Культура мови є мовознавчою наукою, яка на ґрунті даних
лексики, фонетики, граматики, стилістики виробляє критерії
усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних
одиниць та явищ, механізми нормування і кодифікації (введення в
словники та у їх мовну практику).
Культура мовлення — лінгводидактична наука (наука
мовного навчання), яка вивчає стан і статус (критерії і типологію) норм
сучасної української мови в конкретну епоху та рівень
лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистіс-
ний аспекти їх культуромовної діяльності.
Культура мови — це рівень сформованості літературної
мови, її розвитку, стилістичної диференціації,
пізнавально-інтелектуальної глибини і місткості, показником чого є наявність і
фіксованість її норм — орфоепічно-орфографічних, лексико-
семантичних, граматичних і стилістичних — у канонічних
фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках,
енциклопедіях.
Якщо культура мови не залежить від конкретного
звичайного мовця (коли цей мовець не геній Тарас Шевченко чи титан
мислі й праці Іван Франко — великі, геніальні мовотворчі
особистості), то культура мовлення залежить від кожного мовця,
від того, яку він створює навколо себе вербальну
комунікативну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак.
Культура мовлення — це дотримання мовцями усталених
мовних норм усної і писемної форм літературної мови та
цілеспрямоване майстерне використання виражальних засобів мови
залежно від стилю, жанру, типу мовлення і відповідна лінгво-
методична наука про це, бо «лише прозорість мови дає змісту
можливість діяти легко, сильно, художньо»1.
1 Потебня О. О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 172.
411
Культура усної чи писемної мови зростає по висхідній від
орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної
виразності та комунікативної доцільності, далі до
комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка
базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої
додаткові ознаки — образність та творчість. Мовна майстерність
здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й
талантом. У понятті «Культура мови» можна виділити кілька рівнів:
1) граматична правильність, 2) стилістична виразність, 3)
комунікативна оптимальність, 4) мовна майстерність.
Мовна майстерність талановитого мовця може почати
виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на
першому етапі опанування мовою. Абсолютно чіткої межі між
рівнями немає. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності
мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, тому що
неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним.
Рівень правильності мовлення досягається при засвоєнні
основних норм (вимовних, лексичних, граматичних,
стилістичних) літературної мови.
Стилістична виразність і комунікативна доцільність
спираються на здобутки першого рівня — правильності. Проте
досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими
формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність,
ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та
естетичність виражальних засобів.
Точність — одна з найважливіших ознак культури мови.
Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака
складається з двох компонентів: а) адекватного, об’єктивного мовного
відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань,
узвичаєних для мовців, які володіють нормами літературної мови.
Точності можна досягти, виконуючи такі вимоги:
1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до
предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід
пам’ятати, що в народі здавна точність пов’язувалася з умінням чітко
мислити, знанням об’єкта мовлення, умінням зіставляти слово
з особою, предметом, дією, явищем; слово має виражати
найістотніше в них. О. Потебня писав, що «… кожне слово як
дійсний акт думки є точним показником ступеня розвитку
думки»1, і далі: «І чим важливіша для кого діяльність думки, тим
більше він буде цінити знахідку відповідного слова»2.
2. Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага
до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілку-
74Потебня О. О. Естетика і поетика слова. — С. 200.
1ьТамсимо. — С. 270.
412
вання, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному
типові мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної
правди і неправди, і мовець має їх відчувати. Наприклад,
жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися
адресатом як образа, якщо вилучити його з контексту фантазійно-
дотепного, довірливого спілкування і перенести на рівень
офіційно-ділового, де «все правда». Може здатися, що серед
наведених нижче висловів тільки останній є точним, а всі інші —
евфемізми, тобто замінники з наближеним до нього значенням:
Чи Ви не помилились] (Може, це зовсім не такі); Чи сказане Вами
справді с таким? (Чи с правдою те, що Ви сказали!); Може, це
не зовсім так! (Може, це Ваша фантазія?); Може, Ви
помилилися? (Ви, мабуть, помилилися); Мені здасться, Ви каоїсете
неправду (Це Ваша вигадка); Це все неправда (Це все обман); Це
все лжа (Ви брешете). Насправді всі можуть бути точними у
певному контексті і відповідати мовній ситуації.
Точність мови — це відповідність змісту мови предметно-
речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність
залежить від вибору слова чи вислову, а також від уміння
мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище і поняття про
них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням
вживається певне слово, а не вживати його з будь-яким іншим
значенням, яке також йому було властиве або й на сьогодні рідко
вживається.
