Антитеза (від гр. апІііЬезіз — протиставлення,
суперечність) — риторична фігура, що полягає у зумисне
підкресленому зіставленні двох протилежних, але пов’язаних між собою
понять, явищ, речей, ідей та образів для підсилення вражень,
для більшої переконливості. Наприклад: Рабський дух краси
найвищої збагнуть не може! Самій не довго збитися з путі, та
трудно з неї збитись у гурті…; Зима. Паркан. І чорний дріт на
білому снігу; Такий близький ти, краю мій, і безнадійно так
далекий (В. Стус).
Антитеза може використовуватися у порівняннях,
підсилюючи ефект несподіваності. Наприклад: О власну стріхи смерть —
як щастя засягнути і обірвати пута, ввійти у коловерть (В. Стус);
Звалилася тиша на мене, як грім з ясного неба (І. Калинець).
В основі риторичної фігури антитези — філософське
розуміння світу як єдності протилежностей, діалектичний розвиток якої
йде за законом заперечення заперечень і зняття протилежностей
шляхом синтезу, тобто переходу до нової якості, в якій потім
також розвинеться протилежність, і так безкінечно. У філософії це
має вигляд знаменитої гегелівської тріади: теза — антитеза —
синтез, в якій антитезу бачимо як розтин, серцевину пізнання речі,
після якого наступає синтез справжньої, вже перевіреної якості.
Антитеза є способом заглиблення у природу пізнаваного явища.
Античний метод пізнання дійсності ґрунтується на антитетич-
носгі самої світобудови та життя в ній (небо—земля, день — ніч,
світло — темінь, життя — смерть, мить — вічність, добро — зло,
правда—кривда, радість—горе). На це звернули увагу вже перші
філософи й ритори античного світу. Антитетичною експресією
пронизана стародавня міфологія (боги світла й темряви, добра й
зла, миру й війни), фольклор і давня література всіх народів.
Вже в риториці давньогрецького софіста й оратора Горгія
антитеза визнана основною риторичною фігурою. Вона
ввійшла в коло так званих горгієвських фігур на всі подальші часи
і в усіх риторів. Особливо широко і майстерно користувалися
морально-етичними антитезами грецькі й римські оратори.
Прекрасним зразком такої антитези може бути уривок з
промови Цицерона: «Адже на нашій стороні бореться почуття
честі, на тій — нахабство’, тут — сором’язливість, там
—розпущеність’, тут — вірність, там — обман’, тут — доблесть, там —
злочин; … тут — чесне ім’я, там — ганьба; тут — стриманість,
там — розбещеність; словом, справедливість, помірність,
хоробрість…’, всі доблесті борються з несправедливістю,
розбещеністю, лінощами, безглуздям, всілякими пороками; нарешті,
багатство бореться зі злиднями’, порядність — з підлістю, ро-
367
зум — з безумом, нарешті, добрі надії — з повною безнадією.
Невже при такому зіткненні, вірніше, в такій битві самі
безсмертні боги не дарують цим прославленим доблестям
перемоги над стількома і такими тяжкими пороками»1.
Антитетичність як принцип світобачення і світосприймання
у художніх текстах, епідейктичних промовах виявляється
через цілу систему антитез, побудованих на зіставленні та (або)
протиставленні однорівневих пар слів (зима — літо, сміх —
плач, гарний — поганий, говорити — мовчати), структур
(наприклад, колон у періоді) та частин тексту — аж до антитези,
якою може бути весь текст. Віршем-антитезою можна вважати
поезію Івана Франка «Сідоглавому»:
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка певдержима.
Такі поезії є у Ліни Костенко:
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки вірші,
Єрани.
Є повелителі й раби.
І вірші є — каторжани.
Змінність навколишнього світу, мить і вічність, сучасне й
минуле, думки й почуття, рух і спокій, гармонія в природі,
розлад у душі — все це знаходить вираження в антитетичному
моделюванні художніх текстів кращих українських письменників.
Наприклад:
Півнеба осінь притягла,
Півнеба — в володінні літа,
Там — дикість бурі, подих зла,
Тут — мир і злагода розлита.
хЦицерон. Избр. сочинения: Против Верреса. Против Каталины. — М.,
2000. —С. 71—144.
368
/ я непаче на грані
Якогось краю чарівного,
Де вільно бавитись весні
При домі вересня сумного,
Де жар і холод, блиск і мла
Живуть край себе в супокою.
Як на рослині два стебла,
Одною плекані рукою.
