними оцінками. Постійно
відтворюючись у текстах, вони можуть увійти в нормативну
українську мову або з часом відійти на її периферію. Деякі
слова в останні десятиріччя активно ввійшли в українську мову і
так само швидко відійшли в пасив (наприклад, перебудова,
плюралізм та ін.).
У стилістиці української мови помітне вирівнювання і
поповнення, розвиток і збагачення, жанрове диференціювання
різних функціональних стилів у напрямку такої досконалості,
якої досягнув художній стиль сучасної української мови. Це
стосується конфесійного, офіційно-ділового, наукового,
публіцистичного, усно-розмовного, епістолярного стилів.
Поповнюється офіційно-діловий стиль, кожний з підстилів якого —
законодавчий, дипломатичний та
адміністративно-управлінський — створює власну стильову базу, з одного боку,
термінологізуючи загальновживану лексику, а з іншого —
збагачуючись запозиченнями з європейських мов. У наш час вільно й
інтенсивно почав розвиватися дипломатичний підстиль.
У публіцистичному стилі української мови ідеологічна
одноманітність змінилася плюралістичним розмаїттям, що значно
розширило його мовний арсенал із залученням в обіг лексики
різних верств населення. Мова засобів масової інформації
набуває ознак окремого інформаційного стилю.
Кілька століть були заборонені українські національні
форми християнських віровчень і віросповідань, вилучалася
релігійна література українською мовою. Нині наше суспільство
повертається до національних традицій християнства, до
української мови в церковній діяльності. Відновлюється конфесійний
стиль української мови, започаткований ще в Київській Русі.
Зміна суспільно-політичного ладу в Україні позначилася на
українському мовному етикеті, здавна емоційно багатому.
Культивуючи повагу до особистості, її складного
духовного світу та інтересів, сповідуючи реальну свободу думки, віри і
слова, повертаємо традиційний український національний
етикет, оновлюючи його відповідно до сучасного життя.
Останнє десятиріччя XX ст. увійде в історію української
літературної мови тим, що повернуло мовотворчість емігрантів,
репресованих, заборонених і забутих письменників, політиків,
учених, діячів культури і релігії. Без їхньої художньої і
публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолярію, без їхніх
наукових здобутків була б неповною не тільки історія
самостійницького і культурного руху українства до незалежної
державності, а й національно-мовна картина відображення цих
рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів XX ст.
засобами сучасної української літературної мови.
5
Сучасні умови демократичного життя дають можливість
повніше описати стилістичну систему української мови,
критично використовуючи все те з української літератури, мови,
культури, науки, що було заборонено, вилучено чи забуто,
повніше сформувати понятійно-термінологічний апарат,
поповнити джерела стилістики сучасної української літературної
мови.
Автори пропонованого підручника «Стилістика української
мови» ознайомилися з багатьма підручниками, посібниками,
монографіями, науковими розвідками зі стилістики української
мови, зокрема й з тими, що написані в українській діаспорі, та
використали їх з відповідними посиланнями як джерельну базу.
Вони присвячені переважно двом головним частинам
описової стилістики української мови — стилям і стилістичним
засобам.
У цьому підручнику, на відміну від попередніх,
представлено оновлену концепцію навчального курсу стилістики
української мови.