Поняття «точність» практичної (щоденної) мови не
збігається з поняттями точності у науковій, офіційно-діловій і
художній МОВІ.
У науковому та офіційно-діловому стилях точність
досягається через систему термінів, в художньому — через систему
образних засобів мови.
Точність охоплює і граматичну правильність, тому що без
неї важко досягти точності. Однак граматична правильність
не є гарантією точності. В одному з підручників є таке
граматично правильне речення: Великий сніг йде вночі. В учнів може
скластися неточне враження, що великий сніг можливий тільки
вночі, бо на це зорієнтовує порядок слів, адже комунікативно
вагомі слова ставляться на початку або в кінці речення, і
мовна практика дітей уже це засвідчила.
У реченні Метелики падають з неба, поданому окремо,
також є неточність (метелики падають), бо метелики літають і не
падають з неба. Автор підручника мала на увазі сніжинки і їх
схожість із метеликами, але не врахувала, що у першокласників
ще немає достатнього досвіду образного бачення та
узагальнення. Для них треба спочатку точно назвати речі своїми
іменами, потім показати, чим вони схожі, виділити риси подібності
413
і скласти речення з порівнянням: Сніжинки падають з неба.
Вони, як метелики, літають у повітрі.
Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для
успішного виконання пізнавальної та комунікативної функцій
мови.
Першою умовою логічності мовлення є логічність
мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння
дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно,
спиратись на попередні етапи мислення, розвивати наступні,
шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати
пояснення та обгрунтування фактам, аргументувати їх,
вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності
мовлення, а отже, і високої культури його, адже без культури
мислення не може бути культури мовлення.
Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями
мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет
думання і саму думку про нього, досягти смислової зв’язності
мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі
матеріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою
мислення, а й логікою викладу думки, яка залежить не тільки від
логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації
спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від
призначення і мети спілкування. Всі чинники спілкування
відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу — у
мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному
і, зокрема, семантико-стилісгичному аналізові. В результаті
цього і виявляється те, наскільки точно в мовному матеріалі
відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші
неточності; якщо є, то чим вони зумовлені. Логічність як комунікативна
якість властива всім типам мовлення, тому що ґрунтується на
зв’язку мови та мислення. Проте вона може своєрідно виявлятися
у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови.
Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі
мови, де вона становить основну і специфічну для цього стилю
якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту).
Принцип «відкритої логічності» є основним для організації
наукового тексту і виявляється у словосполученнях, реченнях,
порядку слів, надфразових єдностях, зв’язному тексті (в тричастиниій
його композиції — вступі, викладові, висновках). Основними
засобами вираження логічності є точний добір слова для
називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо
заданих смислових зв’язків між реаліями та валентністю слів, порядок
слів відповідно до смислового членування на «дане» і «нове».
Важливими є лексичні повтори-«підхоплювачі», співвіднесеність
займенників, вживання синонімів та антонімів, використання служ-
414
бових слів і словосполучень для вираження
причиново-наслідкових зв’язків і смислових відношень між частинами.
Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується
точністю та логічністю. Здаватиметься ясним усне мовлення
адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням
мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме, тобто буде ефект
очікування. Слухач у такій ситуації адекватно «прочитує» те,
що чує, про що здогадується, і нерідко каже: «Я все зрозумів».
Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й
фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений
та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.
На письмі ясність досягається послідовністю лінійного
викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки,
точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до
тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних,
ключових і наскрізних слів.
Ясність має бути обов’язковою ознакою гарної мови в усіх
типах спілкування. Пам’ятаймо, що основною ознакою доброго
стилю Арістотель вважав ясність.
Чистота мови уявляється передусім бездоганністю її
елементів — без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов,
невластивих українській мові форм. Нині українська мова зазнає
шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їх
елементами. Вчені зазначають, що до зросійщення української
мови додався процес британізації чи американізації: брифінг, екс-
клюзив, маркетинг, менеджер, ділер, кілер тощо. Адже кілер —
це вбивця, і від того, що він убиває на замовлення, вбивство не
перестає бути вбивством, а він убивцею, кримінальним
злочинцем, отже, не треба його ховати за незнайомим словом.
Частина цих елементів практично увійде в лексику
української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при
цьому витісняться питомо українські слова, бо це
загрожуватиме самобутності нашої мови.
Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої
вульгаризми, лайливі слова, все те, що ображає гідність людини
і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.
Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її
структури і використання: на рівні орфоепії — літературно-норма-
тивна вимова; на рівні орфографії— грамотне письмо; на рівні
лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, не-
вмотивованих повторів; на рівні граматики — правильна,
завершена побудова речень, нормативні словоформи; з погляду
стилістики — відповідність меті, завданням, ситуації
спілкування, стилям, підстилям і жанрам мовлення.
Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.
415
Виразність мови складається з двох засад: інформаційної
виразності (змістової) і виражальної (чуттєво-мовної). Тому
вважають, що виразність — це швидше ознака структурної
специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою,
інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою
(імпліцитча, імпресивна).
Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У
наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю
викладу, профільними терміносистемами. У художній літературі
виразність «робиться» художніми засобами і стилістичними
фігурами, комбінуванням слів, що мають переносні значення, здатні
до зміни. Офіційно-діловий стиль базується на
адміністративно-управлінській термінології, сегментуванні тексту, різних
рівнях стандартизації. Публіцистичний стиль увиразнюється
суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та
експресивними художніми засобами.
Лекція, урок належать до навчального підстилю наукового
стилю. їх виразність досягається цінністю наукової інформації,
дидактичною послідовністю її викладу, аксіомністю чи
доведеністю тез, точністю, емоційністю лексики.
Різноманітність і багатство мови можна вважати однією
спільною ознакою, тому що різноманітність — це наявність
неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням
одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими
поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату
синонімію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети,
порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури
(повтори, паралелізм, періоди, градації).
Як і деякі інші, поняття «різноманітність і багатство» мови
відносне. Щодо всієї мови має значення «велика різноманітність
і велике багатство», а стосовно певного стилю, підстилю,
жанру, конкретного тексту послідовно зменшується, можливо, аж
до одного слова, тому що текст може потребувати доречності,
точності, однозначності, яку здатне дати тільки саме одне слово.
Вживання слова обмежується його стильовим і стилістичним
значенням.
Одним із критеріїв культури мови є естетичність. Вона
спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту,
доречність, лаконічність, виразність, різноманітність,
образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію
усного чи письмового тексту. Одноманітний, нечіткий,
невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи
не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе
почуття естетичного задоволення.
416
Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним
добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної
настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного
задоволення викликається ввічливим, дотепним мовленням.
Проте естетичність мови найповніше виявляється у художній
літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на
читача. Тут вона досягається зоровою та слуховою образністю, емо-
ційно-вольовою експресивністю лексики, барвами мовних
засобів.
Про багатство і виразність індивідуального мовлення
людини бажано судити, зважаючи на те, кому воно належить і в
якій сфері реалізоване:
а) мовлення письменника, науковця, управлінця, робітника,
селянина, педагога, учня, малюка тощо;
б) побутове мовлення, мова художнього твору, офіційного
листа, наукової статті;
в) чи є ситуація виграшною для мовця, чи може він у ній
повністю виявити якість свого мовлення і можливості творчого
використання.
Для того щоб досягти виразності й багатства
індивідуальної мови, треба:
— постійно збагачувати інтелект, удосконалювати
мислення, не лінуватися думати, розширювати ерудицію;
— критично ставитися до власного мовлення, помічати свої
мовні помилки, щоб потім уникати їх;
— пам’ятати про те, що гарно говорити — наш мовний
обов’язок перед українським народом, перед історією;
— вважати одноманітне мовлення неестетичним, а бідність
словника — ознакою поганого тону;
— постійно збагачуватися новими мовними засобами зі
сфери професійного власного мовлення та споріднених фахів;
— користуватися словниками і довідниками;
— виробити увагу до бездоганного мовлення сторонньої
людини, аналізувати, чим воно досконале: багатством
словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю
синтаксичних структур, умінням будувати фрази і текст,
індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;
— читати, якщо не постійно, то хоча б періодично,
українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу для
того, щоб мати «на слуху» рівень розвитку сучасної української
літературної мови;
— періодично читати вголос; читати «з олівцем»;
— постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення
найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про
природність, невимушеність мовлення;
417
— заучувати гарні зразки мовлення напам’ять;
— бути уважним до життя, до різноманіття його форм, явищ,
процесів як у природі, так і в суспільстві; помічати, як усе
відображається у нашій мовній картині світу;
— сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як
картину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;
— своє мовне вдосконалення розуміти як постійний
органічний стан і поширювати це розуміння серед інших.
Мовна культура не постає на порожньому місці; це постійна
робота, спрямована на виховання і вдосконалення кращих
людських чеснот, створення свого фахового образу,
досягнення соціального престижу в суспільстві.
