Сутність комічного — в суперечності. Комізм — результат
контрасту, розладу, протистояння: огидного — прекрасному
(Арістотель); низького — піднесеному (Е. Кант); безглуздого —
розсудливому (Ж. Поль, А. Шопенгауер); автоматичного —
живому (А. Бергсон); брехливого, лжеґрунтовного —
значному, дійсному, істинному (Г. Гегель); внутрішньої пустоти —
зовнішності, що претендує на значимість (М. Чернишевський);
нижчесереднього — вищесередньому (Н. Гартман) і т. ін.
Кожне з цих визначень, вироблених в історії етичної думки,
виявляє і абсолютизує один із типів комічної суперечності. Однак
форми комедійної суперечності різноманітні. В ній завжди
присутні два протилежних начала, перше з яких здається
позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається
негативним. Е. Кант бачив сутність комічного в раптовому
перетворенні напруженого очікування в ніщо. Французький філо-
соф-просвітитель XVIII століття Ш. Монтеск’є писав: «Коли
потворне для нас раптове, воно може викликати свого роду
веселощі і навіть сміх».
Психологічний механізм комедійного сміху, на думку Ю. Бо-
рєва1, схожий на механізм переляку, подиву. Такі різні вияви
духовної діяльності об’єднує те, що ці переживання не
підготовлені попередніми подіями. Людина готується до сприймання
чогось значного, суттєвого, а перед ним раптом постає
незначне, пусте. Сміх — завжди радісний «переляк», радісне «розча-
рування-подив».
Почуття гумору як різновид естетичного почуття завжди
спирається на високі естетичні ідеали. В іншому випадку
гумор перетворюється на скепсис, цинізм, брутальність, ницість.
Гумор передбачає здатність хоча б емоційно, в найзагальнішій
естетичній формі схоплювати суперечності дійсності. Гумор
властивий естетично розвиненому розуму, здатному швидко,
емоційно-критично оцінювати сутність явища, схильному до
незвичайних, раптових зіставлень і асоціацій, він є
найдосконалішою формою естетичної волі2.
Активна, творча форма почуття гумору — дотепність. Якщо
гумор — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність —
здатність до його творення. Дотепність — це талант так
концентрувати, загострювати й естетично оцінювати реальні
суперечності дійсності, щоб наочним, відчутним став їх комізм.
Комедійний сміх не є суцільним запереченням, руйнуванням.
Основа дотепності — не філософія суцільного нігілізму, а високі
•Див.: Борее Ю. Эстетика. — С. 83.
2Див.: Раззі Ішк. Ро\уа§а §тіе52ПО§сі. — С. 19.
392
естетичні ідеали, в ім’я ствердження яких і ведеться критика. Тому
сміх — критична сила, настільки заперечуюча, наскільки й
стверджуюча. Сміх прагне зруйнувати існуючий несправедливий світ
і створити новий, принципово відмінний від нього — ідеальний.
Сміх передбачає не тільки скарги, а й творче мислення. Життє-
стверджуючий, життєдайний, радісний, веселий аспект
комічного має історичну, світоглядну та естетичну значимість.
Творча, життєдайна сила сміху давно помічена людьми.
В давньому мистецтві існували сміхові культури, ритуальний
сміх, пародійні образи божеств. Ритуальний сміх первісної
общини включав у себе і заперечуючі, і життєстверджуючі
начала, він був спрямований і до засудження недосконалого світу, і
до його відродження на новій основі. В давньоєгипетському
папірусі божественному сміхові відводилася роль створення
світу: «Коли бог сміявся, народились сім богів, що керують
світом… Він розсміявся вдруге — з’явилися води…». Для
давньогрецької культури сміх також був життєдайною, радісною,
веселою народною стихією (історія європейської комедії
походить саме з культу грецького бога Діоніса).