(В. Свідзинський)
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
(Л. Костенко)
/ ось ти — все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерть.
Я камінь. Ти роса,
холодна і пекуча.
Зле і кату, зле і жертві,
а щасливого нема.
(В. Стус)
Для загострення поезії, надання їй завершеності, самостійної
лірико-філософської форми максимально нагромаджуються
антонімічні пари. Суть антитезного методу полягає в тому, що в
протилежностях шукається та ознака, в якій вони рівні одна одній.
Отже, антитеза як художній прийом ніби розширює межі
людського мислення, світосприйняття, розкриває новий простір
пізнання.
Парцеляція (фр. рагсеїіе — частка) — це прийом
стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змісто-
во-синтаксичної структури на інтонаційно та пунктуаційно
ізольовані комунікативні частини — окремі речення. В
результаті членування одного речення, переважно складного або
досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша)
називається базовою, а менша — парцелятом. Стилістичний
акцент зосереджується саме на парцеляті.
Парцельовані конструкції виконують у тексті змістопідси-
лювальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває
комунікативної самостійності і тим привертає до себе увагу читача,
ніби «випадаючи» з рівного ритму. Наприклад: На воротях,
виряджаючи пас, туоісила мати. Сива, стара й безпорадна;
Падали колоски, і в шелестінні їх — брязкіт бокалів вина…
Скигління голодної дітвори: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь…
Тужне зітхання з-під дрантя (А. Головко); Гришиха присів нав-
369
проти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були
густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову
пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик: — Бери.
Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає (Гр. Тютюнник).
Парцеляція є експресивним явищем усної мови. її
виникнення пояснюється тим, що в безпосередньому живому спілкуванні
немає можливості все наперед продумати до останнього слова.
В процесі говоріння виникає потреба інтонаційно виділити
окремі одиниці, розширити й уточнити їх допоміжною інформацією.
У художній мові парцеляція використовується для створення
стилістичних ефектів живомовності, невимушеності,
спонтанності спілкування. Наприклад: О, воює сошеняни пасіку привезли, —
подумав Данило. — Знов на те місце, що й торік. Ну воно й
правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні
та груші, і ще ж і терну, черемхи скільки…; — Ви гарно граєте, —
сказала дівчина перегодом. — Якби ж тої — сумно озвався Ладко
і, вже не сміючи присунутися ближче (вчителька ж!), гаряче
зашепотів: От скаоїсіть мені, чого воно так: як граю і не слухаю,
виходить щось іптересне-інтересне… І красиве! А почну
прислухатися — тікас… / пальці мені наче судомою зводить, паче я, як
той Кожум’яка, цілий день кожім’яв… (Гр. Тютюнник).
При парцелюванні цілісна змістово-синтаксична структура
членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є
головною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга —
парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної
синтаксичної структури. Наприклад: А повз неї тупали тисячі
ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні,
дзвони. Великі, середні й маленькі…(М. Коцюбинський); У
вибалку — село. Ваоїскою сірою ковдрою туман укрив його. Убоге
й стомлене (А. Головко). Парцеляція виконує кілька
стилістичних функцій. її використовують:
1. В описах для зображення обставин дії, актуалізації
окремих деталей. Наприклад: А там ячмінь хилиться й тче… тче з
тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює
серпанок (М. Коцюбинський); Ішов стернями. Межами поміж хлібів
(А. Головко).
2. Для передачі емоційно-психічного стану персонажа.
Наприклад: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене,
як хвиля на берег. Не тЬіьки власне, а й чуже (М. Коцюбинський);
Володькові очі все ширшають і ширшають, па щоках з ‘явились ру-
м ‘янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так
дуже хотілося б… Бачити. Чути. Знати (У. Самчук).
Стилістична парцеляція характерна для внутрішніх монологів,
які сприймаються як одна цілісна надфразна синтаксична
єдність. Функцію парцелятів виконують не тільки члени речен-
370
ня (як у синтаксичній парцеляції), а й різні види простих речень —
неповних односкладних, слів-речень. Наприклад: Біжіть, колі
мої, порідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я
вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч,
вставатиму бадьоро і ні одного не віддам у марне. Почну від себе. От
серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай
приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже,
приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя —
в Тебе, в Батьківщину, в Працю (У. Самчук).
3. Для конкретизації змісту базової частини вислову.
Наприклад: Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін:
ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах. Ми йдемо серед поля. Три
білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).
