| Проблема визначення членів речення постала водночас із виникненням синтаксичного підходу до аналізу лінгвістичних явищ. Члени речення вичленовуються з речення як його будівельні компоненти, що характеризуються певною семантикою. Поза реченням члени речення не існують. Підсумовуючи ознаки членів речення, виділені при їх вивченні в різні періоди і в різних аспектах, їх варто розділити на структурні та семантичні.
Структурні ознаки членів речення включають: 1) участь у формуванні структурної схеми речення; 2) спосіб вираження членів речення; 3) форму підрядного прислівного синтаксичного зв’язку (узгодження, кореляція, керування, прилягання); 4) синтаксичну позицію. Структурні властивості репрезентують особливості та закономірності вираження членів речення і сигналізують про категорійну семантику останніх. |
| 492 |
| Синтаксис |
| Семантичні властивості членів речення охоплюють: 1) логічні значення; 2) категорійні значення; 3) лексичні значення; 4) комунікативне навантаження; 5) семантико-синтаксичні відношення членів речення (атрибутивні, об’єктні, обставинні, суб’єктні, комплетивні). Проблема кваліфікації другорядних членів речення полягає у розмежуванні репрезентантів конструктивного мінімуму і номінативного мінімуму. Якщо виходити із закономірностей реалізації конструктив- но-предикативного речення, то всі елементи речення, крім реалізаторів підметової і присудкової позиції, належать до другорядних. При цьому не враховується номінативно-ситуативна достатність / недостатність такого конструктивно-предикативного комплексу. При опорі на номінативно-ситуативну достатність / недостатність такого конст- руктивно-предикативного комплексу з-поміж другорядних членів речення вирізняються компоненти, які є обов’язковими для реалізацій номінативного мінімуму речення, пор.: Син знаходився у селі (у селі є обов’язковим локативом предиката знаходився), і члени речення, які постають необов’язковими для реалізацій номінативно-ситуативного мінімуму речення, оскільки вони не впливають на його достатність: Старший син знаходився уже третій тиждень у рідному селі (старший. уже третій тиждень, рідному — усі ці елементи несуть додатковий пропозитивний зміст, є необов’язковими у реченнєвій структурі і повністю відповідають статусу другорядних членів речення у формаль- но-граматичному вимірі).
Загалом у вітчизняній практиці вперше про обставинні члени речення завів мову М. В. Ломоносов. М. І. Греч та О. X. Востоков розрізняли тільки додаток і означення. Загалом найбільшого поширення набула класифікація членів речення, підґрунтя якої заклав Ф. І. Буслаєв. Учений здійснював кваліфікацію членів речення за двома критеріями: «1) за синтаксичним вжитком і 2) за значенням» [Буслаєв 1959, с. 26-29]. Лінгвіст наголошував, що другорядні члени речення за синтаксичним вжитком «є не що інше, як слова, приєднувані до головних членів речення через узгодження і прилягання… Приєднувані узгодженням називаються словами означальними» [Там само, с. 27]. Крім означальних і додаткових членів речення слід ще «вирізняти такі члени речення, які не перебувають в очевидному синтаксичному зв’язку зі словами, до яких приєднуються, тобто не узгоджуються і не керуються… Такі слова іменуються обставинними» [Там само, с. 27]. Сам термін прилягання з’являється у О. О. Потебні, згодом у Д. М. Овсянико-Куликовського, О. М. Пєш- ковського. 
Класифікація Ф. І. Буслаєва має такий вигляд: «І. Означальні приєднуються до інших слів для окреслення ознак за питаннями: який? чий? котрий? скільки? Ці слова або узгоджуються зі своїми означальними, або не узгоджуються… II. Додатковими словами окреслюється відношення дії до предмета, який підлягає дії, і до особи діяльної… III. Слова обставинні вживаються в реченні для окреслення обставин місця, часу, способу дії або якості, міри і ступеня, причини» [Там само, с. 26-29]. Таким чином, у класифікації Ф. І. Буслаєва за |
| РОЗЛІЛ VII. Структура простого речення. |
| 493 |
| кладене внутрішнє протиріччя, яке діє ідо сьогодні, оскільки у конструкціях типу увійти в місто, виїхати змісти, переходити через міст залежні компоненти за одним принципом — додатки (тут наявне керування при широкому підході до його визначення), за іншим — обставини (за семантикою).
