Аналіз другорядних членів речення ґрунтується на формальних принципах: означальними вважаються слова, що приєднуються до головних членів речення узгодженням; додатковими — слова, що при­єднуються керуванням; обставинами — слова, які не узгоджуються і не керуються. Новий підхід до аналізу головних і другорядних членів речення запропонував О. О. Потебня, більшість його кваліфікацій і на сьогодні виступають актуальними. Однією з визначальних ознак його підходу до тлумачення членів речення є тлумачення присудка як най- самостійнішого члена речення, що може обійтися без інших членів речення (див.: [Потебня 1958, с. 74]). Учень О. О. Потебні Д. М. Овся- нико-Куликовський диференціював обставини на два класи: 1) власне- обставини й 2) обставини, що перебувають на межі між додатком і обставиною — «фіктивні» обставини, пор.: Весною підемо з тобою до гаю того, що наснився ночами (Д. Загул); Ранками буває прохолодно. Таким чином Д. М. Овсянико-Куликовський обґрунтував перехідний характер окремих другорядних членів речення, поєднання в їх семан­тиці кількох ознак.

Період сучасної лінгвістики характеризується кількома етапами у вивченні членів речення. У 1930-ті роки поширеною була спроба дати вичерпний аналіз статусу, специфіки членів речення з позицій тради­ційного тлумачення. Показовим у цьому плані є твердження О. М. Пєш- ковського, що констатує: «…члени речення — це частини мови, що набули руху». При цьому до традиційної системи членів речення додає другорядний присудок, виражений інфінітивом: «…інфінітив як найбільш дієслівний член речення найбільше наближається до при­судка» (див.: [Пешковский 1926, с. 79; Пешковский 1956, с. 185]). Ціка­вою є думка О. М. Пєшковського щодо походження обставин і синкре­тизму семантики окремих членів речення, що, на його погляд, моти­вується тим, що «всі обставини (крім дієприслівників) виникли із до­датків. Цей процес утворення обставин з додатків продовжується і сьо­годні…» [Там само, с. 181]. Найповніше синкретизм другорядних чле­нів речення був описаний М. Судимою, М. Грунським, у русистиці — О. О. Шахматовим, який, крім предикативних, виділив атрибутивні, предикативно-атрибутивні, об’єктні та релятивні відношення. Атри­бутивні відношення є основою кваліфікації означення, при цьому з предикативно-атрибутивних вичленовуються предикативні означен­

Період 1917-1936 років з повним правом можна назвати періодом відносного ігнорування як окремого рівня мови синтаксичного ярусу речення, оскільки в цей час навіть термінологічне окреслення друго­рядних членів речення у вузівській і шкільній практиці позбавляєть-. ся права громадянства. По суті зникає навіть розмежування другоряд­них членів речення за їх структурно-семантичними ознаками, натомість постає синтаксис частин мови як самодостатній для вивчення реченнє- вої структури. І лише у 1937-1938 роках знову повернулися до розгля­ду головних і другорядних членів речення. Останнє ознаменувалося прагненням віднайти викінчену концепцію головних і другорядних членів речення, у силу чого акцентувалися то власне-формальні, то семантичні ознаки.

У 1950-ті роки В. В. Виноградов наголосив на необхідності перегля­ду системи членів речення, у результаті чого постали три напрями в підході до вивчення членів речення. Одні лінгвісти запропонували обмежитися вивченням словосполучення, другі повністю або частково відмовилися від термінів членів речення і запропонували власне роз­межування суб’єктно-предикативного центру і детермінантної пери­ферії, треті зробили акцент на поглибленому аналізі реченнєвої струк­тури (пор.: [Шапиро 1957; Стеблин-Каменский 1957; Кокорина 1979; Іваницька 1973; Іваницька 1975; Білецький 1974]).

Цілком очевидно, що на сьогодні традиційні межі п’яти членів ре­чення не відображають усієї різноманітності семантичних компонентів речення при їх поглибленій деталізації. Недостатність традиційного підходу до аналізу членів речення виявляється також у тому, що відсут­ня сувора відповідність між формою та змістом члена речення. У зв’язку із цим однією з моделей, спрямованих на розгляд реченнєвої структу­ри, виступає синтаксемний аналіз (пор.: [Мухин 1964; Мухин 1968; Мухин 1980; Вихованець 1983; Іваницька 1986; Вихованець 1992]).

Будівельними елементами речення виступають синтаксичні слова, що тільки в реченні набувають статусу структурно-семантичних його компонентів різної конструктивної значущості. На цій підставі постає можливим викінчений аналіз реченнєвої структури з урахуванням спе- ціалізованості / неспеціалізованості морфологічних форм у тих чи інших синтаксичних позиціях. При цьому найскладнішим постає роз­межування власне-суб’єктних і невласне-суб’єктних позицій, вираже­них різними морфологічними формами. Власне-суб’єктна семантика співвідноситься з’підметовою позицією, невласне-суб’єктна семантика корелює з формальним додатком, пор.: Хлопеиь ішов лісом до села і Камінь розбив вікно (камінь є носієм невласне-суб’єктної семантики, оскільки його позиція опосередкована відмінковою деривацією і вира­жає інструментальний суб’єкт: Хлопчик кинув камінь + Камінь роз­бив вікно = Хлопчик каменем розбив вікно -» Камінь розбив вікно). Члени речення вирізняються тільки в реченні й існують на рівні ре-