Культура мовлення людини є показником рівня освіченості,
загальної культури особистості, національної самосвідомості,
громадянської активності. Тому для формування мовної
культури дуже важливо, щоб процес успішного мовного навчання
одночасно супроводжувався мовним вихованням (цей момент
досі не зреалізовано) і виробленням шляхетної мовної поведінки.
Мова є одночасно явищем індивідуальним і соціальним,
обслуговує кожну окрему людину і все суспільство. Вона спрямована
як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ
природи і людських стосунків. На ґрунті мови й конкретно-чут-
тєвого досвіду людина зростає як особистість. Той, хто прагне
досягти успіху в житті, «створити себе», неодмінно має
використати для цього можливості мови, культурного використання її.
Мова — скарбниця знань, доступ до якої вільний для
кожного. І кожний може скористатися інтелектуальною власністю
нації для задоволення своїх потреб у будь-якій ситуації
мовного спілкування, коли він виступає в різних соціальних ролях:
учня, студента, фахівця, ученого, інженера тощо.
Особистість молодої людини формується переважно на мові,
на її лексико-понятійному арсеналі та її засобами і
розкривається як освічена виразна індивідуальність. Видатний український
учений Олександр Опанасович Потебня писав: «Мовна
індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця
особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства»1.
Між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовної
культури людини існує чітка співрозмірність і залежність.
Освічена людина може осягнути кілька мов, і це дуже добре. Проте
важливо, щоб інші мови не заступали мову держави своєї нації.
Висока культура суспільства не може бути без мовної
культури окремої особистості, а мовну культуру складають і знання
літературної мови та володіння нею, і вміле використання
1 Потебня А. А. Мысль и язык. — К., 1993. — С. 98.
418
скарбів народного слова, і досконале оперування фаховою
термінологією, і толерантне спілкування та естетичне чуття мови.
Мовна культура має ввійти у світоглядні орієнтації сучасної
молодої людини. Це важливий компонент здорового способу
життя. Цілеспрямованість на інтелектуальне зростання,
творчий пошук, духовні устремління потребують від кожної
молодої людини інтенсивного вивчення української державної мови,
оволодіння лексиконом, виражальними засобами, тому що
мова є і засобом інтелектуально-культурних досягнень, і
способом їх презентації в суспільстві. За словами Л. Фейербаха,
«що б людина не називала і не виражала, завжди вона
розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на
якому рівні знаходиться людська культура»1. Отже, кожна молода
людина, зі шкільних років плануючи своє суспільне життя,
дбаючи про фахове зростання, досягнення певної кар’єри, мала б
розробити для себе програму власного мовного
вдосконалення. І цю потребу в ній треба виховувати.
У комплексі рис творчої особистості інтелектуальної еліти —
ирофесіоиалів-пошуковців — та формуванні їхньої життєвої
стратегії важливе місце має займати мовна освіта, мовна
культура і мовна поведінка. Сучасна молода людина живе, прагне
діяти і спілкуватися у кількох життєвих сферах одночасно:
— у родинній, де часто спілкування йде «зверху вниз» —
повчально з боку дорослих. Засвоюючи мовні стереотипи
дорослих, хлопець чи дівчина намагається з часом вирівняти
спілкування, доводячи свою дорослість. Здебільшого це вдається, іноді
створюється конфліктна ситуація. Тут важливо, щоб кращі
національні українські мовні традиції помірно та поступово
осучаснювалися;
— у психологічній, де мовець шукає духовної сумісності з
іншими індивідами і можливості реалізувати свою волю, емоції,
інтелект, прагматику;
— у соціальній сфері — тут мовець здобуває кар’єру і шукає
гармонії соціальних відносин, утвердження себе в соціумі,
визнання й авторитету, оцінки, пошани;
— у навчальній і навчально-професійній, де мовець прагне
реалізувати себе як громадянин України на рівні виробничих,
майнових, економічних відносин, досягти кар’єри,
професійної майстерності.
Кожна сфера має свої правила і закони мовного
спілкування, які має опановувати сучасна молода людина в міру свого
зростання, навчання і виховання.
хФейербахЛ. Предварительные тезисы к реформе философии // Избр.
философ, произв: В 2 т. — М., 1995.— Т. 1. —С. 131.
419
Формування мовної культури, тобто усного і писемного
мовлення, навичок і поведінки мовного спілкування, відбувається
поступово і неухильно, якщо молода людина свідомо
ставиться до зростання своєї мовної особистості і ставить перед собою
мету досягти високої мовної культури.
Мовна особистість проходить кілька етапів до досконалості
становлення і розвитку, щоразу підіймаючись на вищий рівень
мовної культури. Умовно це можна подати так.