4. Для ритмізації прози, створення у читача ефекту
«присутності», безпосередньості відчуттів, на які орієнтоване
зображення. Наприклад: Над ставом, що колись належав економії, як
проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим. [Далі
розповідь про те, як денікінці зганьбили Катрю і вона втопилась у
ставу.] І от — плакуча верба біля млина над урвищем ламас руки,
хитає головою, мов оісурить когось. «А-є!..» І шуміли верби хором
жіночим, тужливим (А. Головко); Спустів степ. Скінчився
концерт житніх струн, сталевих смичків. Хіба де по шляху, важко
повзучи з снопами, рипів віз. Де-не-де чорніє мережання ріль.
Виприсне, тихо стане. Тихо, жовто й сумно… (А. Головко).
Парцеляцію можна вважати стилістичною трансформацією
синтаксичних структур. Це стилістичне явище характерне для
художніх текстів авторів, мова яких має виразні ознаки
психологізму міркувальності народнорозмовного мовлення.
Наприклад: Накрапав дощик. Ліниво, байдужно, без надії спинитись;
Хотілось щось пережити, сильне й гарне, мов морська буря,
подих весни, нову казку эюиття. Виспівать недоспівану пісню, що
лежала у грудях, згорнувши крила. Марта ревнувала Антона.
Уперто, затаєно, сильно, до всіх і всього (М. Коцюбинський).
Паліндром (від гр. раїіпсіготоз — біжу назад) — риторична
мікрофігура. Це текст, який тотожно прочитується зліва
направо і справа наліво або так само від початку віріпа до кінця
і назад, тобто і за змістом, і за формою результат паліндромного
тексту однаковий незалежно від того, з якого боку читати.
Паліндром належить до поетичних фігур, його називають ще
«раковим» віршем, або «раком» літературним (літерацьким).
Паліндромні вірші писали давньогрецькі і римські поети.
Такі поезії використовували там, де потрібні були короткі гарні
написи на камені, на будовах, які б відображували красу мови
і гру розуму автора тексту. Така декоративна роль паліндрома
пояснюється тим, що за своєю суттю він є мовною загадкою,
371
яка на слух не сприймається. Його треба бачити, тому в
риториці він одержав ще й таку назву: «очна фігура» (Клюев, 1999).
В основі творення паліндрома лежить паралогічне правило
симетричної аналогії, за якою частини якогось фрагмента
тексту мають бути дзеркальними стосовно одна одної.
В українській поезії паліндром має давню історію, що сягає
барокової доби і пов’язана з розвитком поетики у Києво-Моги-
лянській академії XVII — першої половини XVIII ст. та з
іменами таких видатних поетів, як Іван Величковський і Митро-
фан Довгалевський.
У «Предмові до чительника» поетичної збірки «Млеко, од
овці пастиру нележноє, або труди поетицькії, во честь пребла-
гословенної діви Марії составлении року 1691» І. Величков-
ський писав: … я, яко істинний син Малоросійськоїотчизни на-
шої, боліючи на то серцем, іж в Малой пашой Росії до сих час
такових ні од кого типом виданих не оглядаю трудов, з горли-
вості моєї ку милой отчизні, призвавши Бога і Божію матку і
[святих], умислив-см […]нікоторії значнішийштуки поетицькії
руським язиком виразити, не з якого язика на руський онії
переводячи, але власною працею моею ново на подобенство інородних
составляючи, а нікоторії і ціле руськії способи винайдучи, которії
і іншим язиком ані ся могуть виразити. І. Величковський
застерігав, що такі штуки поетичні є складними, і глибокий зміст та
естетичне задоволення читач відчує лише тоді, леч сели над кож-
дим віршиком так ся много забавить, аж поки зрозуміст, що ся
в нім за штучка замикаєт, вельце ся в них закохаєт. До таких
складних «штук» І. Величковський відносив і «вірш, которого
літери, і вспак читаючися, той же текст виражають»:
Анна во дар ім’я мі обрадованна,
Анна дар і мні сіп мира данна,
Анна пита мя я мати панна.
Паліндром можна розглядати як своєрідну самориму, тому що
він римується сам з собою. Ця мікрофігура відкриває тому, хто
нею майстерно оволодіє, багатющі потенційні можливості
рідної мови. Проте вона потребує й дуже багато праці та естетичної
вигадки, якщо ставитися до неї не як до формальної забави, а як
до гармонійно організованої змістовної текстової одиниці.
