Суттєві особливості комічного змінювалися від епохи до
епохи; змінювалась і сама дійсність, і вихідна позиція
комедійного аналізу життя.
В давньому комедійому дійстві критика йде з точки зору
«я». Вихідна позиція — особисте ставлення людини, яка
насміхається.
Розвинена державність Риму обов’язково викликала
нормативність мислення й оцінок, що виражалося в чіткому розподілі
добра і зла, позитивного і негативного (наприклад, у римського
сатирика Ювенала). Вихідною точкою сатиричного аналізу
життя стають нормативні уявлення про доцільність світопорядку.
В епоху Відродження комедіографія за відправне начало бере
людську природу, уявлення про людину як міру стану світу.
Так, у «Похвалі глупоті» Еразма Роттердамського дурість ви-
394
ступає не тільки як об’єкт, а й як суб’єкт висміювання.
«Нормальна», «помірна» людська дурість, дурість «в міру» судить,
страчує і висміює дурість безмірну, нерозумну, нелюдську.
М. Сервантес розкриває реальну суперечність розвитку
цивілізації. Обидва його герої (Дон Кіхот і Санчо Панса) тому і «не від
світу цього», що вони кращі за цей захоплений пошуком наживи
світ. Дон Кіхот виявляється більш нормальним, ніж «нормальні»
люди, переповнені жадобою і властолюбством. Сервантес
розкрив художню можливість комічного — здатність досліджувати
стан світу, зображуючи його в певному розрізі, здатність дати
художню концепцію світу і гігантську панораму життя.
В епоху класицизму сатира виходила з абстрактних
моральних та естетичних норм і об’єктом сатиричного осміювання був
персонаж, який концентрував у собі абстрактно-негативні риси.
Так виникає сатира на святенництво, невігластво, мізантропію
(Мольєр).
Романтизм розкрив неблагополучний стан світу через небла-
гополучний стан духу, підпорядкувавши художньому
дослідженню внутрішній світ людини. Іронія, «сміх-айсберг» з
підводним змістом, перетворюється на головну художню форму.
Комедійний аналіз виходить з уявлень про нездійсненну
досконалість світу, за допомогою яких оцінюється особистість, а
також з уявлень про нездійсненну досконалість особистості,
якими вивіряється світ. Вихідна точка критики весь час
переміщується від світу до особистості і від особистості до світу.
Іронія змінюється самоіронією (наприклад, у Г. Гейне), самоіронія
переростає у світовий скепсис; світовий скепсис романтичної
іронії — у світову скорботу романтичної трагедії.
У XIX ст. зв’язок людини зі світом поглиблюється і
розширюється. Особистість стає зосередженням широких соціальних
відносин. її духовний світ ускладнюється. Сатира критичного
реалізму проникає в серцевину психологічного процесу.
Вихідною точкою критики стає розгорнутий естетичний ідеал, який
вбирає в себе народні уявлення про життя, людину, цілі і кращі
форми суспільного розвитку. Народний погляд на світ
перетворюється на вихідну точку зору сатири.
Так від епохи до епохи змінюється емоційна критика в
комізмі: особисте ставлення (Арістофан); уявлення про
доцільність світопорядку (Ювенал); людська природа як міра
(Сервантес, Еразм Роттердамський, Рабле); норма (Мольєр);
здоровий глузд (Свіфт); нездійсненна досконалість (Гейне); ідеал,
що відображає народні уявлення про дійсність (Квітка-Основ’я-
ненко, Котляревський, Гоголь, Салтиков-Щедрін). У цьому
процесі відбувається поступове розширення і піднесення
ідеалу, з позицій якого комізм аналізує дійсність. Спираючись на
395
все більш широке осягнення дійсності, на все більш розвинене
духовне багатство індивіда, цей ідеал демократизується,
вбирає в себе народні уявлення про життя.
При всьому різноманітті типів, форм, відтінків комічного,
при всій його національній та історичній своєрідності сутність
його завжди одна: воно виражає суспільно відчутну, суспільно
значиму суперечність, невідповідність явища чи однісї з його
сторін високим естетичним ідеалам.