Перший рівень — це мовна правильність. Він здобувається
мовною освітою, тобто вивченням правил користування
мовою, її лексикою, граматичними формами, фонетичним ладом,
елементами текстотворення. Тут виробляються орфоепічні,
орфографічні та пунктуаційні навички, вміння будувати
речення і нескладні типові тексти, користуватися ними. Цей рівень
має досягатися в основній ланці середньої школи. На жаль, не
всіма, навіть старшокласниками-випускниками шкіл, це
досягається, тому проблема переноситься у вищу школу. Оскільки
рівень правильності — це базовий рівень, то практично на
ньому все мовне навчання зосереджується у середній школі.
Другий рівень — інтеріоризація. Тут виявляються вміння
реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного
внутрішнього стану; вміння творити себе засобами мови і
виражати свою особистість; володіти основними формами усного і
писемного міркування (монолог, діалог, полілог; опис,
розповідь, спілкування) за допомогою стилів. Це рівень виразності і
комунікативної достатності. Цей рівень також має
забезпечуватися шкільною мовною освітою, зокрема у старших класах, але
реально виходить так, що й у вищій школі над ним ще треба
працювати.
Третій рівень удосконалення мовної особистості можна
назвати рівнем насиченості мовою. Мовець уже володіє
комунікативними ознаками мови (логічністю, предметністю, точністю,
виразністю, образністю, естетичністю), багатством і різнотем-
иістю мовних засобів. Він у мові — як риба у воді, — має
багатий лексикон, володіє жанрами і стилями текстотворення. Це
ідеал мовної особистості, якого можна досягти на вершині
мовної шкільної освіти, але досягають цього лише окремі учні.
Наступним рівнем удосконалення мовної особистості
вважають рівень адекватного вибору. Тут цінується вміння
говорити цілеспрямовано, досконало володіти функціональними
типами мовлення, стилями літературної мови, володіти у кожній
мовній ситуації точною мовною реакцією. Це рівень
комунікативної досконалості, який досягається в мовній освіті вищої
школи. Обираючи вищий навчальний заклад, студент
переорієнтовується на такий вибір функціональних типів спілку-
420
вання і мовних засобів, який був би адекватним його
майбутньому фаху.
Найвищими рівнями формування мовної особистості і
виявами мовної культури є рівень володіння фаховою метамовою
(терміносистемами, фразеологією, композиційно-жанровими
формами текстотворения, мовними формулами) та рівень
мовного іміджу соціальних ролей: політика, державного працівника,
керівника, вченого — етичними й естетичними манерами
живого мовлення. Усі студенти вищих навчальних закладів України
мають прагнути досягти названих рівнів володіння державною
мовою, тому що це одна з основних умов фахового зростання,
досягнення професійної майстерності в обраній сфері діяльності
та елітарного становища в суспільному житті. Викладачі-філо-
логи зобов’язані займатися методичним проектуванням,
розробляти такі робочі програми й інше навчально-методичне
забезпечення, в яких би враховувалися особливості усіх рівнів
мовної освіти, мовного виховання і мовної поведінки.
На жаль, досі немає періодичних видань, часописів,
стабільних програм і посібників з лінгвометодики ВНЗ. Поки що вона
«живе» на рівні міжособистісного спілкування викладачів та
спорадичних статей. Потрібне науково-методичне видання
«Українська мова у вищій школі».
Існує застарілий стереотип, якого за інерцією дотримується
освітянське керівництво: мовної освіти, яку дає середня
школа, має вистачати і на вищу школу, і на все життя. На жаль, це
не так. По-перше, середня школа не дає і навряд чи зможе
давати оптимально якісну україномовну освіту. По-друге, сучасна
людина не може жити запасом шкільних знань: мова змінюється
і розвивається, та й особистість сучасної молодої людини
постійно змінюється і розвивається. Молода людина має
прагнути до самореалізації, інтелектуально-духовного зростання і
вдосконалення, до самоадаптації і коикурентоздатності, а
«слово об’єктивує думку, ставить її перед нами, служить тією
справою, без якої неможливе самопізнання… »!. Вчитись
удосконалювати своє мовлення потрібно все життя. Нарешті, середня
школа, даючи знання про мову і знання самої мови, дуже часто
мало уваги приділяє мовному вихованню, тобто
усвідомленому, а не спонтанному вибору мови спілкування, вихованню
мовного чуття і смаку, мовної обізнаності. Вища школа має
продовжувати мовну освіту студентів-фахівців у єдності з
мовною поведінкою та привчати до перспективи неперервної
мовної самоосвіти.
1 Потебня О. О. Естетика і поетика слова. — С. 266.