Прикладами таких паліндромів можуть бути рядки:
На ринок дід Кониран
сіно ніс,
курка — біб, а крук —
сир ірис.
Кіт утік.
(В. Лучук)
372
Віче мечів.
Козакую у казок…
Се — пес
Чи лева велич?
Щодуху дощ —
Лозу в вузол;
Мов швом —
Межу; в хащах — вужем…
І лопух у полі —
Мов швом.
Жах але!
Потоп…
Хата — шум у шатах.
Хата — гопака по гатах.
Хата — чумакам у чатах.
Хата — пракут у Карпатах…
А коло тіні — толока.
У тон шипшин бубниш пишноту…
На крах — аркан, на крах — аркан!
… Мак ніжно сам, а сон — жінкам…
Морозити зором…
Мати там…
Матиму думи там…
Шипиш…
Випив сік її кіс,
Так, випив кат…
А та габа багата…
Ми зносили сон зим
У жарі міражу…
І лип шпилі…
І ми з Вами — зима в зимі.
Кат сам мечем мастак.
Килимами-димами лик.
Вічем мечів,
Видихи див,
А ми — зимами, зимами, зимами зим.
Ми змусимо, ми, сум зим…
І рубачів січе меч, і свіча бурі —
Мечем, іменем і мечем.
Було. Голуб.
373
Мед — Едем,
А наша шала…
Хижих
Мечем
Мирим…
Хомі — сімох.
Химі — німих.
… Я сватався…
Удар за зраду…
Жарт суму страж…
(А. Мойсієнко)
Оксюморон (від гр. охутогоп —дотепно-безглузде) — це
риторична фігура, яка є сполученням двох непоєднувальних
понять, що мали б виключати одне одне. В такий спосіб виникає
ефект несподіваності і від того свіжість образу. При
подальшому вдумуванні в такі сполуки можна помітити, що в цьому
поєднанні дві його частини є двома ознаками одного явища.
Як правило, оксюморон — це атрибутивне словосполучення
іменника з прикметником {сумна радість, солодкий біль, гірке
щастя, куці заробітки), проте можливими є й іменникові та
іменниково-дієслівні сполучення.
Оксюморон є фігурою поетичної мови. Наприклад:
На нашій славній Україні,
На нашій не своїй землі…
Сини отечества чужого.
(Т. Шевченко)
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю і душею,
І щасливим нещастям моїм.
Не жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо, справді, словесна ласка?
Ти мовчанням мені кричи.
Говорю я з тобою мовчки.
Тиша хмарою проплива.
(В. Симоненко)
Оксюморон належить до різновидів парадокса, але, на відміну
від каламбурів та іншої гри слів, які створюють комічно-гуморис-
тичний ефект, оксюморон спонукає читача до глибокого
осмислення індивідуально-художнього прийому поєднання непоєдну-
374
ваного. В цьому можна переконатися, аналізуючи індивідуально-
авторські оксюморони у поезії Івана Драча «Таємниця буття»:
Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах
Уся з найтемнішого світла.
Уся з найсвітлішого мороку…
Гей там, з найгіршого солоду,
Геп там, в найпалкішому холоді,
Ген там, в холоднючій спекоті…
Такого ж типу й оксюморони в поезії Василя Стуса:
Холодним полум’ям займається
Повітря мрійне, як вода.
Осліпле листя відчувало яр
І палене збігало до потоку…
У лісі рівний голубий вогонь гудів…
І верби в шумі втоплені.
Вода застигла. Сонце відтремтіло.
Дитинство загубилось серед дня.
… весна правує серцем, як веслом.
Розвидніло на білому папері.
На цілий аркуш видовоісився день.
…і айстри у покірній непокорі
останні долітовують прозорі
дні вересня…
Ридають у аортах соло в ї…
Звіхолили сни
Мій день і ніч мою, й життя прооїсите.
Урвався сон. Гойдалась на стіні
Вздовж перетнута зашморгом дорога
До мого двору.
Як засіб для створення гумористичного ефекту Остап
Вишня використовував у своїх усмішках оксюморони: дика качка
любить убиватися тихими-тихими вечорами; спішу, щоб на
вечірню зорьку спинитися.