Констатуючи цей факт, лінгвіст стверджував, що члени речення розрізнюються за питаннями: який? — означення; на питання непрямих відмінків відповідає додаток; на питання, які вказують причину, час і т. ін., — обставини. Усе це засвідчує, що Ф. І. Буслаєв подав подвійну класифікацію другорядних членів речення, об’єднавши в єдине ціле різні принципи класифікації. З одного боку, привабливою поставала диференціація другорядних членів речення за значенням, а з другого — активно опрацьовувалась класифікація другорядних членів речення за формою синтаксичного зв’язку. Послідовне дотримання логіко-граматичних засад при класифікації другорядних членів речення протягом XIX ст. зумовило і відповідне їх термінологічне окреслення: «означення», «додаток», «обставина». Сам принцип визначення питанням статусу члена речення мотивував суперечності типу: Політ відбувався (де? над чи м?) над морем. Білка сидить (д є? н а чом у?) на гілці;Діти пішли (куди? з якою м е- т о ю? з а ч и м?) по гриби, що найпереконливіше заакцентував 0. І. Соболевський, наголосивши, що «навряд чи знайдуться два викладачі, які б поставили один одному за синтаксичний розбір оцінку вищу від «задовільно», що для одного є правильним, то для іншого помилкове і навпаки» (цит. за: [Пешковский 1956, с. 94]). Не виступає виправданим, і послідовне дотримування морфологічного принципу при з’ясуванні статусу другорядних членів речення (Д. М. Кудрявський, Д. М. Овсянико-Куликовський), оскільки часто морфологічна форма у реченнєвій структурі характеризується поліфункціональністю, хоча, поза всяким сумнівом, абсолютно правильним є твердження О. О. Потебні, який констатував, що «як особова форма дієслова є тим самим присудком або предикативною зв’язкою; як ім’я у прямому відмінку, не узгоджуване з іншим, є підметом; як ім’я у непрямому відмінку, не узгоджуване з іншим, є додатком, а узгоджуване ім’я у будь-якому відмінку є означенням або частиною присудка, так і обставині присвоєна особлива форма— прислівник» [Потебня 1958, с. 119]. І зовсім некоректним є висновок О. Г. Руднєва з цієї цитати класика лінгвістики про повне ототожнення О. 0. Потебнею частин мови і членів речення [Руднев 1963, с. 101]. Концептуальне твердження О. О. Потебні про те, що частини мови сформувались остаточно у зв’язку з виконуваними ними синтаксичними функціями, і сьогодні залишається актуально значущим. Такі підходи до розуміння членів речення О. О. Потебнею є абсолютним спрощенням його вчення, оскільки саме О. О. Потебня вперше здійснив класичне розмежування керування і прилягання, при цьому він вів мову про те, що прилягати може й ім’я, звідки і походить термін «іменне прилягання». Тим самим було здійснено фундаментальне і принципове розрізнення керованих і прилеглих відмінкових форм, що |
| 494 |
| Синтаксис |
| й уможливлює їх відповідну кваліфікацію: як додаткових і обставинних або означальних. Безперечно, в історії лінгвістичної науки був період, коли при визначенні другорядних членів речення за основу бралися: 1) спосіб їх вираження частинами мови і 2) характер синтаксичного зв’язку слів (формально-граматичний напрям), але зараховувати до послідовників цих принципів 0.0. Потебню некоректно. Зведення всього багатства смислових відношень між компонентами реченнєвої структури тільки до форми синтаксичного зв’язку при неврахуванні закономірностей іменного прилягання призводить до розмивання внутрішньої логіки диференціації другорядних членів речення і зумовлює самодостатність тільки встановлення форми синтаксичного зв’язку, що переконливо заявлено було ще О. М. Пєшковським: «…Крім підмета і присудка у … реченнях виявляються: 1) керовані другорядні члени (непрямі відмінки іменників з прийменниками і без них), 2) узгоджувані другорядні члени (непредикативніі несубстантивованіприкметники), 3) прилеглі другорядні члени (прислівники, дієприслівники, інфінітиви)» [Пеш- ковский 1956, с. 267].
При кваліфікації члена речення особливе значення має тип семан- тико-синтаксичних відношень між словами, які формуються особливостями категорійної семантики головного слова і залежного слова, закономірностями їх взаємодії (дорога (я к а? (частиномовний статус головного слова) куди ? (категорійна семантика залежного слова)) ліворуч). Тому при кваліфікації другорядних членів речення слід враховувати: 1) семантико-синтаксичні функції певного другорядного члена речення; 2) входження / невходження до номінативного мінімуму речення; 3) морфологічне вираження другорядного члена речення і граматичні засоби зв’язку з означуваним членом речення; 4) синтаксичну роль; 5) лексичне значення означального й означувального членів речення; 6) позиційну закріпленість / незакріпленість при актуальному членуванні речення; 7) співвідношення з відповідним компонентом семантико-синтаксичної структури речення. До основних способів розмежування другорядних членів речення при врахуванні їх структурно-диференційних ознак слід віднести: 1) смислові питання, спрямовані на відображення семантико-синтаксичного статусу другорядного члена речення; 2) морфологічне вираження другорядного членаречення; 3) супідрядні зв’язки між другорядними членами речення як показник однорідності їх семантико-синтаксично- го статусу; 4) урахування особливостей категорійної семантики головного слова; 5) можливість синонімічної заміни одних словосполучень іншими (учитель школи — шкільний учитель); 6) врахування реального відчуття просторових відношень, місця розташування чого-не- будь і в силу цього поступової втрати іменником власної категорійної семантики ҐЗа дверима було темно); 1) урахування лексичного значення головного і залежних слів. Весь комплекс способів розмежування другорядних членів речення ґрунтується на їхніх диференційних ознаках, з-поміж яких (за І. Р. Вихованцем) слід брати до уваги кожну з таких ознак (табл. 18). |