Для того щоб одразу вразити незвичністю читачів і
заінтригувати, автори використовують оксюморони у заголовках,
нагадуючи про складність і суперечність художньо-пізнавального
світу. Наприклад: «Мертві душі» (М. Гоголь), «Украдене
щастя» (І. Франко), «Прекрасні катастрофи» (Ю. Смолич),
«Жорстоке милосердя» (Ю. Мушкетик), «Ніж у сонці» (І. Драч),
«Атомні прелюди» (М. Вінграновський), «Сад нетанучих
скульптур» (Л. Костенко).
375
Парономазія (гр. рагопотазіа < рага — біля + опотахо —
називаю) — стилістична фігура, що виникає на каламбурному
зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів:
талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фаль-
ківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичина);
серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський);
крила розкрилила (В. Стус); у білій білоті недосягання (В. Стус).
Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій
ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде
їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані
умовно-асоціативні образи. Наприклад: Борвій-буран схопив дерева
в бран; І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад
листом вже злотом-промепем э/сива (І. Драч); Мое иечувапе
терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за
Черніговом — Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб зду-
біла, в цій чужаниці, чужбі, чужинії (В. Стус).
Звуко-семантичне зближення слів широко використовується
у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням,
зазнають поетичної семантизації і створюють
асоціативно-узагальнену формулу, яку називають паронімічною атракцією (лат.
аігасііо — притягування). Паронімічна атракція формується на
фольклорній семантичній паралелі. Наприклад: Та забіліли
сніги, забіліли білі, ще й дібровонька… Та заболіло тіло бурлаць-
кес біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській
культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації: білі
руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині;
плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко)
тощо. На зв’язках і перенесенні називань — білий сніг (сивина)
на скронях, зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова
виникла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль:
… болем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бездоріж…
(Л. Костенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч);
Прив’язана за коси до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).
Паронімічна атракція — це явище поетичної семантизації
лексичних і морфологічних одиниць, які зіставляються на
основі глибокої звукової подібності. Комплекси приголосних і
голосних, повторюючись, створюють слухове враження
спільних частин і ніби розширюють, збільшують образ: журавлі
журились, журавлина жура (О. Олесь); були зі мною сум і су
мота (В. Симоненко); кружеляє безголоса осіння крижана земля;
досвіток світає; кароока кара; голі голоси; простір пристрасті
(В. Стус); кріп в запахущім окропі; чайка причаєна, солов’їне соло;
хвилі хвальковиті; неслава слів; роковані роки; нещадні будуть
нащадки; за Стугною стогін (І. Драч); зернини зір (Д. Павлич-
ко); шляхетними шляхами; бароко барикад; хай їй грець, тій
376
Греції; грек уклонився, дякуючи ґречно; грона горобин; вербують
верби (Л. Костенко).
Метатеза (від гр. теШЬезіз — перестановка,
переміщення) — риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що
супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм — плювалізм.
Анаграма (гр. апа — пере… + §гатта — буква —
перестановка) — близька до метатези риторична мікрофігура, що
здатна створювати гумористичний ефект: деревостійкі морози,
короткозорий — далекозорий.
Анномінація (лат. аппотіпаїіо — інше найменування) —
риторична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні
семантики в близьких за звучанням словах: приватизація — при-
хватизація, демократія — дермократія.
Антономазія (гр. апіопотазіа — перейменування) —
різновид синекдохи, перенос імені — перейменування. Є два види
антономазії:
1. Використання широковідомих власних імен персонажів у
ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульетта,
залицяльника —Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюш-
кін, пустого мрійника — Манілов, слухняного трудівника —
Іван.
2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ літературних
персонажів та імен літературних персонажів. На такі приклади
багата українська література: Пузир, Калитка, Часник,
Галушка, Марко Безсмертний, Тарас Трясило.
Антономазія потребує фонових знань, тобто ознак і
властивостей того, чиє ім’я або назва використовується. Обидва види
антономазії характеризуються виразною експресією, широко
вживаються у фольклорі, в усному мовленні, в художніх
творах піднесено романтичного або принижено сатиричного
характеру. Наприклад: У чистім полі, в полі на роздоллі, де
колосочки проти сонця жмуряться, Вернигора, Вернивода й Верни-
дуб — три велетні — зібралися та й журяться (Л. Костенко).
Персоніфікація (лат. регзопа — особа + іасеге — робити) —
різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на
неістот, тому персоніфікацію ще називають одухотворенням,
уособленням. Є підстави вважати, що персоніфікація належить
до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала
анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ
населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому
уособлення вважається найвиразнішою ознакою фольклору,
зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок. Наприклад:
Зелена дібровонько, чого рано зашуміла? Ой як мені не шуміти?
Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть
волиночку, молодую україночку (Нар. балада); В хустках всміха-
377
ються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин
(О. Олесь); Чистенькі віконця сміються до сонця (М. Підгірян-
ка); Важким холодним сном за хатою спала земля (М.
Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грас синє море, грає серце
козацькеє, а думка говорить: «Куди ти йдеш не спитавшись?
На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?»
(Т. Шевченко).
Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання:
Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його,
заграй ти з тим, спитай сине море. Воно знає, де мій милий; Думи
мої, думи мої. Лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними
рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас
лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).
Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його
доступним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним,
акустичним, тактильним тощо.
Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч,
німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари.
Алегорія (гр. а11е£огіа — інше говорю, іносказання) —
різновид метафори. Алегорія використовується тільки в художній
мові (цим вона в основному відрізняється від власне
метафори) і є зрозумілою тільки в суцільному тексті на відміну від
персоніфікації. Яскравими зразками алегоричних текстів є
байки, притчі, а також загадки та прислів’я.
Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати
великою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток
метафоричного образу, все зображене має переносне значення:
персонажі, їхні дії, місце, час тощо. Все це виражається системою
мовних засобів, що включає в себе всі інші тропи і фігурні
побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну
метафору. О. Потебня зазначав, що алегорія дає в окремих
означеннях загальне1. Очевидно, тому алегоричні твори, написані про
певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що
оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу
епоху і є актуальними в ній. Власне, вони актуальні завжди, ці
алегоричні образи: коник-стрибунець, лисиця-жалібниця,
ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потреба в езопівській мові вічна.
Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» І.
Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко,
основою вірша є конкретні враження робітників, що товкли
каміння на дорозі. Проте одночасно твір є і пластичною проекцією
того настрою, який у ту пору переживав автор сам, а може, і ще
хтось. Він на конкретних враженнях зробив широкі узагальнен-
1Див.: Потебня О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 134.
378
ня: Ми рабами волі стали; На шляху поступу ми лиш каменярі;
кров’ю власною і власними кістками твердий змуруємо гостинець
і за нами прийде нове життя, добро нове у світ; Ми ломимо скалу,
рівняєм правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.
Треба вірити, що тяжкою працею можна прокласти шлях до
кращого життя, але для цього ще й треба стати «рабами волі».
Воля — над усе.
Іронія (від гр. еігбпеіа — удаване самоприниження) — тонке
приховане глузування (стилістичний прийом). Арістотель
визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж
почуваємо». Іронію важко точно визначити, встановити її межі,
тому що вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці,
отже, важко вловима, по-друге, різнооб’ємна. Часто
зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна по тексту і виявляється тільки
в зіставленні кількох одиниць.
У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з
позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз
«Герой!» сприймається буквально як назва людини з
виразними ознаками геройства. Проте інший вираз «От іще герой!» про
того, хто зумисне зробив поганий учинок, є явно іронічним.
В широкому значенні іронією називається така побудова
тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця
до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну
оцінку. Наприклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю
симпатичною сім ‘сю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат
(не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету,
їдальні, дитячої спальні (там лее спить і мадемуазель Люсі) і
спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза
дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван
Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для
куховарки, іЯвдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді:
яке мас право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно,
приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток,
але… він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть
інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не
чотири, а тільки три кімнати… (М. Хвильовий). Іронія в цьому
прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її
оцінки з позиції самого героя, Івана Івановича: чотири кімнати,
а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі,… бо
квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити
кімнати,… бо свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що сам герой
викриває себе через внутрішнє мовлення.
Пародія (від гр. рагосііа — жартівлива переробка) —
посилена іронія, яка завершується повним роз’єднанням,
відокремленням форми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний
379
авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом,
а нерідко прямо протилежним.
О. Потебня назвав пародією особливий рід стилістичної
іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами
«протилежності між високим складом словесної оболонки й
вульгарністю або низькістю думки»1, приземленістю. Пародія є
засобом для створення таких уявлень, в яких особи і події
постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють
гумористичний ефект. Наприклад:
На печі
(Українська патріотична дума)
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом —
За Україну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялося клопотом…
О країно моя! Я зв 9язав свій язик,
Щоб кохати безпечно ідею;
Але в грудях не можу я здержати крик
У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
і вмирати не мас охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
(В. Самійленко)